Становлення і розвиток монологічного мовлення дітей дошкільного віку.

У дошкільному закладі дітей навчають двох основних форм монологу — самостійної розповіді та переказу. Вони відрізняються один від одного тим, що в першому випадку дитина самостійно добирає зміст свого висловлювання, а в другому — матеріалом для висловлювання-відтворення є літературно-художній текст.

Переказ - це відтворення своїми словами літературного зразка. Переказуючи, дитина запам’ятовує та використовує емоційні, образні слова та словосполучення з тексту, мовленнєві форми (граматичні конструкції, міжфразові зв’язки).

Розповідь - самостійно розгорнутий дитиною виклад певного змісту в будь-якій літературно-мовленнєвій формі. Це складніший порівняно з переказом вид зв’язного мовлення, оскільки його зміст дитина складає самостійно.

Для навчання дітей дошкільного віку лінгводидактика пропонує усні тексти, дискурси, що існують у різних мовленнєвих жанрах (типах висловлювання), які зумовлюються функціональним призначенням і залежать від ситуації: опис, повідомлення, міркування.

Опис предмета або явища створює цілісне уявлення про їх ознаки, якості, властивості, дії. Усі речення описової розповіді мають якомога повніше, яскравіше, точніше відповісти на запитання, яким є предмет. Опис характеризується фіксацією зорових спостережень та об’єктивним викладом, що досягається використанням численних прикметників, іменників-означень тощо. Опис має здійснюватися з певною логіко-синтаксичною схемою, яка передбачає спочатку визначення, назви предмета, потім його загальну характеристику, виділення найістотніших його ознак, елементів, характеристик, згадування про його можливі дії або дії з ним та висловлювання ставлення до предмета опису. Дошкільники мають можливість під час різних видів діяльності познайомитися з різними видами опису: в художньо-мовленнєвій діяльності (під час сприймання літературного твору) — з художнім описом, в якому предмет репрезентовано за допомогою художніх засобів; в пошуково-експериментальній — з елементами наукового опису, в якому чітко, без деталізування подано найістотнішу фактичну інформацію; в побутовій діяльності — з діловим описом, що містить об’єктивну характеристику предмета, найбільш важливу для конкретної ситуації.

Повідомлення - функціональний тип мовлення, що характеризується послідовним викладом подій з погляду оповідача, наголошуванням на часі їх здійснення. Конструктивну роль у повідомленні відіграють дієслова на позначення минулого часу, дій, станів людини тощо. Повідомлення, на відміну від інших типів висловлювання, має незмінні структурні компоненти: початок — середину — закінчення, без яких воно втрачає цілісність і завершеність. Для збереження логіки повідомлення науковці пропонують застосовувати логіко-синтактичну схему, яка відображатиме не лише сюжетну лінію, а й включатиме елементи опису, уточнення.

Міркування - найскладніший тип зв’язного висловлювання, який характеризується встановленням логічних зв’язків між судженнями, що входять до його складу. У міркуванні доводяться будь-які твердження, зіставляються предмети, явища, наводяться приклади, формулюються висновки. Воно складається з тез, доведень та висновку. Якщо в повідомленні відображається послідовність явищ, їх часове співвідношення з використанням дієслівних часових форм та лексики, що визначає рух, дію, час; в описі здебільшого використовують мовні засоби вираження ознакових відношень, то в міркуванні переважають способи, що відображають причинні та цільові відношення за допомогою складних сполучників, вставних слів, синтаксичних конструкцій. Міркування грунтується на логічному мисленні.

Обов’язковою умовою формування такого типу висловлювання є діалогічний, проблемний характер спілкування педагога і дітей у навчальному процесі.

У прямому значенні ці типи висловлювань трапляються зрідка, в мовленні дошкільників найчастіше трапляються змішані типи висловлювання, тобто такі, в яких наявні елементи усіх типів висловлювань з переважанням одного з них. Так, наприклад, у процес повідомлення може включатись опис місця, часу розгортання сюжету, іноді опис або повідомлення доповнюються елементами міркування. Головне, щоб тексти будь-якого виду були структурно побудовані та семантично й синтаксично пов’язані, Вихователь має знати особливості кожного з видів текстів: їх призначення, структуру, характерні мовні засоби, а також типові міжфразові зв’язки.

