Чом ти, друже, зажурився? Чом голівоньку повісив? 2 страница

– Куме, чи знаєш ти, що таке «повний кайф»? Ні? Тягни три ящики пива – це треба випробувать. Словами не розкажеш!

…Допивають куми вже останній ящик пива. Проситься другий відійти по нужді, а перший все – «почекай». Взмолився той:

– Не можу більше!!!

Побіг, вертається такий радісний. А кум йому:

– Ну, куме, зрозумів, що таке повний кайф?!

– Куме, ви де?

– На роботі.

– Дзвонив на роботу – вас там немає.

– Значить, я вже пішов.

Кум навідався до кума з жінкою в гості. Кума вже все подала на стіл.

– Куме, а що п’є ваша дружина?

– Зазвичай мою кров.

Автобус з туристами під’їжджає гірського до села. Гід оголошує:

– Всього за сто євро ви зможете побувати на єдиному в Європі озері, де водяться літаючі риби, і порибалити.

Туристи ідуть до озера, над яким дійсно злітають риби. Риболовля триває кілька годин.

Щасливі туристи повертаються в автобус.

Гід трохи затримується і кричить в кущі:

– Куме, ми поїхали! Виключай кип’ятильник!

– Куме, хто буде з доброго студента‑медика?

– Добрий хірург.

– А з поганого студента‑медика?

– Я думаю, куме, що головний лікар.

– Куме, як ви думаєте, що буде, якщо вашу тещу і мою замкнути в одній кімнаті?

– Тераріум, куме!

– Куме, а ви розмовляєте англійською?

– Тільки зі словником. З людьми іще соромлюсь.

– Куме, а що вам запам’яталося зі школи?

– Я пам’ятаю, як мене в першому класі мама в школу привела і як з випускного тато виніс…

Кум Іван з жінкою Галею на курорті. Іван повільно заходить у воду. Галя:

– Як там вода – тепла?

– Градусів двадцять.

– Я тебе не питаю, скільки градусів! Тепла вода чи холодна?

– Тепла!

– А скільки градусів?

– Куме, у мене з жінкою в ліжку просто «Плейбой»!

– Це як?

– Виходить раз на місяць…

– Кумо, де зараз працює ваш чоловік?

– Уже третій місяць на лікеро‑горілчаному заводі.

– І йому там подобається?

– Не знаю. Він ще не приходив додому.

– Куме, от невдача! Учора ненавмисно дзеркало зачепив – воно й розбилося. Тепер сім років невдачі переслідуватимуть.

– Та нічого подібного, куме! От у мене сусід дзеркало розбив – так його лише через рік трамвай переїхав.

– І де це можна так довго пропадати? – налетіла жінка на чоловіка, коли той пізно повернувся додому.

– Та от у кума в «підкидного» грали…

– Фу‑у‑у! Від тебе ж горілкою тхне!

– Таж кум і підкинув випивку.

– Ой, кумо, а чому у вас такі синці під очима?

– Це після того, як я сказала чоловікові: «Очі б мої тебе не бачили!».

– Я, куме, вірю, що чоловік кілька разів народжується, а буває його душа мандрує собі в тілах різних звірів. Наприклад, я вірю, що перед тим був ослом.

– Коли то, куме, могло бути?

– Тоді, коли я вам позичив сто гривень.

– Куме, мене дивує, що ви берете пса до ресторану.

– А чому вас це дивує?

– А як псові та їжа зашкодить?

– Куме, мій внук має півроку, а вже сидить.

– Що ви кажете, куме?! За що?

– Куме, це твоя жінка?

– Так!

– (Пошепки) Але ж вона сліпа і крива.

– Куме, можеш говорити голосно, вона не чує.

– Куме, а чому не жените свого сина?

– Бо він – студент!

– А чому студентові не можна женитися?

– Бо коли буде пильнувати жінку, матиме хвости. Коли буде пильнувати науку – матиме роги. Коли спробує встигнути і те, і друге – відкине копита.

– Кумо, вчора ввечері хтось у мене на городі всю картоплю викопав.

– А може, то студенти?

– Та ні, сліди людські.

– То ви кажете, куме, що на попередньому місці ви були шість років і там вас усі любили і поважали?

– Так, куме!

– А чому ж ви з того місця пішли?

– По амністії.

– Ти знаєш, Ганю, що твоя кума потрапила в лікарню?

