Останній нокаут

Якби його запитали, ким він є насправді, Валерій Семенович Бруханда навряд чи зміг би відповісти.

У Бруханди друзів не було. Хіба що – старий, заморочений хворобами дід Паша, котрий працював нічним сторожем у секонд‑хенді. Два велетенські пеналоподібні павільйони, де ще за радянських часів містилася овочева база, були тепер завалені нескоримими горами зношеного вгодованими європейцями одягу. Що ж стосовно діда Паші, то він був не просто сторожем чи, скажімо солідніше, охоронцем цих текстильних гір; він був хранителем, ключарем – вірним і непохитним. До самого ганчір’я дід Паша ставився, щоправда, бридливо: не носив, говорив, що то все з мертвяків; проте другу своєму, Валерію Семеновичу, підшукати якісь зручні треніки дозволяв.

Бруханда до павільйонів навідувався частенько. Вдвох із дідом, немов буддійські мудреці, вони могли цілу ніч сидіти на бавовняних чи якихось там шкіряних вершинах і безперервно говорити, згадувати бувальщину, юність, інші місця – Самарканд, Владивосток, Кишинів. Серед іншого дід Паша всякчас скаржився на доньку та онука, яких вважав неповноцінними через те, що років десять тому, здавалося б, нормальний чоловік (його зять) втік від них до іншої сім’ї.

– Це Людка його вигнала. Ідіотка, – казав дід Паша. – Тепер мучиться, а Гриша без батька росте, в нього повадкі як в урки, а сам же – дохлік, сколіознік, турнік тільки в телевізорі бачив.

Бруханда, натомість, цієї думки діда Паші не поділяв: Гриша, навпаки, здавався йому досить чемним та привітним хлопчиком. Дохлік – можливо, але точно не урка.

Валерій Семенович Бруханда жив на третьому поверсі в другому під’їзді. Жив він тихо, спокійно, й аж настільки, що мешканцям його будинку часом здавалося, ніби навіть глухоніма та паралізована тьотя Рита з першого під’їзду була голоснішою за Бруханду. Проте, Бруханда пив. Про це знали всі, але пив він культурно, а значить – тихо. Тож ніхто не міг і слова сказати Бруханді. Ні, ніхто не міг дорікнути йому, мовляв, ей ти, Бруханда, тобто Валерію Семеновичу, тихіше не можна? Або так іще: я все розумію, дядя Валера, але в мене маленька дитина, не могли б ви поводитись скромніше?

Ні, такого не було. Ніхто так не говорив. Ніколи.

Щодня він прокидався близько сьомої, взував свої в’язані тапочки і рушав на кухню. Відчиняв змащені машинним маслом дверцята шафки, діставав звідти штоф, склянку, потім сідав на залізний табурет, наливав, випивав і повертався до ліжка. А вже о десятій починалося повноцінне існування Валерія Бруханди. Тоді він виходив на вулицю, намотував кілька кіл навколо овочевої бази, сидів у дворі під старою тополею і дивився на будинок, у котрому минуло його дитинство. Просидівши із півгодини, або навіть з годину, що іноді з ним траплялося, Валерій Семенович повертався додому, де знову випивав і тихесенько мурликав пісні своєї буремної молодості. Так мурликав він, певно, до обіду, після чого снідав, випивав і йшов блукати містом. Варто визнати, це він любив більше за все. Якраз у цей час на вулиці міста виповзало багато всілякої потолочі, за якою Бруханда міг довго спостерігати з великим задоволенням. Подумки він при цьому відзначав, що для нього є добро, а що зло, що варте уваги, а що – ні. На відміну від багатьох пенсіонерів, Валерій Семенович не відчував до себе жалю. Він жив повноцінним життям. Принаймні так він хотів думати і, зрештою, думав.

Слід додати, що після прогулянки Бруханда обідав і мостився на балконі у спеціально облаштованому місці, де можна було тихенько пити, радіючи життю. Так він міг сидіти до пізньої ночі, після чого напівсонний, з усвідомленням повноцінно прожитого дня, Бруханда йшов до ліжка. Або – на чергування до діда Паші, якщо, звичайно, цього дня була його зміна.

Валерій Семенович не знав, що таке хандра і тим більше, що таке депресія. Він був спокійною і, могло видатися, навіть сумною людиною. Втім, ні‑ні, він не був сумним! Скоріше – простим, звичайним, консервативно постарілим, від чого будь‑які надмірні прояви людського здавались йому не до кінця зрозумілими, навіть чужими. Радів він безсловесно, посміхався непомітно, плакав – потайки. Він і вітався мовчки – лише відкриваючи рота.

А всіх оточуючих, сказати правду, це дуже влаштовувало. Були ж, на противагу Бруханді, й інші сусіди, з усіма не надто делікатними вигинами своїх характерів. Тому, само собою, тиха поведінка в цьому будинку тільки віталася.

Колись давно, коли життя, здавалося, лише починалося, Валерій Семенович був спортсменом. Більше того, він був боксером, і бокс цінував саме за те, що стратегія й тактика бою можуть бути використаними на практиці; це давало змогу розуміти людей краще, а ще – дозволяло любити їх. Уникаючи бійок та неприємних ситуацій на вулиці, Бруханда на повну викладався на рингу. З чотирнадцяти років ще малий Валерка бігав до підвалу сусіднього будинку, де хлопців тренував славнозвісний Чебан – найвідоміша людина їхнього міста, непереможний олімпієць у сорокові, талановитий тренер у п’ятдесяті. Понад усе Чебан любив дітей, тому і пішов у дитячі тренери – займався зі школярами, вчив їх бути метеликами, бджілками, не боятися вулиці й міцної чоловічої любові. Слід додати, абикого Чебан не приймав до себе в учні; черги на прийом до видатного тренера стояли завдовжки у три квартали. Хлопчики з усього міста мріяли тренуватися у Чебана, приїздили навіть із районів та ближніх сіл, але щастило лише найвитривалішим, найсильнішим і найталановитішим.

