Синдром прокляття Ундіни

Януш Леон Вишневський

КОХАНКА

Оповідання

Синдром прокляття Ундіни

Вона перестала вірити тільки тоді, коли довідалася від матері, що Бога немає.

Вона дуже добре пригадує той вечір, коли мати розповідала трохи роздратованим і нетерплячим голосом:

— Але ж ми не віримо у такі забобони, як Бог. Навіть не згадуй про це у присутності батька.

Їй тоді було шість років. Аніта, з якою вони сиділи за однією партою, розповідала колись про похорон дядька у Польщі, про те, як священик перехрестив труну. Увечері вона запитала матір, хто такий священик і навіщо він так зробив. І мати вперше сказала їй про забобони. А доти їй здавалося, що існує хтось такий безмежно добрий, кому можна розповісти про все, тихенько, увечері під ковдрою — так, щоб точно ніхто не почув, — хоча би про те, що трапилося вдома й у дворі. Такий, власне, Бог.

Але мама має рацію. Бо вона завжди має рацію. Мама ще ніколи не збрехала їй.

І тому після цього вона вже не розповідала Йому нічого під ковдрою. Тоді вона ще не знала точно, що означає слово «забобони», але відчувала, що означає воно щось дуже погане, якщо про це не можна говорити у присутності батька.

Сьогодні вона думала про те, що Його найбільше бракує, коли батько повертається ввечері п’яний додому. Це завжди починалося однаково. Приятелі привозили батька у чорній поліцейській машині, яку вже впізнавали всі їхні сусіди, часом він виходив самостійно, але інколи його вели попід руки двоє. Він гатив кулаками у двері, будив цілий поверх, а потім пхався в кухню, де чекала на нього перелякана мати, і кричав. Просто кричав. Мама сиділа зіщулившись на клишоногій дерев’яній табуретці біля холодильника, мовчки, втупившись у підлогу, з усієї сили стискала кулаки, а він стояв над нею і кричав. Раніше вона ховалася під ковдру і щільно загорталася у неї, щоб нічого не чути. Намагалася заглушити батька своєю розмовою з Ним, просила, щоб батько припинив кричати. І що голосніше батько кричав на матір, то голосніше вона просила, сильніше тремтіла і задихалася під ковдрою, просила Його допомогти.

Але Він ні разу не почув її благання.

Ні разу.

Тому мама має рацію, і насправді Його не існує, а все це забобони.

Згодом вона вже не куталася в ковдру і не розмовляла з Ним. Вона навчилася сама витримувати крики батька в кухні. Спершу слухала свої музичні скриньки, які дідусь завжди дарував їй на уродини, потім радіо, яке знімала з письмового столу і сідала з ним за шафою, притискаючи вухо до динаміка. Але часом і це не допомагало. Бо батько мав дуже сильний і неприємний голос. Він цілими днями кричав на роботі. Верещав на людей. Тож добре навчився кричати.

Вона пригадує, як одного разу, коли не могла більше слухати того крику, ввімкнула пилосот, який мама тримала в шафі її кімнати. Допомогло. У кухні раптом стало тихо. Батько з пляшкою горілки в руці ввалився до її кімнати і в нападі люті вирвав кабель від пилосота разом із розеткою і шматком побілки зі стіни. Металевий зачеп розетки полетів у голову мамі, яка вбігла до кімнати слідом за батьком.

Того вечора вони з матір’ю вперше втекли з дому і спочатку довго без конкретної мети блукали вулицями Ростока, а потім, коли вже стало дуже темно, до ранку їздили у трамваях. Вона — у фланелевій піжамі, на яку вбрала орталіонову куртку, і в повстяних капцях на хутрі, а мама — у завеликому шкіряному пальті й у просяклій кров’ю вовняній шапці оливкового кольору. Мама не пішла

промивати і перев’язувати рану на голові. Дружини поліцейських у Ростоку, а особливо дружини офіцерів Штазі,[1] не перев’язують ран.

Тієї ночі вона вже знала напевно, що Він — це забобон.

Згодом вони з мамою часто тікали до тих трамваїв і нічних вулиць. У них були свої маршрути, улюблені трамваї і план на цілу ніч, до світанку. Коли день починав сірістю виганяти темряву, вони поверталися додому. Тихенько відчиняли двері, навшпиньки прокрадалися через передпокій і швиденько лягали до ліжка у дитячій, міцно притулившись одна до одної. Мати плакала. Батько тоді вже давно спав, найчастіше, поклавши голову на кухонний стіл або на ліжку в спальні, у взутті та верхньому одязі.