– Ні. Добре, що ти сказала. Треба хоч кума відвідати, а то він тепер, бідачок, сам.

– Куме, як вчиться ваш син?

– Та все краще. Але на батьківські збори я поки що ходжу під псевдонімом.

– Куме Петре, як ви думаєте, чи можемо ми з моєю Ганною прожити на 1000 гривень в місяць?

– Звичайно, куме Йване.

– І я їй так кажу. А вона мене вже дістала: «Шукай роботу, шукай роботу…».

Були куми на рибалці. А риба ж не дурна – не ловиться. Відкрили пляшку, взяли другу… А тут вже смеркається.

– Куме Йване, от що ви скажете своїй Ганні, коли додому прийдете?

– А‑а‑а, куме Петре, я їй скажу «Добрий вечір». Все інше вона сама скаже.

– Куме Йване, я бачу, що коли ви з жінкою розмовляєте, то останнє слово за нею…

– Ви не праві, куме, Петре. Останнє слово завжди за мною, тільки я не кажу його вголос.

Кум Петро дослужився до сержанта. А кум Іван – рядовий. Ото кум Петро перевіряє вишкіл.

– Рядовий, стоїте ви на чатах. Я йду. Ви тричі кричите мені «Стій», а я не звертаю уваги і наближаюся до вас. Ваші дії?

– Я викличу офіцера, – відповідає кум Іван.

– Оце тобі! Дозвольте дізнатися: навіщо? – зловтішається кум Петро.

– Ви такий дебелий, хіба ж я сам зможу відтягнути ваше тіло…

– Куме Петре! Є робота?

– Та немає, хай йому грець! А у вас, куме?

– Теж три місяці не працюю! А знаєте, що сталося з кумом Василем?

– Що, куме Йване?

– Влаштувався ж на роботу!

– А я ж вам казав, що він за гроші готовий на все?

Як воно так сталося, що кум Іван став прем’єр‑міністром, ніхто розумно пояснити не може. Поки партії за своїх кандидатів билися, хтось Президентові щось про кума Івана сказав. Просто так. А вже хто тільки не був на посаді прем’єра! Мабуть, вирішив Президент, що проста людина має попробувати. Ніким не знана. Неза‑ангажована. Може посуне справи. На удачу.

Прийшов день, коли прем’єр за традицією мав звернутися до народних депутатів. Попросив кум Іван, щоб кум Петро в залі його підтримував. «Я, – каже, – тільки на тебе буду дивитися. Підсоби, куме!». Вийшов рішучим кроком кум Іван на трибуну. Рішучим поглядом оглянув зал. Зупинив погляд на спітнілому обличчі кума Петра. А той крізь зціплені вуса шепоче: «Вперед, куме, вперед!». Рішуче мовив кум Іван:

– Вельмишановні пани‑депутати! Наша країна і, що дуже болюче, ми з вами стоїмо на краю прірви!

А кум Петро гіпнотизує з місця: «Вперед, куме, вперед!»

– Я прийшов на цю посаду, щоб зробити рішучий крок вперед!

– Куме Петре!

– Га?

– Оце сиджу та й думаю: хто сьогодні найщасливіший в Україні?

– То що ж ви, куме Йване, придумали? Хто?

– Пенсіонери!

– Овва?

– Вони ж пили до антиалкогольних законів, закусювали до Продовольчої програми, кохалися до СНІДу, а працювали до госпрозрахунку.

Розумієш, старий, я на день раніше приїхав із відрядження …

Кума Петра обрали депутатом. Кум Петро влаштував на прощання вечірку і запросив до столу свого начальника кума Івана. Пили добре, їли гарно, співали – заслухатися…

– Ой жаль, куме Петре, що ви їдете. Ой, жаль, що ви мене залишаєте…

– То чому ж? – усміхається кум‑депутат.

– Ви ж мені були як син рідний, такий же лінивий, нахабний та брехливий… Ой жаль, – каже кум Іван та й додає: – Може, б ви, куме, з собою сина мого взяли?

– Та куди ж? Він же лінивий, нахабний та брехливий? – заникується кум Петро.

– Ой жаль, куме.

– То чому ж?

– Ви ж мені були як син рідний…

Кум Петро купив «мерседес». Покликав кума Йвана. Приливають придбане.

Аж заходять до хати донька Ганя з кумовим Миколою. Усміхаються ніяково, за руки тримаються, очі додолу опустили. Кум Петро глипнув на них, ковтнув вареника та врізав рішуче:

– Якщо женитися зібралися – хоч зараз, а якщо хочете машину взяти покататися – чорта лисого!

