Історія українського правопису. Правописні дискусії

16 березня 1919 р. при Українській академії наук було створено окрему Правописно-термінологічну комісію, яку очолив академік А. Кримський. Правописна комісія доповнила й упорядкувала "Головніші правила українського правопису" 1918 р. Змінений варіант правопису було схвалено спільним зібранням УАН, затверджено Народним комісаром освіти М. Гриньком в травні 1919 р. та опубліковано у 1921 р. під назвою "Найголовніші правила українського правопису". Український правопис 1921 р. отримав статус першого українського академічного правопису."Найголовніші правила українського правопису" сприяли зближенню західноукраїнської правописної традиції з загальноукраїнським правописом. Їх визнали та почали популяризувати в Галичині, на Буковині та Волині. Так, 1922 р. НТШ у Львові прийняло "Правописні правила", що значною мірою наблизили желехівку до правописної системи "Найголовніших правил"."Найголовніші правила українського правопису" 1921 р.стали основою для складання всіх наступних правописів. Після цього правопис (кожного разу з певними змінами та виправленнями) видавався в 1928, 1933, 1946, 1960 і 1990 pp. Останнє видання українського правопису зі змінами було здійснене 1993 р. Тепер іде робота над його новою редакцією:Проект_правопису_1999, Проект_правопису_2003_року, Проект_правопису_Івана_Ющука_(2008).

Тільки на перший погляд сучасні дискусії нагадують ті, сторічної давнини. Здавалося б, повторюються схожі вихідні позиції, висловлювані арґументи та звинувачення також подібні. Правда, ніхто нині не переконує за «галицький ять», окрему частку ся, особливості передачі іншомовного л (кляса, лямпа, плян, Плятон) та заміну засвоєної грецької бети (варвар) на західну б (барбар), але навколо репресованої літери, фіти, родового відмінка, інтервокальних звуків точаться суперечки, немов ста років і не було. Особливо в розділі запозичених слів вони нібито повертають нас до правописних дискусій кінця 1920-х. Критиківець, наприклад, певно, сам того не усвідомлюючи, розвиває тези Василя Сімовича — опоненти «москвофіли» та просто консервативні люди, котрі нічого не хочуть змінювати. І щиро вважає, що йому закидають у відповідь належність до «галичан» та «галичанення українців», як це опоненти зробили б тоді. На відміну від тодішньої ситуації, коли українська мова тільки-но потрапила з напівлеґальних інтеліґентських кіл до урядового та освітнього процесу і в ході унормування швидкими темпами напрацьовувала нові, раніше відсутні стилі, коли за умов політичного розділення ще були живі потужні територіальні школи і реґіональні традиції, котрі могли виставити на обговорення свій літературний варіант та живі і вживані уподобання, залежні від раніше панівних у реґіонах мов, коли тільки-но укладалися словники всіх жанрів, де можна було досхочу експериментувати (штучно впроваджуючи, скажімо, залежність роду запозиченого слова від першої мови), сьогодні літературна норма єдина, стала, реґіональні особливості зведені до діалектів десятиліттями шкільної освіти та центральним телебаченням, а альтернативні літературні варіанти мають ґрунт і поширення лише за океаном, але не в Україні. Тут вихідною точкою міркувань є принципова неможливість виокремити з історичного контексту накинуті мовні явища від тих, що виникли б природно за тих самих обставин. Тоді проблемні місця правопису постають у зовсім іншому світлі.

Дата добавления: 2015-10-21