Усунення порушень орфоепічних норм рідної мови в дітей дошкільного віку

Постановка проблеми. Навчання дітей правильної, унормованої рідної мови і розвиток виразного мовлення є одним із завдань дошкільних навчальних закладів. Вихователям доводиться мати справу з розмаїттям порушень орфоепічних норм рідної мови, тому вивчення, групування, виділення характерних для певної групи або окремої дитини вимовних помилок дає змогу цілеспрямовано будувати заняття і добирати навчальний матеріал.

Мета статті – з’ясування вимовної норми як ознаки літературної мови у дітей дошкільного віку. Проблема, що розглядається, порушує питання про те, в яких відношеннях знаходяться норма і система звукових одиниць. Існує два підходи до визначення цих відношень. Відповідно до першого, норма визначається як правильне, зразкове мовлення, аналізуючи яке лінґвіст описує звукову систему. Відповідно до другого, система розуміється як властивість мови, а нормою вважаються ті реалізації звукової системи, що склалися в результаті розвитку літературної мови.

Аналіз останніх досліджень. Відомий психолінґвіст О.О.Леонтьєв засвідчує, що орфоепічна (вимовна) норма – це продукт усереднення найбільш типових фонетичних особливостей мовлення індивідів [4, С.47].

Орфоепічні норми бувають імперативними, порушення яких розглядається як факт слабкого володіння мовою, та диспозитивними, що допускають варіанти вимови. Проблему впливу мови і мовлення на вимовну норму докладно вивчав Л.В.Щерба. Науковець стверджує, що якщо літературна мова при всій своїй різноманітності є, безумовно, чимось єдиним, то цього ніяк не можна сказати про вимову, де зазвичай спостерігаються у відношенні ряду вимовних особливостей різні варіанти, що не виходять за межі норми [8, С.15].

Так, І.А.Лукницький виокремлює декілька особливостей, що характеризують норму літературної вимови. До них належать: неоднорідність, що виявляється у прояві індивідуальних навичок тих, хто розмовляє; спільність фонетичної системи певного мовленнєвого колективу, яка допускає коливання у вимові, що не порушують змістового значення слів; спільність відтворювання фонем як суспільно значущих звуків, що припускає варіантність в їхній вимові; спільність інтонаційних засобів для виразу значень із наявністю індивідуальних варіантів інтонування; при наявності спільності у сприйманні і відтворюванні слів, фонем і інтонації певний мовленнєвий колектив викристалізовує одну з вимов слова (фонеми) або вид інтонування, як правильний варіант, припускаючи співіснування інших варіантів теж правильної, не менш поширеної вимови; літературна вимова виражається в різних стилях, відбиваючи стильові особливості мови; норма літературної вимови зумовлена історичною спільністю національної мови, вона є за походженням і за суттю загальнонародною [3, С.7-10].

Вивченню питань, пов’язаних з порушеннями норм вимови присвячено роботи I.А.Лукницького, Н.І.Тоцької, Т.В.Туманової, Т.Б.Філічової, М.Ф.Фомічової, Л.В.Щерби та ін. Під характерною помилкою у вимові, за І.А.Лукницьким, слід розуміти перекручення норми вимови, прийнятої у певній мові, саме це призводить до повного руйнування комунікативних функцій мови; або – таке систематичне порушення вимови, що привносить гостро виражений акцент і в такий спосіб відводить від літературної норми вимови [3, С.17].

Проблеми, що не вирішені. У сучасній методичній літературі є сталою класифікація вимовних помилок, яку свого часу запропонував Л.В.Щерба. Учений називає: фонологічні (фонематичні, фонемні) помилки, що пов’язані із змішуванням фонем, із заміною однієї фонеми певної мови іншою, коли відбувається спотворення звукового образу слів; акцентні, або суто вимовні (фонетичні), помилки – помилки у варіантах фонем [8, С.13].

Фонологічні помилки пов’язані з тим, що діти не розрізняють яку-небудь фонему в усіх позиціях або тільки в деяких. Засвоєння самої артикуляції при цьому, як правило, не становить труднощів. Помилки фонетичного характеру пов’язані з деякими відхиленнями у вимові фонеми, що є у виучуваних мовах. Ці помилки важко виправляти, тому що вони не зачіпають основних ознак цієї фонеми і тому не утруднюють взаємного розуміння, при цьому той, хто вивчає іншу мову, механічно підганяє виучувану систему фонем під свою, а “тонкощі” вимови лишаються поза його увагою [5, С.17-18].

Досліджуючи вимовні помилки, Г.Палмер виокремлює такі характерні випадки, до яких належать: вимова неправильних звуків замість правильних; вимова зайвих звуків; пропускання звуків; неправильне розподілення звуків, тобто вимова правильних звуків, але не в тому місці; помилки ритмування, тобто помилки у довготі голосних і наголосі; ступінь нерозбірливості, порушення ступеня зв’язності слів. Про останній вид помилок науковець говорить, що це можливо найбільш звичайні і розповсюджені зпоміж усіх вимовних помилок [9, C.34-49].

Несформованість звукової сторони мовлення виявляється: у заміні звуків більш простими за артикуляцією; у тому, що не відбувається процес диференціювання звуків; у тому, що деякі звуки дитина на вимогу вимовляє правильно, але в мовленні не вживає їх або замінює іншими; у нестійкому вживанні звуків у мовленні; у перекрученому або спотвореному вимовлянні звуків [6, С.13-14].

Відхилення від орфоепічної вимови сприймаються слухачами неоднаково. Так, І.А.Лукницький розрізняє два види відхилень від норми: порушення і перекручення. Беручи до уваги, що вимові притаманна неоднорідність і норма припускає коливання у вимові і співіснування менш розповсюджених варіантів вимови, вчений доводить, що порушенням вимови є таке відхилення від норми, яке не руйнує спільності сприйняття висловлювання, зберігає смислову функцію мовлення і не заважає взаємному розумінню [3, С.11-13].

Дітей, у яких спостерігаються відхилення у використанні фонетичних засобів мови, можна розділити на три групи. До першої можна віднести дітей, у яких відхилення в мовленнєвому розвитку стосується тільки недоліків вимови звукових типів. Неправильне вимовляння виявляється у спотворенні ряду звуків. Друга група – це діти, в яких поряд з дефектами звуковимови виявляється недостатність фонематичного сприймання з відносно нестійким характером. Типовими для вимови цих учнів є заміна і змішування фонем, схожих за звучанням й артикуляцією. До третьої групи належать діти, у яких недоліки вимови фонем постають на фоні загального недорозвитку мовлення. У цих дітей виявляються відхилення на рівні всіх компонентів мовної системи: звукового, лексичного, граматичного [2, С.11-12].