Закінчилася перша сесія. Новообраний депутат кум Петро повернувся додому. Першим ділом засіли вони з кумом Іваном в садочку під вишнями. А як череда пройшла, зібралося в садочку чи не півсела.

– Кажіть, куме Петре, для всіх, що ви там чули‑бачили?

– О‑о‑о! Там, люди, багато цікавого я узнав! Головне, затямте, виборці мої шановні, сьогодні в нашій молодій країні все робиться для людини, все заради людини, все в ім’я людини. І уявіть собі, я цю людину бачив, як оце вас!

Дістався кум Петро високої посади. Кум Іван якось був у місті в неділю, базарував, мав трохи часу, тож зайшов до давнього приятеля. Посиділи, позгадували.

– Куме, – каже кум Іван, – читав я про вас в газеті, ви там проти приватної власності виступаєте. Чому б то?

– Я ж, куме, на власному досвіді переконався, що краще жити без тієї приватної власності. Ось у мене квартира державна, і автомобіль державний, і дача державна, і постачання державне… Уявіть, куме, що за все це треба платити самому… Тоді треба ставати експлуататором!

Кум Іван і кум Петро організували партію. Кум Іван подався її зареєструвати, а кума Петра поставив на перехресті листівки роздавати. Повертається кум Іван і для прикладу, щоб народ підбити, бере в кума Петра листівку. Випадково дивиться на неї, аж то чистий папір, чистісінький.

– Куме, а що ж тут нічого не написано?!

– А що писати, куме? І так все ясно!

Приходить на прийом до депутата кума Петра старенька.

– Я вже й допомоги не прошу, – тільки признайтеся, хто придумав отаку демократію: вчені чи політики?

– Звичайно, що політики.

– Отож воно й погано. Вчені – ті спочатку на мишах випробовували…

Кум Петро та кум Іван добряче випили в честь святої неділі. Кум Петро вже розтулити рота не може, а кум Іван викладає йому свою філософію:

– Чим більше я п’ю, тим більше в мене трясуться руки. Чим більше в мене трясуться руки, тим більше я розливаю горілки, тим менше я п’ю. Кінець‑кінцем, чим більше я п’ю, тим менше я п’ю…

Купили кум Іван і кум Петро автомобілі. Наступного дня виїхали обидва і не змогли розминутися – сплюснулися авто передками. Вийшли куми, хитають головами. Біда. Кум Іван дістає з машини пляшку, відкорковує:

– Випийте, куме Петре, з горя…

Кум Петро випив, дає пляшку кумові.

– Тепер ви.

– Е, ні, куме, я вип’ю після того, як даішники протокол напишуть…

Кум Іван причалапав додому п’янісінький. А жінка так розійшлася:

– А щоб ти сказився, п’яна твоя пика! Краще б я за чорта заміж пішла!

Кум Іван заледве розтулив писок:

– Нічого б не вийшло! Шлюби між близькими родичами заборонені.

– Куме Петре, а коли йде швидкий потяг до Києва?

– О дев’ятнадцятій, куме Йване. Тільки я б тобі радив їхати пасажирським.

– Чому?

– Бо швидкий на нашій станції не зупиняється.

Кум Петро приїхав додому. Мав намір відпочити від депутатських справ після сесії. Аж тут запросили його виступити в клубі, розказати про поточний момент, про перспективи. Довго розказував кум Петро. В кінці промови виголосив:

– Шановні земляки! Депутати не дарма хліб їдять! Скоро ми будемо жити краще!

– А ми? – запитав з місця кум Іван.

Приїхали кум Петро та кум Іван до столиці. Цілий день ходили, дивилися. Зголодніли. Купили два калачі. З’їли. Мало. Купили ще два калачі. З’їли. Мало. Голодні. Купили в’язку бубликів. З’їли по одному – наїлися.

– Ото недогадливі! – каже кум Іван. – Навіщо було купувати ті калачі. Треба було відразу бубликів купити.

– Куме Петре! У вас чесна дружина?

– Не знаю. Скільки років живемо, наче нічого не вкрала…

– Куме Петре, от слон – такий величезний і потужний… А чи може він надірватися?

– Може, куме Йване, може. Якщо буде піднімати нашу економіку.

