Шлюбна ніч

«А Гельґа страшенно мене розчарувала», — подумала вона, зі злістю з усієї сили штовхаючи плечем важкі сталеві двері за спиною та змітаючи з бетонної підлоги шматки тиньку та уламки скла від розбитої жарівки.

Останні дві години їй хотілося побути на самоті. Вона стала обличчям до дверей, щоб повернути ключ у замку, і тут побачила в себе над головою календар, який Гедда повісила на одному з іржавих дверних цвяхів.

«Моя маленька Гедда», — подумала вона, пригадуючи сцену, що відбувалася кілька днів тому. Це було рано-вранці. Усі ще лежали в ліжках. Вони давно звикли до вибухів надворі, але той був такий сильний, що мала Гайда, яка спала, притулившись до неї, прокинулася і почала плакати зі страху. Тоді Гедда встала з ліжка і в самій нічній сорочці, боса, пробігла бетонною підлогою, підсунула до дверей крісло, яке зазвичай стояло біля трюмо, стала на нього і повісила календар на той потворний цвях. А коли злазила зі стільчика, її нічна сорочка зачепилася за спинку крісла й подерлася. Вона пригадує, як голосно засміялася, аж Гельмут розплющив очі, а його, як вона вважала досі, не розбудила б навіть пожбурена під ліжко граната.

Гедда, хоча їй не виповнилося ще й семи років, із почуттям власної гідності спокійно опустила рештки сорочки і з гордо піднятою головою повернулася до ліжка.

Моя маленька, люба Гедда...

Сьогодні вона так само спокійно ковтнула ампулу, яку дав їй той зашмарканий жалюгідний лікар, який сам трусився зі страху. Штумпфеґґер, чи як його там. Ковтнула і опустилася на диван, а Штумпфеґґер при цьому так застогнав, що Гельґа подивилася на мене здивовано.

Моя мала Гедда...

Це вона повісила той календар. А потім усі семеро, вона й діти, — Йозеф мешкав у головному бункері біля фюрера — кожен день починали з відривання листків календаря. І робила це Гедда. По-театральному зосереджена, вона постійно пильнувала, щоб знову не зачепитися краєм нічної сорочки за крісло, а вони дружно усміхалися в цей час. Тільки Гельмут, як завжди, спав. І сьогодні вранці все було так само. Гедда вилізла на стілець і зірвала листок. Останній. 1 травня 1945 року. Четвер.

Моя мала Гедда...

Вона повернула ключ у замку сталевих дверей, які відділяли її комірчину від коридору, що вів до головного входу і далі крутими сходами на два рівні нижче до головного бункера. Вона ненавиділа це місце. Як Йозеф міг погодитися, щоб вона з дітьми мешкала так високо, під самим дахом лівого крила бункера?! Над ними був тільки прошарок землі в саду біля рейхсканцелярії. Вибухи і стрілянина на вулиці стали нестерпними. Він мешкав у зручній коморі на шістнадцять метрів нижче, неподалік від спальні фюрера у головному бункері, і взагалі не чув цього пекла!

Вона відвернулася від дверей і підійшла до канапи біля рукомийника. У неї було дві години і сімнадцять хвилин. Зараз 17.03. Йозеф прийде сюди рівно о 19.20. Він буде, як завжди, елегантно вбраний. Капелюх, білі шкіряні рукавички. Цікаво, чи надягне ті, які вона подарувала йому на сорок четверті уродини?

Рік тому в жовтні Ганна на її прохання полетіла з ними вночі до Венеції. Вони стартували з аеропорту Теґель. Для Йозефа це була цілковита несподіванка. У лімузині вона сказала йому, що вони їдуть «туди, де нам було так добре». Це збуджувало. Вона досі не знає, як Ганні вдалося вибратися тим літаком із Берліна. Йозеф

казав, що Ганна завжди мала доступ до спеціальних карт. Вони оселилися в тому самому готелі, що й в 1936-му, коли їздили за приватним запрошенням Муссоліні. Але як тоді не вийшло. Все було по-іншому. Тоді вони кохалися всю ніч і наступного ранку Йозеф запізнився на прес-конференцію. Зараз Йозеф навіть не доторкнувся до неї і всю ніч читав якісь рапорти, скаржився на «поганих радників фюрера» і «величезне почуття провини, бо так і не вдалося остаточно розв’язати єврейське питання». Плакав від безсилля, а іноді говорив узагалі не до неї, а ніби на мітингу для якихось неграмотних селюків десь під Гамбургом. Наступного дня вона купила йому ці рукавички у крамниці біля готелю, а після обіду вони з Ганною повернулися до Берліна. Їй не хотілося проводити ще одну ніч у Венеції з міністром пропаганди.

Йозеф прийде о 19.20. Вони поговорять про те, що «діти відійшли достойно». Вона йому, ясна річ, не розкаже, як повелася Гельґа. Його первісток, татова улюблениця Гельґа Ґеббельс, яку хрестив сам фюрер. Ні! Вона йому цього не розкаже. Бо він розізлиться, а поки вона його заспокоюватиме, мине час і вони запізняться на прощання. А Йозеф і Маґда Ґеббельси ніколи не запізнювалися. Ніколи. І востаннє також не запізняться. Так повинно бути. І така правда про них має бути записана в історії. Тому вона не скаже йому, що сьогодні по обіді вона змушена була силою вливати в горло Гельзі ціанисту кислоту. І що коли цей зашмарканий кретин, цей нуль без палички, цей Штумпфеґґер, який не заслуговує навіть на розстріл, побачив, як Гельґа стоїть на колінах на підлозі і здригається від ридань, просто заверещав і вибіг геть, у коридор, залишивши її з цим зовсім саму.