На думку М.С.Вашуленка, вади звуковимови дітей можуть мати дві основні причини: органічні порушення мовленнєвого апарата, а також вплив іншої, сусідньої мови і наявність у середовищі, в якому зростає дитина, місцевих діалектів [1, С.134].

Причиною спотвореної вимови звуків М.Ф.Фомічова вважає переважно недостатню сформованість чи порушення артикуляційної моторики, при цьому діти не можуть правильно виконати рухи органами артикуляційного апарату, у результаті чого звук спотворюється, вимовляється неточно. Такі порушення звуться фонетичними, тому що фонема не замінюється іншою з фонетичної системи цієї мови, а звучить спотворено. Причина заміни звуків здебільшого полягає у недостатній сформованості фонематичного слуху чи в його порушенні, як результат діти не чують різниці між звуком і його замінником. Такі порушення називаються фонематичними, оскільки одна фонема замінюється іншою й спотворюється значення слова. Трапляється, що в дитини звуки однієї групи замінюються, а звуки іншої спотворюються. Такі порушення називаються фонетико-фонематичними. Знання форм порушення звуків допомагає визначити методику роботи з дітьми. При фонетичних порушеннях звуковимови більше уваги приділяють розвитку артикуляційного апарату, загальної моторики. При фонематичних порушеннях головний акцент робиться на розвитку мовленнєвого слуху [7, С.17-18].

Часто причиною порушень вимови і недостатньо розвиненого фонематичного слуху є перенесені в ранньому віці інфекційні та інші тяжкі хвороби. Причиною може бути й дефектна мова оточуючих. Сприймаючи неправильну вимову, дитина наслідує її, у неї закріплюються неправильні мовні рефлекси, тобто звичка неправильно вимовляти деякі звуки. Саме тому з дошкільниками, як і з дітьми молодшого шкільного віку треба завжди говорити чітко і правильно.

Однією з причин поганої вимови у дітей є зниження елементарного слуху внаслідок захворювання вуха, через що утруднюється правильне сприймання звуків мови і їхня правильна вимова. Вихователі повинні стежити за станом слуху дітей і в разі потреби звертатися до лікаря. Бувають ще й причини органічного характеру: неправильна будова зубів, розщеплення верхньої губи, піднебіння, а також ураження мозку, викликані травмами чи інфекційними захворюваннями. Проте таких дітей незначна кількість. Значно частіше, ніж органічні форми недорозвинення, у дошкільників зустрічаються так звані функціональні форми порушень вимови, що виникають при відсутності будь-яких грубих анатомічних порушень мовного апарату.

Вихователі можуть усунути існуючі недоліки вимови у дітей. Для цього вони повинні насамперед вивчити стан мови і фонематичного слуху у дітей, проаналізувати виявлені недоліки вимови і намітити шляхи їхнього усунення. Залежно від характеру вимовних недоліків дошкільників слід об’єднати в різні мовні групи, тобто звернутися до групово-індивідуальної форми навчання. Наприклад, дітей з порушеннями вимови свистячих звуків [с, з, ц] – в одну групу, з порушеннями шиплячих [ш, ж, ч] – у другу, сонорних [р, л] – у третю. Усунення недоліків вимови проводиться в двох основних напрямах, а саме: шляхом розвитку слухового сприймання звуків мови (навчити дитину чути і виділяти в мові певний звук) і розвитку артикуляційного апарату (навчити тримати язик, губи, зуби в правильному положенні).

Щоб правильно вимовляти звуки і слова, дитина повинна не тільки добре чути звуки, але й добре володіти координацією надзвичайно тонких рухів мовних органів: губ, язика, голосових зв’язок. На спеціальних заняттях з усунення недоліків вимови у дітей потрібно проводити різні вправи з розвитку тонкої координації мовних органів. Для успішної роботи вихователю перш за все необхідно орієнтуватися в правильній артикуляції тих звуків, які у дітей найчастіше бувають порушеними (свистячі, шиплячі, сонорні).

Виправлення недоліків вимови, як правило, проводиться в такій послідовності:

1. Підготовча робота, тобто проведення ігор та вправ, щоб спрямувати увагу дітей на звукову сторону мови, навчити їх вслухатися і правильно впізнавати звуки в словах, розрізняти їх за тембром, висотою, силою голосу.
2. Постановка звука, тобто вправляння дітей у правильній артикуляції потрібного звука. Артикуляційні вправи добираються з урахуванням мовленнєвого дефекту.
3. Автоматизація вимови, тобто закріплення правильної вимови потрібного звука в складах. Коли діти навчились добре вимовляти звук ізольовано і в складах, переходять до фонетичних ігор, розучують скоромовки, чистомовки, вірші тощо, насичені звуками, що вимагають корекції.
4. Диференціація схожих звуків, тобто зіставлення учнями звуків, які найчастіше змішуються, за артикуляцією, звучанням, смисловою функцією.

Висновки. На нашу думку, ефективними і доцільними формами роботи при усуненні недоліків вимови у дітей дошкільного віку є логопедичні прийоми і різні види ігор, вправ, які за своїм змістом наближаються до ігор-занять. Крім постановки звука, розвитку слухової уваги, вони повинні містити і більш складні завдання, що сприяють розвитку звукового аналізу, фонематичного слуху і сприймання, диференціації схожих звуків. Таку роботу треба проводити не тільки на заняттях з навчання дітей рідної мови, а й на інших заняттях протягом усього навчального року.

Є багато об'єктивних та суб'єктивних причин, що державна мова ще не стала засобом спілкування у повсякденному мовленні деяких центральних і територіальних органів державної влади, органів місцевого самоврядування. Особливо це стосується південних та східних областей України. В офіційно-діловій сфері нашого регіону спостерігається недосконале володіння українською літературною мовою, що породжує появу численних помилок, розмиває норми літературної мови, знижує рівень культури мовлення.

Культура мовлення залежить від уміння граматично правильно будувати фразу, знайти потрібне слово і вимовити його відповідно до орфоепічних норм літературної мови. Нормативна вимова має велике суспільне значення, становить один із суттєво важливих показників загальної культури особи, створює необхідні передумови для ефективного користування літературним мовленням у різних сферах суспільного життя. Правильна, унормована вимова є однією з ознак культури усного ділового мовлення.