Подався кум Петро в міліціонери. Ходить собі сержант Петро вздовж базару, збирає «мито». Аж назустріч простує кум Іван.

– Куме Петре, товаришу сержант, он поруч вас грають в наперстки, а ви ніби не бачите, йдете мимо…

– Еге, куме Йване, шукайте дурнів. Я вчора вже програв п’ятдесят баксів!

Вечір. Кум Іван і кум Петро дивляться телевізор. До хати заходить Ганна з важкою сумкою. Ледве переводить дух.

– Треба з цим кінчати, Ганно. Тобі ж важко. Жінка у твоєму віці не повинна носити такий вантаж.

– А що ти пропонуєш, Іване?

– Краще сходити двічі.

Приходить кум Петро додому. Дуже голодний. А двері зачинені. Стукає. Відчиняє кум Іван.

– Я додому прийшов! Їсти хочу!

– Вчорашній борщ їсти будеш?

– Буду!

– Тоді приходь завтра.

Приходить кум Петро з Верховної Ради – з роботи, значить, своєї – додому. Втомлений, зачумле‑ний. Язика в роті не відчуває. А дружина до нього:

– Скажи, Петре, от ви там сьогодні про підвищені зобов’язання перед народом вели мову. Це як зрозуміти?

– От, жінко, приміром, приходжу я додому, а ти мені пропонуєш: «Чоловіче, давай сьогодні два рази!». А я беру підвищені зобов’язання: «Жінко, давай краще чотири рази…» – І це при тому, що ледве один раз можемо… Та чи й можемо взагалі…

– Куме Петре, завтра терміново йду до поліклініки. Хочу попасти на прийом до окуліста.

– Ти ж наче на очі не жалівся. Бачиш добре, не дальтонік…

– Так сьогодні на сесії Верховної Ради один з керівників держави сказав, що добробут українського народу зростає на очах.

– Ой, куме Петре, у моєї, здається, «дах поїхав».

– Що таке?

– По‑моєму, вона боїться, що чи її викрадуть, чи її сукні.

– Звідки знаєте?

– Так вона охоронця найняла. Я його сьогодні в шафі випадково виявив.

Кум Петро повернувся з відпустки. Зустрічає його кум Іван. Обнялися як рідні.

– Ну як, куме? – питає.

– Класно. Я в перший день побився об заклад з чоловіками, що вип’ю весь ящик пива, що ми взяли на вечір. І виграв!

– Куме! А міхур не репнув?

– Ото й погано, що наслідки таки були, куме. Після того мене в жодну компанію не запрошували…

Жінка показує Петрові пофарбовані нігті:

– Гарно! – каже Петро.

– 150 гривень.

– За цю фігню?!

Сидить депутат в парламенті. Газету гортає. Літо. Вікно відчинене. Залетів комар і до шиї присмоктався. Депутат рукою змахнув і впіймав кровопивцю.

– Не чави мене! – запищав довгоносий. – Я можу виконати три твої бажання.

– Так, – каже депутат. – Хочу на Багамські острови.

Раз – сидить він на пляжі, навколо дівчата засмаглі, море блакиттю біля ніг плещеться і комар в пальцях.

– Хочу, щоб ота чорненька біля мене сиділа, щоб горілочка, пиво, раки…

Раз – все так і сталося. І комар в пальцях.

– Третє? Хочу нічого не робити і гроші мати.

Раз!.. Сидить кум Петро в сесійній залі і газету гортає…

Подалися куми в круїз. Навколо світу. Аж у тропічних морях налетів тайфун, судно потонуло. Якимось чудом врятувалися лише кум Іван та кум Петро. Але ж прибила їх лиха година на острів до людожерів. Вже зібралися їх на обід з’їсти, коли це кум Петро кричить:

– Панове людожери! А чи була у вас революція?

– Ні.

– А колективізація?

– Ні.

– А культ особи?

– Ні.

– А економіку, культуру, науку ви відроджували, а вибори демократичні проводили?

– Ні.

– А чому ж ви так озвіріли?!

Поїхали депутати до Німеччини досвідом мінятися. А там добре знають, що у нас проблеми. Поступилися ціною і продають дешево мільйон одноразових шприців. Німецький партнер ввічливо запитує в кума Івана:

– Пане, ми знаємо, що у вас проблеми, ви відроджуєте економіку, якісну продукцію ще випускати не можете. Візьміть у нас ще партію презервативів. Ми дорого не пропонуємо.

