Чом ти, друже, зажурився? Чом голівоньку повісив? 4 страница

– Куме, а ваша жінка вміє готувати їжу?

– Взагалі‑то – ні.

– А ким вона працює?

– Кухарем у їдальні.

Кум мордується над кросвордом. – Куме, як називається пташка з семи літер, котрої уже не існує на світі?

– Це, куме, моя канарка, яку вчора кіт з’їв.

– Куме, моя жінка веде щоденник, де занотовує усі справи і вчинки, геть усе до найдрібніших подробиць! Уявляєте?!

– Ну і що! Чимало жінок ведуть щоденники. У цьому нема нічого незвичного.

– Та так, куме, але моя веде його за тиждень наперед!

– Ой, кумо, познайомилась учора з одним диваком!

– Ну? – А як на себе глянула – нормальний хлопець!

Приходить кум Петро в гості до кума Івана. Той виходить його зустрічати, а на лацкані – орден Леніна.

– Оце то, куме! Не чув, щоб тебе нагородили!

– Але, куме! Я відкопав у городі скриньку, в ній чотири ордени, за законом – четверта частина скарбу моя!

Два куми в Африці полюють на носорога.

– Куме, та стріляйте вже!

– Згода, куме! Але ви повинні мені пообіцяти, що ви не будете з мене кепкувати, якщо я схиблю!

– Кумо, а як ви відучили свого чоловіка пізно приходити додому?

– Якось, кумо, він прийшов дуже пізно, а я запитала: «Це ти, Миколо?»

– Ну і чому це на нього вплинуло?

– Тому, що мого чоловіка звати Степан.

– Кумо, мій чоловік вчора одягнув мене з ніг до голови!

– Невже?!

– Авжеж! Купив мені колготи і шпильку для волосся…

– Куме, як ви думаєте, чому Господь створив спочатку чоловіка, а потім жінку?

– Тому, куме, що він не хотів, аби під час створення чоловіка жінка мордувала його своїми порадами.

– Кумо, дуже мені прикро, що мої кури знищили вам город.

– Дрібниця, мій пес поїв якраз ваші кури.

– Ах, то дуже добре, бо мій віз переїхав хвилину тому вашого пса.

– Ти знаєш, куме, у моєї дружини з’явилась погана звичка не спати до другої години ночі. І я не можу відучити її від цього.

– А що ж вона так пізно робить?

– Чекає мого повернення додому.

– Куме, що я маю робити? Страшенно набрид цей дід‑жебрак. Щодня просить хліба.

– А ти дай йому того пирога, котрого твоя жінка вчора спекла, от він більше і не прийде.

– Куме, найкращими днями свого життя я завдячую Буковині.

– Як це, куме, розуміти? Ти ж ніколи там не був. – Я – ні, але моя жінка виїжджає туди щороку!

Відверта кумівська розмова:

– Куме Грицю, скажіть, скільки годин ви відпочиваєте після обіду?

– Моя спить з першої до третьої.

– Кумо, а хто розбив шибку у вашому вікні?

– Мій чоловік, той боягуз.

– Як же це трапилось?

– Він нахилився, коли я кинула в нього вазу.

– Кумо, а чому ви свого пінчера назвали Негідником?

– Задля сміху: коли я кличу його на вулиці, половина чоловіків озирається.

– Куме, цікаво, а що жінки знаходили в чоловіках раніше?

– Коли раніше?

– Коли ще не винайшли гроші.

Розмовляють два куми:

– Куме, яка різниця між гвинтівкою і кулеметом? Адже патрони у них однакові.

– То так, куме: коли я говорю, то є гвинтівка, а коли моя жінка – то є кулемет.

– Куме, у твоєї жінки не ротик, а просто чудо: такий маленький.

– Чудо, куме, не те, що маленький, а те, що в ньому такий великий язик.

– Кумо! Ти так гарно одягаєшся! Скільки одержує твій чоловік?

– По‑перше, такі запитання неетичні, а по‑друге, востаннє він одержав два роки і шість місяців.

– Куме, дивіться, он ваша хата димить… Біжіть гасити!

– Та ні, не тривожтеся, то моя жінка перед святом доріжки та покривала витрушує.

Приходить кума до куми:

– Кумо, позичте макогона маку втерти.

– Хіба ж можна без макогона жити? Чим же ти, кумо, чоловіка уму‑розуму вчиш?