мщина [4, c.468, 855]. ми - Су , книжечкáми) [4, c.352]. У наголошуванні українських слів є своя системність, яка виявляється в тому, що певні групи мають однотипне наголошування. Наприклад, у віддієслівних іменниках типу читáння (читáти), писáння (писáти), навчáння (навчáти); у числівниках другого десятка наголошується склад -на-: одинáдцять, дванáдцять, тринáдцять, чотирнáдцять; іменники на позначення території із суфіксом -щин (а) зберігають наголос власної назви, від якої вони утворилися: Полтáва - Полтáвщина, Су жка, книжки В усному мовленні важливу роль відіграє наголос. Він в українській мові вільний, різномісний. Наголос може бути нерухомим (нарóд, нарóду, нарóди, нарóдів) [4, c.468] та рухомим (кни

ду [1, c.152, 362]. ре д, пе ре ри; пе гово рів, два до ри, догово ру, мн. догово гово р, до гові ти). Не буде порушень акцентуаційних норм у словах, які вживаються з подвійним (дуплетним) наголосом, кількість яких дедалі скорочується. Наприклад, до нний, дрижа т, невблага жати; правильно: вісімдеся ганий, дре сімдесят, невбла га). Часто недоліки у наголошуванні є наслідком помилок у написанні (неправильно: во тель, подру топис, прия вопис, лі на, жи вий, середи друга, а не но ятель, по пис, при пис, літо дина, живо й, сере , неслá, везлá). Помилки роблять і під впливом російської мови (правильно: нови , пишу зла, але правильно: ка жу сла, ве шу, не Порушення акцентуаційних норм відбувається в результаті різних причин. Звичайно, це порушення не завжди викликає зміну значення слова чи речення, однак веде до спотворення вимови. Так, в українській літературі мовлення можуть заноситися діалектні наголоси (кáжу, пи

В усному мовленні найбільшою мірою проявляється внурішня культура людини. «Живе мовлення - це і є один із щонайважливіших каналів трансмісії культури... Мовлення є безпосереднім дійовим чинником культуротворення...» [2, c.5]. Культура мовлення не дається людині від народження - вона набувається в процесі спілкування.

Орфоепія – складова частина тих засобів, які створюють естетику мовлення. Коли йдеться про гармонійне виховання особистості, мають на увазі музичну освіту, вміння розуміти світ мистецтва, знання іноземних мов, фізичний розвиток і рідко говорять про необхідність досконало володіти рідною мовою. Але ж мова – це те, що виявляє сутність людини, і тому на мовне виховання слід звертати особливу увагу. Навчання правильної вимови необхідне такою ж мірою, як орфографії та граматичних правил. Передусім це стосується мовленнєвої практики людей так званих „публічних професій”, до яких належить, безумовно, і журналістика в усіх її проявах.

Адже, як свідчить телевізійна практика, ведучі частенько нехтують нормами української літературної мови в цілому та орфоепічними зокрема.

Утім, спершу з’ясуємо, що таке орфоепія. Традиційно це поняття розглядають у широкому та вузькому значеннях. Вузьке розуміння цього терміна ми знаходимо здебільшого у словниках, довідниках та енциклопедіях. Отже, орфоепія – це:

- „система загальноприйнятих правил, що визначають правильну літературну вимову” (Тлумачний словник української мови, 2001, 171);

- (від грецького orthos – правильний і epos – мовлення) вивчення норми звуковимови (Плющ, Гримас, 1990, 255);

- загальноприйнята вимова звуків, звукових сполучень (Українська мова. Короткий тлумачний словник лінгвістичних термінів, 2001, 163)

Широке ж розуміння поняття орфоепії обіймає не лише правила вимови окремих звуків і словосполучень, а також норми наголошування та інтонації. Мовознавець Людмила Хоменко говорить про те, що орфоепія в широкому розумінні пов’язана не тільки з фонетичною, а й з морфологічною і синтаксичною (наголос розглядають насамперед у морфології, а правила інтонаційного оформлення – в синтаксисі) системами.

Зрештою, у якому б розумінні ми не розглядали поняття орфоепії, можемо сміливо зауважити, що вона є складовою частиною культури мовлення та загальної культури людини. А тому порушення орфоепічної норми веде до зниження культури як окремої людини, так і цілого суспільства. В нашому випадку окремою людиною виступає людина публічна, зокрема телеведучий, помилки якого можуть призвести до мовної деградації цілого суспільства, себто глядачів.

Відтак розглянемо, як реалізуються орфоепічні норми у мовленні деяких телеведучих молодіжних програм. Зупинімося на вимові приголосних звуків. Орфоепічною помилкою у вимові приголосних, за нашим спостереженням, є тенденція до оглушення дзвінких звуків. Дзвінкі шумні приголосні в кінці слова та в кінці складу та в кінці складу перед глухим приголосним в українській мові вимовляються дзвінко. Оглушення дзвінких приголосних у літературному мовленні не допускається, окрім окремих слів: вогко, легко, кігті, нігті.

У процесі дослідження ми розглядали вимовні помилки телеведучих за такою умовною класифікацією:

1. Оглушення дзвінкого приголосного в позиції кінця слова:

- „ Я маю вам віддати при[с],” – Мирослав Кувалдін, ведучий програми „Міністерство прем’єр” („М1”);

- „ У номінації перемі[х]”, - Дмитро Єфименко, ведучий програми „Inside” („ТЕТ”).

2. Оглушення дзвінкого приголосного в середині слова:

- „гли[п]ше”, „ва[ш]ко” (Ілля. „Хорошоу”. „М1”);

- „ нео[п]хідна” (Люба Казарянс. „LG-Еврика”. „Інтер”);

- „ро[с]кіш” (Тетяна Рамус. „ Nota bene”. „ТЕТ”);

3. Вимова звука [ф] замість [у] нескладового:

- „Наші гра[ф]ці” (Люба Казарянс);

- „Михайло Попла[ф]ський...” (Гліб Гончар);

- „Пробачте, але [ф] театрі” (Катерина Могильна);

- „ Вони поїдуть або [ф] Туніс, або [ф] Туреччину” (Ігор Пелих, ведучий програми „Галопом по Європах”, „ICTV”);

- „ Він сказа[ф]” (Катерина Виноградова, ведуча програми „Перехрестя кохання” телеканалу „Інтер”);

- „ У моєму міністерстві з’яви[ф]ся джекпот” (Мирослав Кувалдін).

Тепер проаналізуймо кожну групу помилок окремо. Щодо оглушення приголосних на кінці слова, то воно пов’язано з поганою роботою мовного апарату, бо для того, щоб зберігати дзвінкість у кінці слів, треба виробити звичку до цього. Тому що збереження дзвінкості потребує постійної роботи над технікою мови. Оглушення дзвінких звуків у середині слова – явище неоднозначне. В цьому випадку можна, з одного боку, погодитися із Людмилою Прокоповою, котра на основі свого експериментального дослідження дійшла висновку, що „ в українській мові можна констатувати наявність часткової регресивної асиміляції за глухістю під впливом глухих приголосних або беззвучної паузи”. Відтак у словах „ глибше”, „ необхідна”, „розкіш” ми можемо констатувати регресивну асиміляцію за глухістю. Такої ж думки дотримується і Людмила Хоменко. Вона розглядає оглушення приголосних не як помилку, а як варіант, посилаючись на тих дослідників, котрі у різний час фіксували це явище (Є. Кроткевич, П. Тимошенко, А. Москаленко, І Зілинський). Для прикладу, Є. Кроткевич у 30-х роках писав так: „Коли в слові збігаються два приголосних звуки, то перший вимовляється часом неясно, глухий приголосний перед дзвінким переходить у дзвінкий, а дзвінкий перед глухим – у глухий”. Натомість М. Наконечний відносить підміну дзвінких шумних приголосних глухими до фонематичних помилок. За словами дослідника, дзвінкі шумні приголосні в українській літературній вимові не обмежені певними позиціями в слові (тільки на початку складу перед глухими приголосними вони переходять у глухі), і кожна їх заміна глухим приголосним є фонематичною помилкою.