18.Методика навчання дітей творчої розповіді.
Мовленнєва творчість — один із найскладніших видів дитячої творчості.

Мовленнєво-творча діяльність - це складання різних типів зв’язних висловлювань, за допомогою яких дитина виражає власні почуття, уявлення, навіяні художніми творами, сприйняттям навколишнього світу. Як складова частина різних видів діяльності (гри, малювання, конструювання, театралізації, спілкування), мовленнєво-творча діяльність не завжди завершується складанням твору, який би відповідав певним літературним та мовним нормам, оскільки дитина не ставить перед собою таке завдання. Мовленнєві завдання підпорядковуються меті, змісту загальної діяльності, що зумовлює вибір мовленнєвих дій.
Словесна творчість як первинна форма літературної творчості — це спеціально організований мотивований процес складання дитиною твору в будь-якій формі висловлювання, що відповідає певним літературнимнормам.

Залежно від умов, в яких відбувається творчий процес, розрізняють мовленнєву творчість в умовах навчання і в ситуації ініціативної творчої діяльності, в яких по-різному виявляється активна позиція дитини щодо процесу словесної творчості, роль педагога в керуванні творчим процесом (ТП), відповідність складеного дитиною твору літературно-мовленнєвим нормам (жанру, структурній формі, граматиці висловлювання), орієнтованість на кінцевий результат, можливість різноманітних варіацій розвитку творчої ідеї.

В умовах організованого навчання ініціатива майже завжди йде від вихователя, який заздалегідь планує зміст заняття, тему, навчальні завдання. Завдяки майстерності, зацікавленості педагога діти включаються у творчий процес, відгукуються на його пропозицію «Давайте придумаємо…». В ініціативній творчості дитина вільна і звертається до творчої діяльності лише тоді, коли насправді відчуває нагальну потребу творити.

Заняття майже завжди зорієнтовані на кінцевий результат — скласти оповідання на тему, розповідь за картиною, казку за набором іграшок тощо. Вся попередня робота на занятті налаштована на підготовку дітей до створення творчого продукту (орієнтування в певній темі, актуалізація словника, граматичні вправи, естетично-емоційне збудження), причому вихователь, керуючи творчою діяльністю дітей, прагне складені дітьми твори викориєтовувати згідно з літературно-мовленнєвими нормами. Саме цим пояснюється його активне втручання в дитячу розповідь: вказівки, навідні запитання, пропозиція скласти кілька варіантів, тактовні виправлення, доповнення, підказки тощо.

Ініціативна мовленнєво-творча діяльність посідає значне місце в житті дитини. Адже цей вид творчості є природним для неї, важливим засобом самовираження, самореалізації, який виявляється у різних видах дитячої діяльності: в сюжетно-рольовій грі (за допомогою складання сюжетів казок, ігрових діалогів, сценаріїв); в пізнавальній діяльності (через вислови-міркування, вислови-пояснення, вислови-запитання, головна мета яких упорядкувати, систематизувати власні уявлення про довкілля, пояснити самому собі невідповідності, незрозумілості, проблеми, з якими постійно стикається дитина); в образотворчій, музичній, конструктивній, театральній діяльності (завдяки акомпанементу дій, їх коментарю, словесному малюванню); у спілкуванні з однолітками й дорослими (через самопрезентацію і фантазування) тощо. Ініціативна мовленнєво-творча діяльність ґрунтується на знаннях дитини, які вона здобула під час навчання.

У ситуаціях регламентованої мовленнєво-творчої діяльності основними організаційними формами є мовленнєве заняття, а також заняття з ознайомлення дітей із художньою літературою, деякі види мовленнєвих ігор. Під керівництвом педагога діти вправляються у складанні римовок, художньому аналізі та створенні колективних етюдів, індивідуальних казок, оповідань.