Однієї ночі вони поїхали трамваєм на край міста, перейшли алеєю понад море і дивилися на схід сонця. Посиділи на рештках бетонного хвилеріза, біля руїн колишньої фабрики, де виготовляли рибальські сіті. Фабрика вже багато років поволі розвалювалася, відлякуючи перехожих уламками мурів. Колись давно, ще до того, як збудували комбінат поблизу корабельні, там був рибальський порт. Їм розповів про це водій трамвая, який часто їздив із ними нічним Ростоком. Він зупинив трамвай на самому початку асфальтової алеї над морем, хоча там не було зупинки, і обіцяв зачекати на них. Тієї ночі вони повернулися додому пізніше, ніж зазвичай. Коли вона заснула, як завжди, притулена до матері, це трапилося вперше. Саме тієї ночі вона вперше на короткий час померла уві сні. Їй було тоді вісім років.

Матильда знає, що ніколи не проведе ніч із чоловіком. Ніколи.

Це слово уже не впливає на неї. Бо вона давно знає, що кожне «ніколи» можна якось обійти. Якби не це, вона померла б ще дитиною, але вчора їй виповнилося двадцять чотири.

А крім того, чому це дні з чоловіком не можуть бути цікавішими за ночі?!

Вона ненавидить ночі. Захід сонця, темряву і Велику Ведмедицю на небі перед спекотним днем. Дні завжди гарніші за ночі. Ночі ніколи не будуть такими гарними.

Ніколи.

Якщо одне за одним трапляються кількадесят «ніколи», то ще одне, чергове, вже не справляє враження.

А вражає її лише одне.

Єдине «НІКОЛИ», якого вона не може собі уявити.

Того, що Якоб міг би не прийти більше до неї ввечері.

Якоб — найважливіший. Якоб завжди поруч. Коли вона засинає і коли прокидається.

Якоб каже, щоб вона перевернулася на інший бік. Нагадує, щоб витягла руки вздовж тіла. Якоб заплющує очі, коли вона знімає станик і трусики, а потім вбирає нічну сорочку або піжаму.

Якоб відчиняє і зачиняє вікна у її спальні. Якоб дбає про те, щоб на її нічному столику завжди була увімкнена настільна лампа. І завжди має запасну жарівку.

Але найважливіше те, що Якоб ніколи не засинає.

Ніколи.

Справді ніколи.

Тобто досі ні разу не заснув. А він завжди поруч із нею, коли вона засинає і коли прокидається, поруч ось уже шістнадцять років.

Щоночі.

Їй було вісім, коли він прийшов до них уперше.

І залишився.

Зараз їй двадцять чотири. Якоб завжди був і досі присутній під час усіх важливих подій. Коли вона вперше йшла до гімназії й не могла заснути зі збудження. Коли від них пішов батько і покинув їх самих. Коли мати у сусідній кімнаті вперше залишила на ніч її вітчима, якого вона ненавидить, хоча він дуже добрий і дбає про маму. Якоб був поруч, коли розвалився берлінський мур і коли народилася її рідна сестра, а також тієї ночі, коли вона поїхала до Дахау на концерт Мадонни.

Тої ночі, коли у неї трапилася перша кровотеча, він також був поруч. Це сталося уві сні. Якоб зауважив це, бо він ніколи не спить, поки спить вона. Ніколи. Вона прокинулася від вологості, відчуваючи дивне пульсування унизу живота. Коли усвідомила, що трапилося, почала плакати. Із сорому. Якоб узяв її тоді дуже ніжно на руки, поцілував у щічку, витер сльози і прошепотів її ім’я.

Батько теж колись ніс її на руках і шепотів її ім’я. Дуже давно. Коли вона була ще маленькою дівчинкою. Одного дня він узяв її з собою на майданчик біля будинку, посадив на багажник старого материного ровера і повіз алеями їхнього кварталу по дорозі з численними ямами й вибоїнами. Вона сиділа на багажнику і з усієї сили обіймала батька за пояс. На одній із вибоїн її нога потрапила поміж спиць заднього колеса. М’ясо понад самою п’яткою відійшло від кістки, біла шкарпетка стала червоною і мокрою від крові аж до самої кісточки. Вона мало не зомліла з болю. Коли батько зауважив, що трапилося, відразу ж зупинив ровер, ухопив її на руки і побіг до того будинку біля пошти, де завжди стояли таксі, а пошепки повторював на вухо її ім’я. У лікарні їй наклали кілька швів. У неї назавжди залишився синій шрам, який влітку міняє колір на червоний. Але те, що насправді залишилося від тієї історії — це тремтячий батьків голос у пам’яті, коли він ніс її на руках до таксі й шепотів на вухо її ім’я.