Таким чином, з одного боку, можна припустити, що оглушення дзвінких приголосних є природним для української вимови. Адже назване явище характерне для багатьох південно-західних говірок. З іншого боку, слід ураховувати, що норми української літературної норми базовані на центральних діалектах, де зберігається дзвінкість. У зв’язку з цим виникає чимало дискусій у колі мовознавців стосовно нормативності чи не нормативності оглушення приголосних. Але це вже тема іншої роботи.

Про оглушення нескладового у варто говорити окремо. Якщо оглушення дзвінких приголосних як таких можна ще якось пояснити та виправдати, то заміна сонорного звука [в] на неприродний для української мови звук [ф], що призводить до втрати милозвучності, на нашу думку, спричинена виключно впливом російської мови.

Окрім оглушення дзвінких, не менш загрозливою у мовленні ведучих молодіжних телепрограм є тенденція до вимови м’яких шиплячих. Згідно з літературними нормами української орфоепії, шиплячі приголосні завжди вимовляються твердо, не враховуючи окремі позиції. Однак для деяких телевізійників вимова м’яких шиплячих, мабуть, вважається нормою. Підтвердженням цьому можуть слугувати такі приклади:

- „У вас є якісь докази того, [ш’ч’о] я маю вам віддати приз” (Мирослав Кувалдін);

- „Зараз поба[ч’і]мо” (Катерина Виноградова);

- „Ви ба[ч’і]ли?” (Ігор Пелих).

З іншого боку, у мовленні окремих ведучих ми помітили зовсім протилежну тенденцію. Йдеться про „надуживання” твердих шиплячих, коли ведучі, намагаючись дотримуватись вимовних норм, іноді, образно кажучи, перегинають палицю. Проілюструємо це твердження прикладами.

- Тетяна Рамус, ведуча програми „Nota bene” на телеканалі „ТЕТ”: „... є ре[чи], яких ми не робимо” (замість „є ре[ч’і]...”);

- Ольга Горбачова, ведуча передачі „Мелорама” телеканалу „Інтер”: „До ре[чи]” (замість „до ре[ч’і]”);

- Ольга Герасим’юк, ведуча ток-шоу „Хочу і буду” на „1+1”: „ У нашій переда[чи]” (замість „... переда[ч’і]”);

- Катерина Могильна, журналістка програми „Inside” телеканалу „ТЕТ”: „ Варто частіше дивитися співрозмовнику в очи” (замість „в очі”).

Тож, як бачимо, проблеми орфоепії у молодіжних телевізійних програмах, та й не тільки молодіжних, є достатньо гострим та актуальним для українського телебачення і потребує наукового і практичного вирішення.

Чимало порушень мовної норми у мовленні тележурналістів, на нашу думку, пояснюється тим, що вони у своїй більшості віддають перевагу російській мові поза ефіром, що позначається на якості їхнього українського мовлення перед камерою. А тому вважаємо, що російськомовне оточення та спілкування російською поза камерою, а також недостатнє знання норм української літературної вимови і є основними причинами мовленнєвих помилок.

У зв’язку з цим надамо кілька рекомендацій.

Ведучим і журналістам молодіжних телевізійних програм варто більш дбайливо ставитися до власної мови, працювати над артикуляцією та засвоєнням орфоепічних норм. Якщо ж говорити про ситуацію в цілому, то не зайвим було б порадити відповідним органам, зокрема керівництву того чи іншого телеканалу запровадити обов’язкове складання іспиту з української мови для тих журналістів і ведучих, котрі хочуть працювати на телебаченні.

Можливо, за наявності таких умов рівень культури усної мови зокрема та культури мови загалом значно б підвищився. У такому разі телеведучих, а особливо ведучих молодіжних телепрограм, можна було б справді сприймати за еталон у мовному відношенні, а значить – орієнтуватися на нього, тим самим удосконалюючи свою мову.

Я б назвала кілька причин. По-перше, літературний наголос утвердився під впливом центрально-південних говорів. У вихідців з інших діалектних груп відхилення від літературної норми особливо відчутне. Наприклад кажý, пишý, булá, беремó, неслá, везтú – норма, кáжу, пúшу, бýла, берéмо, нéсла, вéзти – особливість південно-західних говорів. По-друге, діє інтерференція російського наголосу (нижче подаємо перелік українських слів, у яких нормативно має бути наголошений інший склад, ніж у російських відповідниках). По-третє, в українській мові наголос вільний, різномісний, він може падати на будь-який склад слова, наприклад: косá, хáта, замéтений. В інших мовах слова мають постійне місце наголосу. У французькій мові, наприклад, він на останньому складі, у чеській, словацькій – на першому, в польській – на передостанньому (хоч і там є свої винятки). Однак вільний наголос не означає, що наголошувати слова можна довільно. У наголошуванні українських слів є своя системність, яка виявляється в тому, що певні групи слів об’єднуються одним правилом щодо наголошування. Наприклад, числівники другого десятка мають наголос на складі на: одинáдцять, дванáдцять, тринáдцять, чотирнáдцять; в іменниках з префіксом ви- наголос подає на префікс: вúняток, вúпадок, вúписка, вúклик, вúхоплення, вúробіток, але: вимóва, видавнúцтво, вирóщування. Так само наголошений і префікс по- у словах пóзначка, пóсвідка, пóсмішка. У трискладових словах віддієслівного походження наголос падає на той склад, на якому він є в інфінітиві (читáння, питáння, навчáння, писáння, завдáння), а в двоскладових – на закінчення (життя, буття, знання, звання, пиття, спання, але: вмíння, вчéння).
Чітка системність у наголошуванні є в займенниках: цьогó, тогó, могó, свогó, менé, тебé, але якщо з’являється прийменник, у багатьох займенників наголос переміщується на основу (до цьóго, до тóго, біля мéне). Свою систему наголосу мають іменники, що поєднуються з числівниками два, три, чотири – наголошений такий склад, як у формі родового однини: два сúни, чотири брáти, три шляхи (хоч у формі множини ці іменники мають інший наголос: синú, братú, шляхú). Прислівники, утворені від прикметників, як правило, перетягають наголос на один склад: висóкий – вúсоко, низькúй – нúзько, легкúй – лéгко, дієслівний префікс ви - перетягає наголос на себе: гнáти – вúгнати, орáти – вúорати, рівняти – вúрівняти, іменники на позначення території, утворені за допомогою суфікса - щина, зберігають наголос власної назви або назви мешканців: Кúїв– Кúївщина, Полтáва – Полтáвщина, Сýмщина, Миколáївщина, Одéщина, Донéччина, Вíнниччина, гуцýли – Гуцýльщина, бóйки – Бóйківщина, але Галичинá. У словах іншомовного походження наголос переважно нерухомий: діалóг – в діалóгу – діалóзі, адвокáт – адвокáта – адвокáтів. І таких прикладів певної системності в наголошуванні слів чимало. Але важливо пам’ятати: наголос у нас є індивідуальною ознакою слова і його форм. Наприклад, нормативними є пóмилка і помúлка (друге слово Орфоепічний словник подає з приміткою рідко), але вже у формі називного множини нормативним є наголошений останній склад – помилкú. У слові черговúй нормативним є наголос на останньому складі, але першочергóвий має вже інший наголос. В українській мові наголос рухомий, тобто при зміні слова він може змінювати своє місце. Наприклад: рукá – рýки, головá – гóлови, говорúти – говóриш, тéмний – темнíший. Зміна наголосу може впливати й на значення слова: перéсічний (звичайний) – пересічнúй (який пересікається), плáчу (від плакати) – плачý (від платити) та ін.