Валерка був одним із вісімдесяти вихованців Чебана. Він сумлінно виконував усе, чого вимагав тренер. Тож жорсткий графік та безкінечні тренування нарешті зробили з Валери незборимого боксера. Спочатку були міські змагання, обласні спартакіади, потім – республіканські чемпіонати і, врешті, всесоюзне визнання. Ім’я Валерія Бруханди знали навіть люди далекі від спорту, адже він, Валера Непереможний, у другому раунді вибив усі пломби тій нігерійській горилі, виборовши тим самим право бути власником поясу в напівважкій категорії…

Втім, всесоюзні слава та визнання виявилися насправді не такими вже визначними й славетними – минув час, і чемпіона поступово припинили впізнавати на вулицях, ресторани й бари у вигляді культурної програми Бруханди поступилися пельменним та чебуречним, і, врешті, отримавши державну пенсію, колишній спортсмен оселився у старій квартирі, де він народився, виріс і починав свою кар’єру. Вже нікого не було, хто пам’ятав би про знамените минуле Валерія Семеновича. Нікого, крім хіба що старого друга діда Паші, який усе своє життя з рідного району майже не виїжджав.

Що ж стосовно підвалу, де колись містилась секція, а хлопці пурхали, немов метелики, й жалили, немов бджоли, то там поставили гральні автомати і пивну стійку. З овочевої бази, у свою чергу, зробили великий секонд‑хенд, а рідну школу Бруханди перетворили на інтернат для дітей‑сколіозників.

Щовечора, сидячи на балконі, постарілий Бруханда дивився на вікна інтернату, на його величаву будівлю з обпаленої червоної цегли, і згадував приємні шкільні роки, коли він щоранку в майці та вовняних трусах накручував по кілька кілометрів навколо школи, а потім розжарений і втомлений повертався додому, щоб змити з себе запашний ранковий піт, і зустрічав дорогою заспаних однокласників, які в цей час тільки‑но йшли до школи. Вони поважали Бруханду, щиро раділи перемогам друга і навіть допомагали йому з Історією та Літературою, які давалися Валері важкувато не тільки через безкінечність прізвищ і дат, але й через наявність в них таких понять як аналіз та абстрактне мислення. У точних науках і спорті з цим було легше.

Тепер на місці школи був інтернат. На футбольному полі діти робили спеціальну гімнастику, але ніколи, ніколи Бруханда не бачив, щоби хоч хтось грав там у футбол. Ні, донедавна пацани з сусідських дворів ганяли м’яча на полі, але дирекція інтернату загородила всю територію високим ґратчастим парканом, а коло майданчика поставила дерев’яну будку зі сторожем. Кілька разів після цього паркан ламали, будку перегортали, сторожа ображали й навіть били, але, втім, у футбол там більше ніхто не грав. Лише діти… нещасні, хромі на спину напівінваліди розминали свої криві кісточки на вижовклій траві колишнього футбольного поля.

З балкона Бруханди було видно майже весь район – аж до заводу з виготовлення аміачної селітри та підприємства хімічних реактивів, який славився своїм підвищеним рівнем онкозахворювань серед своїх працівників. Останні кілька років з бетонних труб заводів після довгої паузи дев’яностих знову безперервно йшов дим, а разом з ним у Бруханди почалися задишка та біль у суглобах, подолати які могли хіба довгі прогулянки містом й кілька чарок горілки.

– Ти ж іще не такий старий хрон. Спортсмен. – Якось сказав дід Паша, бридливо вмощуючись на зношених маєчках.

Бруханда глянув на друга, але промовчав.

– У мене є пропозиція. Хочеш, я тебе тренером зроблю? – продовжив дід.

– Ти?

– Я… Ну, може, не я. Гриша каже, що їм тренер нужен.

– По боксу?

– По якому боксу? Який бокс? По футболу.

– Я ж боксер.

– Ти спортсмен, чемпіон. Банжо Равалту у сімдесят першому хто завалив?

– Я ж не Пеле завалив.

– Я тобі шанс пропоную, Валєрка! Шанс стати людиною. Ти ж так зіп’єшся скоро.

– Футбол? У футбол знаєш хто грає? Танкісти і бразильці.

Такий коментар Бруханди дід Паша, який останнього разу торкався футбольного м’яча ще до карибської кризи, несподівано сприйняв за власну образу і вперто замовк на двадцять хвилин.

Валерій Семенович, натомість, цього часу не згаяв і займався тим, що згадував, як, перебуваючи у Бразилії, він зустрічався з Пеле. Щоправда, підтвердити реальність цієї зустрічі ніхто не міг: саме тоді, коли радянська делегація робила загальні знімки з видатним футболістом, він, Бруханда, наминав у тамтешній Сан‑Паульскій столовці крабів й закономірно лишився за рамками цих унікальних кадрів. Тому й не дивно, що багато років потому, коли Валерій Семенович випивав та заходив до сусіднього двору поспілкуватися з місцевими хуліганами, йому доводилося кожного разу вислуховувати образи, якими не гребували малолітки, виказуючи тим самим свою недовіру до алкоголіка дяді Валери, який начебто зустрічався з Пеле, а сам не втомлювався показувати всім і кожному фотографію з радянською делегацією та якимсь негром посередині, який на Пеле був схожий ну дуже умовно.

– А де тут ти, дядь Валера?

– Я крабів їв, але я потім підійшов.

Після цієї фрази хулігани, як правило, починали реготати, улюлюкати та голосно лаятися. Валерій Семенович шарівся, але на своєму не стояв, – однаково не повірять, – розвертався і йшов, чомусь неодмінно згадуючи при цьому рожево‑коричневі руки Пеле з чимось білим у бганках на долонях…

Нарешті дід Паша перервав спогади Бруханди. Сповнений рішучості, він підійшов до Валерія Семеновича та вщипнув його за лікоть.

– Слухай сюди, дурак. Гриша з пацанами організували футбольну команду, директор дозволив. Їм нужен тренер. Спортсменів нема, а яка нормальна людина фізруком на півставки в інтернат піде?

Бруханда замислився.

