Методика спостережень, аналізів і обліків у господарстві

1.1. ВИМІРЮВАННЯ ТЕМПЕРАТУРИ ПОВІТРЯ

Для вимірювання температури повітря використовують термометри, які в стаціонарних умовах встановлюють у психрометричній будці БП-1, жалюзійні стінки якої захи­щають термометри від прямого попадання сонячних проме­нів. Психрометричні термометри встановлюють вертикаль­но, а максимальний і мінімальний - горизонтально резер­вуарами на схід на спеціальних штативах. Відліки на всіх термометрах знімають відразу після відкриття дверцят будки, починаючи з відліків десятих часток градуса.

Температуру повітря на посівах чи насадженнях вимі­рюють аспіраиійним психрометром МВ-4М, який розміщу­ють горизонтально на спеціальних підставках у вигляді невеличких дерев'яних козликів з таким розрахунком, щоб на резервуари не попадали прямі сонячні промені. Коли швидкість вітру перевищує 3 м/с, на аспіратор з підвітряно­го боку надівають захисний кожух.

1.2. ВИЗНАЧЕННЯ НАПРЯМУ І ШВИДКОСТІ ВІТРУ

Напрям вітру визначають у стаціонарних умовах за до­помогою флюгерів різних марок (паралельно за допомогою їх визначають і швидкість вітру). В польових умовах швид­кість вітру вимірюють ручним чашковим анемометром МС-13, який встановлюють на відповідній висоті плоскою поверхнею корпусу паралельно напряму вітру, а шкалою до спостерігача.

Перед вимірюванням при вимкненому лічильнику запи­сують початкові показники з урахуванням положення всіх трьох стрілок, а через 20—30 с після початку обертання вертушки вмикають лічильник анемометра. Водночас вклю­чають і секундомір, який вимикається разом з анемометром після певного періоду роботи приладу. Як правило, робота анемометра триває 10 хв.

За різницею відліків лічильника до і після ввімкнення анемометра, поділеного на період роботи лічильника, ви­значають кількість обертів за 1 с. Для переводу цього показ­ника в метри за секунду користуються перевідною табли­цею або градуйованим графіком, які є в технічному свідоцт­ві кожного приладу.

Для визначення швидкості вітру в межах від 2 до 30 м/с можна застосовувати ручний індукційний анемо­метр АРИ-49.

1.3. ВИМІРЮВАННЯ АТМОСФЕРНОГО ТИСКУ

Атмосферний тиск вимірюють за допомогою баромет­рів — анероїдів різної конструкції, серед яких найбільш по­ширений барометр БАММ-1. Використовувати його можна на метеорологічних станціях і постах, а також у польових умовах. Прилад встановлюють горизонтально і спочатку фіксують температуру повітря з точністю до 0,1 °С за тер­мометром, який комплектується разом з анероїдом. Потім, постукавши пальцем по скляній кришці анероїда, відрахо­вують положення стрілки відносно шкали з точністю до 0,1 мм рт. ст.

При вимірюванні атмосферного тиску роблять три по­правки. Шкалова поправка подається в технічному свідоцт­ві для всієї шкали через кожних 10 мм рт. ст. При цьому проміжні поправки виводяться дослідником шляхом інтер­поляції двох сусідніх поправок. Другою поправкою є температурна, за допомогою якої дані анероїда показуються при температурі 0 °С. Для цього користуються коефіцієн­том, який показує зміну показника анероїда при зміні температури на 1 °С. Цей коефіцієнт наводиться також у технічному свідоцтві приладу.

1.4. ВИЗНАЧЕННЯ ВОЛОГОСТІ ГРУНТУ ТЕРМОСТАТНО-ВАГОВИМ МЕТОДОМ

Залежно від глибини визначення вологості ґрунту про­би відбирають за допомогою лопати (якщо обмежується орним шаром) або спеціальних бурів різної конструкції. Мінімальна повторність відбору ґрунтових зразків на не­великих за розміром (100—200 м2) дослідних ділянках три­кратна. При цьому проби відбирають через рівномірні проміжки по діагоналі облікової площі. Відібраний з певної глибини грунт ретельно перемішують і з нього у поперед­ньо зважений бюкс відбирають пробу грунту на 2/3 об'єму бюкса. Закривши бюкс кришкою і зазначивши його номер, результати записують.