Йозеф прийде о 19.20, огляне її з ніг до голови і коли пересвідчиться, що все гаразд, вони спустяться сходами на два рівні нижче, до головного бункера. Рівно о 19.30, як було сказано вчора. Там повинні бути всі. Так вирішив Йозеф. І всі будуть. Тому вона мусить ще випрасувати спідницю і почистити синю маринарку. Вона була в ній чотири дні тому, коли цілком несподівано під час вечері фюрер раптом зняв золотого хреста зі своїх грудей, поволі підійшов до неї, першої дами Рейху, і при всіх причепив нагороду до її синьої маринарки. Тоді вона відчула неймовірну гордість. Містичне хвилювання і безмежну відданість фюрерові, партії та справі. Відчула, як сильно «вирізнила ласкава доля її, Йозефа та їхніх дітей: Гельґу, Гільду, Гельмута, Гольду, Гедду і Гайду, вони можуть бути тут, разом із ним, із фюрером, а потім разом із ним відійти з цього світу». І тоді вона усвідомила, що «Бог дає їй сили, щоб гідно, непохитно і твердо виконати останнє завдання, щоб дійти до кінця». І сьогодні після обіду вона виконала це завдання, а зараз почистить свою синю маринарку, причепить золотий хрест і чекатиме на Йозефа. А потім, невдовзі після 19.30, коли всі вже попрощаються, вони поволі піднімуться сходами і це вже буде кінець. Йозеф застрелиться, а вона ковтне свою ампулу. Ад’ютант Йозефа має наказ спалити їхні тіла, але перед тим «переконатися, що вони точно вже неживі».

У неї ще було трохи часу. Вона зняла мешти й лягла на канапі, накритій пледом, який поплямили діти.

Взагалі замість того, щоб лежати, вона повинна була б сісти зараз за столик біля рукомийника і писати свій щоденник. Але вона не має сил писати. Хоча й повинна. А крім того, завтра за сніданком Йозеф не запитає її, як питає вже багато років:

— Ти описала вчорашній день?

Ні. Завтра таке запитання не прозвучить. Завтра вони просто не снідатимуть разом.

Тому сьогодні не має жодного значення те, що Йозеф звелів їй описувати своє життя, а вона цього не зробить. Увечері він завжди повторював дітям:

— Ваш батько ніколи не лягає спати, поки не запише в історію день, що минув.

Йозеф вірив, що творить історію. Їй часом ставало цікаво, які саме історії, бо ж не Історію він творив щодня у тому своєму міністерстві пропаганди. Дуже цікаво.

Цікаво, чи записав він пікантну історійку з тією дрібненькою зарозумілою «акторкою» з Праги, нещасною артисточкою, Лідою Бааровою. Вона саме була вагітна їхньою четвертою дитиною, Гольдою, а він запрошував Баарову до міністерства пропаганди і розважався з нею на мармуровому чи дубовому столі свого кабінету в будівлі, схожій на палац Нерона. Коли його секретар, Карл Ганке, який потай був у неї закоханий, сказав їй про це, Йозеф намагався розчулити її, розповідаючи кітчову історію, як «смертельно і необачно закохався у цього янгола», і запевняючи, що він дуже шанує дружину і вони могли б «якось влаштуватися утрьох». Але кохання до янгола минуло миттєво і безслідно, щойно ця новина дійшла до фюрера. Коли Гітлер отримав підтверджене СС повідомлення про те, що його міністр пропаганди збирається розлучитися з вагітною матір’ю трьох зразкових арійських дітей, то страшенно розізлився. По-справжньому, по-нацистськи. З піною на губах він бігав по канцелярії і погрожував, що «той кульгавий Ґеббельс закінчить свої дні жменькою пороху в Бухенвальді, який ми вже будуємо». Гітлер розлютився так сильно ще й тому, що саме планував анексію Чехії, нікому в Європі не потрібної батьківщини Баарової, а преса і так уже насміхалася з нього через те, що він толерує свого міністра збройних сил, фельдмаршала Бломберґа, який закохався й одружився з найвідомішою берлінською повією. Бо у 1936 році в Німеччині все ще була свобода слова і можна було писати про фельдмаршалів. А тим більше про повій.

Це було так давно...

Вона ніяк не могла позбутися думок про Гельґу. Дівчинка її дуже розчарувала! І саме Гельґа, якою вона завжди так пишалася. І Йозеф також. Але вона була найстарша і, можливо, помітила, що зараз, а точніше, з часу весілля «дядька Адольфа» з «цією пані Браун», усе змінилося.

«Ця пані Браун».

Так називали її всі, кому хоч раз довелося побувати у канцелярії Рейху або в Оберзальцберзі, де мешкав Гітлер. «Ця пані Браун» з наголосом на «ця». Бо офіційно фюрер — саме Йозеф найчастіше викрикував на мітигнах цю дурницю — «не має приватного життя, а день і ніч служить німецькому народові». Народ, ясна річ, не вірив. І правильно робив. Бо як мінімум раз, а інколи двічі на місяць фюрер спершу лише вдень, а потім і вночі служив доньці мюнхенської кравчині, «цій» Єві Браун, покійній Гітлер. Так було на початку, ще в Мюнхені, в помешканні Гітлера на Принцрегентенплац, у тридцять другому, коли двадцятидворічна Браун бувала на «дивані Вовка», і так було до самого кінця у спальнях фюрера в резиденції Оберзальцберґ, починаючи від тридцять шостого. Вона добре знає про це від найкращої подруги сестри Браун, Ґретль. Подруга Ґретль Браун дуже любила «бувати у приємному товаристві», тож Маґда регулярно запрошувала її до їхнього берлінського помешкання, ясна річ, коли там не було Йозефа. Вона хотіла мати найсвіжішу інформацію про те, «наскільки далеко зайшли справи» між цією Браун і Вовком. Справи «заходили далеко», але дуже нечасто, бо Вовк рідко знаходив час і бажання бувати на дивані з ким-небудь.