– А яка? – перепитав Бруханда, досі відчуваючи в роті присмак крабів.

– Ніяка не піде, а тобі – всі шанси зробити своє життя… стати на ноги…

– Я подумаю, – відповів Бруханда і засумував.

Але думати він уже не міг. Важка темрява осідала йому на плечі, наче перший сніг. Мішки з одягом виринали з густого повітря чорними, як бразильці, силуетами, і хропіння діда Паші здавалося не хропінням, а важким диханням мертвяків. Заснути Бруханда цієї ночі так і не зміг.

Спочатку Валерій Семенович переговорив із Гришею стосовно свого тренерства й дізнався, що пацанам таки дійсно потрібен сильний і вольовий мужчина, який змусить їхні крихкі та погнуті хребти супротивитися лихій долі на шляху до омріяного щастя. Таким мужчиною Бруханда і був. Принаймні він так думав. Але, зрештою, яка різниця?

Щоправда, конкретної цілі Гриша не зміг окреслити, тому Валерій Семенович вирішив, що мета їхніх тренувань полягатиме в тому, щоб навчити хлопців рухатися по полю.

Після цього Бруханда зустрівся з директором інтернату. Директором виявився жирдяй з писклявим голосом та бабськими повадками. Жирдяй нічого не обіцяв, але попередив, що якщо травмується хоч один горбатік, то відповідальність ляже на плечі тренера.

– З мене вже давно гівно сиплеться сухим залишком, – відповів Бруханда. – Я ні за кого не відповідатиму. Зроблю все, що зможу. Бачив я ваші гімнастики – мертвому припарки. У вас є методичка з футболу?

Останньої фрази директор не зрозумів, але кудись зателефонував, і наступного дня на воротах з’явилася сітка.

Правила гри Бруханда уявляв собі приблизно. Під час прогулянки містом він придбав у букініста книгу Льва Касіля «Воротар республіки», прочитав її за ніч і невиспаний вирушив на перше тренування та знайомство з «горбатіками».

«Чого б і ні? Не сподобаються хлопці – чорт із ними, повернуся до старого життя», – розмірковував Бруханда, витоптуючи вкриту першою несміливою травою стежину, що вела до спортивного майданчика.

Як не дивно, Бруханда знав майже всіх хлопців, які прийшли на перше тренування. Ні, він не був знайомий із ними особисто, але двоє були друзями Гриші, й він не раз зустрічав їх у квартирі діда Паші; частину хлопців Бруханда частенько бачив у магазині біля гральних автоматів; інших же – просто знав звідкись, але звідки, не міг згадати. Так чи інакше, всі хлопчики були кволі й всохлі, немов столітні тополі. Ліпити з таких захист чи півзахист, не кажучи вже про нападників, було стрьомно – це Бруханда відчув одразу. До того ж на поле прийшли тільки десять хлопців.

– А на банку хто? – одразу запитав Бруханда, оцінюючи спухлим оком фізичну складову команди.

– Я воротар‑мотала, – вигукнув один із пацанів.

– Хто? – не зрозумів Валера.

– Дід Піхто, – відповів воротар‑мотала.

– Це Саша Буйвол, – подав репліку Гриша.

Саша Буйвол на буйвола змахував щонайменше.

– Який же ти буйвол? – усміхнувся Бруханда.

– Це його прізвище.

– Ясно. Тільки ніяких воротарів‑мотал. Нам потрібен хтось на банку.

– А більше нікого нема, – крикнув хтось. – У всіх освобождалки от фізри. Тільки спецуха.

– Це що?

– Це спеціальна лікувальна гімнастика та басейн.

– А банка?

– Я воротар‑мотала…

Бруханда відійшов на кілька кроків, розвернувся до хлопців спиною, глянув у неспокійне весняне небо й видушив із себе кілька непристойних слів. Хлопці ці слова почули.

– Ого! – загомоніли вони.

Валерій Семенович зашарівся, повернувся до хлопців, вибачився й наказав до наступної зустрічі конкретизувати мету тренувань та привести воротаря.

– Мужики, – довірливо мовив Валерій Семенович, погладжуючи сивину. – Без воротаря – гайки. Ви зрозумійте мене правильно. Я боксер, я знаю, що кажу. В боксі важливі атака і постійний рух, ще важливіший – захист. Але якщо у роті в тебе немає капи, то, пацани, глина вашим зубам.

На цьому Бруханда розпрощався й попрямував у напрямку гастронома.

А вночі Валерію Семеновичу наснився Саша Буйвол. Він стрибав на батуті, оголюючи блідий живіт, й голосно реготав.

Прокинувшись вранці, Бруханда як завжди випив кілька грамів горілки й хотів було повернутися у постіль, але раптом згадав, що об одинадцятій має проводити тренування. Наспіх одягнувши тренувальний костюм, знайдений рік тому під завалами гнилуватих светрів, Валерій Семенович вискочив із будинку, перебіг вулицю й опинився на спортивному майданчику інтернату. Хлопці вже чекали. Вони набивали ногою щось подібне на величезний волоський горіх.

– Це м’яч? – запитав Бруханда.

– Який є, – відповіли хлопці. – Це баскетбольний, без резини.

Бруханда промовчав. Хлопці натомість виштовхали наперед невисокого, але дуже гладкого хлопчика з великими жовтими зубами.

– Воротар? – задоволено привітався Бруханда.

– Вітя! – представили воротаря хлопці. – У нього рак! – ще радісніше загомоніли вони.

– Хлопці, це дебільний гумор, – прикрикнув Валерій Семенович.

– А це не гумор, – відізвався хтось.

– У мене не рак, у мене опухоль. Її виріжуть, і все.

– Доброякісна? – по‑батьківськи запитав Бруханда і навіщось торкнувся Вітіного плеча.

– Да.

– На банці стояти зможеш? Ну, на воротах?

– Зможу.

Бруханда задоволено почесав голову й оглянув колектив.

– Ну що, – доброзичливо почав він, – давайте почнемо з пробіжки? Кілька кіл навколо поля до переможного, поки є сили, – щоб я зміг оцінити фізичний рівень та рівень серцево‑судинного тонусу кожного з вас.