В лабораторії бюкси відкривають, зважують і ставлять у сушильну шафу. Сушать зразки при температурі 105 °С протягом 6—10 год до постійної маси. Щоб упевнитися, що грунт повністю висох, зразки після сушіння і зважу­вання ставлять ще в сушильну шафу на 2—3 год і знову зважують. Якщо маса бюксів не змінилась, то грунт Су­хий. Якщо маса зменшилась, перевірку повторюють. Упев­нившись, що процес висушування ґрунту закінчений, починають розрахунки вологості грунту.

Масу води, що випарувалась, визначають за формулою М = (а — в),

де М — маса випаруваної води, г; а — маса бюкса до вису­шування, г; в — маса бюкса після висушування, г.

Масу абсолютно сухого ґрунту визначають за формулою Г = б — в,

де Г — маса абсолютно сухого ґрунту, г; б — маса бюкса із сухим ґрунтом, г; в — маса бюкса без ґрунту, г.

Після цього обчислюють вологість ґрунту за формулою: В= М/Г *100

де М — маса води, що випарувалася, г; Г — маса абсолют­но сухого ґрунту, г; В — вологість ґрунту, %.

Кількість доступної вологи в ґрунтовому зразку визна­чають як різницю між загальною вологістю і вологістю стійкого в'янення рослин.

1.5. ВИЗНАЧЕННЯ БІОЛОГІЧНОЇ АКТИВНОСТІ ГРУНТУ ЗА МЕТОДОМ ШТАТНОВА

Біологічну активність грунту визначають за інтенсив­ністю виділення з нього вуглекислоти. Аналіз виконують безпосередньо в польових умовах. Для цього поверхню грунту звільняють від рослинності, на підставку ставлять поглинач у вигляді фарфорової чашки з 10 мл 0,1 н їдкого натру і накривають скляним ковпаком. Одночасно для кон­тролю під такий самий ковпак ставлять плоску посудину, в яку наливають 1 % розчин сірчаної кислоти шаром 0,5— 1 см (для ізоляції від зовнішнього повітря) і на підставці розміщують поглинач. Строк експозиції — 1—3 год. Після цього розчин поглинача зливають через лійку в конічну колбочку, а чашку і лійку споліскують дистильованою во­дою. Перед титруванням у колбочку додають 1 мл 50 % розчину хлориду барію для зв'язування ввібраної вугле­кислоти. Після титрування 0,1 н розчином соляної кислоти починають розрахунок у такій послідовності.

1.6. ВИЗНАЧЕННЯ ЗАБУР'ЯНЕНОСТІ ПОСІВІВ

У дослідній роботі використовують три основні методи обліку забур'яненості посівів: окомірний, кількісний і кількісно-ваговий.

Суть окомірного обліку полягає в тому, що забур'яне­ність посіву певної культури оцінюють, пройшовши по ме­жі і діагоналі поля. Забур'яненість оцінюють за 4-бальною шкалою: 1 бал — трапляються поодинокі бур'яни; 2 бали — бур'янів мало, але вони вже не поодинокі; 3 — бур'янів багато, але менше, ніж культурних рослин; 4 — бур'янів на посіві більше, ніж культурних рослин, і вони переро­стають їх.

Середній бал засміченості поля виводять на основі оці­нок забур'яненості окремих оглядових ділянок.

Забур'яненість посівів окомірним методом оцінюють кілька разів протягом вегетаційного періоду: на початку, в середині та наприкінці вегетації. При цьому зазначають і біологічну групу найбільш поширених бур'янів.

На основі обстеження у господарстві складають карту забур'яненості посівів. Для цього в нижньому куті кожного поля на карті зазначають бал забур'яненості, штрихами або фарбами умовно відмічають біологічні групи найбільш поширених бур'янів. Менш поширені групи позначають умовними позначками і в балах в окремих сегментах упи­саного в контур поля кола.

Під картою забур'яненості вміщують використані умов­ні позначення. Такі карти дають загальне уявлення про окультуреність окремих полів господарства.

Кількісний метод дає змогу визначити кількісний і ви­довий склад бур'янів. Суть його така. У польовому досліді по діагоналі ділянки в 5 місцях на однакових відстанях на­кладають на поверхню ґрунту рамки площею 0,25 м2 (0,5 X X 0,5) або 1 (1 х 1) м2. У виробничих дослідах по діагоналі поля розміром до 100 га рамки накладають у 10 місцях, а на 100—150 га і більше — відповідно у 20 і 30.