А крім того, він рідко почувався вовком. Вона пригадує, як розчулено слухала — «присягаюся Богом, усе це правда» — про скарги Єви сестрі, що вона «для А. більше мати, ніж жінка». Гітлер обожнював свою матір. Це знали всі. Її фотографія завжди висіла над його ліжком. Навіть у готельчиках, у яких він зупинявся довше, ніж на три ночі. Але те, що розповідала подруга Ґретль Браун, було ніби з іншого світу. Єва казала сестрі, що Адольф наказував їй бризкати груди парфумами, якими користувалася його мати, потім приходив до ліжка і смоктав її груди, імітуючи плач немовляти та постійно повторюючи: «Клара». Так звали матір Гітлера!!! Вона так перейнялася цією історією, що навіть розповіла її ввечері у спальні Йозефові. І дуже уважно дивилася на нього, щоб побачити його реакцію. Він спокійно запитав її, звідки вона все це знає, і не заперечив ні слова. Вона знала його надто добре. Так він реагував тільки на факти. Але порадив їй нікому про це не казати на випадок, якщо «гестапо незабаром потурбується про те, щоб подруга Ґретль, а може, й сама Ґретль більше не змогли про це розповідати». Згодом вони ще раз повернулися до цієї теми, тільки один-єдиний раз.

Це було того дня, коли стався замах на Гітлера у його резиденції в Кентшині. Бомба, яку потай проніс граф Штауффенберґ, вибухнула невчасно. Гітлер саме пересунувся за конференційним столом і опинився за його бетонною опорою. Це був уже не перший замах. Черговий невдалий замах. Так, ніби фюрерові судилося вижити. Коли вона сказала про це Йозефові, той зовсім не здивувався і у великій таємниці розповів їй неймовірну історію про те, що «фюрер має свого ангела-охоронця і той веде його до перемоги». Їй так і не вдалося домогтися, щоб Йозеф у розмовах із нею уникав пафосного виголошення своїх пропагандистських дурниць.

Адольф Гітлер, канцлер Третього Рейху, який мав тривати вічно, народився у Браунау-на-Інні, на кордоні Австрії з Німеччиною, Великодньої неділі 20 квітня 1889 року, і став четвертою дитиною Клари Гітлер, у дівоцтві Пьольцль. Як виявилося, його ангелом-охоронцем був єврейський робітник з рідного містечка фюрера. Навесні 1891 року майже дворічний Адольф через недогляд матері вийшов із подвір’я їхнього будинку в Браунау, пройшов до річки Інн, яка протікала поряд, упав у воду і почав тонути. Єврейський робітник у цю мить саме вийшов порибалити і, не замислюючись ні секунди, стрибнув у крижану воду і врятував хлопця. Єврей із Браунау того дня змінив історію світу.

Маґда терпіти не могла Єви Браун, покійної Гітлер. Вона відчувала до неї фізичну відразу. Таку, як, наприклад, до кров’янки, після якої колись у дитинстві щоразу доводилося блювати.

Це було ще у Брюсселі. Спершу мати дала їй дивне «щось» на обід, а потім прийшов з роботи коханий вітчим і розповів, як і з чого роблять цю страву. Він завжди все їй розповідав, хоча вона і була ще малою дитиною. Тільки він один завжди знаходив для неї час, тому довгі роки вона згадувала саме про нього, коли їй на думку спадало слово «батько».

Але потім вона довідалася, ким насправді був її вітчим. Йозеф ніколи їй цього не забуде. Хоча її вітчима давно вже немає на світі, вона добре пам’ятає той день, коли Йозеф повернувся страшенно злий з міністерства і просто при дітях влаштував їй скандал. Він сварив її за «огидну жидівську біографію, на яку не має права перша дама Рейху». Так, ніби вона могла вирішувати, з ким тридцять років тому мала би спати її мати.

А мати спала з Ріхардом Фрідлендером, єврейським крамарем, який продавав шкіряні вироби.

Тому Йозеф хотів викреслити прізвище Фрідлендера з історії країни. Він не міг дозволити, щоб світ насміхався з нього, дізнавшись, що єврей Фрідлендер є названим тестем міністра пропаганди доктора Ґеббельса. І хоча вони ніколи про нього не розмовляли, обоє розуміли, що так буде найкраще. Фрідлендер потрапив у першу сотню євреїв, яких вислали з Берліна до Бухенвальда у 1938 році. Йозеф організував це дуже вправно і без зайвого розголосу. Ще менше розголосу було довкола повернення Фрідлендера з Бухенвальда до Берліна менше ніж через рік. В урні. З поштовою оплатою 93 райхсмарки.

Вона ненавиділа цю Браун насамперед за те, що саме до Браун, а не, наприклад, до неї Гітлер звертався «Євусю» чи «сонечко», що вона була на одинадцять років молодшою, та ще й виглядала так, ніби насправді ця різниця становила як мінімум вісімнадцять років, і ще за те, що під час кожного їхнього візиту до Оберзальцберґа Йозеф, ніби зачарований, витріщався на величезні груди Єви.

