Спадкування за заповітом

Ульпіан так визначав заповіт: “Заповіт це правомірне вираження волі, зроблене урочисто для того, щоб воно діяло після нашої смерті” ().

Заповітом (testamentum) у римському праві вважалося не будь-яке розпорядження особи на випадок смерті, а тільки таке, яке містить призначення спадкоємця (hereditas institutio). За класичним правом вимагалося, щоб таке призначення було зроблено на початку заповіту. Якщо у розпорядженні, зробленому на випадок смерті, є навіть вичерпні вказівки, кому і у яких частках повинно перейти майно після смерті даної особи, але ніхто не вказаний в цьому розпорядженні у якості спадкоємця (нікому не дане ім’я спадкоємця (nomen heredis)), заповіт вважався недійсним. Спочатку вимагалося призначення спадкоємців в урочистій формі, а з 339 р. - у будь-яких формах.

До змісту заповіту могли також включатися інші розпорядження: відкази (легати), призначення опікунів для малолітніх спадкоємців тощо.

Заповіт мав юридичну силу при наявності сукупності певних умов: а) укладення у встановленій формі; б) активна заповідальна правоздатність заповідача (testamenti factio activa); в) призначення спадкоємцем особи, яка має пасивну заповідальну правоздатність (testamenti factio passiva).

Форма заповіту, надзвичайно громіздка у стародавні часи, поступово спрощувалася, але все ж таки і в юстиніанівський період була достатньо складною. Існували приватні та публічні заповіти.

Приватні заповіти здійснювалися без участі органів державної влади. Залежно від форми волевиявлення приватні заповіти могли бути письмовими і усними. Укладення заповіту в будь-якій формі відбувалося у присутності семи свідків (у деяких випадках – восьми). Свідками могли бути тільки вільні та дієздатні особи. Свідками не могли бути жінки, глухі, німі, сліпі; особи, над якими заповідач мав батьківську владу; спадкоємці, їх друзі; марнотрати; особи, позбавлені заповідальної правоздатності.

Для письмових заповітів встановлювалися особливі вимоги щодо їх складання. Так, заповіт, як правило, повинен був укладатися особисто заповідачем і підписувався ним власноручно у присутності семи свідків. Якщо заповідач не міг підписати заповіт, то запрошували восьмого свідка, який підписував заповіт і вказував, що він це робить за дорученням заповідача. Свідки засвідчували заповіт своїми підписами та скріплювали печатками. Усний заповіт оголошувався у присутності восьми свідків мовою, зрозумілою для всіх.

Крім того, в окремих випадках допускалося складання заповіту у спеціальних формах. Так, військовослужбовці (солдати) могли здійснити заповіт під час служби, походу без будь-яких формальностей внаслідок “крайньої недосвідченності” у справах. Селянам дозволялося укладати заповіти усно у присутності п’яти свідків, якщо заповідач був неграмотним і не міг власноручно підписати заповіт. Під час епідемій не вимагалася присутність при укладанні заповіту всіх свідків разом. Письмові заповіти висхідних родичів на користь нисхідних дозволялося укладати без залучення свідків.

Поряд з приватними, практикувалися публічні заповіти, які укладалися за участю органу державної влади: а) шляхом внесення усної волі заповідача до протоколу суду (судовий заповіт); б) шляхом передачі до імператорського архіву на зберігання письмового заповіту (заповіт, який подавався імператору).

За свідченням Гая у стародавньому праві існували такі форми заповітів: а) заповіт, засвідчений народними зібраннями (testamentum comitiis calatis); б) заповіт у поході (testamentum in procinctu). Обидві форми були вираженням волі спадкодавця перед римським народом. Але порядок та умови здійснення цих заповітів були різними.

Заповіт comitiis calatis здійснювався на народних зібраннях по куріям, які скликалися для цього два рази на рік. Заповідач усно виражав свою волю щодо призначення спадкоємця, легату, опікуна дружині та неповнолітнім дітям, а потім звертався до народу з проханням засвідчити його волю.

Заповіт in procinctu здійснювався військовослужбовцями усно, у поході, перед військом без додержання формальностей.