1. .Порушення правил української літературної вимови.

Сучасна українська літературна мова має усталені орфоепічні норми. Проте відхилення від них трапляється досить часто.

Порушення правил вимови спричинені такими явищами:

1. вплив на вимову правопису. Мовці намагаються у вимові копіювати написання слів.

2. Вплив на вимову діалектного оточення. Так фонетика північного діалекту і багатьох говорів південно-західного наріччя спричинила вимову [р'] як [р]: радно, говорат тощо. Під впливом південно-західного наріччя іноді вживають у кінці слова глухі приголосні замість дзвінких: зуп віс, сторош тощо. Особливості діалектного мовлення здебільшого зумовлюють орфоепічні помилки мешканців села.

3. Вплив на вимову близькоспорідненої мови. Під впливом російської мови вимовляють м’яко шиплячий [ч]; оглушують дзвінкі у кінці слова; ненаголошений [о] вимовляється як [а]; замість [в] вимовляють [ф]. Контакти української мови і російської, як правило, спричиняють відхилення від літературної орфоепічної норми мешканців міста;

4. Відсутність до 90-х років ХХ ст. (унаслідок вилучення в 30-ті роки ХХ ст.) в українському алфавіті літери ґ. У зв’язку з цим поширеною є ненормована вимова слів аґрус, ґанок, ґелґотати, ґрунт зі звуком [г]. Спостерігається також вживання звука [ґ] замість [г] у словах іншомовного походження: ґаз, ґазета.

Відхиленням від орфоепічних норм української літературної мови є неправильне наголошування слів, зокрема дієслів: ві'зьму, ка'жу, лю'блю, ве'зла, пі'ду, прине'сла, при'йду (замість візьму', кажу', люблю'везла', піду', принесла', прийду').

Типи орфоепічних помилок. Вивчення правильної вимови забезпечує уникання орфоепічних помилок. Виокремлюють фонологічні та фонетичні вимовні помилки.

Фонологічні вимовні помилки проявляються змішуванні фонем. Воно не тільки спотворює нормативну вимову, а й призводить до неправильного розуміння слова. Наприклад, при оглушенні кінцевих приголосних слово гриб сприймається як грип (хвороба), ніж – як ніш (родовий відмінок множини від слова ніша) тощо. До цієї групи орфоепічних помилок належить і заміна огубленого ненаголошеного звука [о] неогубленим [а]: масти'тися замість мости'тися, пора'ди – як пара'ди, воли' – як вали'.

Фонетичні вимовні помилки полягають у неправильному використанні варіацій фонем. Ці порушення не завжди змінюють значення слова і. як правило, спотворюють вимову. Прикладом фонетичних помилок є вимова шиплячого замість свистячого або свистячого замість шиплячого: ушакий, скарпетки тощо.

Відхилення від орфоепічних норм зумовлені сферою спілкування, законом мовної економії, який у повсякденній вимові приводить до скорочення фонетичного складу слів і сполук; впливом іншої мови, просторіччя, діалектів, орфографії, недостатнім знанням вимовних норм.

Порушення правил норм української літературної вимови спричинена переважно:

§ впливом правопису — мовці намагаються відтворювати написання слів (напр., сміється: (правильна вимова — [с'м’ійе́ц:'а], неправильна — [с'м'ійе́т'с'а])

§ впливом діалектного оточення — наприклад, через вплив південно-західних діалектів мовці часто оглушують дзвінкі приголосні в кінці слів, що не характерно для української літературної вимови (наприклад [зуп] замість [зуб], [сторош] замість [сторож] тощо)

§ впливом на вимову близькоспорідненої мови — зокрема, під впливом російської мови вимовляють м'яко шиплячий [ч]: [н'і́ч’ка], [руч’ка], [ч’аǐ] тощо.

§ відсутністю до 1990-их років в українській мові літери ґ, у зв'язку з чим поширеною є ненормативна вимова слів аґрус, ґанок, ґелґотати та подібних зі звуком [г] замість [ґ], і навпаки: вимова [ґ] замість [г] у словах іншомовного походження (ґ азета, ґ аз тощо).

А. Коваль у праці “Культура української мови” говорить про існування багатьох причин, що зумовлюють виникнення помилок: це і неповне засвоєння норм літературної мови, і недостатньо уважне ставлення до мовної традиції, і невміння, а іноді й небажання зрозуміти смислові відтінки і стилістичні якості слів, і вплив моди – бажання похизуватися словом чи фразою, які здаються дотепними і виразними, і вплив діалектів та багато іншого. Потрібно усвідомлювати, що розмовляти мовою-калічкою, неприрод­ним гібридом, якому назва суржик, – це ознака мовленнєво-мисленнєвого примітивізму, неосвіченості, провінційності, байдужості до мовної поведінки.