Незрозуміло, що Гітлер знайшов у цьому дурнуватому дівчиську, яке, попри двадцятирічний вік, усе ще читало книжки про пригоди Віннету або куповані на вагу дурнуваті любовні романи. А до всього вона ще й смерділа цигарками! Яка ще ідіотка користується найдорожчими французькими парфумами, а сама палить смердючі цигарки? Вона ж безперестанку курила. Просто не могла витримати без цигарки довше, ніж п’ятнадцять хвилин. Гітлер розповідав на терасі будинку в Оберзальцберзі про те, який шкідливий нікотин для «німецьких жінок», а вона демонстративно насвистувала пісеньку Smoke gets in your eyes. Він же тільки задоволено усміхався їй. Йозеф розповідав, що коли Браун мешкала в Оберзальцберзі, то переодягалася як мінімум сім разів на день. Але навіть це не допомагало. Вона все одно завжди смерділа цигарками.

А крім того, Браун не була породистою жінкою! Вона постійно компрометувала фюрера, батьківщину і німецьких жінок. Навіть убити себе не змогла так, щоб не було соромно за неї наступного дня. Спершу «не влучила» з батькового револьвера, і куля застрягла у неї в шиї. А через два роки, коли Гітлер знову почав ставитися до неї лише як до жінки «для спеціальних потреб», вона проковтнула двадцять снодійних таблеток — хоча якийсь придурок у рапорті для Гітлера й написав, що тридцять п’ять, аби справити сильніше враження. І тоді її випадково врятувала сестра Ільза. Бо ж насправді вона зовсім не збиралася себе вбивати. Хто сьогодні намагається отруїтися ванордомом? Це приблизно як намагатися заспокоїтися вітаміном С замість морфію. Але Гітлер дав обдурити себе і дуже розчулився від такої «безменжної любові та відданості». Він здійснив її мрію і купив їй тих двох огидних маленьких песиків, які постійно гавкали, — як можуть людині подобатися собаки, схожі на вгодованих щурів із вухами навсторч, — і почав з’являтися з нею, ясна річ, як із приватною секретаркою на офіційних бенкетах у Мюнхені та Берліні. Одного разу вони приїздили і до заміської резиденції Ґеббельсів на острові Боґен. І Маґда сама чула тоді, як Гітлер у розмові з міністром оборони Альбертом Шпеером, незважаючи на те, що Браун стояла поруч і точно все чула, сказав:

— Розумні люди повинні зв’язувати себе з примітивними і дурненькими жінками.

А ця Браун стояла поруч і мовчала, ніби соляний стовп. Навіть не додумалася демонстративно піти геть. Грала роль приватної секретарки до кінця. Шпеер тільки усміхнувся і глибше затягнувся цигаркою.

Або іншого разу! Коли Йозеф проводив нараду з Гітлером у його кабінеті в Оберзальцберзі. Маґда сиділа на дивані біля вікна, читала газету і чекала, поки вони закінчать. Почула стукіт. За мить увійшла Браун із квітами, які щойно зірвала в саду. Усміхнулася до Гітлера і хотіла поставити букет до вази на гранітній полиці над каміном. Але Гітлер тільки гаркнув із-за столу:

— Не хочу ніяких трупів у цій кімнаті.

Браун густо почервоніла, забрала квіти і мовчки вийшла.

Це все так. Але вона була згідна на все, аби тільки стати «пані Гітлер». Їй було двадцять років, коли вона почала про це мріяти, і лише три дні тому, через тринадцять років вона таки стала «фрау Гітлер». На дві ночі й півтора дня. А на додаток Гітлер не провів з нею цих двох ночей.

А вся церемонія шлюбу?! Кічовий фарс незадовго до опівночі 28 квітня. І шлюбна ніч. Хто під час шлюбної ночі пише заповіт замість того, щоб іти до ліжка з молодою дружиною?!

Йозеф сказав їй про це вже аж о 18.38. Вона не могла повірити в таке, коли він увійшов до їх бункера і радісним голосом повідомив:

— Сьогодні майже опівночі ми з Борманом станемо свідками шлюбу фюрера і Єви. Дуже прошу вас із Гельґою за півгодини до церемонії зійти донизу.

І лише багатозначно посміхнувся, коли Гельмут раптом ні з того ні з сього запитав:

— А чому тільки Гельґа? Я теж хотів би побачити, як дядько Адольф цілується з пані Браун.

Вони зійшли до головного бункера вже о 23.00. Гельґа була, як і сьогодні по обіді, в білій сукні і білих рукавичках по лікоть. Вона — у синій маринарці і спідниці сталевого кольору. Із подарованим фюрером хрестом на грудях. Одягнула золотий ланцюжок, який Йозеф подарував їй на сорокові уродини. Їй більше подобалося кольє з перлами, але воно не дуже пасувало до золотого хреста. Вона знала, що Браун начепить усі діаманти, які отримала від Гітлера за час їхнього спільного життя, тому не хотіла виглядати як бідна родичка з горішнього бункера. А крім того, хрест був важливіший. Тим більше, що вона добре пригадує гримасу Браун у ту мить, коли фюрер причепив їй цього хреста зі словами:

— Для першої дами Рейху.

Тож вона обрала хрест і золотий ланцюжок.

Коли вони з Гельґою зійшли вниз, там уже зібралися всі, крім Йозефа. Борман нервово ходив уздовж стіни і раз за разом перевіряв, чи всі необхідні документи лежать на столі. Було дуже багато світла. Горіли всі світильники. Навіть у коридорі. Борман звелів, щоб тієї ночі працювали всі агрегати, попри суворий наказ розстрілювати кожного, хто нехтуватиме заощадження бензину.

Гітлер, Браун і Йозеф увійшли через бічні двері о 23.45. Вона ще ніколи не бачила Браун такою усміхненою. Вона увійшла до зали попід руку з Гітлером і вони відразу ж попрямували до столу, де уже чекав секретар, який мав зареєструвати шлюб. Браун була вбрана у кремову шовкову сукню, закриту аж до самої шиї, і, як вона й передбачала, начепила кілограми діамантів. Єва дуже хвилювалася. Йозеф згодом розповідав, що коли вона ставила підпис під актом укладання шлюбу, то помилилася і вже почала було з літери «Б». Але перекреслила її і вперше, а також востаннє, підписалася як Єва Гітлер.