У той же час письмова форма заповіту набула пріоритет перед усною, і у республіканський період претор надає захист письмовому заповіту, скріпленому встановленим законом числом печаток. Але, якщо цей заповіт не супроводжувався передачею, то спадщина належала видачі цивільному спадкоємцеві у випадку пред’явлення ним позову. Преторський письмовий заповіт став рівноправним із заповітом приватним. За конституцією 439 р. законну силу набував вже будь-який письмовий заповіт, підписаний заповідачем та сьома свідками. Це й був звичайний приватний заповіт класичного римського права. Поряд з цим продовжував існувати і усний заповіт після вигаданої продажі спадщини. Як для письмового, так і для усного заповіту вимагалося, щоб вся процедура здійснення заповіту протікала без перервно.

Заповідальна правоздатність. Для здійснення заповіту вимагалася спеціальна здатність – активна заповідальна правоздатність (testamenti factio activa). Така здатність передбачала наявність загальної правоздатності в області майнових відносин. Активна заповідальна правоздатність повністю залежить від загальної цивільної правоздатності, так що зменшення останньої після укладання заповіту робить заповіт недійсним.

З давніх часів перегріни були позбавлені заповідальної правоздатності, оскільки вони керувалися не цивільним правом (ius civils), а дотримувалися своїх власних порядків. Заповідальної правоздатності не мали інтестабели (особи, яким за аморальні вчинки заборонялося бути свідками та запрошувати свідків у своїх інтересах), психічнохворі, а в період пізньої імперії – апостати (відступники від християнства) і деякі інші особи.

Пасивна заповідальна правоздатність – це здатність особи бути спадкоємцем. Наявність такого виду правоздатності вимагалося у трьох випадках: під час укладання заповіту, смерті заповідача та прийняття спадщини. Цей вид правоздатності визначався методом виключення, тобто визначали тих осіб, які цим правом не користувалися. Наприклад, раби могли приймати спадщину тільки разом з відпущенням на волю. Відповідно закону Воконія (169 р. до н.е.), громадяни, які мали максимальний ценз (100 тис. сестерцій і більше), не могли призначати спадкоємцями жінок за “притаманне їм марнотратство”. Дозволялося залишати на їх користь легат, який не перевищував половини спадкової маси, і тільки за умови, якщо вони належали до агнатських дочок. Пасивної заповідальної правоздатності не мали особи, які в момент смерті заповідача ще не були зачаті; діти державних злочинців; негідні перед заповідачем особи; особи, які не були громадянами римської держави (виняток – отримання громадянства не пізніше 100 днів після відкриття спадщини); юридичні особи (виняток – міські об’єднання, благодійні установи, церкви). Одночасно римське спадкове право, поряд із вказаними особами, встановило коло осіб, які були позбавлені пасивної заповідальної правоздатності: сторонні особи, які виявляли милосердя щодо батьків, дітей шляхом надання їм допомоги, догляду за ними; урядовці, які здійснювали нагляд за ходом спадкового процесу або пов’язані з їх здійсненням; особи, яких заповідач не міг уявити собі як реально існуючий суб’єкт (боги, юридичні особи).

Деякі особи, хоча і мали пасивну правоздатність, але не могли отримувати спадщину повністю або в частині, якщо не відпаде обставина для отримання спадщини. Так, за законами Августа неодружені чоловіки віком 25-60 років та незаміжні жінки 20-50 років могли отримати спадщину за заповітом тільки після найближчих родичів. Після будь-якого іншого заповідача вони отримували спадщину тільки у тому разі, якщо протягом 100 днів після відкриття спадщини укладали шлюб тощо.

У зв’язку з тим, що у заповіті необхідно було вказати ім’я спадкоємця, позбавлялися можливості бути спадкоємцями діти, зачаті за життя спадкодавця і народжені після його смерті. Поступово, за сприянням претора ці особи отримали право на спадщину. Більше того, заповіт вважався недійсним, якщо “постуми” (майбутні діти) не призначалися спадкоємцями або не позбавлялися спадщини.

Призначення спадкоємця з умовою дозволялося, якщо умова мала характер відкладальної. В цьому випадку спадщина відкривалася не в момент смерті спадкодавця, а з настанням умови. Прикладом відкладальної умови може служити підпризначення спадкоємця (heredis substitutio). На випадок, якщо призначений спадкоємець за тієї чи іншої обставини (смерті, небажання отримати спадщину тощо) не стає спадкоємцем, у заповіті окрім основного спадкоємця міг призначатися запасний спадкоємець.