Залежно від способу організації мовленнєво-творчу діяльність дітей поділяють на індивідуальну, групову і колективну.
Індивідуальна спонтанна творчість — це майже завжди моногра, незалежно від змісту і характеру діяльності, за виключенням мовленнєво-творчої діяльності, яка спонукається естетичним мотивом (С. Рубінштейн). Дитина може обирати різні засоби для реалізації свого задуму (дії з іграшками, малювання, ліплення, конструювання, танець з підспівуванням), її активність зумовлюється ігровим мотивом, унаслідок чого виникає ігровий або художній сюжет, що відбивається пізніше в певних діях (режисерській грі з іграшками, малюванні, створенні книжки-роз-кладанки тощо). Нерідко в ініціативній творчій діяльності мовлення виконує не головну, а допоміжну функцію (акомпанує творенню образів, супроводжує будівельні ігри) — гармонійно входить до складу макродіяльності дитини, в якій воно відокремлюється, відсторонюється від інших, поринає у світ фантазій. Така індивідуальна творчість є безперечно цінною для розвитку творчої уяви, образного й логічного мислення, емоційно-чуттєвої сфери дошкільника.

Поступово вихователь починає використовувати групову (дует, тріо) форму організації творчої діяльності, наприклад складання розповіді командами. Він доручає дитині обрати собі товаришів для спільної розповіді (за картиною, набором іграшок тощо). Група розповідачів домовляється, хто за ким, як і про що складатиме розповідь. Причому кожен член групи уважно слухає мовлення інших, доповнює його, підтримує у разі виникнення труднощів. Групова мовленнєво-творча діяльність є переходом до індивідуальної творчості. Діти самостійно обирають тему своєї розповіді, індивідуально виконують завдання і презентують його всій групі дітей.

В основі творчої розповіді лежить творча уява, але у дітей дошкільного віку переважає відтворююча уя­ва. В практичній, предметній діяльності (грі, конструю­ванні, малюванні) відтворююча уява широко проявля­ється вже в ранньому і молодшому дошкільному віці. А в словесній - лише в кінці шосто­го і на сьомому році життя. На цьому етапі уява на­буває активного і творчого характеру.

Продуктом творчого розповідання дітей виступає ло­гічно послідовна розповідь сюжетного чи описового характеру. За змістом вона може бути реалістичною чи з елементами фантазування (придумування казок).

Питання навчання дітей творчого розповідання роз­кривається в наукових працях Є. І. Тихєєвої, Є. О. Фльоріної, Л. О. Пеньєвської, Н. П. Орланової, Е. П. Короткової, О. С. Ушакової, Н. Ф. Виноградової, А. М. Бородич.

Значення

1. Навчання дітей вмінню придумувати творчі розповіді позитивно впливає на розвиток мови. Діти вправляються в активному використанні словника рідної мови, вчать­ся граматично правильно будувати речення, логічно по­єднувати їх у розповіді.

2. Значну роль відіграє творче розповідання у підготов­ці дітей до навчання в школі.

3. Творче розповідання виступає як засіб естетичного виховання, засіб розвитку художньотворчих здібностей дітей. Дитина засвоює і розуміє прекрасне не лише шля­хом споглядання, а, головним чином, в активній творчій діяльності.

4. Творче розповідання має важливе значення для мо­рального виховання дітей. Придумуючи розповідь, дитина насамперед говорить про те, що її найбільше хвилює, ці­кавить.

Програма дитячого садка ставить конкретні завдан­ня щодо навчання дітей творчої розповіді. Починається ця робота з шостого року життя. В старшій групі треба розвивати уміння дітей складати сюжетні розповіді, каз­ки, дотримуватися композиції викладу, характеризува­ти персонажів казки або розповіді; придумувати події, які передують тим, що відтворені на картинах або є продовженням їх змісту.

У програмі підготовчої групи передбачається у само­стійній творчій розповіді вчити дітей придумувати опо­відання і знаходити відповідний стиль розповіді. При цьому використовувати різні варіанти творчих розпо­відей, придумувати продовження і закінчення розповіді, складати розповіді чи казки за планом вихователя,,чи темою, запропонованою ним, до аналогії художнього твору; придумувати розповіді чи казки на самостійно обрану тему. Зростають вимоги до якості дитячих розповідей. Вони повинні мати чітку композиційну структуру (опис умов, дійових осіб, розгортання дії, кульмінація, розв'яз­ка). Діти повинні правдиво зображувати дійсність у роз­повідях на реальні теми, не відхиляючись від основної теми та змісту розповіді.