Після церемонії Йозеф провів Гельґу до бункера нагорі, незважаючи на її голосні протести. А коли повернувся, то Гітлер саме виголошував тост «за історію, яка колись оцінить нашу справу і наші жертви». Цієї Браун, а точніше — на той момент уже Гітлер, не було при тості! Вона саме вийшла на перекур.

Шампанське отримали тільки вибрані. Решта піднімала тост із дешевим рислінгом, який приніс у скриньці ад’ютант Гітлера Юліус Шауб. Шауб повівся з винятковою гідністю, відмовився від шампанського, яке запропонував йому сам Борман, і пив разом із усіма вино.

О другій ночі Гітлер разом із секретарем вийшов до бічного приміщення, де фюрер продиктував свій останній тестамент. Бо Гітлер написав багато тестаментів. У цьому він оголосив історії, що Браун і він скоять самогубство, щоб «уникнути ганьби позбавлення влади чи капітуляції».

Потім вони з секретарем повернулися до зали. Близько четвертої ранку Браун і Гітлер підійшли до Бормана і Йозефа, які дискутували за столом.

За мить Йозеф обсмикнув мундир і наказав ад’ютантові Гітлера попросити про тишу.

Раптом стало якось моторошно. Затихли всі розмови. Знадвору було чути глухі вибухи. Гітлер тримав Браун за ліву руку. Вони стояли за столом. Потім Гітлер поклав праву долоню на лівий бік грудей, Браун витягла праву долоню догори. Йозеф крикнув на всю залу:

— Фюрер із дружиною виходить!

Усі, ніби за наказом, підняли праві руки і крикнули:

— Гайль Гітлер!!!

Вона пригадує, що з розчулення і збудження у неї побігли мурашки по тілу.

Йозеф до самого кінця умів сподобатися Гітлерові. «Фюрер із дружиною». Теж мені! Він умів знайти вихід із кожної ситуації.

І вони справді вийшли. Завершувати шлюбну ніч. Вона до своєї спальні, він — до своєї. Бо в Єви Гітлер, у дівоцтві Браун, у ніч із 28 на 29 квітня були критичні дні. Маґда знає це напевно від покоївки Браун Лізль Остертаґ, яка приходила до неї два дні тому позичити вати або «чогось такого», бо «моя пані має... ну, знаєте, пані... має ті... ну, знаєте, пані... ті свої дні, а я не можу дістатися складу нагорі, бо весь коридор засипаний після вчорашнього вибуху». І тоді вона віддала їй усю вату, яку мала. У неї було місячне тиждень тому, і то було напевно останнє в її житті. Тож навіщо їй вата. Вона не знала, як запакувати ту вату. Не можна ж посилати покоївку коханки Гітлера з оберемком вати в руці через цілий коридор, у якому повно солдатів. Під рукою не виявилося ніякого паперу, крім аркушів із надрукованими промовами Йозефа. Діти малювали на них. Це було ризиковано. Вата для критичних днів, запакована у «безсмертні» промови міністра пропаганди Рейху. Але зараз усе було ризиковано. Вона розклала кілька аркушів на столі і загорнула в них вату. Лізль навіть не звернула на це уваги.

Гітлер терпіти не міг «нечистих жінок». Він ненавидів м’ясо, цигарковий дим, голосну музику, чужі мови і «нечистих жінок». Браун часто скаржилася своїй сестрі Ґретль, що Гітлер міг не приходити до неї по два тижні, як тільки довідувався, що у неї критичні дні. Зрештою, австрійський друг Гітлера з Лінца, той його безглуздий «друг на все життя» Ауґуст Куніцек теж розповідав усім, що «Адольф тікає від таких жінок як від вогню».

Лізль сама розповіла їй усе з подробицями вчора ввечері. Перелякана покоївка прибігла до Маґди в бункер після того, як Гітлер і Браун скоїли самогубство. Вона трусилася і затиналася від нервування, коли говорила про це. Вони вийшли в коридор, щоб їх не почули діти, але Гельґа і так зрозуміла, про що йдеться.

Після шлюбної ночі Браун вийшла зі своєї спальні й гордо сказала:

— Віднині можеш спокійно називати мене «пані Гітлер».

Потім зняла з пальця обручку, дала служниці торбу із шовковою весільною сукнею і звеліла «негайно передати це моїй приятельці Герті Остермаєр». Потім повернулася до своєї кімнати і протягом цілого дня і цілої ночі звідти не виходила. Гітлер не заходив до неї у цей час. Наступного дня вранці, 30 квітня, попросила цигарки і каву на сніданок. Ту ніч вона також провела на самоті у своїй спальні. Десь опівдні до неї приходила перукарка Мілла Шеллмозер, а за годину вибігла заплакана. Близько 13.30 Браун вийшла зі своєї спальні, вбрана у сірий костюм, а до нього взула чорні мешти на високих обцасах і чорні шкіряні рукавички. Зі сходів вона на мить повернулася назад до спальні, а потім знову вийшла, на ходу застібаючи на руці оздоблений діамантами годинник. Зайшла до кабінету Гітлера. О 13.45 прийшов Гітлер. Вони не сказали одне одному ні слова, а їй звеліли вийти.