І тієї ночі, коли у неї почалася перша кровотеча, Якоб теж узяв її на руки і так само повторював пошепки: «Матильдо». А потім приніс із шафи у спальні чисте простирадло. Їй було дуже соромно. Страшенно соромно. Вона плакала з цього сорому під ковдрою. Він бачив, як вона плакала. Бо він реєструє все. А особливо те, як б’ється її серце. Під час плачу серце стискається і пульсує по-іншому. Якоб найбільше дбає про її серце. Він знає про нього все. Носить при собі у гаманці електрокардіограми. Поряд із її фотографією. Щоразу це нові кардіограми. Він загортає їх у прозорий целофан, склеєний по краях гарячою праскою. Щоб папір не понищився.

Та ніч була особлива. Вона пам’ятає, що до ранку не могла заснути. Коли минувся сором, її огорнуло збудження і нетерплячка. Вона не могла дочекатися ранку. Якоб, ясна річ, бачив, що вона не спить, але не виявляв жодних емоцій. Уранці вона побігла до школи раніше, ніж завжди. Стала біля гардероба і чекала на Аніту. Хотіла якомога швидше розповісти їй новину. Вона пригадує, що була горда за себе і хотіла розділити радість із найближчою подругою. Вона усвідомлювала: те, що трапилося тієї ночі, було схоже на переступання якоїсь певної межі. Межі між дорослістю і дитинством. Хоча вона була готова до цієї події, адже вони обговорили всі деталі ще у третьому класі початкової школи, у неї зовсім не було відчуття, ніби це щось суто фізіологічне, наслідок природного порядку речей. Для неї це було щось дуже емоційне, навіть трохи містичне, і тоді вона думала, що то зовсім не фізіологія, а вольовий акт, завдяки якому вона тепер втілилася у цілковито новій іпостасі. Хоча коли вона згадує про це тепер, то їй хочеться сміятися з себе тодішньої. Ясна річ, що у тринадцять років, вона зовсім не була настільки мудрою, щоб описувати це як «вольовий акт», але зараз вона знає, що саме таке визначення найточніше передає її тодішні відчуття.

А крім того, хоча це, можливо, і дивно, вона краще пам’ятає свої відчуття під час першого місячного, ніж під час першого поцілунку. Можливо, через сором, що Якоб був присутній при цьому. А ще вона пригадує, як кілька наступних місяців щоразу нетерпляче очікувала, коли настануть «ці дні», і вони надходили з гідною подиву регулярністю, щоразу давали їй відчуття певності себе і справжньої дорослості та жіночості. Тоді, протягом перших трьох чи чотирьох місяців, їй подобалося у цій щомісячній церемонії все. Вона стоїчно терпіла навіть біль унизу живота і тішилася відчуттям власної несхожості на інших, бо «у неї вже почалося, а в інших однокласниць ще ні разу не було». Нещодавно вона вкотре перечитувала щоденник Анни Франк. І її зовсім не дивувало, що дівчинка з гордістю описувала

своє перше місячне. Потім захоплення цим аспектом жіночності, ясна річ, минуло, і прийшли надокучливість та складності ПМСу з головними болями, плаксивістю, прищиками на обличчі, болючістю грудей.

Якоб теж відчував, що тієї ночі вона перейшла певну межу. Наступного дня він прийшов із візитом, офіційно, з самого ранку, а не під вечір, як завжди.

Приніс квіти. Вбрав костюм. На ньому була давно немодна вузька шкіряна краватка. І він був такий кумедно-урочистий. Зовсім по-іншому пахнув. Приніс велетенський букет блакитних павиних вічок. Бо це трапилося навесні. Нічого не сказав, просто поставив квіти до вази в її кімнаті і вмостив вазу на підвіконня. І поцілував їй руку. Вона була дуже зворушена.

Після тієї ночі і дня з квітами на підвіконні Матильда вже по-іншому чекала на Якоба. Вона навіть не може цього зараз пояснити, але знає, що вже тоді їй хотілося засинати біля Якоба гарно зачесаною, у спокусливій білизні, пахнути вишуканими парфумами.

