Скільки часу треба вправлятися в кожній чесноті та які ознаки досягнення успіху в ній

Часу, який потрібен для вправляння в чесноті, щоб встанови­тися в ній, загально визначити не можна. Нехай кожен сам для себе вирішує, судячи по своєму стану, своїх обставинах і своїх успіхах у духовному житті, особливо ж довіряючи думці свого старця або духовного отця-наставника. А в кого ревність до успіху жива й хто і не зупиняється перед жодними труднощами та засобами, той явно швидко досягне немалого успіху.

Ознакою успіху є те, що той, хто став на шлях чесноти, ревно йде по ньому з твердою рішучістю не сходити, як би важко не було і яких би жертв не потребувало, не дивлячись на збайдужіння і по­ранення душі, які часом трапляються, ні на бідність духовних утіх і благодушних радощів, які на користь нам допускаються за Божим промислом. Другою, не менш переконливою ознакою є сила спротиву, яку тіло чинить проти добрих рішень і діл. Чим слабший у чесноті цей спротив, тим більший успіх в ній. Тому, коли не від­чуваєш спротиву або нападів з боку своєї нижчої чуттєвої частини, особливо тоді, коли в тебе перед очима випадки, які збуджують до цього, то можеш вірити, що твоя чеснота вже набрала великої сили. А те, що ти почав творити діла свої на шляху чесноти з більшою готовністю і духовною радістю, ніж раніше, можеш вважати ознакою успіху в чесноті, навіть правдивішою, ніж приборкання тіла.

І святий Ісаак радить, визначивши мету, до якої потрібно спря­мовувати всі діла свого життя, тримати в думці знаки та прикмети, розпитавши про них у досвідчених, чи йдеш правильною дорогою, чи відхилився від неї і йдеш хибною стежкою. Він подає такі знаки та прикмети: «Якщо бачиш, що ум твій не через насильство, а віль­но діє і перебуває в добрих помислах, то це знак, що ти йдеш впе­ред; також, коли під час молитви, ум твій не блукає туди-сюди, а раптово вірш обривається на твоєму язиці, і на душу твою налягають окови мовчання без участи твоєї волі; також коли помічаєш, що при кожному Доброму помислі та згадці, які народжуються в тво­їй душі, і при кожному духовному спогляданні, очі наповнюються слізьми й сльози твої самі течуть по щоках твоїх, або иншим разом, коли думка твоя, сама собою, без твого зусилля, заглиблюється в твоє серце та перебуває в такому стані який-небудь час, причому в твоїх помислах панує мир, - все це є ознаки, що ти робиш великі успіхи у сприйнятому тобою духовному житті» (Слово 44-е).

При всьому цьому не варто повністю бути впевненим, що ми абсолютно утвердились у бажаній чесноті або остаточно перемогли яку-небудь пристрасть, хоч як би довго не відчували її нападів і по­рухів; тому що за цим може приховуватися злий підступ людино-ненависного диявола та лукавство гріха, який живе в нас. Нерідко через це здається нам в собі добрим і з прихованої нашої гордости визнається таким те, що насправді є абсолютно протилежним. І крім того, якщо подумаємо про досконалість, до якої кличе нас Бог, то, хоч би ми вже багато часу йшли дорогою чесноти, краще подумаємо, що навряд чи ми почали належне життя, ніж, що ми вже утвердились в ньому. Тому святі Отці називають недосконалим, не позбавленим недоліків життя і найдосконаліших людей. «І до­сконалих недосконала досконалість», — говорить святий Йоан Ліствичник, і святий Павло досконалість бачить в тому, щоб безнастанно йти вперед, не озираючись назад і не думаючи, що вже досягли — бажаного; тому й себе називає недосконалим, який не досягнув «того, до чого прямує: «...не щоб я вже осягнув мету, - говорить він, - чи був уже досконалим, але простую далі, чи не здобуду її. Брати, я не вважаю, що вже осягнув мету; на одне лиш вважаю: забуваю те, що позаду, і прямую до того, що попереду, змагаюсь до мети по нагороду високого Божого покликання в Христі Ісусі». І, бажаючи показати, дещо в цьому одному й полягає наша досконалість, додає: «...всі ми, ш досконалі, якщо думаємо про це» (Фил. 3,12-15), — так ніби в тому й досконалість, щоб не думати, що ми досягли досконалости; тобто, бути в стані чеснотному - це не стояти, а безнастанно прямувати до чесноти.

До того ж в глибині нашого серця перебувають такі тонкі й приховані пристрасті, що ми навіть не підозрюємо про їх існуван­ня. Як можна допуститися такої зухвалости, щоб думати, ніби ми вже зовсім очистились від пристрастей? І, якщо гострі та пророчі очі Давида не могли цього побачити в собі, як можемо ми таке твердити? Тому, коли він завжди молив Бога: «...від таємних гріхів моїх очисти мене» (Пс. 18,13), тим більше ми маємо потребу молити Його про очищення наших таємних пристрастей. Бо ми відчуваємо тільки дії та гілки пристрастей, їхніх же сил і коріння пізнати не можемо без просвічення від Святого Духа. Тому тільки тоді бачимо в собі пристрасті, коли вони діють; а як вони затихнуть, нам здаєть­ся, що ми вже їх позбулися. Як можна переконатися, що пристрасті лиш затихли в нашому серці, а не умертвлені? Тим, що коли випаде нам, заспокоївшись щодо них, зустріти предмети, якими живляться сховані в нас пристрасті, особливо, коли це трапляється раптово, то вони відразу оживають і дають відчутно про себе знати своїми, часом не легкими порухами, так, що збентежені ними, дивуємось самі, де вони ховались І як раптово виросли. Святий Ісаак Сирін пояснює це за допомогою такого чудесного порівняння: як зимою зникають трави та квіти, але коріння їх залишаються цілими, хова­ючись в глибині землі, Й як тільки відчують весняний дощ і тепло, відразу знову проростають і покривають собою землю, так буває й з пристрастями... І ще: як проклята земля звичайно вирощує терня і будяки, так і людська природа, пошкоджена через падіння, звичайно породжує пристрасті, від яких походять гріхи, тому їй ніколи не можна довіряти або на неї покладатися.

Отже, ти, як початківець ще в духовній боротьбі, старанно вправляйся у чесноті, немовби ще й не починав, пам'ятаючи при цьому, що краще турбуватися про те, щоб завжди прямувати до вищого в чесноті, ніж про те, щоб шукати й визначати ознаки досконалости в ній.

Господь і Бог наш, який бачить наші серця, одних просвічує і дає їм побачити свій успіх в чесноті, а другим не дає такого просвічення та знання. Бо бачить, що як для одних це знання стане наго­дою до смирення, то инші не втримаються від гордині, - і як люблячий Отець, від цих останніх відхиляє небезпеку падіння в особ­ливо ненависний Йому гріх, а першим подає нагоду для посилення особливо милої Йому чесноти смирення. Але й той, кому не дає­ться пізнання свого успіху, якщо тільки не перестане вправлятися в чесноті, у свій час може про це дізнатися, якщо буде на те воля Бо­жа відкрити йому це для його ж блага.

Дата добавления: 2015-09-06