– Ні‑ні‑ні! – відрізав кум Іван. – Така партія у нас вже є.

– Ой, куме Петре! Я таки вчора добре посміявся. Йду мимо вашої хати, дивлюся в хату, а ви за кумою по хаті бігаєте. І вона гола, і ви голі, куме.

– Будете, куме, сміятися ще більше!

– Та невже?

– То був не я.

Кум Петро і кум Іван разом з групою депутатів піднімаються на найвищу гору на честь прийняття бюджету.

Аж це кум Петро послизнувся й полетів у провалля. Кум Іван кричить вслід:

– Куме, ви живі?

– Та живий!

– Руки цілі?

– Цілі.

– А ноги?

– Цілі.

– То вилазьте, куме, потихеньку.

– Не можу, я ще падаю…

Кум Петро на прийомі у лікаря:

– У вашій родині були випадки божевілля?

– Наче б ні. Хіба що моя дружина. Вона вірить, що підвищать зарплату.

– Куме Петре, якесь життя стало одноманітне…

– Чому, куме Йване?

– Вчора грошей не було і сьогодні немає.

– Куди, куме Петре, йдете?

– На базар. Хочу порося подивитися.

– Ходіть, куме, до мене, та й подивитеся.

Прийшли. Подивився кум Петро, за вухом почухав.

– Гарний кабанчик. Скільки, куме Йване, за нього хочете.

– А я не продаю.

– Чого ж ви мене запросили?

– Так ви ж хотіли подивитися!

Кум Петро на прийомі у лікаря. Лікар запитує:

– Як ви ставитеся до алкоголю?

Кум Петро зніяковів.

– Лікарю, це запитання чи пропозиція?

Лікар замовчав, а тоді каже:

– Усі біди у вас від горілки, всі хвороби!

– Дякую, лікарю, хоч ви не звалюєте все на мене, не звинувачуєте мене одного.

– Раджу вам, – каже лікар, – кожного разу, коли потягне до чарки, з’їдати яблуко.

– Ой, лікарю! Я ж стільки яблук не подужаю.

– Куме Миколо, тільки ми двоє в хаті і люлька моя пропала. Чи не можете сказати, хто взяв?

Кум Петро прийшов додому. Голодний.

– А що, Ганно, знову їсти не зготувала? Все! Йду до кума Івана.

– Почекай десять хвилин.

– Що, таки зготувала?

– Та ні, одягнуся, підемо разом.

– І чому ти мною незадоволена, – каже кум Петро дружині. – Двадцять років живемо і жодної суперечки.

– Отож, боягузе!

Посварилися кум Петро й кум Іван. Аж на Великдень приходить кум Петро і каже:

– Сьогодні святий день, куме, давайте миритися. Я вам бажаю всього того, чого й ви мені…

– Ой, куме Йване, ви знову до сварки!

– Подаю до суду на кума Петра. Він минулого року назвав мене носорогом.

– А чого ж тільки тепер зібрався судитися?

– Так оце в неділю був у Києві. Ходив із сином до зоопарку. Тільки тепер побачив, яка то гидка тварюка.

На колгоспних зборах дорікають куму Петру за пиятику.

– Пий, – каже головний бухгалтер, – якщо вже без чарки не можеш. Але ж розумно, з головою.

Після зборів стрів кум Петро кума Івана.

– Ну що, дали прочухана?

– Та ні, дали пораду. Кажуть, щоб я пив з головою, а я, дурний, все з бригадиром.

Стоїть кум Петро на зелене світло. Підходить кум Іван.

– Ходімо, куме, зеленішого не буде.

Кум Петро працює в пекарні. Кум Іван – на металургійному заводі. З’їхалися, сіли за стіл. Кума готує, хліб ріже і ніяк не може скибку відрізати.

– От ножі роблять, і хліба не відріжеш.

– От хліб печуть, і ніж не бере.

Прийшов кум Петро до кума Івана. До столу не запрошує. Все курять.

– Піду я.

– Приходьте, куме, в неділю з кумою.

– Кума не курить!

– Куме Іване, що таке досвідчена жінка?

– О, куме Петре, це та, яка в необхідних умовах уміє прикидатися недосвідченою!

– Куме, моя жінка так штопає мені шкарпетки, що навіть непомітно…

– А моя, куме, сорочку як випрасує, теж непомітно…

– Куме, чув, що твоя Марійка небезпечно хвора…

– Хвора, куме… Але небезпечна вона тоді, коли здорова…

Посиділи куми гарненько. Збирається кум додому і взувається в хазяйські калоші.