Якоб знає все не лише про її серце, а й про її кров. Знає, скільки у її крові кисню, а скільки вуглекислого газу. Скільки гемоглобіну і скільки креатину. А також знає, скільки тепла. Тому, якщо вона закохається, Якоб обов’язково зможе зауважити це, зареєструвати і навіть виміряти.

Бо по-справжньому вона ще так жодного разу і не закохувалася. Історію з Крістіаном вісім років тому не можна назвати закоханістю. Навіть незважаючи на те, що саме з Крістіаном вона вперше в житті поцілувалася. Це трапилося 28 червня, у суботу. Крістіан закохався в неї ще в березні. У цьому не мали жодного сумніву всі її подруги. Але для неї це зовсім не було таким очевидним. Він був дуже уважний, тактовний і ніжний.

Попри те, що вчився у профтехучилищі, а вона ходила до найкращої в місті гімназії. Він хотів на доказ своєї закоханості загасити собі цигарку об руку, а потім намагався подарувати їй своє учнівське посвідчення. Одного разу вона побачила його п’яним і не захотіла більше мати з ним справи. Він не міг із цим змиритися. Приїздив, годинами вистоював під її будинком, писав. Одного разу надіслав листа, в якому було намальоване серце, а всередині нього червоним — «Матильда». В одному куточку серця слово «Батьки», а навпроти — назва футбольної команди з Ростока. Він писав їй більше ніж два роки. Але вона ні разу йому не відповіла.

Але закохатися їй страшенно хотілося. І завжди бути поруч із тим, у кого вона закохається, і не отримувати від нього жодних листів. Бо листи не пишуться тоді, коли люди ніколи не розлучаються.

І щоб. він був трохи такий, як Якоб.

Тільки один-єдиний раз відтоді, як вона його знає, Якоб вбрав костюм і краватку. Коли вони їздили на концерт Мадонни до Дахау. Це було в суботу. На її уродини. Ті найважливіші, вісімнадцяті. Все було ніби звично, як і кожного року. Сніданок, квіти, подарунки від матері й вітчима. Кілька ранкових вітань по телефону. І ні слова від батька. А потім під’їхала машина. Рівно опівдні. Із неї вийшов Якоб. У костюмі і тій своїй вузенькій шкіряній краватці. Підійшов до Матильди, привітав і сказав, що вони поїдуть на концерт Мадонни. До Берліна. Просто так. Ніби Берлін десь тут, неподалік, у Ростоку, наприклад, за найближчим парком.

Вона давно мріяла потрапити на цей концерт. Мадонна завжди їй подобалася. Матильда не могла повірити власним очам, коли Якоб став перед нею в передпокої і з усмішкою запитав:

— То що? Поїхали?

Мати і вітчим давно знали про цей план, але тримали його в таємниці. Матильда не змогла стримати сліз.

Якоб знав, що після концерту їм доведеться ночувати в Берліні. Протягом трьох місяців перед тим він разом із страховою компанією та однією з берлінських клінік займався випозичанням апаратури. За два дні до її уродин він рано-вранці поїхав до Берліна і встановив усе в готелі. Ввечері повернувся і був біля неї, як і щоночі.

На концерті зібралося сорок тисяч людей. Якоб стояв поруч у своєму костюмі та смішній краватці і стрибав так само, як і вона, разом із усім натовпом. Якусь мить вони трималися за руки. А коли Мадонна вийшла на четвертий біс, Матильда повернулася до Якоба й поцілувала у щоку. Вона ще ніколи не була такою щасливою, як того вечора.

Наступного дня вони поїхали разом із Мадонною до Дахау. І хоча Матильда розуміла, що газети, мабуть, перебільшують, однаково була дуже зворушена, коли прочитала, що «Мадонна поїхала оглянути Дахау». Тобто вони не зовсім буквально поїхали з Мадонною. Насправді співачка полетіла своїм вертольотом, а вони поїхали машиною, просто того ж дня. Це була ідея Якоба.

Ясна річ, Матильда ще зі школи знала про існування концтаборів. Щоразу ридала над щоденником Анни Франк, коли перечитувала його. Уперше цю книжку підсунула їй бабця, батькова мати. Відтоді, як упав берлінський мур, вони частіше й докладніше говорили у школі про концтабори. Вона читала про них усе, що могла знайти, але абстрактність знання дозволяла їй миритися з цим і не думати про те, що саме заподіяли світові німці. Але в Дахау не було нічого абстрактного. Бараки, продірявлені кулями стіни, а на них видряпані хрести й зірки Давида, кольорові поминальні лампадки на кожному кроці, квіти на візках біля попелищ. Квіти, прив’язані кольоровими стрічками просто до колючого дроту, димарі й тисячі світлин на стінах. Поголені налисо голови, виснажені худі обличчя, завеликі очниці, вік і номер. Шістнадцять років, сімнадцять років, п’ятдесят чотири роки, дванадцять років, вісімнадцять років...