– Куме, я вже три тижні не розмовляю зі своєю жінкою.

– А це чому?

– Щоб її не перебивати.

Кум Григорій:

– Світлано, припустимо, твій чоловік тобі зрадив, але сам прийшов і розповів, – чи зможеш ти йому пробачити?

– Ні, мабуть, образливо дуже, – а що?

– Тоді нічого.

– Кумо, а що ти привезла собі з Польщі? – Пару нічних сорочок, бо ті старі вже всім обридли.

– Куме, минулого тижня малесенька піщинка потрапила в око моїй жінці і вона пішла до лікаря. Цей візит коштував сорок гривень. Уяви собі – за один візит!

– Про що ти, куме, говориш? Три дні тому на очі моїй дружині потрапила хутряна шуба. Так це мені коштувало вісім тисяч. А ти про піщинки торочиш…

Розмовляють дві куми:

– Мій чоловік такий вразливий, мов мімоза. Коли я, наприклад, рубаю дрова, він стане в куточку і гірко плаче через те, що мені доводиться виконувати таку важку роботу.

– Куме, кажуть, ти вчора перебив головою телеграфного стовпа?…

– Еге, перебив. Нехай не чіпляється до моєї дружини…

– Вчора на зборах, куме, підмінили мені капелюха.

– Хто ж міг узяти такого старого капелюха? – Не знаю, бо я вийшов раніше за всіх.

Повертається кум Петро з відрядження, а назустріч йому кум Іван:

– З приїздом, куме! А ти ще не знаєш, що твоя жінка покинула тебе і виїхала з Грицьком?

Помовчавши від несподіванки, Петро каже:

– Шкода… Добрий хлопець був…

– Скажіть, куме, чому розумні, коли думають, чухають скроні, а дурні – потилицю?

– Треба подумати, – відказав кум, чухаючи потилицю.

– Куме, скажіть, хто познайомив вас із вашою дружиною?

– Це був випадок. Нема кого звинувачувати.

– Куме, правильний гість ніколи не буде чекати, доки господарі почнуть йому натякати, що, мовляв, пора і честь знати.

– Оце добре ви, куме, кажете, зараз я вас до порога проведу.

– Такий гість скаже: «Щось я засидівся. Де у вас тут переночувати можна?»

– Куме, кажуть, ти навчив свою жінку грати в карти?

– Навчив, і знаєш, добре вчинив. Минулої суботи я відіграв у неї половину своєї зарплати.

– Куме, а чого ви ходите у дірявому капелюсі?

– Моя дружина поклялася, що не піде зі мною нікуди, доки я не куплю собі нового капелюха.

– Чого ти такий сумний, куме?

– Бо жінка знову розбила горня.

– І чого журитися?! Моя жінка часто таке робить.

– Але моя розбила його у мене на голові!

– Куме, а чого це в тебе синець під оком?

– А нехай не лізуть!

– Кумо, файного ґазду маєте. Як сонечко!

– Ти вгадала: як звечора піде, то аж вранці з’явиться.

На лаві сидить кум Іван, під ногами порожня пляшка, з кишені стирчить інша. Підходить кум Степан:

– Куме, ну чого ти так побиваєшся?

– Жінка пішла до сусіда… Уже три дні…

– Та не переймайся. У вас же діти, господарство. Погуляє, отямиться та й повернеться.

– Саме цього я і побоююсь…

– Куме, а скільки років ви одружені?

– Та, жінка каже, що п’ятнадцять років, а мені здається, що вже років з п’ятдесят.

– Куме, ви взяли жінку з любові?

– Ні, із Жмеринки…

Прийшов кум Іван до кума Петра весь закривавлений.

– Куме, що трапилось?

– Пес вкусив.

– То подай на власника в суд.

– Не можу, то мій пес.

– То пристрель його, якщо він такий дурний.

– Не можу, бо я сам винен.

– Як це?

– Я вперше прийшов додому тверезий, і пес мене не впізнав.

Розмовляють дві куми:

– Кумо, не знаю, чого мій чоловік називає мене жайворонком?

– Напевне, хотів би, щоб ти на зиму відлітала в теплі краї…

– Кумо, коли я п’ю каву, то потім довго не можу заснути.

– А у мене навпаки. Коли я сплю, то взагалі не можу пити кави.