Типовим порушенням правил наголошування слів є вплив російської мови, суржикового мовлення та діалектного середовища: посе ре дині, спи на, фар тух, ку хо нний, ку харський, ка жу, одно го (а не посере ди ні, спи на, фар тух, ку хонний, ку ха рський, ка жу, од но го);

2. Однією з позитивних і, водночас, визначальних оз­нак мовлення є його евфонія, милозвучність (грец. eup­honia, від eu — добре і phône — звук). Ця якість мовлен­ня досягається певними мовними засобами, переважно лексичними і фонетичними. Винятково важливими й прямими елементами мовленнєвої евфонії є евфеміз­ми — слова чи сполучення слів, якими замінюють точні назви з негативним, непристойним чи неприємним емо­ційним забарвленням, напр.: нерозумний замість дур­ний; акція замість убивство; вона у делікатному стані, не сама, готується стати матір’ю замість звичного во­на вагітна; хірургічне втручання замість операція; не вигадуйте, не кажіть неправду замість не брешіть тощо.

Отже, евфемізми — це слова і сполучення слів, які використовуються замість прямих назв предметів, явищ, дій. Вони нерідко позначені образністю, позитивною чи негативною емоційністю, експресією. Досить часто ев­фемістичними тенденціями спрощується, отже й полег­шується, фонетичне звучання слів.

Деякі евфемізми породжені мислено-мовленнєвим табу (франц. tabou, від полінез. tapu — заборонений, священний) — забороною на вживання певних слів, що зумовлюється містично-заборонними, соціально-полі­тичними, зокрема цензурними, культурними і морально- етичними чинниками. Особи з ненауковим мисленням можуть вірити в те, що вживання певних слів, висловів (мовне табу) неминуче спричиняється до покарання. Че­рез таку забобонність, марновірство прямі назви когось або чогось замінюються непрямими, які здебільшого по-значені емоційністю. Особливо характерні такі яви­ща для розмовно-побутового мовлення. Наприклад, назву чорт дехто замінює словами дідько, щезник, той, воно і навіть батько, змію називають довгою, могилу — домовиною, мертвого — покійним тощо. Табу (заборона або уникання певного слова) може зумовлюватись ви­разним соціальним чинником: скажімо, за радянських часів вважалось «націоналістичним» вживання слова ненька стосовно України.

Евфонія мовлення найчастіше створюється такими виражальними мовними засобами, мовними одиницями:

— певними словами й сполученнями слів, стиліс­тично вдалою для деяких мовленнєвих ситуацій струк­турою речень, котрими гармонійно відтворюється пози­тивний мовно-почуттєвий стан людини;

— стилістично вдалим використанням певних фоне- тико-звукових ресурсів мови, якими може створюватись мелодійність звучання, образність висловлюваного.

Треба розрізняти евфонію (милозвучність) мови і ев­фонію (милозвучність) мовлення. Евфонія мови — це тільки своєрідна матеріально-фонетична, лексична, фразеологічна, граматична й стилістична можливість, здатність мови, тобто природна милозвучність її різно­типних одиниць. Евфонія мовлення — це кон­кретне милозвучне використання наявних у мові засо­бів, її одиниць — від фонетичних до синтаксичних.

Одним із засобів евфонічного мовлення слугують такі різновиди звукових повторів, як асонанс, алітерація, ана­фора, епіфора тощо, ритм і взагалі ритмомелодика.

Найчастіше милозвучність мовлення створюється на фонемному й фонемно-морфемному рівнях, добором стилістично зручного для вимови службового слова, певної фонеми (звука) в складі слова або афікса — пре­фікса, суфікса чи закінчення: в — у — ув — уві — ві,

від — од, з — зі — із, б — би, і — й, ж — же, -ся—————- сь,

-ти——- ть, хоч — хоча, ще — іще та ін. Напр.: в очах —

у полі; — у (ві-, уві-) сні; він увійшов — вона ввійшла; він відпочив (одпочив) — вона відпочила; І тихо, як із дали­ни, із спогадів… оповідала вона про життя своє (А. Голов­ко); писала б — писав би; він іде (пор. він йде — складно для вимови, немилозвучно) — вона йде; дружні та ін­тимні стосунки, а не дружні і інтимні; підіймалися вгору — підіймались угору; працювати вранці — працю­вать уранці; будемо — будем; він іще в хаті (іще — від­тінок розмовності, фольклорності) — вона ще в хаті; си­нові — сину; по-юнацькому — по-юнацьки; розмовляю по-українськи — …по-українському; на тому боці — на тім боці.

Евфонії (милозвучності) також сприяють:

— спрощення в групах приголосних: тиждень —> тижня, вісті -> вісник, радість —>радісний, волость -> волосний;

— вставлення голосного між приголосними (вікно -> вікон, весни —> весен) чи приголосного між голосними (павук, героїка: герб[й]іка), пор. рос. паук, героика);

— додавання голосного на початку окремих слів: ір­жа, імла, вухо, вулиця;

— зникнення початкової фонеми: голка, гра, Гнат;

— вставлення між приголосними голосного звука з метою усунення збігу приголосних: огнь (церковно­слов’янське й давньоукраїнське) і вогонь (сучасне);

— явище дисиміляції (розподібнення) хто із к-ьто: з двох проривних кт сформувалося звукосполучення з фрикативного і проривного, що полегшило вимову цьо­го слова.

Основу евфонічного мовлення становить властива йому своєрідна фонетична сутність, нормативна і сти­лістично вмотивована вимова окремого звука і найріз­номанітніших поєднань звуків, дотримання орфоепіч­них, інтонаційних та інших норм. Внаслідок щонай­більшої орієнтації на дотримання ознак евфонічності мовлення створюються художні тексти, особливо пое­тичні. Евфемізми є також досить важливою ознакою де­яких жанрів мовлення публіцистичного, саме тих його текстів, яким властива підвищена емоційність, створю­вана актуальністю змісту і мовними засобами образнос­ті — тропами, синонімікою, виразною мелодійністю, ін­шими засобами мовленнєвої естетики.

Отже, евфонія мовлення — одна з бажаних ознак мовлення в межах усіх стилів мови, але найбільше сти­лістична досконалість у використанні евфонізмів вияв­ляється у мовленні художньому.

Ще в античному світі приділяли увагу милозвучності мови. Афіняни задумувались над

силою і красою мовленого слова, групували слова за характером їх звучання і

музикальності, а славетний римський оратор Ціцерон говорив, що від мови повинен

«зазнавати насолоди слух».

Бо ж мова, як найважливіший засіб людських стосунків, не лише передає думки й

почуття, створює уявні образи. Їй як фізичній реальності властиві й певні акустичні якості.

З поняттям мови пов’язане поняття краси. Проте «єдиного критерію краси, позитивних

ознак мови, серед них і чисто зовнішніх, — зауважує М. А. Жовтобрюх, — не існує. Одним

мовам надає привабливості їх граматична стрункість, іншим — ясна будова слів чи

своєрідна акустичність приголосних або голосних тощо»

.