Вона пригадує, як вони увійшли у ворота Дахау і вона відразу ж відчула, що тут не можна розмовляти, бо всі ці душі все ще перебувають десь поблизу. Вона тремтіла із жаху і почуття провини. Вона. Вісімнадцять років. І тоді Якоб, не зважаючи на її велетенські зі страху очі, став перед нею і розповів про дітей і підлітків, спалених у Дахау. Він називав цифри і дати. А наприкінці сказав, що душі тих убитих дівчат і хлопців напевно ніколи не постаріють. Так і сказав. Що вони і далі такі ж юні, і сьогодні ввечері обов’язково зустрінуться десь за бараками або біля крематорію і з гордістю повторюватимуть одне одному: «Слухайте, у нас нині була Мадонна. Сама Мадонна...»

Мене звати Матильда.

Якоб знає все. Він знає все про зорі, сенсори, хімію, запобіжники і психологію статевого дозрівання дівчат. Але найбільше він знає про сон. І хоча вже протягом шістнадцяти років він спить не вночі, а вдень, про сон він знає майже все. А також те, що Сон — це рідний брат Смерті. Раніше, коли я була менша, він часом розповідав мені про це. Гасив світло, запалював свічки і читав вірші Овідія про обличчя Сну у дзеркалі, за яким стоїть Смерть. Я сама його тоді про це попросила. Бо Якоб ніколи б цього не зробив із власної волі. Але моя психотерапевт, яка переїхала до Ростока із заходу, вважала, що мені варто «пройти парадоксальну конфронтацію». Коли я сказала про це Якобу, він дуже розізлився і почав лаятися південнонімецьким діалектом. Він вдається до цього діалекту лише тоді, коли втрачає контроль над собою. Наступного дня він не пішов на свою роботу в притулку для старих, а поїхав до мого психотерапевта і чотири години прочекав у її приймальні, щоб сказати їй, що вона «страшенно дурна, зверхня, як майже всі західні нахаби, а до того всього ще і безмежно жорстока». Вона вислухала його, а потім він провів у неї в кабінеті ще дві години. Повернувся несхожий на себе і через кілька ночей почав читати мені Овідія. Часом він ходив до університетської бібліотеки і замість Овідія приносив звідти німецькі казки. У них Сон і Смерть — теж брат і сестра.

Щоразу, коли Якоб приходить до мене, його кишені заповнені запобіжниками. Останнім часом він носить також два мобільних телефони.

Завжди два, бо Якоб дуже недовірливий.

У підвалі він зібрав агрегат. Протягом двох місяців він зносив і звозив якісь запчастини, розвішував на стінах папери зі схемами й уважно в них вдивлявся. А після безсонних ночей нікуди не йшов, замикався у підвалі й конструював. Так, «про всяк випадок», якби раптом двічі підряд вимкнувся струм. Раз — у цілому кварталі, а другий — у нашому агрегаті. Бо після двох років наполегливого жебрання Якоба міська влада погодилася під'єднати нас до спеціального агрегату. Але Якоб усе одно не довіряє. Ні місту, ані своєму агрегату.

Якоб просто хоче бути певним, що вранці я прокинуся біля нього.

І що історії Овідія, як і народні казки, — це справді тільки казки. Бо коли я прокидаюся, ми завжди удвох.

Часто вночі ми розповідаємо одне одному різні історії. Інколи, якщо я прошу його, Якоб розповідає мені про тих своїх бабусь, дідусів і прадідусів із сусідніх будинків або притулку для старих, розташованого навпроти нашого дому. Тим, які мешкають у власних квартирах, каже Якоб, ведеться значно гірше, навіть якщо у них три кімнати, кольоровий телевізор, прибиральниця, домогосподарка, ліжка з автоматичним підійманням і опусканням і лазнички з поручнями.

Бо вони самотні. Безмежно самотні.

Їх покинули заклопотані й зайняті власною кар'єрою діти, які не мають часу навіть на народження й виховання онуків, котрі могли б інколи навідуватися до бабці чи дідуся і розвіювати їхню самотність. У притулку для старих також немає онуків, але завжди можна посваритися, хоча б і з дідусем із тринадцятої кімнати, і тоді вже не почуваєшся так самотньо.