У межах кожної рамки підраховують загальну кількість бур'янів, у тому числі мало- і багаторічних. Крім того, в групах мало- і багаторічних бур'янів зазначають окремо кількість одно- і дводольних рослин.

Усі підрахунки записують.

При кількісному методі забур'яненість посівів визначають у шт./м2, а при використанні рамки 0,5 х 0,5 м кіль­кість бур'янів у пробі перемножують на 4-перевідний кое­фіцієнт на площу (1 м2: 0,25 м2).

Після перерахунку кількості бур'янів на площі 1 м2 забур'яненість посівів оцінюють за трибальною шкалою:

Кількість бур'янів, шт./мг
		Балзабур'яне-	Забур'яненість
малорічних	багаторічних	ності	посіву
Менше 10	Менше 1		Слабка
10—50	1—5		Середня
Більше 50	Більше 5		Сильна

Найбільш точно забур'яненість посівів визначають за допомогою кількісно-вагового методу, при якому врахо­вуються кількість і маса бур'янів. Для цього підраховані в межах рамок бур'яни без коріння зважують невисуше­

ними і після висушування в лабораторії (у повітряно-су­хому стані). Масу бур'янів визначають у г/м2 або ц/га. Цей метод дає змогу мати уявлення, як бур'яни затінюють культурні рослини і збіднюють грунт на воду та елементи живлення.

1.7. ОЦІНКА СТІЙКОСТІ ПОСІВІВ ПРОТИ ВИЛЯГАННЯ, ПОНИКАННЯ, ОСИПАННЯ ЗЕРНА І ПРОРОСТАННЯ ЙОГО В КОЛОСІ

Стійкість посівів до вилягання оцінюють у балах, по­чинаючи від появи цього явища і до збирання врожаю, через кожних 5—10 днів. Ці спостереження дають змогу ви­явити властивість окремих посівів повертатись у попереднє (вертикальне) положення. Оцінюють вилягання посівів зернових та інших культур за п'ятибальною шкалою: 5 балів — вилягання не спостерігається; 4 бали — виляган-н-і незначне; 3 бали — вилягання середнє; 2 бали — виля­гання значне, що утруднює збирання врожаю комбайном; 1 бал — вилягання значне задовго до збирання врожаю, посіви непридатні для комбайнування.

Одночасно з виведенням бальної оцінки вилягання фіксується фаза вегетації рослин і зазначається причина і особливості (кореневе чи стеблове) вилягання.

Вилягання кукурудзи також визначають у балах. За­лежно від нахилу головного стебла розрізняють невилягаючі рослини (оцінюють 5 балами); із слабким виляганням (від­хилення від вертикального положення менш як на 30°) оцінюють 4 балами; із середнім виляганням (відхилення від вертикального положення на 30—60°) оцінюють 2 балами; із значним виляганням (відхилення перевищує 60°) оці­нюють 0 балів.

Для розрахунку середнього бала стійкості кукурудзи до вилягання добуток кількості рослин з відповідним балом на бал вилягання підсумовують і ділять на кількість облі­кових рослин. На ділянці кількість облікових рослин ста­новить 100 шт., і їх дослідник позначає ще до викидання волоті. Крім того, беруть до уваги вилягання рослин до викидання волоті. Такі рослини утворюють шаблеподіб­ний згин і непридатні для збирання комбайном.

Оглядаючи 100 позначених на ділянці рослин кукурудзи, обчислюють процент обламаних чи надламаних нижче місця прикріплення качанів стебел, а також процент рослин з по­никлими качанами (верхівка яких нижче основи).

На посівах ячменю пониклість і ламкість колоса визна­чають за п'ятибальною шкалою: 5 балів — пониклість і ламкість не спостерігаються; 4 бали — пониклість і лам­кість незначні; 3 бали — пониклість і ламкість середні;

2 бали — пониклість і ламкість вище середніх; 1 бал — пониклість і ламкість виражені значною мірою. Схильність посівів до осипання зерна оцінюють протягом достигання врожаю за п'ятибальною шкалою: 5 балів — осипання не спостерігається; 4 бали — осипання незначне; 3 бали — осипання середнє; 2 бали — осипання вище за середнє; 1 бал — осипання значне.

