Позалітературні елементи у мовленні.

Щодо нелітературного слововживання, то така небезпека для культури мовлення зберігається постійно: зміна ситуацій спілкування, їх експресивності може призвести до появи у мовленні позалітературних лексичних одиниць. Напр., у мовленні молоді спостерігається часом “замилування” жаргонізмами; людина, що багато років працює на посаді адміністратора, може неправомірно використовувати канцеляризми й поза діловим стилем; науковці іноді зловживають іншомовними термінами; людина нестримана може подеколи, у стані афекту, вдатися до лайливих слів і виразів; невиправдане прагнення бути “не таким, як усі”‘ штовхає деяких письменників на використання лінгвістичних раритетів, глибинних діалектизмів, псевдонеологізмів та ін.; трапляється й невиправдане “панібратське” вживання просторічних слів. Просторічні слова звичайно мають знижений (згрубілий, іронічний) колорит, тому вони властиві розмовно-оповідним різновидам мовлення, відзначаються невимушеністю, “вільністю” вживання. Порівн. розмовні: біганина, бідолаха, буча, брехун, гавкати, ушкварити і просторічні, експресивно різкіші: скиглити, бузувати, рачкувати, насобачитись, халамидник, охламон, змахувати (на когось), заберись геть (зникни\), на радощах (піти в кіно) та ін. Якщо в розмовному (зниженому) мовленні такі слова, з причини своєї експресії, закладеної у змісті, часом словотворі, наголосі, можуть вживатися, у стилі публіцистичному – зрідка, з виразною стилістичною метою, то в діловому і науковому стилях вони недопустимі. Жаргонізми функціонально близькі до просторічних слів, проте тісніше пов’язані з певною соціальною групою людей, з соціальним середовищем. Вживання їх у літературній мові може бути виправдане лише особливим стилістичним завданням: стилізацією чи індивідуалізацією мови дійових осіб (бурсацький жаргон у творах С.Руданського, злодійське арго у творах І.Микитенка). Напр.: збацати (станцювати), охмурити (викликати почуття симпатії), стибрити (вкрасти), лажа (неприємність), на атасі (на чатах), бакс (долар), лимон (мільйон), загнати (продати), тачка (автомобіль) та ін. Хоч жаргон є переважно явищем скороминущим, але він усе ж може залишити (і часто залишає!) слід у мовному розвитку людини – звикнувши до вульгарно невимушеного, стилістично неохайного мовлення, людина не виробить навичок стежити за своїм мовленням і не помічатиме вад у інших, а отже, не зможе передати своїм співрозмовникам ні багатства, ні краси мови.Діалектні лексеми (етнографічні, територіальні, соціальні діалектизми) сферою свого застосування мають розмовний і художній стилі, хоч функції їх у цих стилях різні: понятійно-номінативна – у розмовному, художньо-зображувальна – в художньому (відображення місцевого колориту, типізація характерів). У науковому стилі діалектні лексеми термінологізуються (власне, вже термінологізувалися в сільськогосподарській, ботанічній галузях науки) або вживаються як ілюстративний матеріал (у діалектології, історії мови). Щоправда, процес переходу діалектної лексики в розряд літературно-нормативної ще триває, тому давати функціональну оцінку таким словам треба з допомогою словників. Порівн. літ.: плай, запаска, грунь, полонина, мешкати, ґречний та ін.; діал.: помешкання (квартира), помаранчі (мандарини), ягоди (суниці), бараболя (картопля) та ін. Діалектизми в літературному мовленні частіше з’являються там, де діалект функціонує активніше. Лайливі і вульгарні слова не допустимі ні мовними, ні загально-етичними нормами. їх уживання карається законом як образа, приниження людської гідності. Щоправда, деякі з них втратили частково вульгарний зміст й у вигукових афективних фразах є виявом вищої міри експресії (Чорт побери! Пика. Холера. Хамство. Паскудний). Проте їх вживання все ж вульгаризує мову, погано характеризує мовця, створює конфліктні ситуації. Пам’ятаючи, що навколо нас завжди є діти, ми повинні бути дуже уважні до свого мовлення, навіть якщо не вкладаємо в якесь слово його справжнього змісту. Ніхто не заперечує можливості афективного мовлення, але проти вульгаризації заперечує сама мова. Засмічують мову й недоречно вжиті іншомовні слова. Втрата контролю над власним мовленням може призвести до появи слів-паразитів: так сказать, так би мовити, значить, ну, як це, розумієш, знаєш. Ці слова не тільки нічого не виражають, а й можуть своєю беззмістовністю спотворити смисл фрази (напр.: Він, так би мовити, хороша людина. Хай, значить, скаже). За словом повинна стояти думка – якщо мислиш добре, то й говоритимеш добре.