Якоб часто розповідає про своїх бабусь і дідусів просто неймовірні речі. Колись він сказав мені, що Бог, мабуть, помилився і запустив життєвий цикл у зворотному до плину часу напрямку. На його думку, люди мають народжуватися перед самою смертю і жити аж до свого зачаття. Навспак. Бо Якоб вважає, що процес помирання такий самий біологічно активний, як життя. Тому смерть не відрізняється від народження. І тому люди теоретично могли б народжуватися за кілька мілісекунд перед смертю. Тоді б вони уже на самому початку мали всю свою життєву мудрість, досвід і увесь той спокій та розважливість, які приходять із віком. Вони б уже мали за спиною всі свої вади, помилки, зради. У них на обличчях уже були б усі їхні шрами і зморшки, вони перебирали б у пам'яті всі свої спогади і жили б навспак. Їхня шкіра ставала б щораз молодшою, щодня у них прокидалася б більша цікавість, волосся було б щораз менш сиве, очі з кожним днем набували б більшого блиску, серце працювало б щораз краще і було б готове до того, аби витримати нові удари долі або несподіване кохання. І потім, у самому кінці, який був би початком, вони зникали би з цього світу не з болем, не зі смутком, не у розпачі, а в екстазі зачаття. Тобто у коханні.

Такі фантастичні речі розповідає часом Якоб, коли мені не хочеться спати.

З Якобом я можу говорити про все. І ми говоримо про все на світі. Одного разу в мене був якийсь такий настрій, що ми почали розмову про моїх батьків. То було того вечора, коли мати розповіла, що у мене народиться сестра.

Я сказала йому, що не можу уявити собі, щоб моя мати колись була сильно закохана у чоловіка, який став моїм батьком. Що вона, можливо, кохалася з ним на дивані або на галявині. І присягалася, що буде з ним довіку. І що вони завжди триматимуться за руки під час прогулянок. А він після цього всього міг так страшно кричати на неї, коли вона сиділа зіщулена на тій невеличкій дерев'яній табуретці біля холодильника в кухні.

Тієї ночі Якоб розповів мені, чому він кульгає.

Якоб — астрофізик. Він добре знає, як народжуються зорі, як вони розширюються, як експлодують, як перетворюються на наднові або стають пульсарами. А також знає, як вони помирають, стискаються і перетворюються на невеличкі, жахливі та небезпечні для галактик чорні діри. Усе це Якоб знає. Він може із заплющеними очима перераховувати туманності, назви та коди важливих зір і називати відстані у світлових роках до найгарніших або найвідоміших з них. І розповідає про це так, що мені аж забиває дух. А якщо він захоплюється, то входить у такий запал, що непомітно для себе переходить на цю свою смішну говірку. Наднові зорі й пульсари на діалекті Нижньої Саксонії!

Якоб займався своїми зорями в університеті Ростока. Він їздив до обсерваторії на березі Балтійського моря і днями та ночами розглядав у телескоп та радіотелескоп небо, а потім описував свої спостереження у наукових публікаціях і збирав для кандидатської. Він не міг змиритися з тим, що не має можливості поїхати до Аресібо й побачити найважливіший радіотелескоп у світі, що не може поїхати на конгрес до США чи хоча б до Франції. Не міг змиритися з тим, що у них в інституті немає ксерокса, а на четвергових семінарах їм доводиться говорити про програми зоряних воєн замість астрономії. Тому він погодився, щоб його колеги з євангелістської громади встановили посеред численної техніки, яка була в обсерваторії, невеличку радіостанцію і за її допомогою час від часу перебивали програми місцевого телебачення коротенькими кількасекундними вставками про «вільну НДР».

Така-от кумедна, банальна, абсолютно нешкідлива й дитинна опозиційна діяльність. Ніхто не мав би здогадатися, що передавач встановлено в обсерваторії. Бо ж її сигнал настільки потужний, що відповідальні за підслуховування у Штазі ніколи не відрізнять їх сигнал від сигналу обсерваторії.

Але вони, ясна річ, відрізнили. Якраз на 21 листопада. День Покути, одне з найважливіших євангелістських свят. Вони вдерлися до обсерваторії через кілька хвилин по дев'ятнадцятій. Побили сімдесятирічну консьєржку. Закували всіх у кайданки. Здерли зі стіни вогнегасник і знищили все, що мало екран. Монітори вибухали один за одним від ударів червоного дна вогнегасника. Вони видирали касети з приладів, які зчитують магнітні дані результатів вимірювань, як витягають новорічний серпантин, і рвали на шматки плівку.