Яскраво вираженою ознакою естетики української мови є евфонічність, тобто саме

привабливий акустичний лад її. Чи це розмовна або й розмовно-побутова мова, художньо-

епічна розповідь чи пейзажний опис, художньо-психологічна характеристика чи емоційно

схвильоване мовлення, публіцистичний виступ чи ділова документація, або навіть

приватний лист — скрізь однаковою мірою діє закон милозвучності. Він проявляє себе,

коли ми говоримо і коли пишемо. І його родовід, безперечно, починається в живому

мовленні народу.

Краса звучання мови полягає насамперед у злагодженості звуків, звукосполучень і цілого

мовного потоку

, в ретельному униканні важкого для вимови і неприємного для слуху

скупчення звуків.

Які ж струмки вбирає в себе та течія, що називається милозвучністю української мови?

Які фонетичні елементи створюють її?

Тут передусім треба вказати на евфонічне чергування звуків. Загальновідомо, що для

надання українській мові милозвучності прийменники у, в, сполучники і, й, початкові звуки

у, в та і, й чергуються: у з в, і з й. Після слова, яке закінчується на голосний, вживаються

приголосні в та й, за винятком тих випадків, коли після прийменника в і сполучника й слова

починаються цими самими звуками.

Якщо ж кінцевий попереднього слова приголосний, то далі йдуть у та і. На початку

речення частіше вживається варіантний у, але при умові, якщо наступне слово починається з

приголосного або коли на приголосний закінчується останнє слово попереднього речення.

Абзац розпочинається також здебільшого варіантним у. На початку речення та після

розділового знака вживається сполучник і.

Ця фонетична закономірність виробилась багаторічною мовною практикою народу і

закріплена «Українським правописом» (1960).

Погляньмо, чи завжди і послідовно в мові наших газет, наукової і суспільно-політичної

літератури та ділової документації дотримуються такого евфонічного чергування звуків, чи

завжди зважають на відповідні правописні настанови.

Наведемо лише невеличкий перелік прикладів: «На період жнив в (замість у)

господарстві потурбувалися про все необхідне для забезпечення потреб механізаторів»;

«Сільська Рада подбала, щоб всі (замість «усі») оселі були обнесені штахетником»;

«...виростили в цьому році високий врожай (замість «урожай»); «Останнім часом

україністика у (замість в) зарубіжних університетах активізується»; «Добротвір — місто

енергетиків. В (замість у) ньому працює велика електростанція...»; «Світова література знає

декілька систем віршування, що закріпились в (замість у) національній літературі того чи

іншого народу» (з газети).

М. А. Жовтобрюх. Слово мовлене. К., 1969, стор. 31—32.

У цьому випадку до уваги беремо найхарактерніші вияви милозвучності загальнонародної мови. В

художньому ж мовленні є спеціальні засоби милозвучності. Це — алітерація, асонанс, ритм, рима (у віршах),

стопи в ритмізованій мові. Або: «Тут висловлено і (замість й) інші міркування»; «Це нова соціалістична спільність

людей — радянський народ, з його характером й (замість і) культурою»; «...не ідеться

(замість «йдеться») про те, щоб...»; «Паніка і (замість й) розгубленість охопили валютний

ринок» (з газети).

У наведених фразах і зворотах допущено важкий для вимови збіг голосних або

приголосних, не використовуються варіантні в—у, і—й, вибір яких має залежати від

попереднього та наступного звуків. Такі огріхи — правописні, а заодно й стилістичні, —

подибуємо часто на шпальтах газет і журналів та сторінках деяких книжок.

Існують також деякі відхилення від узвичаєного чергування названих звуків. Це буває

тоді, коли акустичний малюнок фрази до деякої міри залежить від змістового навантаження

певних слів чи словосполук. Отож, якщо це навантаження особливо велике, перед такими

словами і словосполуками — для підкреслення значимості висловленого — в живій мові

народу робиться пауза (її, зрозуміло, треба відображати і в писемних текстах). Коли ж їм

передує прийменник у (в), то, ясна річ, паузу робить виразнішою лише голосний. Напр.:

«Смисл життя у праці»; «Наші думи спрямовані у майбутнє». Триваліші зупинки, тобто

яскраво виражені паузи, мають Місце і на межі двох віддалених чи, на перший погляд,

навіть несумісних понять, як, приміром, у висловленні: «Пісня у металі». Хоч у цих

ситуаціях і порушується узвичаєний принцип чергування звуків, але це не завдає шкоди

фонетичній злагодженості. Тут сама пауза, яку увиразнює варіантний звук, є елементом

звукової гармонії, своєрідним засобом евфонічності. Перевага варіантному у надається

також у заголовках книг, брошур, статей, тому що такі формулювання вимовляються

повільно, карбовано, адже в них кожне слово має велике значення, як ось: «Наука у боротьбі

за довголіття»; «Посланці Росії у Таджикистані», «Суфікси у назвах осіб».

Відхилення в чергуванні і — й пов’язані з особливостями інтонації переліку в реченнях,

до складу яких входять однорідні члени. Ця інтонація залежить від змістової спорідненості

перелічуваних понять. Так, у темпі вимовляння нема помітного перепаду між словами, дещо

близькими за значенням, а тому й сполучники і та й, що з’єднують ці слова, вживаються

згідно з загальним принципом чергування їх: «вдумливо й уважно»; «річки й озера»,

«єдність і дружба». Натомість однорідні члени, які називають поняття віддаленіші,

переважно з’єднуються сполучником і, бо між такими словами виразніше затримується рух

інтонації. Пор.: «Найкращих із кращих послали до Києва юнаки і дівчата нашої країни на

фестиваль дружби радянської і болгарської молоді» (з газети). Так само і в заголовках

здебільшого вживається сполучник і (аналогічно до прийменника у): «Роль рідної мови у

розвитку освіти і культури народу»; «Слово і термін» та ін.

У евфонічній структурі мовлення неабияку роль відіграє, також чергування варіантних

прийменників з — із— зі, що має на меті уникнути важких для вимови звукосполучень або

збігу тих самих звуків. Однак цієї можливості в писемних текстах інколи не

використовують, напр.: «Члени гуртка ознайомили письменників з (треба із) своєю

творчістю»; «...фрагменти сторінок з (треба із) слов’янських першодруків»; «Надіслали

привітання з (треба зі або із) святом»; «боротьба з (треба зі або із) стихією» (з газети).

Належна організація сусідніх звуків — це лише частковий прояв милозвучності

української мови. А є й багато інших засобів, якими досягається евфонічність мовлення.

Серед них, зокрема, звукова організація в межах словосполук та цілих фраз. Приємна для

слуху фонетична будова цих мовних відрізків у першу чергу передбачає уникання

повторності. Йдеться про такі повторення слів, складів, звукосполучень, а то й окремих

звуків, які порушують фонетичну злагодженість мовного потоку.