Весна насувалася нестримно. Щодня з природою, якщо ті убогі клени вздовж заводських парканів можна було назвати природою, відбувались все нові й нові метаморфози. Рвучкий квітневий вітер обдував із п’ятихаток та гуртожитків плитку, заплутувався в антенах й тікав у радгоспні поля за місто. На вулицю виповзало все більше й більше людей, які витісняли усе більше й більше кисню. Бруханда, натомість, від прогулянок містом отримував усе менше й менше задоволення, тому він тренував хлопців, намагаючись вкласти у їхні голови своє бачення світу, й страшенно нервував через те, що ніяк не міг збагнути мети їхніх тренувань, тому, все ж таки будучи засліпленим вірою у свою команду, немов лоцман, що втратив орієнтири, засліплений сяйвом полярної зірки, він пішов на рішучий крок. Про що і повідомив на тренуванні одразу після травневих свят.

– Пацани, – сказав Бруханда. – Пацани. Я вами пишаюся, і вірю у вас, у ваші сили, у наші сили. Тому я… Я висунув нашу команду на міські змагання. У нас попереду чемпіонат!

Останню фразу Валера вимовив із непідробною патетикою. Більше того, він вимовив її так, ніби пишався не тільки своєю командою, але й цілим інтернатом. Або ні, він вимовив її навіть так, немов проробив тут усе своє життя й виховав не одну сотню спортсменів.

– Я навчався у цій школі. Зараз тут інтернат, а тоді була школа. Я пишаюся цим місцем. Я пишаюся вами. І у нас – чемпіонат! Чемпіонат!

Він хотів ще раз повторити це слово, вистраждати його, виносити, немов дитину, й знову народити, але порожні погляди, які він врешті побачив, зупинили його.

– Це нереально, – висловився нарешті Гриша.

– Який чемпіонат? Ви знаєте, що у нас хребти знаком питання? Нам не можна.

– Ви знаєте, що у них хребти від найменшого струсу в труси осиплються? – спитав директор, доїдаючи булочку з корицею.

– Я прошу всього лише купити нам нормальний футбольний м’яч.

– Я вам сітку поставив.

– Та в жопу вашу сітку! Навіщо нам сітка, якщо м’яча нема? Що мені з вашою сіткою, на толстолобіка йти?

– Та йдіть куди хочете. Ніякого чемпіонату. – Директор пухкою долонькою зібрав зі столу крихти від булочки й закинув собі до рота. – У мене відповідальність, у мене райвно, у мене звіти, у мене путівки на санаторій висять. Кого я туди повезу? Гроби я туди повезу, а не інвалідів?

Валерій Семенович замислився.

– Я все зрозумів. Дякую.

– Та нічого ви не зрозуміли, – директор відкрив якийсь журнал й тицьнув пальцем. – Осьо, дивіться, у мене райвно.

Бруханда стомлено зазирнув у глибокі, немов травневий колодязь, очниці директора й хотів був плюнути туди, але раптом зрозумів, що з цього колодязя ще доведеться пити хоч і гірку, але таку необхідну рідоту, й криво посміхнувся.

– До побачення, – сказав Валерій Семенович і вийшов із кабінету.

Проте час ішов, і ідея участі в чемпіонаті все більше й більше оволодівала Валерієм Семеновичем; все нові й нові перспективи бачилися йому на обрії. Звісно, він чудово усвідомлював, що такі міркування є всього лише голодним урчанням у шлунку мешканця Міста Сонця, адже команда його була непідготованою, слабкою та й складалася з майже інвалідів, хребти яких – давайте дивитися правді у вічі – таки дійсно могли би осипатися за першої нагоди; а на чемпіонаті ж усе всерйоз, ніхто не буде грати у піддавки і, тим більше, зустрічати їх реверансами. Це вам не балет, це, блядь, футбол.

Приблизно так розмірковував Бруханда.

Але разом з тим, незважаючи на заборону директора та скептичне ставлення хлопців, Валерій Семенович команду з чемпіонату не зняв, щиро вважаючи свій крок не вчинком охамілого бунтаря, проте людини розумної. Він твердо вирішив йти до переможного кінця.

– До останнього горбатіка, – промовив він, і промовлене розсмішило його.

З вищезгаданими Бруханда працював у свій специфічний спосіб…

– Твої пухлини, Вітя, – кричав Валерій Семенович Віті, – мають бути твоєю гордістю! Відкинь все зайве, ти – чемпіон, ти – кращий, ти – Яшин, Чилаверт, як там його, Шовковський.

– Чех, – підказав хтось.

– Хто? – не зрозумів Бруханда.

– Пьотр Чех – воротар Челсі.

– Це щось з новомодного, – зцідив жирний плювок Бруханда.

Насправді, Валерія Семеновича нестерпно дратувало, що він погано розбирається у футболі. Так, він знав кілька прізвищ, однак лише тому, що сам був близький до спорту. Найголовнішою загадкою для Бруханди було таке поняття як положення поза грою. Заклепав гол – молодець, а решта – химині кури. Так він вважав і, зрештою, був правий. Він умів уселяти надію, міг змусити повірити у щастя й сам настільки в це вірив, що часом щиро забував, що тренує команду інвалідів, і натомість віддавався спокусі й намріював собі перші ліги, виїзні змагання, натовпи фанів та сонми хуліганів, що супроводжуватимуть його клуб скрізь, куди б вони не поїхали. Всі вони як один взуті у білі кросівки, а в руках тримають вимпели, шарфики, прапори та іншу символіку, а головне – фаєра. Всі вони запалюють вогняні шашки, піднімають догори руки, ритмічно аплодують й скандують назву клубу. До речі, треба ще буде подумати про назву…

Повертаючись до реальності, Бруханда мружився й поглядом ковзав по гравцях: перед ним були одинадцять кволих дітей, які ледь втрапляли до купленого Брухандою м’яча, а втрапивши, падали, забивали кістки, розтягували сухожилля.