Потім завезли всіх, скутих кайданками, до підземної в'язниці поблизу ратуші в центрі Ростока. Консьєржку випустили через сорок вісім годин, коли вона захворіла і її й так потрібно було б везти до лікарні. Директора обсерваторії, діабетика, звільнили через три дні, коли закінчився інсулін. Решту тримали два тижні. Без ордера на арешт, без права на адвоката, без можливості повідомити дружин або матерів. Цілих два тижні.

Якоба допитував начальник відділення. Він був п'яним уже від самого ранку, але при цьому страшенно педантичним. Ставився до своєї праці, як до будь-якої іншої. Тільки інші були бухгалтерами або видобували вугілля під землею. А він бив ув'язнених. Спершу кричав. Скидав Якоба зі стільця на поплямлений сірий лінолеум із дірками від недопалків і копав. По нирках. Плечах і голові. А також по стегнах. Той листопад був надзвичайно холодним. Того дня начальник був взутий у дуже важкі зимові черевики, і Якоб отримав сильний удар у кульшовий суглоб і нирки. Внутрішню кровотечу вдалося зупинити, але із суглобом так нічого зробити і не змогли, як розповідали йому згодом хірурги. Тому тепер він кульгає, а на зміну погоди «усе тіло складається з самих лише кісток», як він це називає. Через два тижні їх випустили. Позабирали всі перепустки, вигнали з роботи і звеліли йти додому, а потім «відразу на пенсію».

Начальником відділення від самого початку і до самого падіння муру був мій батько. Це він 21 листопада того року копав Якоба, назавжди позбавив його радіотелескопів і зірок, знищив його кульшовий суглоб і перекреслив усю біографію, а потім повернувся п'яним додому і кричав у кухні на мою матір.

Тоді безробітний Якоб із «плямою на репутації» почав пропонувати свої послуги в догляді за лежачими хворими страховим компаніям та будинкам соціальної опіки у Ростоку. Тільки там його могли взяти на роботу, і то лише за спеціальними рекомендаціями. Кульгавий радіоастроном із недописаною кандидатською, здатний тепер хіба що виносити з-під когось нічні горщики. Так ми з ним і познайомилися. Шістнадцять років тому. І протягом цих шістнадцяти років ми всі ночі проводимо разом.

Чи маю я відчувати вдячність за це до свого батька, колишнього начальника відділення?

— Якобе, чи я повинна відчувати вдячність до свого батька за те, що маю тебе? Скажи мені, будь ласка, — запитала я, коли він закінчив свою розповідь.

Я дивилася йому просто у вічі. Він відвернувся вбік і зробив вигляд, ніби дивиться на котрийсь із осцилографів, а потім відповів дуже конкретно:

— Бо ми з тобою, Матильдо, створені для того, щоб воскресати. Як трава. Ми зможемо піднятися навіть після того, коли нас переїде вантажівка.

Якоб часом говорить такі конкретні речі. І це так гарно у нього виходить. Як, наприклад, тоді, коли ми одного вечора повернулися до теми Дахау і він раптом стиснув кулаки і просичав крізь зуби:

— Знаєш, про що я мрію? Знаєш, Матильдо? Я мрію про те, щоб колись змогли клонувати Гітлера і поставити його перед судом. Одного кпона в Єрусалимі, другого у Варшаві, а третього — в Дахау. Про це я мрію.

Такі історії розповідає мені Якоб вечорами. Бо ми розмовляємо про все на світі. Тільки про мою менструацію ми не розмовляли. Але відтоді Якоб уже не тримає мене за руку, коли я засинаю. Бо Якоб — не мій коханець.

Про те, що Якоб зустрічався з її батьком, вона довідалася лише через кілька років після цієї зустрічі.

Це сталося тієї ночі, коли впав мур і всі зі здивуванням перейшли на Захід, хоча б тільки для того, щоб переконатися, що в них ніхто не буде стріляти. Півгодини участі в історії Європи і світу, а потім відразу ж і для певності — повернення додому. Поміняти східні марки на дойчмарки, купити кілька бананів, помахати рукою в камеру якоїсь телестанції та швиденько повернутися додому на східний бік. Бо Захід, якщо бути зовсім точним, — це і сьогодні зовсім інша країна, по-справжньому вдома можна бути лише на Сході.