– Кумо, чого ж ти так мучишся зі своїм чоловіком?

– А звідки ти взяла?

– Та ж він тебе щодня лає!

– Ну то й що?

– І додому повертається після півночі!

– Буває.

– І не святі стосунки у нього з чаркою…

– Трапляється…

– І не помічник тобі.

– Це вже правда: яка з нього поміч?

– То як же ти живеш з таким нікудишнім, геть ні на що не здатним?

– Ось так і живу, бо знаю, що є ще гірші…

Кум Грицько святкував «золоте» весілля.

– Я за п’ятдесят років спільного життя жодного разу зі своєю Марією не посварився, – хвалився він перед кумом Петром.

– Поділися, куме, секретом, як це тобі вдалося не сваритися?

– Дуже просто: як тільки я бачу, що жінка починає злитися, то одразу біжу на вулицю. Отак сорок років і прожив… на вулиці.

– Куме, а ще десять?

– А десять – проспав…

Розмовляють два куми.

– Ми з жінкою, куме, хатню роботу розподіляємо між собою. Наприклад, я ріжу цибулю, а жінка плаче.

– Куме, а як ти провів медовий місяць?

– А що це таке?

– Та це щось подібне до діжки з гірчицею, в якій зверху трошки меду, якого вистачає якраз на місяць…

– То, напевне, куме, я відкрив діжку не з того боку, – сумно відповів кум Іван.

– Приходжу я, куме, додому, а жінка: «Який ти не чуйний! Я плачу, а ти навіть не спитаєш, чому!»

– А чому ж ти, куме, не спитав?

– Бо досі мої запитання коштували мені дві сукні і одну шубу.

– Куме, жінки гірші за гангстерів!

– Це ж чому?

– Тому, що ті покидьки вимагають грошей, але дають нам вибір – «життя або гаманець». А жінки і жити не дають, і гроші до копійки відбирають.

– Ото ми з кумом Грицьком гуляли! Море пива випили! А раків, мабуть, мішків сім з’їли!

– Що там раки! Ми з кумом Данилом вчора на баштан ходили та й знайшли там штук десять огірків – по сто сажнів кожен. А огудиння їхнє, так те – з версту завдовжки було!

– Слухай, куме! Вкороти трохи огірки й огудину, а то я ще раків додам…

– Куме, що я бачу? Ви, такий завзятий вегетаріанець, та їсте заячу печеню?

– То, куме, з помсти!.. Зайці винищили мою капусту.

– Куме, моя жінка така м’яка, що не може навіть яйця зварити натвердо.

– А моя – навпаки. Через те, що має тверде серце, варить яйця так твердо, що перед тим, як їсти, я мушу їх розм’якшувати алкоголем…

– Куме, аж ніяково про це говорити, але ваша жінка називає вас ослом. Я сам чув…

– Я не серджусь, куме, бо це цілковита правда, якщо вже я з нею одружився.

Кумові потрібно було відіслати листа до Житомира, і він попросив кума Степана написати адресу.

– Слухай, – каже кум – давай краще напишемо в Одесу, бо я дуже красиво пишу літеру «О»!

Везе кум на возі мішки до млина. Підходить кум:

– Куме, у вас мішок розв’язався.

– Та це так жінка зав’язувала. Я його вже тричі перев’язував, а він усе розв’язується.

– Куме, ти повинен зібрати всю свою волю в кулак і нарешті довести жінці, хто господар в домі.

– Та що тут доводити, вона і без мене це чудово знає!

Розмовляють дві куми:

– Мій чоловік удома й пальцем не ворухне. – А мій – навпаки: ворушить пальцями, постійно вказуючи, що мені робити.

Вийшов кум Іван на вулицю, а назустріч кум Петро, захеканий.

– Чого ти так біжиш, куме?

– Та жінку бив.

– А чому такий розшарпаний?

– Бо насилу вирвався.

– Куме, а чи знаєте, що слово «кенгуру» на мові аборигенів означає «я вас не розумію»?…

– Так, я десь читав…

– Куме, а ви би не могли мені позичити триста гривень?

– Кенгуру…

– Так, так, куме. Велика різниця між теперішніми та колишніми дівчатами.

– Справді, велика. Колись, якщо дівчина соромилася, то червоніла. А нині соромиться, коли почервоніє.

– Куме, моя жінка сказала, що іде по сигарети, і не повернулася. Що ти на це скажеш?