– Ви зможете, ви кращі, – казав Бруханда в кінці кожного тренування. – Я пишаюся вами, я пишаюся. Це буде наш чемпіонат. Наш!

І пацани розходились по корпусах інтернату, довго говорили на теми чемпіонату, футболу, годинами розхвалювали свою команду й були якщо не закоханими у свого тренера, то сповнені глибокої поваги до нього. Інші ж вихованці інтернату дивились на футболістів із заздрістю, потай проклинали свою «спецуху» й мріяли опинитися хоча б на лаві запасних.

Одного вечора, коли до чемпіонату залишилось менше двох тижнів, Валерій Семенович зайшов до діда Паші погомоніти. Дід Паша зустрів старого друга холодно, навіть ворожо.

– Ти шо, ідіота кусок? Великий тренер чи як?

Бруханда чекав, поки той продовжить. Але дід Паша не продовжив.

– Не чую? – мовив дід Паша, гостро зазирнувши у вічі Бруханді.

– Я думав, ти не чекаєш відповіді. Думав, це риторичне запитання.

– Шо? Я у тебе запитав, ти великий тренер?

– Я нормальний тренер.

– Ти хріновий тренер.

– Я нормальний тренер.

– Ти дітям мозги запудрив.

– Я з них роблю чемпіонів.

– Ти з них робиш баранів. Яких чемпіонів? Де ти те чемпіонство візьмеш? Висереш ти його, чи де?

– Якщо треба, то і висеру.

– Ти мені голову не задурюй. Гришка тільки і триндить про футбол свій. Чемпіонат, ми цей фізмат удризг.

– Так удризг же! – посміхнувся Бруханда. – Як тузик – грілку.

– А як не вдризг? А як просереш все?

– Всяке буває.

– Пацанам тоді шо?

– Далі працювати. Вони по полю бігають менше двох місяців, ти що хочеш, щоб вони тобі рівалдо‑рональдо були? Щоб вони тобі через голову забивали? Це спорт, і якщо твоя перемога не куплена – важко бути застрахованим від поразки.

– Ти їм це говорив?

– Ні.

– Не говорив. Ти їм говорив, що вони стануть чемпіонами в любом случає. Ти не тренер, ти гівно собачаче.

– Це ти мене зараз, Паша, так образив, да?

Дід Паша промовчав. Він відвернувся від Валерія Семеновича, пройшов кілька кроків по павільйону до свого столика, дістав із торби пляшку і три пластикових стаканчики.

– Давай, тренер, налітай.

– Не можу, Паша, завтра тренування.

Дід Паша багатозначно звів бровами, хмикнув й налив тільки собі.

– Тільки не обмани, Валєрка! Не обмани!

Валерій Семенович побажав діду Паші теплих снів і вийшов на вулицю. Зліва стояв його будинок, через дорогу – інтернат. Переступивши невеличкий паркан, Валерій Семенович побрів на територію інтернату…

Він сидів посеред футбольного поля на червоній глині, вдивлявся у фіолетове небо і йому здавалося, що зірки спускаються на дахи навколишніх п’ятиповерхівок, немов десантники. Фари випадкових автомобілів час від часу засліплювали Бруханду, після чого все, до чого звикало око, вкривалося темними плямами. А трохи згодом зірки знову спускалися на дахи, повітря навколо Валерія Семеновича наповнювалось смутком, десь вдалині кварталів чулися п’яні викрики, ставало моторошно й хотілося додому…

Буквально на мить Бруханда заплющив очі, а розплющивши їх, був уже приголомшений ранковим сонцем. Валерій Семенович лежав посеред спортивного майданчика. Поряд із ним стояв директор інтернату й нав’язливо дзеленчав зв’язкою ключів.

– Проспався? – щось змусило жирдяя перейти на «ти».

– Я? – прохрипів Валерій Семенович й відчув, як тілом проходить знайомий біль. Так часто бувало, коли Бруханда засинав у кріслі або в купах зношеного одягу.

– Вставай давай, тренер. Дотренувався. Бля.

– А? Я прийшов, ліг і заснув.

– Ну, і добренько. Вставай, іди отдихай. П’янь.

– Я не пив.

– Розказуй. Чекаю с заявлєнієм.

Валерій Семенович мало що міг допетрати, але головний смисл сказаного все ж таки дійшов до його ще сонного мозку. Він спробував піднятись, але суглобний біль скував його тіло.

– Допоможіть встати, не можу сам піднятися.

– Нажратися міг, так і встати сам зможеш.

– Та я не пив, – простогнав Бруханда. – У мене ж чемпіонат!

– Так я ж заборонив вам брати участь у чемпіонаті.

Директор розвернувся й побрів у напрямку головного корпусу.

– Ей! – крикнув навздогін Бруханда! – Ей! У нас чемпіонат, це серйозно!

Якийсь час Валерій Семенович лежав посеред поля й намагався підвестися. Врешті, так‑сяк опинившись на ногах, він повільно побрів додому – перевдягтися й поїсти. Попереду було таке важливе тренування, а офіційно його ще не звільнили.

Проте, з’явившись на полі, замість одинадцяти вірних гравців, Бруханда побачив тільки сторожа, Сергія Сергійовича, худорлявого дідка, десь одного з ним віку.

– Привіт, – привітався охоронець. – Євгенович мене пригнав, щоб я тебе вигнав. Так ти давай, іди, тебе звільнили, команду розпустили.

– А якщо я не піду?

– Ну, я знаю? Бить я тебе ж не стану.

– Сподіваюсь, – посміхнувся Бруханда, миттєво згадавши всі свої перемоги нокаутом.

Сергій Сергійович теж згадав, як неодноразово перегортали його будку, як знущалися з нього, навіть били, але сказав:

– Йди.

– Піду, – відповів Бруханда і вже був розвернувся, й навіть ступив кілька кроків, проте зупинився.

– Чуєш, – крикнув він Сергію Сергійовичу. – Якщо побачиш кого з команди, передай їм, що вони молодці й що я ними пишався.

– Добро, – відізвався охоронець, і його обличчям ковзнула ледь помітна посмішка.