Суть точнішого методу визначення стійкості рослин до осипання полягає в тому, що на кожній ділянці виділяють по 4 пробних діляночки площею 0,25—1,0 м2, на яких збирають зерно, яке осипалось, підраховують і зважують його.

Стійкість зерна до проростання у колосі визначають окомірно за п'ятибальною шкалою: 5 балів — зерно не проростає; 4 бали — проростання незначне; 3 бали — про­ростання середнє; 2 бали — проростання вище за середнє; 1 бал — проростання значне.

Характерною ознакою різних сортів і гібридів зернових та олійних кільтур є здатність їх вимолочуватись. її оці­нюють також за п'ятибальною шкалою: 5 балів — зерно вимолочується дуже добре; 4 бали — вимолочується добре; 3 бали — зерно вимолочується посередньо; 2 бали^— нижче за посередньо; 1 бал — зерно вимолочується погано.

1.8. ОБЛІК ГУСТОТИ ПОСІВІВ ЧИ НАСАДЖЕНЬ

Густоту травостою культур суцільної сівби визначають два рази за вегетацію на одних і тих самих площадках, які виділяють після появи сходів (3—4 на кожній ділянці).

Межі облікових площадок позначають невисокими кі­лочками, щоб вони не утруднювали проведення дослідних робіт (боронування тощо). Розмір ділянок -1м2, і на них розміщено 6 рядків з міжряддями 15 см і довжиною 111 см (6 X 0,15 м X 0,111 м = 1 м2). За методикою державного сортовипробовування розмір пробної площадки можна зменшити до 0,08 м2. Для підрахунку рослин льону-довгунця виділяють чотири площадки розміром 0,1 м2, беручи для цього два рядки з шириною міжрядь 7,5 см і довжиною 66,7 см. Розміщують пробні площадки по діагоналі облі­кової площі ділянки. Вперше підрахунок проводять у фазі повних сходів, а вдруге — перед збиранням урожаю. Пер­ший облік дає змогу, знаючи норму висіву, визначити по­льову схожість насіння, а другий — розрахувати збереже­ність рослин за вегетаційний період. Збереження визначають за формулою:

П=З/С*100

де П — збереження рослин, %; 3 — кількість рослин перед збиранням, шт./м2; С — кількість рослин на час повних сходів, шт./м2; 100 — число для перерахунку в проценти.

На посівах озимих культур і багаторічних трав суціль­ної сівби за зазначеною вище методикою густоту рослин обліковують також перед закінченням осінньої вегетації і після відновлення весняної. Це дасть змогу в разі не­обхідності визначити зимостійкість рослин.

У просапних культур залежно від специфіки досліду густоту насаджень можна визначати після появи повних сходів, формування густоти, кожного обробітку, під час збирання врожаю. На ділянках з невеликою обліковою площею густоту рослин визначають суцільним способом — підрахунком на всій ділянці. Якщо через велику облікову площу суцільний облік густоти зробити практично неможли­во, використовують вибірковий метод обліку (рис. 38). Щоб за результатами вибіркового методу можна було ро­бити висновки про густоту рослин на всій ділянці, вибірку треба формувати з відрізків усіх рядків, охоплюючи всю довжину ділянки. При цьому довжину відрізка розрахо­вують діленням довжини ділянки на кількість рядків на обліковій площі. Підсумувавши кількість рослин на всіх відрізках, що ввійшли у вибірку, і помноживши цю величи­ну на кількість рядків, мають загальну кількість рослин на обліковій площі, яка і буде характеризувати густоту посіву у конкретному варіанті.

1.9. ВИЗНАЧЕННЯ ПЛОЩІ ЛИСТКОВОГО АПАРАТУ

У дослідницькій роботі застосовують кілька способів визначення площі листкового апарату, з них найбільш поширений метод висічок. Суть його така. На дослідній ділянці відбирають 10—20 типових рослин, зривають з них усе листя і зважують. Потім за допомогою ручного свердла (у вигляді металевої трубки певного діаметра із загострени­ми краями) беруть з цих листків по 20—50 висічок загаль­ною площею не менше 10—20 см2. Після зважування висі­чок загальну листкову площу у пробі визначають за фор­мулою:

П= Мпк/м

де П — загальна площа листя у пробі, см2; М — маса листя в пробі, г; п — площа однієї висічки, см2; к — кількість висічок, шт.; м — маса висічок, г.