– Навчу свою жінку курити.

Пролунав дзвінок. Кум Петро відкрив двері, а там кум Іван.

– А чого ви, куме, не питаєте, хто до вас іде? А раптом злодій?

– Ну і що. Коли моя жінка вдома, то мені вже боятися нікого.

– Куме, ти тільки уяви, в Америці засудили на два роки мужчину, в якого було чотири жінки!..

– На покарання чи для відпочинку?

– Дивна річ, куме! Жінки завжди точно пам’ятають день весілля, а чоловіки, як правило, забувають. Чим же це можна пояснити?

– Усе дуже просто. Ось ти, куме, коли спіймав свою найпершу рибку, пам’ятаєш?

– Звичайно, куме, пам’ятаю!

– От бачиш, а рибка, напевно, вже забула…

– Ти казав, куме, що можеш тигра подужати.

– Так, казав.

– А чому вчора від сусідського пса так втікав, що аж штанину роздер?

– Е‑е‑е, куме, пес же може вкусити…

– Що ти, куме, вирізаєш із газети?

– Статтю про чоловіка, який домігся розлучення з дружиною лише на тій підставі, що вона нишпорила в його кишенях.

– І що ти зробиш з вирізкою?

– Покладу собі в кишеню.

– Куме, ти не бачив моєї жінки?

– А ото не вона стоїть?

– Ні, та стоїть мовчки.

– Куме, як у тебе сімейне життя: відчуваєш лікоть дружини?

– Тільки за столом в гостях.

– Ти, куме, маєш таку гарненьку жінку, що тільки я подивлюся на неї, то відразу повторюю собі: «І не введи нас у спокусу».

– Ти, куме, коли б знав її так добре, як я, то повторював би про себе: «Але визволи нас від лукавого».

– Ти знаєш, куме, моя жінка зі своєї старої спідниці нашила мені чудових краваток!

– Та то дурниця! От моя дружина з моїх старих краваток і пошила собі нову спідницю!

– Куме, з якого часу ви знайомі зі своєю жінкою?

– З дитинства. Пам’ятаю, коли я колисав її на руках, вона любила ляпати мене по лисині.

Розмовляють дві куми:

– Дорогенька, любонька ви моя! Не робіть фатальних помилок. Якщо ви погано готуєте, не давайте чоловікові сніданок, то обід для нього стане вдвічі смачнішим.

– Куме, раніше наш собака посідав перше місце в серці моєї дружини. Тепер це місце зайняв я!

– І як це тобі пощастило?

– Розумієш, пес настільки розбестився, що не їсть те, що готує жінка. А я – їм!!!

– Куме, мені наснилось, що в просторі летить блюдце. Сідає. З нього злазить робот і запитує: «Хочете чаю?» Я п’ю чай. Тоді робот займає своє місце на блюдці і зникає. Що б воно, куме, означало?

– Я думаю, що ти посваришся з жінкою. Коли починають літати блюдця і, взагалі, посуд, – це на сварку. Сам знаю!

– Куме, а чому ви хочете розлучитися з жінкою?

– Бо вона хропе.

– Це ще не привід.

– Але вона хропе щоразу з іншим!

– Кажеш, куме, твої справи знову йдуть добре?

– Не те, щоб добре, але краще.

– Так це ж добре, якщо вони йдуть краще?!

– Звичайно, але було б ще краще, аби вони йшли добре.

– Куме, ви могли б мені позичити три тисячі гривень?

– Навіщо вам такі гроші?

– Хочу раз і назавжди розрахуватися з боргами.

– Куме, вибач, я залишив удома гаманець, а мені конче потрібні гроші. Будь ласка, позич до завтра.

– Ось тобі гроші на автобус, повертайся додому і візьми гроші. І тобі добре, і мені спокійніше…

– Куме, ти подав позов до суду на Петренка? За що?

– Він обізвав мене бовдуром.

– Чому ж ти не ображаєшся, коли я тебе так обзиваю?

– Ти, куме, – інша справа… Ти мене знаєш з дитинства.

– Куме, знаєте, коли я читаю медичний довідник, я починаю поступово відчувати у собі всі хвороби, що там описуються.

– У мене те саме з карним кодексом, коли я його гортаю.