Обов’язкове спадкування. У стародавні часи заповідач користувався необмеженою свободою розпоряджатися своїм майном. Але з часом заповідачі стали зловживати такою свободою розпоряджень так, що майно інколи передавалося зовсім стороннім особам, а найближчі родичі заповідача, які в значній мірі сприяли своєю діяльністю створенню спадкового майна, нічого з нього не отримували. На цьому ґрунті поступово з’явилися обмеження заповідальної свободи, які потім оформилися у право деяких спадкоємців за законом на так звану обов’язкову частку у спадщині. Існував категоричний наказ, звернений до спадкодавця: прямі спадкоємці (його діти і постуми), мають бути або призначені спадкоємцями за заповітом, або усунені від права на спадкування. Якщо заповідач не призначав і не усував обов’язкових спадкоємців, заповіт вважався недійсним, і спадкування здійснювалося за законом.

Коло осіб, за якими визнавалося право на обов’язкову частку, було розширене претором приєднанням до них еманципованих дітей. У класичну епоху право на обов’язкову частку вже належало низхідним та висхідним родичам заповідача завжди, а також повнорідним та єдинокровним братам і сестрам заповідача, за умови, якщо спадкоємцем у заповіті призначена негідна особа (persona turpis). Розмір обов’язкової частки не повинен бути меншим? частки, яку отримала б особа при спадкування за законом, з відрахуванням боргових зобов’язань заповідача.

Поважність причин позбавлення права на обов’язкову частку розглядав суд. У праві Юстиніана був дан вичерпний перелік таких підстав для позбавлення обов’язкової частки, наприклад, замах на життя заповідача, укладання шлюбу без дозволу батьків тощо.

Якщо заповідач частково позбавляв свого найближчого спадкоємця обов’язкової частки, тобто призначав її не у повному обсязі, заінтересований спадкоємець міг звернутися з позовом про її доповнення.

Той, хто був позбавлений спадщини поіменно, не отримував навіть і обов’язкової частки.

Втрата заповітом сили. Хоча на протязі всієї історії Риму заповіт зберігав риси формалізму, проте у класичний період складається тенденція збереження сили заповіту за допомогою його тлумачення. Проте і заповіт, складений з дотриманням всіх вимог закону, міг втратити силу до відкриття спадщини внаслідок скасування його заповідачем. Скасування могло бути здійснене тільки шляхом складання нового заповіту, а за преторським правом знищенням, відривом з нього печаток тощо. В період імперії спочатку було визначено, що заповіт втрачає силу, якщо до спливу 10 років від дня його складання не буде відкрита спадщина. У праві Юстиніана це правило було послаблено. Зі спливом 10 років заповіт міг бути змінений відповідною заявою в присутності трьох свідків. В період імперії допускалося також внесення до заповіту змін шляхом складання розпоряджень щодо фідеїкомісів.

72. СПАДКУВАННЯ БЕЗ ЗАПОВІТУ (ЗА ЗАКОНОМ) (hereditas ab intestato)

Спадкування за законом наступає в тих випадках, коли після померлої особи не залишилося заповіту, або коли спадкоємець за заповітом з тієї чи іншої причини не прийняв спадщини.

Відома нам стародавня римська система спадкування за законом, яка відноситься до епохи Законів ХІІ таблиць, виходить від сімейної єдності майна та агнатської спорідненості. Відповідно з цим закони ХІІ таблиць визнають першочерговими спадкоємцями безпосередньо підвласних спадкодавця (in patria potestate), дружину (in manu) померлого, його дітей, усиновлених та онуків від раніше померлих синів. Ці спадкоємці називалися “своїми” (heredes sui), і разом з цим, “необхідними” (necessarii), в тому розумінні, що вони визнавалися спадкоємцями незалежно від вираження їх волі на це. Дружина, діти та усиновлені ділили майно порівну. Якщо ж в спадкуванні приймали участь онуки від раніше померлих синів, то спадкування здійснювалося ними за правом представлення (hereditas ius repraesentationis), тобто отримували всі разом частку спадщини, яку отримав би їх батько, якщо б пережив спадкодавця, а потім ділили цю частку порівну між собою.

Спадкуванню “своїх” спадкоємців надавався особливий характер: вони не тільки набували нове для них спадкове майно, скільки вступали в управління своїм майном, яке належало їм разом з pater familias на праві сімейної власності.