Знаючи загальну площу листкового апарату в пробі, визначають площу листя на одній рослині і, помноживши цей показник на густоту рослин на 1 га, мають площу листкового апарату рослин на певній площі, виражену в м2/га.

Другим способом визначення площі листя є контурний, коли розкладені на папері листки з пробних рослин обводять олівцем, а потім планіметром замірюють контури з визна­ченням загальної площі облікових листків. Якщо плані­метра немає, контури листків на папері вирізують і зва­жують. Разом з тим зважують і розлінований на квадратики площею 1 см2 такий самий папір певної площі. За відношен­ням маси розлінованого паперу до його площі розраховують масу 1 см2 паперу. Дальший розрахунок ведуть за методи­кою вищеописаного способу.

За третім розрахунковим способом площу окремого листка визначають за допомогою його довжини, ширини і пе­ревідного коефіцієнта, який для злакових культур з лі­нійною (продовгуватою) формою листя становить 0,67, а для культур з більш овальним листям — 0,74. При цьому площу розраховують за такою формулою:

П=ДШК

де П — площа листка, см2; К — перевідний коефіцієнт (0,67 чи 0,74); Д — довжина листка, см; Ш — ширина листка, см.

Цей метод визначення площі листкової поверхні має певні недоліки і переваги порівняно з іншими. Його недо­ліком є дещо нижча точність визначення площі листкового апарату, а перевагою є те, що цей метод можна використати і при вивченні динаміки наростання листкової поверхні на одних і тих самих об'єктах кілька разів без зрізування листя.

Визначення листкового індексу. Листковий індекс ха­рактеризує коефіцієнт використання посівами земельної площі і визначається як відношення сумарної листкової поверхні до площі поля за формулою:

Л1 =Пл/Пп

де Л1 — листковий індекс; Пл — площа листя, м2; Пп — площа поля, м2.

Визначення чистої продуктивності фотосинтезу. За чистою продуктивністю фотосинтезу (ЧПФ) оцінюють ін­тенсивність приросту рослини. Визначають її за певний про­міжок часу чи за весь вегетаційний період за формулою:

ЧПФ= М2-М3/0,5(Пл1+Пл2)Д

де М, і М2 — маса рослин на одиниці площі на початку і наприкінці певного періоду, г; Плі і Пл2 — площа листково­го апарату у ці самі періоди визначення, см2; Д — трива­лість періоду, діб.

1.10 АНАЛІЗ ЗЕРНА І НАСІННЯ

Визначення маси 1000 зерен. Дві наважки по 500 зерен зважують з точністю до 0,01 г. Якщо при цьому різниця між масами взятих наважок перевищує 3 %, відбирають і зважують третю наважку.

Середню масу 1000 зерен перераховують на масу во­логістю 14 % за формулою

М=м(100-в)/100-14

де М — маса 1000 зерен при вологості 14 %, г; м — маса 1000 зерен при фізичній вологості, г; в — вологість зерна на час аналізу, %.

Визначення натури зерна. Натура зерна — це маса його в об'ємі 1 л, яку визначають за допомогою літрової пур-ки. Для цього з мішечка у двократній повторності відби­рають по 1 кг зерна, яке очищають від різних домішок, набирають у пурку і зважують з точністю до 1 г. Якщо різниця між масами двох наважок одного варіанта переви­щує 5 г (для вівса — 10 г), треба повторити цей аналіз.

Визначення вмісту пророслих зерен. Для визначення цього показника з одного зразка відбирають дві наважки по 50 г зерна. Всі пророслі зерна відокремлюють і зважують. Середній вміст пророслих зерен у зразку визначають у процентах з точністю до 0,1 %.

Визначення вирівняності насіння. Для визначення ви-рівняності насіння хлібних злаків залежно від розміру насіння беруть у двох повторностях наважку чистого зерна масою 100—500 г і просівають її через набір сит з продовгу­ватими прямокутними отворами. Різниця в ширині отворів сусідніх сит у цьому наборі становить 0,2 мм. Після просію­вання зерно, що залишилось на кожному ситі, зважують. Потім вибирають масу зерна з двох сусідніх сит з найбіль­шими показниками, які підсумовують і за кінцевим ре­зультатом розраховують процентний вміст цього насіння до взятої наважки.