Найлегшим видом занять є розповіді про іграшки. Для занять такого виду можна використовувати образні та дидактичні іграшки: башточки, матрьошки, прапорці та ін. Іграшка як добре знайомий предмет викликає ін­тенсивну роботу думки, підвищує інтерес до розповідан­ня. В старшій групі починати цю роботу можна із завдан­ня придумати окремі ігрові дії з даною іграшкою. Після опису іграшки треба розповісти, як можна з нею гратися наприклад, провести дидактичну гру «Магазин іграшок», «Подарунок»).

Складнішим видом роботи є розповідання за сюжет­ною ігровою обстановкою. Ці заняття наближаються до розгорнутого творчого розповідання з опорою на наоч­ний матеріал. Діти повинні скласти невелику сюжетну розповідь про групу іграшок. На таких заняттях ігрові дії і ситуації створюються самим вихователем. Діти вчаться складати на цій основі зв'язну розповідь. За допомогою наочності можна зміни­ти сюжет, доповнити обстановку новими предметами чи частково замінити їх.

Коли діти оволодіють умінням складати реалістичні розповіді, можна запропонувати їм скласти казку пре іграшки. Доцільно включити казкові персонажі — Бур.ч тіно, Кота у чоботях, Дюймовочку, Червону Шапочк\ та ін., а також іграшки-тварини, які часто діють у каз­ках,— зайця, ведмедя, лисицю. Потім можна давати для складання казок і звичайні іграшки. Наприклад, про ляльку діти можуть придумати казку про те, куди пішла лялька, з ким вона зустрілася, які пригоди з нею тра­пилися.

Різновидністю таких занять є розповіді-інсценівки, які придумують самі діти. Специфіка цих розповідей, ка­зок полягає у тому, що дитина одночасно виконує три завдання: придумує сюжет, рухає іграшки по столу, роз­повідає слухачам про дії іграшки. Спочатку роль розпо­відача викликає у дітей труднощі, тому що вимагає швид­кої реакції, розподілу уваги між показом і словом. На заняттях-інсценівках дітям треба давати більше часу для обдумування завдання, програвання сюжету в уяві.

Є. І. Тихєєва пропонує такий прийом, як спільне скла­дання розповіді підгрупами дітей. Дітям, які сидять за одним столом, пропонують один набір іграшок для на­стільної інсценівки. Діти всі разом складають розповідь, а потім вирішують, хто буде її розповідати.

На заняттях-інсценівках треба трохи уповільнити темп, щоб дати дітям змогу обдумати розповідь, про себе її проговорити. Свої уміння розповідати про іграшки ді­ти переносять у повсякденне життя, скажімо, при показі театру іграшок.

Найскладнішими для дітей є описові розповіді про природу. Тому ця робота проводиться в підготовчій гру­пі. Особливості і методику навчання дітей творчого роз­повідання про природу дослідила Н. Ф. Виноградова '. Спочатку діти розповідають про конкретну пору року. Потім розповіді будуються на порівнянні природних явищ (зима і літо, річка восени і весною).

Перед розповіданням про конкретну пору року треба запропонувати дітям розповісти спочатку про погоду, потім про рослини і тварин, про те, як в цю пору року трудяться дорослі і діти, тощо. Можна запропонувати, наприклад, такий план: Яка погода буває весною? Що відбувається весною з деревами і кущами? Як живуть весною птахи і звірі? Що люди роблять на городах і в садах?

Гру-драматизацію можна проводити два-три рази, кож­ного разу з новим складом учасників.

У середній і особливо старшій групі ігри-драматизації складніші і проводяться в основному як розваги в другій половині дня. Діти разом з вихователькою виготовляють костюми, атрибути, обговорюють, кому з дітей яка роль підходить, колективно їх розподіляють. Вихователька, керуючи грою, нагадує й уточнює текст художнього тво­ру, стежить за точністю виразів, іноді може взяти і собі якусь роль. Старші діти охоче беруть участь у грі-дра-матизації і виступають її ініціаторами.

Дата добавления: 2015-10-21