31. Арго, жаргон, сленг.

Суржик - це калічення мови, мовна безпорадність, брак чуття слова, хапання за перший-ліпший сурогат із чужої мови, пасивний перехід на вторинний ширвжиток.
Жаргон (фр. jargon — «незрозуміла мова»; «безглу́здя»; «ґелґота́ння»; від гало-ром. gargone — «базікання») — соціолект (один з різновидів соціальних діалектів), який відрізняється від літературної мови використанням специфічної, експресивно забарвленої лексики, синонімічної до слів загального вжитку, а також фразеології, часом особливостями вимови. Жаргон виникає серед груп носіїв мови, об'єднаних спільністю професійних інтересів (медиків, комп'ютерників, викладачів), однаковими захопленнями (жаргон мисливців, філателістів, рибалок), тривалим перебуванням у певному середовищі (військова служба, навчання). Жаргонізмами називають слова, вживання яких обмежене нормами спілкування, прийнятими в певному соціальному середовищі. З цієї причини жаргонізми ще називають соціальними діалектизмами. Жаргонізми — це переважно такі специфічні, емоційно забарвлені назви понять і предметів, які мають нормативні відповідники в літературній мові та, відступаючи від неї, надають процесу спілкування атмосфери невимушеності, іронічності, фаміль­ярності тощо. До молодіжної жаргонної лексики, наприклад, належать такі слова, як центровий (авторитетний), бабки (гроші), прикид (одяг, манера одягатися), приколотися (отри­мати або створити враження), злиняти (щезнути) тощо; для жаргону п'яничок типовим є вживання слів: бухло (алкоголь), конина (коньяк), бодун (похмілля) тощо. У літературно-художніх творах жаргонізми використовують переважно з метою створення відповідного описуваному емоційного й соціального колориту, а також з метою мовленнєвої характеристики осіб, про яких ідеться. На­приклад:

Це все було просто до дрібниць: і я, і заспаний ранок, і сивий степ. Я пам'ятаю хороше тільки ранок: запла­каний у росах, молодий і трохи засоромлений сонцем, що смутне купалося у стрижні.

— Ну, ну... вже й цілуватися лізе! Кажу це до сонця, бо воно безцеремонно грається волосинками на моїй нозі, любовно оглядає забрьохану колошу на штанях і сміється з мене крильцями бджіл: «Дізік, дізік…».

— Дізік?! Я починаю сердитись, бо що таке «дізік»? Дізік — страшне для мене слово, бо воно нагадує мені про дійсність — раз, а друге — в нашій революційній тер­мінології це є дезертир, а я, товариші, саме до них і нале­жав!

Сленґ — міський соціолект, виниклий з Арго різних замкнених соціальних груп (правопорушників, крамарів, ремісників, в'язнів, бурсаків-учнів, вояків, інтернет-спільноти), як емоційно забарвлена лексика низького й фамільярного стилю (зрідка й словотворів: випивóн — пиятика, закусóн — закуска), поширена серед соціальних низів і певних вікових груп (ремісничої, шкільної молоді) міст. В Україні поширені типи сленґу, відповідно до давніших історико-політичних кордонів (голова: східно-українське — башкá, кýмпол; галицьке — маґóла або макітра; буковинське — ґóвдя; закарпатське — лáмпаш). У літературі сленгізми використовували як засіб стилізації (І. Франко, В. Винниченко, О. Корнійчук, Л. Первомайський, І. Микитенко, О. Бердник та ін.). Характерні особливості сленґу: На думку багатьох дослідників, сленґ є вторинним утворенням порівняно з жаргонами й арго, що адаптує до своїх потреб запозичені одиниці. Значення слова «сленґ» близьке до понять «розмовна мова» і говірка, але на відміну від них воно має суттєве соціальне маркування. Ось основні методи сленґової лексики: калька (повне запозичення), напівкалька (запозичення основи), переклад (з використанням стандартної лексики в особливому значенні disk — «млинець»; з використанням сленґу інших професійних груп), фонетична мімікрія (error — Єгор). Інший ігровий прийом, що використовується — це зближення слів на основі звукової подібності, звукове перенесення: наприклад, «лимон» замість мільйон, «мило», «емеля» замість e-mail (від англійського слова електронна пошта). Інша важлива характеристика сленґової лексики — її «первісність». Асоціація з мовою якого-небудь первісного суспільства виникає, коли спостерігаємо нестабільність, постійну змінність жаргону як в тимчасовому, так і в просторовому вимірюванні. Не встигнувши закріпитися, одні форми мови поступаються місцем іншим: так, не таке давнє жаргонне «бабки» (від англійського слова money — гроші) замінили бакси. Ще одна ознака «первісності» сленґу — невизначеність, розмитість значень слів, що входять в нього. «Стрьомно», «круто», «я пруся» можуть бути і позитивною, і негативною оцінкою ситуації. Сюди відносяться як «млинець», що використовуються в жаргоні тільки як емоційний вигук, так і слова типу «прикол», «крутняк», «ульот», «чум», «повний атас», «повний абзац». Залежно від ситуації і кола спілкування дані слова можуть висловлювати різноманітні — аж до протилежних — емоції: розчарування, роздратування, захоплення, здивування, радість і т. д.