Визначення скловидності зерна. Для визначення скло-видності зерна з варіанта відбирають по 100 насінин у дво­кратній повторності, які розрізують ножем чи скальпелем надвоє і ділять за скловидністю на п'ять груп. До першої групи належить повністю скловидне зерно (коефіцієнт скловидності 1), до другої — скловидне на три четверті (коефіцієнт 0,75), до третьої — скловидне наполовину (ко­ефіцієнт 0,50), до четвертої — скловидне на одну четверть (коефіцієнт — 0,25) і до п'ятої — повністю мучнисте (ко­ефіцієнт скловидності — 0). Наприклад, із 100 зерен 15 на­лежать до першої групи, 20 — до другої, 25 - до третьої, 10 — до четвертої і 30 — до п'ятої. Помноживши кількість зерен у кожній групі на відповідні коефіцієнти скловид­ності, одержимо показник 100 % скловидності. У нашому прикладі в першій групі цей показник становить 15 (15 X 1), у другій — 15 (20 X 0,75), у третій — 12,5 (25 X 0,50), у четвертій — 2,5 (10 X 0,25) і в п'ятій — 0 (30 X 0). Підсумок цих показників і становить загальну скловидність у процентах — 45 % (15 + 15 + 12,5 -|- 2,5 + + 0).

Визначення схожості насіння. З партії насіння відбира­ють підряд у чотирьох повторностях по 100 насінин. Кожну пробу насіння розкладають на змочений фільтрувальний папір, укладений на дно чашки Петрі. Чашку накривають скляною пластинкою, підписують і ставлять у термостат для проростання насіння. У термостаті підтримується по­стійна вологість фільтрувального паперу і температура близько 20 °С.

Дещо інакше пророщують насіння буряків. З кожної партії (фракції) насінного матеріалу відбирають у 4-крат-ній повторності по 100 клубочків, які втискують нарівні з поверхнею у кварцовий пісок, який зволожують протягом періоду проростання. Протягом перших 18 год доби у тер­мостаті, де пророщують насіння буряків, підтримують тем­пературу 20 °С, а протягом останніх 6 год — ЗО °С. Так температуру змінюють протягом 10 днів пророщування.

Схожість насіння різних культур визначають через пев­ний період перебування в термостаті. Насіння кукурудзи, вівса, проса, пшениці, жита, ячменю, гороху, сої, чини, гірчиці, ріпака, рижію, соняшнику, конопель, льону про­ростає через 7 днів; гречки, твердої пшениці, квасолі, сорго, тимофіївки — 8, рису, чумизи, кормових бобів, люпину, нуту, рицини, маку, махорки, буряків, моркви, гарбузів, усіх бобових трав, житняку, вівсяниці, райграсу, судансь­кої трави — 10, тютюну, кавунів — 12, насіння лисохвосту, пирію безкореневищного — 14 днів.

Пророслим вважається таке насіння, в якого нормально розвинені проросток і коріння, а головний корінець не коротший за довжину насінини. У непророслого насіння корінці недорозвинені або їх немає чи вони загнилі, а про­росток у вигляді одного стебельця або його немає.

Кількість пророслих насінин у 100 % насіннєвій пробі і визначає схожість насіння. З чотирьох повторностей виво­дять середній показник, який і буде характеризувати пев­ний варіант (партію) насіння.

1.11. ВИЗНАЧЕННЯ ВМІСТУ ВОДИ І СУХОТ РЕЧОВИНИ У РОСЛИННИХ ЗРАЗКАХ

Після висушування наважки при температурі 100— 105 °С вміст води у рослинних зразках розраховують за формулою:

Вр=в*100/Ср

де Вр — вміст води в рослині, %; в — вміст води в сирій наважці, г; Ср — маса сирої наважки.

Якщо попередньо визначили вміст води в рослинному зразку (Вр, %), то вміст сухої речовини (Сх, %) можна ви­значити за рівнянням Сх (%) = 100 — Вр.

Цей показник можна визначити також за формулою:

Сх(%)=Сх*100/Ср

де Сх — маса наважки після висушування; Ср — маса си­рої наважки

Дата добавления: 2015-10-13