Свого часу І. Г. Чередниченко наголошував на тому, що «погане враження справляє

настирливе звучання у контексті повторюваних фонетичних елементів, які не мають ні

смислового, ні художнього виправдання»

. Проте, як відомо, повторення буває і спеціальним

експресивним прийомом, мета якого — зосередити увагу на повторюваних словах і, тим

самим, зробити переконливішою думку або чіткіше змалювати образ (пор. синтаксичні

І. Г. Чередниченко. Нариси з загальної стилістики сучасної української мови, К., 1962, стор. 216. повтори, звукові повтори у віршованій мові). Повторність, яка не відіграє стилістичної ролі,

є свідченням мовної невправності. Огріхи такого типу зустрічаються як у писемному, так і в

усному мовленні.

Приміром, навіщо в реченні «Для школярів влаштовуються екскурсії на виробничі

ділянки, влаштовуються зустрічі з ветеранами праці» повторювати слово «влаштовуються»?

Тут мовлення експресивно нейтральне, а тому й повторювати слово нема потреби. Часто

шкодять милозвучності вислову недоречні повторення займенників я, він, ми. Наприклад, у

контексті: «Ось скульптура захисника Вітчизни. У воїна залізний меч, на нього він

опирається своїми сильними руками, якими він колись держав кермо трактора» —

займенник він, очевидно, повторений помилково. Взагалі милозвучність вимагає не вживати

в мові тих самих слів на близькій відстані. При цій нагоді варто зазначити, що Флобер і

Мопассан радили не ставити в тексті однакових слів ближче, ніж на 200 рядків.

Належне фонетичне оформлення словосполуки або фрази не допускає і застосування

однокореневих слів (якщо це, знов-таки, не є стилістичним прийомом), напр.: «Праця різних

трудівників розрізняється за якістю»; «Промовистою мовою плаката»; «Можливо, ви

зможете це пояснити»; «зображено образ»; «письменник написав...» тощо.

Руйнує мелодичний малюнок висловлення повторність однакових складів чи

звукосполучень, якщо вони розташовані на стику слів або взагалі близько одне від одного.

Напр.: «Щаслива юнь збирається біля клубу і плете квіти в вінок з колоссям жита та

пшениці», «Кінець кінцем, це утруднює сприйняття його віршів...». Щоб уникнути

однакових складів у словосполученні «Господарчі речі», можна сказати «Господарські речі»

або «Господарчі товари». Буває, що однаково закінчується кілька однорідних членів

речення. При такій граматичній організації повтор не сприймається як мовний недогляд:

«Проміння місяця ламалося в хвилях, блищало, миготіло і рябіло»; «Колгоспи не можуть

розвиватися без постійного розширення своїх виробничих, страхових, культурно-побутових

фондів». Аналогічне явище і з однорідними членами, які починаються тим самим

звукосполученням: «Заспівали, защебетали пташки». Але при інших граматичних зв’язках

між суміжними словами однакова кінцівка або однаковий початок цих слів справляє

неевфонічне враження, як ось: «питання виховання молоді», «закономірні зауваження» і т.

ін.

Стилістично-евфонічне опрацювання нехудожнього тексту пов’язане з урівноваженням

голосних і приголосних звуків у висловленні. Звичайно, висловлення не може обійтися без

повторення звуків, бо їх у мові не так уже й багато. Але, разом із тим, внутрішні закони мови

певною мірою і обмежують повторність. Очевидно, важливу роль відіграє тут позиція звука.

Найбільш «чутливими» щодо повторів є початок і кінець слова, початок синтагми, а також

проклітики

і подекуди енклітики

. Крім того, має значення граматична організація слів і

частково — акустичні властивості звука.

Легко помітити, як шкодить милозвучності фрази часта повторюваність не лише

звукосполуки, а й окремого звука на початку слів, що не є однорідними членами речення.

Уникнути повторів особливо зручно, коли є варіантні звуки. Зокрема, тенденцію настирливо

повторюватись мають у, в, і, й, адже вони виступають і в ролі службових слів. До того ж

серед усіх прийменників найбільш поширені в українській мові саме у, в

, а серед

сполучників — і, й

. Щоб запобігти надмірній повторності цих звуків, доводиться

відхилятись від узвичаєного чергування. Наприклад, речення «В сучасному йому

літературному житті С. Пилипенко брав активну участь» звучить краще, ніж коли б

прийменник в замінити паралельним у (незважаючи на те, що це початок речення і наступне

Проклітика — ненаголошене слово, яке об’єднується з наступним наголошеним.

Енклітика — позбавлене власного наголосу слово, що стоїть після наголошеного і утворює з ним одну

акцентуаційну одиницю.

Див.: «Сучасна українська літературна мова. Морфологія. За загальною ред. акад. АН УРСР І.К. Білодіда. − К.,

1969, стор. 476.

Там же, стор. 516. слово починається з приголосної), бо звук у і без того часто повторюється: в кінці та на

початку слова він виступає п’ять, а всього в реченні — сім разів

.

Мабуть, і в формулюванні «знання та праця», де а виступає у п’яти суміжних складах, не

все гаразд із погляду евфонічності. Хоч а належить до тих звуків, які в нашій мові

функціонують дуже часто, проте, на нашу думку, більш вдалим був би варіант «Знання і

праця».

У деяких позиціях звертає на себе увагу немилозвучна повторність приголосних —

носових, сонорних, шиплячих тощо.

Зокрема, відчутно порушує звукову будову вислову дзвінкий фрикативний ж, якщо ним

починається або закінчується кілька слів, близько розташованих одне від одного, або коли

він становить енклітичну частку біля якогось із них: «Жінка жалісно поглянула»; «Мені ж

доведеться також туди поїхати» та ін.

Той, хто пише, завжди має дбати про звукове сприймання мови, зважати не тільки на

зміст, а й на форму вислову.

3. Вимова слів іншомовного походження Іншомовні слова в українській мові фонетично й граматично адаптуються, проте деякі з них характеризуються орфоепічними особливостями: 1. Голосні [і] та [й] слід завжди вимовляти відповідно до їх написання. Після приголосних [д], [т], [з], [с], [й], [р], [ж], [ч], [ш] постійно вимовляється [й], а не [і]: тираж, режим, шифр.Початковий [і] вимовляється чітко, а наближена до [й] вимова [і] є орфоепічною помилкою 2. В іншомовних словах ненаголошений [о] ніколи не переходить в [у]: документ, корупція, доручення (навіть перед складом з постійно наголошеним [у]) 3. Ненаголошені [ё], [и] після приголосних вимовляються з наближенням до [й], [є]; [те'нде'нц'ійа]

Дата добавления: 2015-10-21