Купили якось два куми маленьке порося на базарі, домовилися, що годуватимуть його разом, а коли заколють, то поділять м’ясо і сало порівну. От один кум прийшов напідпитку та й каже:

– Чуєш, Іване, ти свою половинку хоч годуй, хоч паси, а я свою половинку колю!

Зібралася кума до магазину, а до неї підходить подруга:

– Ти, кумо, ідеш в магазин? Візьми пляшку, ні – краще дві, – і дає гроші.

– А в тебе що, сьогодні свято?

– Свято, дорогенька, свято. Мій Микола сьогодні вперше після зарплати тверезий прийшов.

– Ваш собака, кумо, на мене уже не гавкає.

– Мабуть, боїться, бо хто ж не знає вашого язика.

– Куме, які новини?

– А звідки я знаю?! – стенув кум плечима. – Справа в тому, що коли я виходив з хати, теща ще спала.

Прийшов кум Іван до кума Степана. А кум Степан саме вечеряє зі своєю сім’єю. Степан каже до Івана:

– Запросили б і вас до вечері, але ж немає ложки…

А кум витягує свою ложку з‑за халяви та й сідає до столу. Степан вихопив у кума ложку та й кинув до порога. Кум Іван встав, узяв ложку біля порога, знову йде до столу та й каже:

– Я ці жарти знаю!..

– Ех, куме, якби я оце врізав дуба – півсела тужило б за мною.

– Аякже, аякже, – підтакує кум, – такий чоловік…

– Не в тім річ, куме. Напозичався.

– А чого це, куме, не видно, щоб ви останнім часом поралися на городі?

– Ой, куме, поставили з Ганною на городі таке опудало, що тепер до того хоружного городу і самим страшно підступитися.

Десь під вечір заходить кум до кума, а там саме сіли вечеряти.

– Сідайте, куме, з нами.

– Та не знаю, сідати чи ні, я…

– Та чого там, сідайте!

– Та якось воно… – продовжував муляти той.

– А що ви, куме, хотіли?

– Та я, розумієте, драбину хотів попросити – у мене сарай горить.

Зустрілися дві куми:

– Кумо, наша сусідка страшенно балакуча. Такого наговорила мені, що я аж захрипла…

Забігла кума до куми, а ж та вовну пряде.

– Кумцю, як ви цю вовну прядете?

– Отак і пряду, або що?

– А я ото вовну ще на вівці бачу, то вже спати хочу.

Зустрілися дві куми. Десь близько трьох годин у хаті говорили, а потім ще годину біля воріт стояли. Одна прийшла додому, а чоловік і питає:

– Про що ти так довго з кумою говорила?

Жінка думала‑думала:

– Їй‑бо, забула.

– А що ж вона тобі казала?

– Щось торохкотіла, а що – дідько її розбере.

– Ой, кумо, які лихі люди: як напалося на мене все село – ледве‑ледве одгризлася.

Хоч і пізній час, а кум сидить у кума в гостях, веселиться. Аж тут господар відхиляє штору і дивиться у вікно.

– Що ви, куме, бачите в таку темінь?

– Я точно знаю, що в Івана сьогодні теж гості були, але ось дивлюся: в його хаті вже давно не світиться.

Якось у п’ятницю до куми в гості кум прийшов.

– Куме, може будете їсти, – питає вона.

– А що в тебе є?

– Та борщ є… А в неділю і вареники були…

– Ой, кумочко, які у вас дрова: повну піч наклали, і всі горять, та ще й як жарко. А в мене такі кляті, що одним‑одне полінце покладу, та й те не горить.

– Кумонько, як ваші нові сусіди?

– Нестерпні.

– Чому? Галасливі?

– Навпаки, так тихо говорять, що нічого підслухати не можна, хай їм грець!

– Чого, кумо, така невиспана?

– Я цілу ніч не могла склепити повіки. До дванадцятої годині ночі сусіди сварились за стінкою, і я чула кожне слово.

– Але ж ви могли потім заснути!

– Я чекала весь час, може, вони знов почнуть!

– Кумо, я повернула вам лійку, що позичала того тижня?

– Ні, не повернула.

– Що ж робити? Я знову хотіла позичити її у вас.

– Куме, а це правда, що ваш півень дуже лінивий?

– Не те слово! Уявіть собі: коли вранці ваш півень починає кукурікати, мій одне око розплющить, кивне схвально голово і продовжує спати далі.