Якщо після спадкодавця не залишалося “своїх спадкоємців”, до спадкування закликався найближчий за ступенем агнатський родич (agnatus proximus).Так, насамперед, закликалися до спадкування за відсутність “своїх спадкоємців” брати, сестри та мати померлого, яка знаходилася з його батьком у шлюбі cum manu і цим самим набувала положення сестри померлого. Всі ці особи по відношенню до померлого були агнатами другого ступеня. Агнати подальших ступенів усуваються від спадкування наявністю вказаних спадкоємців. За вітсутності агнатів другого ступеню закликаються агнати третього ступеня і т.д. Але за жіночою лінією спадкування не відбувалося далі повнорідних сестер. Всі агнати, які закликалися до спадкування, ділили спадщину поособово. Якщо найближчий агнат не приймав спадщину, то вона не переходила ні до наступного ступеня споріднення, ні до кого іншого, а вважалася відумерлою – принцип одноразовості закликання до спадкування.

По мірі розвитку економіки, патріархальна сім’я розкладається, і на зміну сімейній власності стала складатися індивідуальна приватна власність. У зв’язку з цим, система спадкування, побудована за принципом агнатського споріднення, втратила свою підставу. За преторським едиктом когнатське (кровне) споріднення враховувалося при спадкуванні. Не маючи права відміняти норми цивільного права, претор надавав новим спадкоємцям володіння спадковим майном (bonorum possessio), додержуючись наступної черговості.

Перший клас – всі діти померлого та особи, яки дорівнювалися до них. До цього класу входили: манциповані діти померлого, а також, діти, яких він віддав до усиновлення, якщо до моменту смерті спадкодавця вони були звільнені від влади усиновлювача.

Таким чином, вже в цьому класі поряд з агнатами спадкодавця спадкують його когнати. Онуки та інші низхідні діти спадкували за правом представлення.

Закликання до спадкування еманципованих дітей потягло низку спеціальних положень. Такі діти повинні були при спадкуванні вносити у спадкову масу все своє майно, яке розподілялося між всіма спадкоємцями у складі спадкової маси. Таким чином усувалася несправедливість, яку б створювало дорівнення у спадкових правах еманципованих дітей - власників власного майна, з нееманципованими, весь продукт праці і все набуте яких надходило за життя paterfamilias до складу майна останнього, тобто до складу спадкової маси.

В цей же час закликання до спадкування еманципованих синів погіршило положення дітей цих синів, які залишалися під владою діда. Доки еманциповані не мали права спадкування, онуки спадкодавця вважалися “своїми” спадкоємцями. Тепер їх усував від спадкування їх батько, як більш близький родич paterfamilias. Між тим праця онуків також сприяла створенню майна померлого. Враховуючі це, Юліан включив до едикту нову постанову – еманципований син повинен бу розділити свою спадкову частку порівну з своїми дітьми.

Другий клас – особи, які мали право спадкування за Законами ХІІ таблиць, тобто агнатські родичі. Вони закликався до спадкування за видсутності осіб, які належали до першого класу, а також у випадках, коли ніхто з цих осіб не звернувся до претора про встановлення володіння на спадкове майно у встановлений термін. У другий клас входили ‘свої’ та найближчі агнатські родичі, де “свої” закликалися вдруге, але вже без еманципованих дітей, що і тягло бажання прийняття ними спадщини. Якщо у спадкодавця sui були відсутні, спадщина переходила до одних агнатів.

Третій клас обіймав кровних родичів померлого (cognati proximus) у порядку ступенів до шостого ступеню споріднення включно. Внаслідок кровного споріднення “свої” закликалися до спадкування втретє, еманциповані вдруге. Бокові когнати спадкують без обмежень прав жінок. При цьому найближча ступінь спорідненості усуває подальшу, родичі одного ступеня ділять спадщину порівну.

В цьому класі діти, законні та незаконні, спадкують після матері і навпаки.

Четвертий клас надає спадщину за законом одному з подружжя, який залишився живим (unde vi uxo – чоловік або дружина).

Крім залучення до кола законних спадкоємців кровних родичів та одного з подружжя, претор створив ще одну новелу: встановив наступництво між спадкоємцями різних класів та ступенів. Отже, якщо особа, яка закликається до спадкування, не приймає спадщину, тепер спадщина не вважається відумерлою, а відкривається наступному за чергою кандидату.

Спадкування за новеллами Юстиніана. Суттєво порядок спадкування за законом був реформовований у новеллах Юстиніана. Була спрощена систему спадкування за законом, яка будувалась виключно на когнатському спорідненні.