– Куме, навіщо мої чуні взуваєте? Дощу ж немає…

– А я калюжі знайду…

– Куме, відвези мою Марійку до міста.

– Не можу. Сказало начальство гній возити.

– Але я з начальством домовлюся.

– То домовляйся. Яка мені різниця, чи гній везти, чи твою жінку…

Було у Івана три сини: один – старший, другий – менший, а третій – кумовий.

– Куме, а ви б хотіли мати жар‑птицю?

– Але тільки варену! У мене від смаженого печія.

– Куме!

– Га?

– Вам подобається, як вам мотають нерви?

– Ні.

– І мені не подобається комусь мотати нерви. То, може, змотаєтесь, щоб я вам нерви не мотав?

– Куме, у вас СНІДу нема?

– Є трохи. Але для себе тримаю…

Кум з кумою наодинці.

– Куме, як ви думаєте, мене полюбити можна?

– Думаю, можна.

– Так чого ж ви чекаєте?

– Куме, беріть пляшку, приходьте, повечеряємо.

– Та не маю пляшки…

– То й не приходьте…

Головний лікар телефонує директору бази:

– Куме, скільки мотоциклів сьогодні продали?

– П’ять.

– Значить, один ще десь їздить…

– Куме, тільки не брешіть, ви сьогодні зарплату отримали?

– Звідки, кумо, знаєш?

– Та мій дурило дзеркало голить замість п’яної пики!

– Куме, так?

– Так.

– Куме, ні?

– Ні.

– Так чи ні?

– Ні, не так… І взагалі, по‑вашому, куме, не буде!

– Куме, чорний – це колір?

– Колір.

– А білий – це колір?

– Колір.

– Годину своїй товкмачу, що купив кольоровий телевізор!

Приїхав кум Іван з відрядження.

– Куме Петре, ніхто до моєї не навідувався?

– Я, куме, ні.

– Так я на вас і не подумав.

– Поганої ж ви, куме, про мене думки…

– Куме, вітаю тебе з днем народження!

– Дякую, куме, жодна сволота, окрім тебе, не згадала…

– Куме, а що то ваша доня з негреням приїхала?

– Каже, куме, що то гуманітарна допомога.

– Куме, сьогодні роковини, як немає мого чоловіка. Приходьте увечері, пом’янемо…

Засиділися.

– Може вже, куме, не підете? Темно… Дощ…

– Та воно так…

– Може би я друге ліжко не розбирала?

– Та вже ж…

Повлягалися.

– А чого б вам, куме, зараз хотілося?

– Горілки!

– То йдіть випийте.

Через півгодини.

– А може, куме, вам ще чого хочеться?

– Ще горілки!

– То йдіть випийте!

Через годину.

– От невже, куме, вам більше нічого не хочеться?

– Хочеться, але без вас, кумо, того не втну…

Кума аж вигнулася на ліжку:

– Ну!

– Тягніть мене, кумо, туди, де горілка, бо сам не дійду…

По чорному‑чорному лісі під чорним‑чорним небом чорною‑чорною стежкою попри чорну‑чорну річку ідуть два чорних‑чорних чоловіки. Один другому каже:

– І навіщо ми, куме, ту гуму палили?!

– Уявіть собі, куме, дивлюся вчора футбол по телевізору, аж тут у вусі засвербіло. Колупнув гвіздком – і звук пропав…

– Треба майстра викликати…

– Кажуть люди, куме, що бачили вас із моєю жінкою, – уявити собі того не можу!

– А я можу…

– Куме, на тобі сидить велика зелена муха!

– Ну то й що?

– Нічого… Але великі зелені мухи рідко помиляються…

– Куме, моя вчора поставила умову. Каже мені: я або пиво!

– А скільки пива, куме?

– Кумо, у вас груди є?

– Ото!

– Чому ж ви їх не носите?

– Куме, мій ледащо знову двійку приніс!

– Хіба то дивина?

– Та ж із фізкультури!

– Оце тобі!

– Ага. Сказав учитель, щоб він козла матами обклав, то він постарався…

Галя:

– Іване, я сьогодні вночі спала просто жахливо!

Іван:

– Знаю, моя пташко. Ти увесь час крутилася і розмовляла уві сні.

– А що ж я казала?