Потім усе відбулося дуже швидко. Покоївка почула постріл. Але тільки один. За мить камердинер Лінґе і якийсь есесівець винесли тіло Гітлера з бункера і поклали на землю. Відразу після цього Борман і його ад’ютант винесли тіло Браун і віддали Кемпке, водієві Гітлера. Кемпке приніс каністру з бензином, вилив увесь її вміст на обидва тіла і підпалив. Лізль трусилася від плачу, коли розповідала про це. «Фюрер з дружиною пішов від нас», — сказав би Йозеф, якби знайшлися люди, досі здатні слухати його пропагандистські дурниці на цьому кладовищі в центрі Берліна, подумала вона собі, заспокоюючи Лізль.

Ви тільки уявіть собі! Єва Браун, покійна Гітлер, померла неторкнута чоловіком. Чи такий шлюб узагалі можна вважати дійсним?

Лізль повернулася до головного бункера, а Маґда до дітей. Гельґа дивилася на неї дивно, але ні про що не запитала. Можливо, інші діти ще не розуміли, але Гельґа явно здогадалася, що настав кінець. Їй уже виповнилося тринадцять. І, можливо, через це вона так поводилася сьогодні по обіді. Бо протягом цілого дня все було гаразд.

Маґда не могла більше лежати. Піднялася і сіла на дивані. Побачила своє відображення у надщербленому дзеркалі трюмо, яке стояло навпроти канапи. Відчула тривогу. Тільки це. Жодного жалю, туги, провини чи страху. Події сьогоднішнього дня поверталися до неї, ніби запис, якого не буде в її щоденнику.

Спершу, ще опівдні, у коридорі головного бункера, там, де останнім часом була їдальня, я зустріла цього Штумфеґґера, який прочитав мені лекцію про те, що «такими молодими створіннями не можна жертвувати задля ідеї», і це при Шеллмозер, перукарці Єви Браун, перепрошую, відучора світлої пам’яті Єви Гітлер. Як він тільки посмів?

Перукарка дивилася на мене з такою зверхністю і зарозумілістю. На мене, Маґду Ґеббельс. На матір, яка народила для Вітчизни семеро дітей і в якої задля Вітчизни було три викидні! Протягом дев'ятнадцяти років десять вагітностей і сім пологів.

Цей Штумфеґґер повний кретин. Як можна говорити такі речі у присутності слуг? А крім того, як він міг так виглядати при цьому? Просто огидно. Неголений, у розхристаній формі, з плямами крові на манжетах сорочки. У запилених черевиках. Та ще й смердів потом. Якби Йозеф це побачив... Не має значення, що вода в кранах цього бункера з’являється і зникає цілком непрогнозовано. Це його не виправдовує. Йозеф жодного разу не дозволив собі так виглядати.

Потім Ганна Райтч покликала мене за двері і сказала, що готова вилетіти з дітьми літаком з Берліна ще цієї ночі і, попри «певний ризик, що американці можуть перехопити літак», вона дуже просить мене погодитися. Ясна річ, я не погодилася. Все було вже давно вирішено. А крім того, що сказав би Йозеф?

Близько 14.00, відразу після обіду, замість того щоб, як завжди, йти читати книжки до нашого бункера, як і було домовлено попередньо, ми залишилися у головному бункері й пішли до кабіни телеграфіста Міша. Дуже милий чоловік. Радий прислужитися. І при цьому справжній арієць. Завжди приносив у кишені цукерки для дівчат. Часом брав на коліна малу Гайду і дозволяв їй крутити велетенські важелі радіостанції.

О 14.30 я наказала Лізль, щоб вона вбрала дітей у все біле. Як на світлині з тридцять четвертого, коли Гаральд приїхав до нас на коротку відпустку з фронту. Мій розумник Гаральд. Де він тепер? Чи отримає він мого листа, який Ганна має вивезти з Берліна ще сьогодні вночі?

Коли я зайшла до дітей, Лізль закінчувала вбирати Гольду. За мить вийшла, не прощаючись із дітьми. Так їй було наказано. Коли я зачісувала Гайду, Гельґа взяла гребінь і почала чесати Гедду. Гельмут тим часом бавився радіостанцією Міша, яка стояла на металевому столі.

Потім прийшов Штумпфеґґер. У нього в кишені було сім ампул із ціанистою кислотою. Шість для дітей і одна для мене. На сьогоднішній вечір. Я сказала дітям, що вони повинні ковтнути ці ліки, прописані лікарем Штумпфеґґером, і що вони зовсім не гіркі.

Штумпфеґґер спершу підійшов до металевого столу, на якому стояла радіостанція. Гельмут ковтнув першим. Ковтнув і далі бавився з радіо. Потім Штумпфеґґер підійшов до Гільди, я дала ампули Гольді й Гедді, які самі підійшли до мене. У цей момент упав на підлогу Гельмут, а за мить Гайда. Гедда почала страшно плакати, коли Штумпфеґґер наблизився до неї. І тоді Гельґа підвела мене. А Штумпфеґґер із криком вибіг у коридор...

Йозеф прийде о 19.20. Вона йому, ясна річ, нічого не скаже про Гельґу. Хоча хотіла б, щоб він теж трохи помучився. А не, як боягуз, закрився з Борманом у кабінеті Гітлера і займався «ліквідацією важливих документів» з канцелярії фюрера. Так, ніби це зараз найважливіше. І так цілий світ уже знає, скільки євреїв спалили у Польщі. Він ліквідовував папери, а їй залишив убивство шести власних дітей. Навіть не прийшов до неї після обіду, хоча добре знав, що о 15.15 вже все закінчилося.

Але це типово не лише для Йозефа, а й для решти тих хвалькуватих нацистів, які зараз трясуться зі страху і яким досі, за кілька хвилин до падіння останньої завіси, здається, що вони герої. Але насправді, якщо проаналізувати події кількох останніх років, у цьому жалюгідному бункері, схожому на підземну гробницю, справжніми героїнями виявилися нацистські жінки. І не лише німецькі.