Весь вечір Валерій Семенович провів удома. Він приймав ванну, пив і знову приймав ванну. Йому все здавалося, що зараз прибіжить Гриша або ще хтось із команди, втішить, скаже щось приємне, розрадить, можливо, навіть, запропонує десь потренуватися… давайте, Валерію Семеновичу, пішли на пустир тренуватися, вся команда чекає на вас…

Але ніхто так і не прийшов.

За все своє життя Валерій Семенович отримував по голові більше, ніж будь‑який мешканець міста, але такий удар, здавалося, він витримає навряд чи. Зачинившись у квартирі й діставши всі запаси спиртного, Бруханда почав заливати своє горе…

Так брудно й насичено не минав жоден тиждень його життя. Валерій Семенович ніколи не співав так голосно, як тими чорними вечорами, і спів його розлітався далеко за межі квартири, кудись у височінь, над районом, ближче до труб заводу хімічних реактивів. Він ходив з кімнати до кімнати, безпричинно лаявся матом, називаючи різні побутові предмети не дуже пристойними словами. Час від часу Валерій Семенович втомлювався пити і лаятися, тоді він лягав на підлогу, на кілька годин засинав, а прокинувшись, – лаявся і співав ще голосніше.

Кілька разів приходив дід Паша. Обережно, немов чогось соромлячись, стукав у двері. Але Бруханда не відчиняв йому. Не відчиняв також сусідам, міліції й навіть Гриші, який все‑таки прийшов, щоб поговорити з ним.

– Валерію Семеновичу, – кричав Гриша через двері, – поговорити б.

Але Бруханда сидів біля дверей і тихенько плакав.

– Валерію Семеновичу, – треба поговорити. – Тут команда наша… Валерію Семеновичу!

Тренер мовчав. Жовті сльози стікали неголеною сивиною і падали на старенький, поїдений тварями килимок.

Коли спиртне закінчилося, Бруханда занудьгував. Страшний чорний відчай поступився банальній нудьзі; Валерій Семенович вже не пив, проте тинявся бездумно кімнатами, шукаючи розради. Не знаходячи її, він сідав на своє улюблене місце на балконі й довго вдивлявся на проїжджу частину, намагаючись вловити своїм серцем ритм гуркоту вантажівок.

З дому Бруханда вийшов лише на десятий день. Попередньо поголившись і вдягнувши білий парадно‑ вихідний костюм, він був схожий тепер на алкоголіка‑чистюлю, який у перервах між станом обмоченості був ладен покоряти серця місцевих не дуже чистоплотних й доволі доступних красунь.

Першим, хто побачив Валерія Семеновича, був хлопчик Вітя, воротар колишньої команди. Він стояв посеред продуктового магазину коло гральних автоматів і спостерігав, як грають інші. Побачивши Бруханду, Вітя, не приховуючи радості, підбіг до свого тренера.

– Здрасьтє.

– Привіт, Вітя, – привітався Бруханда, одночасно зазираючи до лікеро‑горілчаного відділу. – Я тут не надовго. Дещо куплю і назад.

– Бухаєте? – розчаровано запитав Вітя.

– Не твоє діло. Іди давай, іграй в своє казіно.

– Бухаєте, – сумно констатував Вітя. – А я міг би команду зібрать. Коля, Юра, Черпенко хоч зараз би м’яча поганяли б. Гриша до директора ходив – той його вигнав.

Валерій Семенович не відповів, натомість, дістав кілька обережно складених купюр і поклав на касу.

– Мені оту, за п’ятнадцять.

Розуміючи інтимність процесу, Вітя делікатно відійшов убік, але дочекався, коли Бруханда вийде з магазину, й наздогнав його.

– Мені скоро операцію зроблять, – пропищав він.

– Я радий за тебе.

Вітя зупинився. Ображений, він постояв кілька секунд, проводжаючи поглядом тренера й повернувся до автоматів.

Біля під’їзду на Бруханду вже чекали дід Паша з онуком.

– Хлопчики, – лагідно, по‑батьківськи мовив Валерій Семенович, сидячи на порожньому ящику коло гаражів. – Завтра – вирішальний день. Завтра – перша гра. До речі, з ким ми граємо?

– З двадцятою школою.

– З двадцятою, значить. Ну, так наклепаємо тій двадцятій. Головне – захист. Ваня, Саша, ваша мета не дістатися м’яча, ваша мета – захистити Вітю. Вітя, ти – головний у команді.

– А Гриша?

– Гришка – капітан, він нападник, він – коронний зліва, але якщо просереш ти – ніякий Гриша не допоможе. Ясно?

– Ясно.

– Я сподіваюсь, що ви розумієте. Краще не забити, але захистити. Це дуже і дуже важливо для нас…

Бруханда говорив до хлопців ніжно, немов боячись їх сполохати, до пізнього вечора, майже до ночі. Цього дня вони не тренувалися, а тільки говорили, говорили, говорили, ніби намагаючись прорахувати все наперед.

Уночі ж Валерію Семеновичу заснути так і не вдалося. До самого ранку він сидів на балконі, й важкі думки лізли йому до голови.

– Просеруть, – час від часу повторював Бруханда. – Ой, просеруть.

Це була третя гра міського чемпіонату серед школярів. Враховуючи той факт, що команда спеціалізованої школи‑інтернату номер чотирнадцять була офіційно висунутою, а потім офіційно знятою, і потім знову висунутою, однак уже не офіційно, райвно підтасувало жеребкування й у суперники їй поставила найсильнішу команду від спортивного ліцею, тим самим прагнучи швидше здихатись від незрозумілої напівофіційної й не зовсім повноцінної команди інвалідів, яку тренував колишній боксер, а нині – алкоголік, котрого звільнили за те, що він заснув, як свідчить офіційний лист, «обриганий посеред спортивного майданчика»…

Останній приїхав до двадцятої школи, де мала відбутися гра, раніше за всіх. Він довго ходив футбольним полем, із щирим захопленням розглядав зелену траву, набіло фарбовані ворота й блакитне небо над головою. Все це – сам Бруханда навряд чи відповів би чому – віщувало поразку.