Приходить кум до кума, а той, пригощаючи його, поставив перед ним миску меду. Іван узяв ложку і став той мед уминати. Кум дивився‑дивився та й каже:

– Їж, куме, з хлібом, бо буде серце боліти.

– У кого – у тебе?

– Кумонько, а чи ваш коли б’є вас?

– Ніколи, кумонько, бо таки немає часу. Як робить, то немає часу, а як п’є, то я його б’ю.

– Е, куме, постарів уже ваш пес, ледве ноги волочить і хвіст опустив.

– Е, ні, куме, коли б ще ви так гавкали, як мій пес.

– Куме, їдете до моря з дружиною?

– Ні, з тещею.

– Як то?!

– Теща сказала вчора: «Хочу побачити море, а там і вмирати можна».

Кум через тин гукає до кума:

– Чи мені ввижається, чи то справді так, але наче у вас по городу кабан бігає на протезі?

– А ви що, куме, хотіли, щоб я заради двох тарілок холодцю усього кабана колов?

Два куми трохи підпили, вийшли в садок і розмовляють. Раптом кум каже:

– Дивись, злодій лізе через вікно до твоєї хати!

– Тихо! Тихо! – відповідає кум.

– Нехай лізе, жінка подумає, що то я. Ох, і буде йому! Не полізе він більше красти.

Кум:

– Кумасю, то ваш чоловік помер?

– Помер, кумцю, помер, вчора поховала.

– Та чи гадаєте, кумасю, віддаватися?

– Ой, куме, якось не випадає про те скоро думати. Прийдіть краще ввечері.

Помирає кум Іван. Та все ще тримається. Кличе дітей:

– Принесіть горілки!

Принесли.

– Давайте вже.

– Най розмерзнеться від льоду.

– Гай‑гай! Що то за життя стало, що горілка замерзає! – сказав кум Іван, повернувся до стіни і відійшов.

– Куме, моя жінка може говорити цілий день про одне й те ж.

– Вам, куме, ще пощастило: моя жінка може говорити цілий день зовсім ні про що.

Зустрілися куми. Один бідкається:

– Таке слабе жито вродило. Скільки посіяв, стільки й зібрав. Жодної зернини не пропало.

– Кумо, ти знаєш, наш сусід Іван дуже погано вихований. Поки я з ним розмовляла, він увесь час позіхав.

– А може, кумцю, він хотів тобі щось сказати.

Кума запитує куму:

– Ви не бачили, хто це мою курку вбив?

– Не чула і не бачила, але хай не гребе! – відповіла та.

– Кумонько, дивіться за своїми курми, цілий день вони на моєму городі гребуться.

– Ти бач! А як твої кури місяцями у мене на горищі несуться, то я тобі нічого не кажу!

– Ти знаєш, кумо, моя донька підтримує зв’язки з найвідомішими людьми міста.

– Отакої! А ким же вона працює? І де?

– На телеграфі телефоністкою…

Каже кума до кума:

– Це дивно. Ваші кури перелітають через паркан і клюють мої квіти!

– Що ж тут дивного? От якби ваші квіти перескакували через паркан і клювали моїх курей – оце було б диво з див!

Прийшов кум Павло до кума Петра попросити в борг грошей.

– Це добре, куме, що ти до мене звернувся, а не до Кіндрата. Правильно вчинив. Тому що Кіндрат нізащо не дав би. Скнара! А я б дав! Їй‑богу дав би. Жаль тільки, що грошей у мене якраз немає.

– Куме, у мене на фермі є справжнє диво природи, смішна потвора – двоногий баран.

– Знаю, – відповів кум, – це той самий, котрий упадає за моєю донькою.

– Скажіть, куме, вам не надокучають часті гості?

– Я б не сказав. Мені кожен гість приносить задоволення. Один – коли приходить, інший – коли йде.

– Куме, а чому ви завжди проводжаєте гостей за двері?

– Аби переконатися, чи справді пішли.

– Вітаю вас, куме. А де ж ваша дружина?

– Ми вдома тягнули жеребки, кому до вас іти.

– Ну, куме, і ви виграли?

– Ні, програв.

– Куме, чи зможеш ти мені завтра позичити 50 гривень?

– А чому, куме, сьогодні питаєш?

– Бо завжди, коли б я в тебе не просив грошей, ти кажеш: «Дав би, якби ти прийшов учора».