Наприклад, Ґерда Борман. Скільки Маґда її пам’ятає, вона вічно була або вагітна, або народжувала. Дала Рейху десятеро дітей. Десятеро! Гітлер, якби міг, трактував би її як римську матрону, і це ніяк не суперечило б ролі німецької жінки. Він міг би зробити її міністром у справах сім’ї. Гітлер любив таких жінок, як «плідна Ґерда», як її називали в Берліні. Вона не лише народжувала майже без перерви, а ще й сиділа тихо, в усьому слухаючись диктатора Бормана, не влаштовувала скандалів, хоча добре знала, що Борман постійно зраджує її з різними акторками і співачками, яких підсилає йому Йозеф.

До певного моменту Ґерда Борман була для неї зразком жінки, шанованої, нагородженої фюрером Почесним золотим хрестом німецької матері, жінки, яка змирилася з долею жити поряд із нацистським холериком.

Але так було лише до певного моменту. Потім Ґерда цілковито втратила розум. Мало того що вимагала, щоб Борман запрошував свою коханку до їхнього дому, то ще й радила йому, аби він «старався, щоб коханка носила його дитину одного року, а дружина наступного, так, щоб завжди була жінка, готова до зачаття». Таким був план розплоду родини Борманів. А найгірше, що, як виявилося незабаром, не лише родини Борманів.

У сорок третьому «плідна Ґерда» скористалася зв’язками чоловіка і публічно виступила з абсурдною ідеєю національних шлюбів. Вона хотіла, щоб законодавчо дозволили «здоровим і гідним арійським чоловікам» мати двох дружин. Як це практикувалося після Тридцятилітньої війни! Гітлер міг радісно потирати руки. Він теж кричав на якомусь з’їзді НСДАП, що «фронтом жінки є пологова зала».

Деякі жінки у Рейху зрозуміли ці слова фюрера надто буквально. Як, наприклад, сорокатрирічна «пані доктор» Кароліна Діль. Вона подарувала чоловікові та Рейху четверо дітей, з яких жодного не народила сама, — усіх було викрадено у лікарнях або куплено як малих щенят на ринку. А Діль не була неврівноваженою психопаткою та фанатичкою. Зовсім ні. Вона була дружиною доктора Рашера, «надзвичайно обдарованого лікаря, безмежно відданого фюрерові й Рейху», як писав про нього Гіммлер. Ця освічена жінка грала на фортепіано, володіла французькою і брала участь у філантропічних заходах. Але що ще міг написати той старий підкаблучник Генріх Гіммлер, шеф СС, за наказом якого Рашер проводив експерименти на людях? Він же примушував Гітлера виділяти на ці експерименти мільйони марок. Якби ці експерименти робив якийсь сільський ветеринар, про нього написали б те саме.

Коли вона думає про Гіммлера, то завжди дивується. Генріх Гіммлер, шеф усіх концтаборів на планеті, людина, яка поставила собі за мету знищення всіх євреїв у світі, всіх до останнього, вдома був цілковитим нулем. Достатньо було Марзі Гіммлер вигукнути своє знамените: «Генріху!» — і він підібгував хвоста, ніби переляканий пес. А ввечері замість шнапсу чи пива пив разом із Марґою слабенький ромашковий чай. Дружина почала поважати його лише тоді, коли виявилося, що у нього вистачало відваги завести коханку. Гіммлер купив для свого «зайчика» помешкання під Берліном, і «плідна Ґерда» Борман часто там бувала, а потім усім розповідала, як «гарно і практично Генріх обладнав це гніздечко».

Діль закохалася у респектабельного і здібного лікаря, який працював на Гіммлера. Їй було тоді сорок три роки, а Рашерові — двадцять сім. Гіммлер спершу не погоджувався на цей шлюб. Вона знає про це від Йозефа. Гіммлер стверджував, що Діль занадто стара, аби народжувати дітей. Але Діль ніколи з цим не погоджувалася і незабаром довела, що Гіммлер помиляється. Хоча він не помилявся.

У сороковому році Кароліна Діль привела на світ першу дитину. Ясна річ, сина. За кілька тижнів до того Діль разом зі своєю двоюрідною сестрою, втаємниченою в усю справу, вкрала немовля з лікарні, потім підкупила акушерку, і коли Рашер поїхав із Гіммлером у відрядження, симулювала передчасні пологи. Рашер був гордий, Гіммлер здивувався. Але і далі не погоджувався на шлюб свого придворного лікаря. Через рік, за день до уродин Гітлера, 19 квітня, збіг, ясна річ, «випадковий», з’явився на світ другий син Рашера. Батько був настільки зайнятий працею, що навіть не зауважив, що його новонароджений син — це восьмитижнева дитина. А все через стрес. Як тут уникнеш стресу, коли під час експерименту в нього померли сімдесят в’язнів. Гіммлер урешті погодився на одруження Рашера і Діль. Після шлюбу як у винагороду Кароліна — тепер уже Рашер — їде до розбомбленого союзниками Дрездена і купує в бідної матері, яка впала у відчай, здорового хлопчика, котрого «в муках народжує» своєму чоловікові.

Через якийсь час Рашер зауважує, що жоден із його синів нічим на нього не схожий. І Кароліна наважується на неймовірний крок. Народжує вдома купленого заздалегідь четвертого хлопця. Кімната, в якій вона народжує, виглядає так, як хотів того фюрер. Як «поле бою». Усе ліжко в крові. Вона із закривавленим немовлям біля грудей.