Коли на полі врешті з’явилися гравці обох команд, судді та якісь люди з райвно й міської адміністрації, Валерій Семенович відчув раптом непобориму втому. Йому здалося, що тільки вічний сон може вилікувати його від цього стану. З командою він не говорив. Просто обійняв кожного й усівся на спеціальний тренерський стілець. Оббивка на стільці розсоталася, і тепер Бруханда весь час теліпав гнилуваті нитки, заспокоюючи себе.

Команди вийшли на поле. Складалося враження, ніби армія Речі Посполитої в блискучих шоломах та з крилами за спиною вийшла боєм проти бідноти, озброєної вилами та косами. І вже коли гра почалася, всім стало зрозуміло, що суперники інтернатців націлені заклепати всуху мінімум десяток видовищних голів.

– Поіграєм, отєц? – запитав раптом у Бруханди величезного зросту мужик років сорока. Ним виявився тренер двадцятої школи.

Він сів поряд із Валерієм Семеновичем і спочатку намагався розговоритися, навіть по‑свійськи ляснув Бруханду по плечу. Однак, не відчувши дружньої віддачі, тренер двадцятої школи повернувся до своєї команди. Скоса спостерігаючи за ним, Валерій Семенович, очевидно погано розуміючись у біблейській міфології, охрестив його про себе Давидом. Давид постійно підскакував зі стільця, щохвилини істерично кричав, підстрибував і бігав, немов задирливий півень перед різкою.

Бруханда, натомість, мовчав. Він мовчав, коли супротивнику вдалося забити перший м’яч. Це була дванадцята хвилина гри. На п’ятнадцятій хвилині, коли другий м’яч опинився за спиною розгубленого Віті, Бруханда знову не вимовив ані слова. Навіть під час перерви Валерій Семенович не підійшов до своїх вихованців. Хлопці ж після двох пропущених голів боялися в бік Валерія Семеновича навіть дивитися. Вони і не дивилися. Сиділи тихенько коло своїх воріт й безцеремонно спльовували у бездоганний газон.

Тим несподіваніше розпочався другий тайм…

Вже на першій хвилині Гриша, обійшовши двох дебелих старшокласників, спокійно вклав м’яч у ворота супротивника. Обидва тренери відповіли на це протяжним виттям. Після цього голу Бруханда вже не мовчав… Він почав вискакувати на поле, смикати за футболку гравців як своєї, так і супротивної команди, голосно давати вказівки й поводити себе щонайменше неделікатно. Кілька разів до Валерія Семеновича підходили люди з оргкомітету й просили поводити себе стриманіше. Бруханда заспокоювався буквально на хвилину, але, зрештою, нерви його не витримували, і він кричав і бігав із новою силою.

На якійсь хвилині – Бруханда вже загубився в часі остаточно – небезпека біля воріт інтернатців загострилася, чисельність гравців на квадратний метр перевищувала всі припустимі ліміти, м’яч кілька разів опинявся біля самісіньких воріт, але чи то Вітя встигав відбивати, чи то якась невидима сила допомагала хлопцям – команді інтернату вперто щастило. І тільки тоді, коли хтось із гравців відфутболив раптом м’яч у бік імпровізованих трибун, Бруханда зрозумів, що трапилось щось неприємне. Хлопці обступили когось лежачого, на поле вибігли представники райвно, Валерій Семенович завмер.

«Хребти посипалися» – промайнула в нього зрадницька думка.

Швидка відвезла Вітю у невідомому напрямку. Тиск воротаря зашкалював. Гриша пояснив, що це в нього вже втретє за місяць таке, – скоро операція.

Команда залишилася без капи. Банка зяяла моторошною порожнечею. Люди з райвно запропонували припинити гру.

– Ми граємо! – крикнув Бруханда.

– У нас немає воротаря, – резонно констатував Гриша.

– У нас є Сашка! – блиск в очах Валерія Семеновича міг збентежити навіть самого нечистого. – Буйвол! Ти воротар‑мотала. Ми граємо! – прокричав Бруханда у бік оргкомітету. – У нас є воротар! Воротар‑мотала!

– Все, хлопці, збирайтеся, – спокійно мовили люди з райвно. – Гру закінчено.

– У нас є воротар‑мотала, – не зупинявся Бру‑ханда.

– Який ще мотала! – втрутився тренер із двадцятої школи.

– Нормальний воротар! Тільки мотала.

– Все, гру закінчено, – наполягала на своєму адміністрація.

– У нас мотала…

– Ти мені тут піздуна не впрягай, – розійшовся тренер двадцятої школи. – Ми виграли 2:1. Арівідерчі, горбоносікі.

– Горбатіки, – машинально поправив Бруханда. – Але це несправедливо! Ми ще можемо грати, ми ще виграєм. Це наш Чемпіонат! Ми його виграєм.

– Ага, на тому світі хіба, – ляпнув на свою голову тренер. В цю саму мить до нього впритул підійшов Валерій Семенович.

– Ану повтори!

– Дєд, не хотів тебе ображати, але ти сам напросився.

Горилоподібний тренер щосили штовхнув Бруханду у груди. Очікуючи від останнього як мінімум падіння, тренер був очевидно здивований стійкості дєда. Валерій Семенович зробив кілька блискавичних рухів кулаками, й Давид опинився на траві.

– Команда спеціалізованої школи‑інтернату знята з чемпіонату! – радісно повідомив оргкомітет чемпіонату.

Весь час, поки команда їхала у тролейбусі до свого району, Валерій Семенович говорив. Йому здалося, що він підшукав потрібні інтонації із заспокійливими властивостями, які могли підбадьорити пацанів.

– Хлопці, в будь‑якому разі ви – перемогли. Якби була справедливість – заклепали б ви їм ще кілька м’ячів – факт. А навіть якби і не заклепали, то без воротаря – це як без половини команди, голи треба списувати. Коротше кажучи, як мінімум перемогла дружба. Ви молодці, хлопці. Гриша, Саня, Іллюха – ти добре тримався. Хлопці!