– Куме, як ти називав свою тещу, коли одружився?

– Сказати чесно? – відповів кум. – Перший рік я звертався до неї «чуєте», а вже потім ми всі стали називати її «бабуся».

Прийшов кум до кума позичити вівса. Той набрав, дає та й каже:

– Тут три мірки. Вродить, то й віддасте.

Узяв кум овес та й думає: «Щось дуже легко, тут немає три мірки. Мабуть, кум обдурив мене». Проніс трохи.

– Ні! Тут якраз три мірки.

Ще проніс трохи та й каже сам до себе:

– Мабуть, я кума обманув: тут більше як три мірки.

– Що з тобою, куме? У тебе такий втомлений вигляд.

– Твоя правда. Я підхопив безсоння.

– Не кажи дурниць. Безсоння не можна підхопити. Це не інфекційна хвороба.

– Заразна якраз. Якщо нею страждає твоя дитина.

Ідуть два куми садом. Раптом один провалився в яму.

– Ой! – крикнув другий. – Я хотів вас попередити про цю яму, але забув.

– Немає ніякої потреби, куме. Ви ж бачите, що я її сам знайшов.

– Куме, я вам гроші віддам, але цього місяця не зможу вам нічого дати.

– Та‑бо ви те саме казали мені й того місяця.

– І що, я не додержав слова?!

– Кумо, дозволь мені засмажити рибу в твоїй олії, а я потім тобі дозволю зварити шмат свинини в моїй капусті.

– Куме Василю, навіщо це ви аж десять корит із крамниці везете? Хочете розібрати їх і бляхою дах покрити?

– Ні! Навіщо його покривати?! Моя стара підставлятиме корита там, де дах протікає.

– Знаєш, куме, яка найбільша кара для мужчини?

– Погана дружина?

– Ясна річ… Але найгірше – жити у приймах. Це одразу – і погана дружина, і теща, якій задля власного благополуччя треба ноги мити і воду пити, ще й кота тещиного на «ви» називати.

– Куме, коли ж ви нарешті повернете борг? Не можу ж я бігати до вас у таку далечінь.

– Заспокойся, куме!.. Скоро я маю переїхати жити по сусідству з вами.

Кум Прокіп позичив у кума Григорія сто гривень і довго не повертав. Минуло багато часу і вони зустрілися.

– О, куме! – вигукнув Прокіп. – Я у тебе колись щось брав, ти мені частіше про це нагадуй, бо у мене пам’ять дуже слабенька.

– Не клопочися, Прокопе, твоя жінка вже віддала мені твій борг – рівно двісті гривень.

– Яких двісті?! – закричав Прокіп. – У мене дуже чудова пам’ять: я позичив у тебе сто!!!

– Не бентежся. З пам’яттю у тебе й справді все гаразд.

– Скажіть, кумонько, що ви робите, аби спонукати свого чоловіка до праці в саду?

– Весь час говорю, що для роботи він уже старий.

– Уяви собі, куме, вночі у нас був злодій!

– І щось поніс?

– Двічі поза вуха від жінки. Вона думала, що то я вернувся з корчми п’яний.

Петро п’яний завалюється у квартиру. Жінка:

– Знову п'яний?! Іди туди, де пив!

Петро тицяє пальцями в телефон, каже в слухавку:

– Куме, я у своєї відпросився, повертаюсь.

– Куме, мене вчора ваша бджола вкусила.

– Покажіть, куме, котра. Я її покараю.

Прийшов під Новий рік кум до кума в гості. А кум частує його та все припрошує:

– Їжте, їжте огірочки квашені, помідорчики – гостреньке їжте!..

А той йому:

– Та воно, куме, й сало не тупе.

– Ярино, чого в тебе чоловік такий брудний та обшарпаний ходить?

– А того, кумонько, щоб чужі не залицялися.

– Куме, позичте мені гривень п’ять.

– Борги псують дружбу, куме, а наша дружба варта більше п’яти гривень.

– Переконали, куме, давайте сотку.

XX століття: секс, наркотики, рок‑н‑рол.

XXI століття: Інтернет, холодильник, ліжечко.

Зустрілися два куми. Один питає:

– Ну, як живеш у приймах?

– Як кіт.

– Як це?

– Тільки теща спати, так я – по каструлях.

Дата добавления: 2015-10-16