– Не пам’ятаю…

– Права була моя мама, коли я виходила за тебе! Ти ніколи не слухаєш, що я кажу!

Куми засперечалися, яке у світі найбільше число.

– Мільйон!

– Трильйон!

– Дофіга!

– Що це за число «дофіга»?

– А ти піди по рейках, порахуй шпали. Коли скажеш «ну його нафіг!» – це буде тільки половинка «дофіга»!

– Куме, ходімо, по чарці вихилимо.

– Не можу, куме.

– Чому?

– Зав’язав…

– Але щось від вас, куме, горілочкою пахне…

– От біда! Слабенько зав’язав. Пропускає…

Під ранок кум Іван приходить додому… Рука в гіпсі! На оці пов’язка! Але в доброму гуморі. Сміється.

– Боже! Що з тобою?! – сплеснула руками жінка. – Ще й сміється!

– Ет… То ми з кумом Петром засперечалися на око, що він мені руку не зламає.

Черга за пивом у Києві. Останній в черзі негр. Куми підходять.

– Циган, ми будемо за тобою.

– Я не циган, я – негр.

– Ото, куме! А які ж тоді в них цигани?!

– Куме, заб’ємось, що вкушу себе за око!

– Давай!

Виймає кум Іван скляне око. Виграв пляшку.

– Куме, заб’ємось, що вкушу себе й за друге око!

– Давай!

Вийняв кум Іван вставну шелепу. Виграв пляшку.

– Куме, оце дивлюся на вас – і очам своїм не вірю! Що ж це ви поливаєте свої помідори та огірочки машинним маслом? Вони ж пропадуть!

– Є, то нічого куме, хай пропадають – куплю собі ще, на базарі – вдосталь. Зате «шмайсери» не поржавіють…

Приїхав кум Іван з відрядження. Йде додому і зустрів по дорозі кума Петра.

– Ходімо до мене, куме Петре, маю пляшку.

Заходять в дім.

– Куме Іване! – шепоче голосно кум Петро. – Там ваша жінка з якимось хлопом у спальні!

– Тихо! Аби не почули! У мене одна пляшка! На всіх не вистачить.

– Куме, ходімо до мене, вип’ємо по чарці.

– Ходімо!

Зайшли в квартиру. На кухні дістали закуску.

– Підіть, куме, в кімнаті на столі пляшку коньяку візьміть.

Кум повертається з пляшкою і з витріщеними очима.

– Куме, там ваша жінка з якимось бахуром на дивані сплять.

– Тихо, куме… То їхня пляшка…

Кум Петро і кум Іван дістали десь книжку про біологію і читають її разом:

– Дивіться, – каже кум Петро, – що то за чудеса на тім Божім світі. От, куме Іване, ви умрете, вас поховають, а потім на вашій могилі виросте трава, ту траву спасе корова, прийде на моє подвір’я та й лишить там – знаєте що?… А я вийду з хати та й скажу: «Ой, куме Іване, але ж ви змінилися, дуже змінилися!».

– То так, куме. Але ж і ви можете відійти на той світ. Виросте на вашій могилі трава, корова її спасе, ітиме попри моє подвір’я і покладе – знаєте що? А я вийду з хати і скажу: «Ой, куме Петре, але ж ви якими були – такими й залишилися…»

– Чого це ви, куме, вчора з хати вискочили такі червоні як рак і такі сердиті?

– Ой, куме, не питайте. Зайшов до хати. Бачу, в ліжку під ковдрою ніби двоє вовтузяться. Я схопив виделку – що під руки попало – штрикнув. Аж тут жінка з кухні: «Іване, там до тебе брат з жінкою приїхав, лягли відпочити…»

Голова колгоспу встав на зборах та й каже:

– Позаминулого року посіяли буряк на ближчому полі – довгоносик з’їв, минулого року посіяли на дальньому полі – знову довгоносик з’їв! Що нам робити в цьому році?

Аж кум Іван обізвався:

– Давайте нині всі поля буряком засіємо – най той довгоносик подавиться!

Зустрілися два куми на базарі, один місцевий, другий із сусіднього села. Місцевий і каже:

– Куме Петре, ходімо до мене, пляшку розіп’ємо.

– Та ні, куме Іване, я маю пляшку, ходімо до ставочка, там і вип’ємо.

– Як то, куме? Вдома ж і борщ, і сало…

Дата добавления: 2015-10-16