Арготизми, арґо́ (з франц. argot, жаргон, первісне — жебрацтво) — слова та вирази, що обмежено вживаються в мові окремих соціальних груп.Як правило малозрозумілі, або й зовсім незрозумілі для решти суспільства. Один з різновидів соціальних діалектів, штучно створювана умовна говірка якої-небудь вузької замкненої соціальної або фахової групи, незрозуміла для сторонніх. Іноді термін «арґо» вживається на позначення певного соціального чи професійного відгалуження від загальнонародної мови (напр., арґо акторів, музикантів, спортсменів, військовослужбовців тощо), тобто в тому ж значенні, що й термін жаргон. У вужчому розумінні арґо — мова «соціального дна», декласованих та антисоціальних елементів (рекетирів, злодіїв, жебраків, бомжів, картярів-шулерів тощо). Арготизми відомі серед таких соціальних груп як: лірники, ремісники, кожухарі, мандрівні крамарі, жебраки, злодії. Виникнення арґо пов’язане ще з тим періодом історії мови доби феодалізму, коли існували замкнені корпорації ремісників, бродячих торгівців, жебраків та інші, які з метою самозахисту й відособленості від решти суспільства і збереження своїх фахових таємниць створювали спеціальні мовні коди. В українській мові здавна відомі арґо сліпих кобзарів і лірників — так звані лебійська або шлепецька (сліпецька) мова, а також кушнірів, кожухарів, шаповалів, рашевців (бродячих торгівців) тощо. Арґо цих соціальних груп у цілому мають спільні риси з незначними місцевими чи профес. відмінностями. В основі арґо звичайно лежить загальнонародна мова та її граматична система, проте вони істотно відрізняються від неї словниковим складом. Так, у найдослідженішому в українському мовознавстві лірницькому арґо найуживаніші в загальнонародній мові слова мають свої специфічні відповідники. Серед них є незначна частина утворень від іншомовних коренів, наприклад, гальомий — великий (порівняйте болг. голям), дикона — десять (пор. грец. δέκα), метропіль — земля (пор. грец. μητρόπολις), мікрий — малий (пор. грец. μικρός). Решта ж слів є утвореннями від загальновідомих слів з прозорою чи не зовсім ясною внутр. формою і своєрідною будовою, невідомими в загальнонар. мові (висюлька — яблуко, пор. висіти; котинь — віз, пор. котити; скрипота, скрепи — двері, пор. скрипіти; ботняк — буряк, пор. ботвина) або деформованими шляхом заміни звуків, додавання, усічення чи перестановки складів тощо словами загальнонародної мови (батузник — мотуз, кідро — відро, лоботи — чоботи, пасорити — пасти, ставреник — вареник, кудень — день, кузавтра — завтра, бимій — мій.

А. використовувалися не лише для таєм. спілкування, а й як засіб своєрідної мовної гри, розваги. Такими, зокрема, були школярські, та бурсацькі А., побудовані на свідомому поєднанні несполучуваних частин різних слів (На моторошні засердчить — На серці стане моторошно), додаванні до кожного слова своєрідних закінчень на зразок лат. (вишневентус — вишнівка, вечорнитентус — вечорниці), зразки яких зустрічаються у творчості І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка та ін. письменників. Слова і вислови з А., уживані в загальнонар. мові, наз. арґотизмами. За незначними винятками, вони стоять поза межами літ. вжитку і можуть бути виправдані лише в мові персонажів худож. твору, якщо це зумовлюється його темою й стилістикою, настановами (зразками такого їх використання є деякі твори І. Франка, В. Винниченка, А. Тесленка, Г. Хоткевича, С. Васильченка, І. Микитенка та ін.), або в перекладах для передачі А. ін. мов. Також А. активно використовується у сучасній українській літературі (особливо у творчості Олеся Ульяненка, Юрія Андруховича, Юрка Позаяка, Анатолія Дністрового та інших письменників).

32. (42).

Дата добавления: 2015-10-21