Хіба могло бути по-іншому? Вони ж самі годину тому разом із сестрою обхляпували фарбою ліжко і занурювали немовля у кров, придбану в різника. Доктор Зіґмунд Рашер має четвертого сина. Це вже напевно його син. Він сидів у кімнаті поряд, коли дружина народжувала.

Але насправді фюрер захоплювався жінками, які ніколи не бачили «поля бою» і не народили жодної арійської дитини. І навіть не були німкенями. Їм достатньо було «мати на зріст метр вісімдесят, бути блондинками і щоб під час швидкої ходи спереду в них коливалася їхня жіночність», як сказав Гітлер якось своєму водієві — той переповідав усе Йозефові, коли забагато випивав.

Саме так, за винятком бюста, якого в неї майже не було, виглядала та «англійська змійка», як називав її Йозеф, Юніті Мітфорд. Вони з фюрером зустрілися випадково в ресторані «Остерія Баварія» у тридцять п’ятому. Вона дуже добре її пам’ятає. Схожа на Марлен Дітріх. Коротке хвилясте волосся. Вища ніж сто вісімдесят сантиметрів. Переважно вбрана у чорну застібнуту під шию сорочку, чорну краватку НСДАП, чорні штани, такі самі, які вона вбирала Гельді, коли та йшла кататися на конях, і в чорні шкіряні рукавиці, у схожих ходили мотоциклісти. Англійська аристократка, яка покинула свій замок Тюдорів в Англії та приїхала до Мюнхена, де оселилася в крихітній мансарді під дахом старого будинку без ліфта, з туалетом у коридорі, щоб «бути поряд із Ним». Здається, вона була по-справжньому закохана в Гітлера.

Німецькі нацистки могли б багато чого навчитися від англійської нацистки Юніті Мітфорд. Але потім англійці раптом зробили ідіотську помилку. Маґда досі не може цього збагнути. Невже ота дика Польща мала для них аж таке значення, щоб відразу 3 вересня тридцять дев’ятого оголосити війну Рейху?! Вона вже ніколи цього не зрозуміє. Вона була одного разу в Польщі з Йозефом. У Ґданську чи Кракові, вона вже не пригадує. Пам’ятає тільки, що на вулицях було повно пияків, всюди стояли жебраки і в ресторанах смерділо кров’янкою. А вона терпіти не може кров’янки. І через таку країну англійці оголосили війну Рейху!!! Вона вважала цього пихатого товстуна Черчілля трохи розумнішим.

Для Мітфорд 3 вересня стало вирішальним днем. Вона поклала у конверт фото Гітлера з його автографом, партійне посвідчення, прощальний лист і, вбрана у свій містичний чорний костюм, уранці пішла до Англійського саду в Мюнхені, сіла на лавку і застрелилася.

Маґда вважала, що Юніті застрелилася для «нашої справи». Йозеф переконаний, що Юніті до самого кінця була англійською шпигункою і застрелилася для «справи Черчілля». Але Йозеф не має рації. Він просто ненавидів її, бо Юніті цілковито ігнорувала його як чоловіка і демонструвала це на кожній вечірці у Гітлера. А крім того, він ненавидів вищих за себе жінок.

Але нижчих за себе теж часом не любив. Особливо таких, які були більшими нацистками, ніж він сам. Це траплялося рідко. Але траплялося. Як, наприклад, «мати всіх нацистських сук», як називав її Гіммлер, коли випивав забагато малинової настоянки. А Гіммлер, шеф СС, знав, що каже. «Матір’ю всіх нацистських сук» була Ліна Гейдріх. Потворна жінка з чоловічими рисами обличчя, вузькими, майже завжди міцно стиснутими вустами і повним ненависті поглядом. Дружина Рейнхарда Гейдріха, якого в Рейхстазі називали «головним сміттярем Німецького Рейху». І всі знали, про яке «сміття» йдеться. Насправді, як розповідав їй Йозеф, усі ідеї про «остаточне очищення від єврейської зарази» належали Ліні Гейдріх, а не її чоловікові, який займався цим професійно. Але апогей діяльності Ліни Гейдріх настав, коли у сорок другому році в Празі під час замаху загинув її чоловік. Засліплена бажанням помсти, вона розробила детальні плани будівництва невільницьких єврейських колоній на території цілого Рейху. З крематоріями біля стодол, стаєнь і колодязів. З номерним татуюванням єврейських дітей, яким ці номери заміняли би прізвища. Зі встановленням максимальної тривалості життя для невільників — сорок років, і з негайним знищенням хворих. Напевно, тільки жінка може так сильно ненавидіти і так мстигися.

Йозеф прийде о 19.20. Ясна річ, вона не скаже йому про Гельґу.

Коли Штумфеґґер із криком вибіг у коридор, я підійшла до радіостанції й перенесла Гельмута на диван біля канапи. Поклала його біля Гедди і Гайди. Потім поклала біля них Гільду й Гольду. Тоді принесла Гельґу. Штани Гельмута були розірвані на коліні, а на сукні Гедди не було всіх ґудзиків. А я ж чітко наказала Лізль, щоб вона вбрала дітей у все найкраще!

На лежанці біля дверей були тільки три маленькі вишиті подушки. Я поклала їх під голови Гайді, Гедді й Гільді. Розкрила кулачок Гайди і витягла з нього порожню ампулку. У цей момент увійшов радіотелеграфіст Міш із доктором Науманом. Обоє стали на коліна біля дітей і почали молитися. Я сиділа на дивані і стискала в кулаці свою ампулу на вечір. За мить встала і пішла нагору, до нашого бункера. Міш і Науман продовжували молитися, коли я виходила.

Йозеф прийде о 19.20. Ясна річ, вона не скаже йому про Гельґу.

Дата добавления: 2015-10-13