Її батько знав, що справа не обмежиться цією півгодинною свободою й бананами. Тому боявся. Дуже боявся. Боявся відтоді, як побачив по телевізору, як «трабанти» їдуть на протилежний бік через Чекпойнт Чарлі та Бранденбурзькі ворота, боявся кожною клітиною свого тіла. Він сильно напився тієї ночі, але не як завжди, через узалежненість, а зі страху — і в такому п’яному вигляді та, мабуть, через давню звичку і не менш давню тугу, невідомо навіщо хотів повернутися «під холодильник» до кухні своєї дружини.

Не мало значення, що вже багато років поспіль то не були ні його кухня, ні його холодильник, ані його дружина. Подзвонив у двері. Йому відчинив Якоб, який прийшов трохи раніше до її осцилографів і сенсорів. Кульгавий, зі своїм поламаним від копняка стегном, він прошкутильгав до дверей і відчинив. Потім сказав: «Прошу заходити». І той негідник, начальник відділення, мовчки зайшов і за звичкою пішов у кухню.

Там він сів на ту саму поламану стару табуретку і заплакав. І тоді Якоб запитав його, чи не вип’є він чаю, «бо ж надворі так зимно», і поставив чайник.

Мене звати Матильда.

Я трохи хвора.

Якоб вважає, що я не маю так говорити. Він вважає, що у мене просто «тимчасові проблеми з диханням». І що це минеться.

Ці проблеми у мене вже шістнадцять років, але Якоб каже, що це минеться.

Коли я не сплю, то дихаю так само, як Якоб. Коли засинаю, мій організм «забуває» дихати. Найімовірніше, що це генетично обумовлена «випадковість», якщо послуговуватися термінологією Якоба.

Я не можу засинати без приладів, які примушують мої легені дихати.

Тому мені обережно розрізали живіт і вставили до нього електронний стимулятор. Невеличкий. Його можна відчути, якщо доторкнутися до мого живота. Він надсилає електричні імпульси до нервів моєї діафрагми. І вона підіймається й опускається навіть тоді, коли я засинаю.

Якщо у тебе немає синдрому Ундіни, тобі не потрібен стимулятор. Мені не пощастило під час закладання моїх генів, і тому мені потрібен стимулятор.

Цей стимулятор слід постійно контролювати.

І керувати його імпульсами.

Перевіряти, чи він працює. Тому до мого тіла прикріплюються численні сенсори. На пальці, довкола зап'ястка, під грудьми, внизу живота. Якоб дбає навіть про те, щоб ці сенсори не були сірими. Він купив лак для нігтів і пофарбував мої сенсори у різні кольори. Щоб вони пасували до моєї білизни та нічних сорочок. Мої сенсори кольорові. Часом, якщо вони надто холодні, Якоб гріє їх у долонях або хухає на них і приносить до ліжка. Дає їх мені аж тоді, коли вони стають теплими і приємними на дотик.

І заплющує очі, коли я підіймаю бюстгалтер або зсуваю трусики, щоб примостити їх під серцем чи внизу живота. А потім дбає про те, щоб ті зелені, чорні, червоні та оливкові сенсори передавали імпульси.

Я не можу засинати у потязі чи біля телевізора. Я не могла б заснути ні в чиїх обіймах. Я не можу засинати без Якоба. Я не зможу заснути і в обіймах коханого, якщо Якоба не буде в сусідній кімнаті біля моніторів. Бо він стежить за всіма цими приладами. Уже протягом шістнадцяти років. Щоночі.

Одна німфа прокляла колись свого зрадливого коханця. Вона не могла пробачити йому зради. Він повинен був померти непомітно для себе, просто припинити дихати уві сні. І він перестав дихати. І помер. І та німфа плаче, вона плакатиме до кінця світу.

Німфу звали Ундіна.

Моя хвороба називається синдром прокляття Ундіни.

Приблизно п'ятеро осіб щороку в Німеччині дізнаються, що мають цей синдром. Я довідалася про це, коли мені було вісім років, і я мало не померла уві сні, притулившись до матері.

Часом, коли ми з Якобом запалюємо свічки і слухаємо музику, він розчулюється й каже, що я для нього як принцеса. І я це знаю. Як замкнена у скляній труні принцеса. Колись прийде мій принц, підійме віко труни і розбудить мене поцілунком. І залишиться на ніч. Але навіть тоді в сусідній кімнаті біля моніторів сидітиме Якоб.

Мій Якоб.

Дата добавления: 2015-10-13