Однак, хлопці мовчали. Останні кілька зупинок мовчав і Бруханда. І вже коли хлопці розходилися хто по домівках, а хто вертався до корпусів інтернату, Валерій Семенович мовив наостанок:

– Не здаватися! Завтра продовжимо тренування!

– Угу, – почув він у відповідь, гірко усвідомлюючи, що тренувань більше не буде.

І хоч Валерій Семенович пророчив собі попереду ще років десять – можливо, навіть дванадцять, проте помер він наступної зими. Тихо помер, нікого не турбуючи.

Сам факт смерті Бруханди нікого особливо не вразив. Дід Паша на той час мав власні серйозні проблеми зі здоров’ям, хлопці були зайняті підготовкою до зимових іспитів. На похорон прийшов лише Вітя – віддати шану вчителю.

В одній столичній газеті навіть написали некролог, мовляв, вчора… помер… видатний… радянський… боксер… чемпіон… титул…

Хоча сам Валерій Семенович Бруханда, якщо би в нього запитали, навряд чи зміг би відповісти, ким же він був насправді…

[1]У Портелло розташований один із заводів «Альфа Ромео».

[2]Один із двох аеропортів Мілана.

[3]Події цього дня записані зі слів Артема.

[4]Порушення координації рухів, один із найбільш частих розладів моторики (мед.).

[5]Фенобарбітал – протисудомний, снодійний і знеболювальний засіб. Найчастіше застосовується для лікування хворих епілепсією. У разі частого вживання або передозування викликає виражений побічний ефект – атаксію, цебто запаморочення і порушення координації.

[6]Єдине оповідання у збірці російською мовою. Укладач вважає, що це – «харківська мова» і її не варто перекладати: «Фоззі написав про футбол з точки зору футболіста, його оповідання добре передає харківську атмосферу й соціальне тло» (Прим. додана верстальником)

[7] Примечание переводчика: банка – скамейка запасных.

[8] Примечание переводчика: ДЮСШ – детско‑юношеская спортивная школа.

[9] Примечание переводчика: вратари в футболе считаются людьми своеобразными, странными, если не сказать недалекими.

[10] Примечание переводчика: «Служу Советскому Союзу» – еженедельная телепередача Центрального телевидения СССР о службе в армии. Эфир – в воскресенье в 10:00, между программами «Будильник» и «Утренняя почта».

[11] Примечание переводчика: салон игровых автоматов в списанном самолете.

[12] Примечание переводчика: набивной мяч, он же медицинбол – утяжеленный тренировочный мяч весом до четырех килограммов, используемый как в тренировках игровых видов спорта, так и в реабилитации.

[13] Примечание переводчика: команда мастеров – профессиональный взрослый спорт. В СССР декларировалось его отсутствие, все спортсмены были «любителями» и числились на какой‑то работе.

[14] Примечание переводчика: обводящий вратаря удар на точность, в дальний угол верхом.

[15] Примечание переводчика: Стасис‑Витаутас Баранаускас, литовский футболист, нападающий вильнюсского «Жальгириса».

[16] Примечание переводчика: упражнение на точность паса или финта.

[17] Примечание переводчика: выйдя на замену, отдал пять голевых передач и забил четыре гола.

[18] Примечание переводчика: Юрий Сивуха – вратарь «Металлиста», чемпион мира среди юниоров 1977 года, обладатель Кубка СССР 1988 года.

[19] Примечание переводчика: Ринат Файзрахманович Дасаев – вратарь московского «Спартака» и сборной СССР.

[20] Примечание переводчика: Александр Заваров, полузащитник киевского «Динамо».

[21] Примечание переводчика: по тогдашней схеме – центральный атакующий полузащитник.

[22] Примечание переводчика: конвойный.

[23] Примечание переводчика: охрана.

[24] Примечание переводчика: ОБХСС – отдел по борьбе с хищениями социалистической собственности. «Огарева, 6» – фильм о буднях ОБХСС, поставленный по книге Юлиана Семенова.

[25] Примечание переводчика: до 1983 года на стадионе «Металлист» стояло табло, разработанное на заводе имени Малышева, внутри сидели люди, управляя временем и счетом.

[26] Примечание переводчика: «квадрат» – классическое футбольное упражнение на держание мяча.

[27] Примечание переводчика: СДЮШОР – школа Олимпийского Резерва, в порядке эксперимента они участвовали в городских соревнованиях с командами, старшими на год.

[28] Примечание переводчика: манишки – тренировочные майки разных цветов.

[29] Примечание переводчика: деланные – игроки с исправленной датой рождения, распространенная в Африке и СССР практика махинации с возрастом игроков. В Африке – чтобы игроки были помоложе и можно было их выгоднее продать, в СССР – чтобы выигрывать юношеские турниры, получать за это звания и премии. Практикуется до сих пор.

[30] Примечание переводчика: ответный матч. Как и во взрослых турнирах, детские встречаются между собой за сезон дважды – дома и в гостях.

[31] Примечание переводчика: игра головой – одно из самых слабых мест советской футбольной школы, этот компонент развивался мало, головой хорошо играли исключительно природные уникумы.

[32] Примечание переводчика: опорный – центральный полузащитник, по советским канонам специализирующийся на отборе мяча у противника.

[33] Примечание переводчика: шульга – левша (укр.).

[34] Примечание переводчика: Валерий Лобановский (тренер киевского «Динамо»), Евгений Лемешко (тренер харьковского «Металлиста»).

[35] Примечание переводчика: тещина нога – неродная, для правши – левая и наоборот.

[36] Примечание переводчика: Харьковский Институт Инженеров Коммунального Строительства.

[37] Примечание переводчика: тест, разработанный американским доктором Кеннетом Купером в 1968 году для армии, активно используется в футболе. Заключается в беге в полную силу в течение 12 минут. Чем большее расстояние преодолевается человеком за это время, тем круче.

[38] Примечание переводчика: утренний детский радиожурнал.

[39] Примечание переводчика: улитка – разворот на 360 градусов с мячом.

Дата добавления: 2015-09-06