За системою Юстиніана спадкування здійснювалося за чотирма чергами.

Першу чергу складають нисхідні померлого: сини та доньки, онуки раніше померлих дітей. У тих випадках, коли онуки спадкували разом з дітьми, вони всі разом отримували частку, яка належала б їх померлому батькові, і ділили її порівну між собою.

Другу чергу складають висхідні родичі (батько, мати, дід, баба та інші), а також повнорідні брати та сестри, діти раніше померлих братів та сестер (племінники). Спадкоємці цього класу ділять спадщину порівну, проте, племінники отримують частку їх батьків. Якщо спадкують тільки висхідні, то одна половина спадщини йде висхідним із сторони батька, друга – висхідним з материнської сторони.

Третя черга – неповнорідні брати та сестри, тобто ті, які народжені від одного з померлим батька, але від різних матерів або від однієї матері, але від різних батьків, а також діти неповнорідних братів та сестер (за правом представлення).

До четвертої черги закликаються всі інші бокові кровні родичі (без обмеження ступенів).

В цьму списку спадкоємців відсутній той з подружжя, що є живим. Він закликався до спадкування у останню чергу, якщо не прийме спадщину жоден з перелічених спадкоємців. Проте за “бідною вдовою”, тобто яка не мала власного майна або приданого, що дозволяє жити відповідно соціальному положенню жінки, визнане право необхідного спадкоємця, або право на обов’язкову частку розміром? спадщини, але не бідьше 100 фунтів золотом. Вона спадкувала одночасно з тими спадкоємцями, які закликалися до спадкування. Цієї частки чоловік не може позбавити дружину навіть своїм заповітом.

У римському праві поряд з наступництвом між чергами та ступенями спадкоємців існувало так зване прирощення часток (ius accrescendi). Якщо до спадкування закликалося кілька осіб одного ступеня споріднення (наприклад, три сина) та один з них не набував своєї частки у спадщині, вона приростала до часток інших одночасно закликаних спадкоємців (за відмови від спадщини одного з синів, два других сина отримають по половині).

Відумерла спадщина (bona vacantia). Якщо спадщину не прийняли ні спадкоємці за заповітом, ні спадкоємці за законом, вона вважалася відумерлою. У стародавні часи таке майно вважалося безгосподарним і могло бути захоплене кожним бажаючим. З епохи принципату відумерле майно передавалося державі; в період абсолютної монархії міська курія, церкви, монастирі отримували перевагу щодо набуття відумерлої спадщини після осіб, які належали до цих організацій

73. Обовязкове спадкування (обов'язкова частка)

Уже Закони XII таблиць проголосили свободу заповітів. Водночас постало питання -- чи може ця свобода бути безмежною? Адже після спадкодавця залишаються особи, близькі до нього (діти, батьки), які, можливо, брали участь у створенні його добробуту і які навіть за життя мали право вимагати від нього ᴨȇвної підтримки (утримання, аліменти). Було несправедливо позбавити їх спадщини і віддати її зовсім стороннім особам. Тому з найдавніших часів поступово і з великою обережністю законодавчим порядком встановлюються обмеження свободи заповітів на користь близьких до спадкодавця осіб.

Право таких осіб на ᴨȇвну неодмінну частку у спадкуванні дістало назву необхідного спадкування. Римське право розрізняло два види необхідного спадкування: формальне і матеріальне.

Формальне необхідне спадкування. Полягало в тому, що спадкодавець не повинен обминати у заповіті своїх спадкоємців. Він був зобов'язаний або призначити їх спадкоємцями, або позбавити їх спадщини, не вказуючи ніяких причин. Позбавлення спадщини підвладних синів повинно було здійснюватися поіменно. Імена дочок можна було не називати. Недодержання викладених правил стосовно сина тягнуло за собою визнання недійсності заповіту і відкриття спадкування за законом. У разі недодержання цих правил стосовно дочки, внука заповіт зберігав свою силу, проте особи, яких спадкодавець безпідставно обминав, приєднувалися до призначених у заповіті спадкоємців і разом з ними брали участь у спадкуванні.

Преторський едикт не лише сприйняв, а й розширив формальне необхідне спадкування. Він замінив поняття свої спадкоємці поняттям діти. Отже, за едиктом претора, усі діти одержують законні частки, крім тих, які були позбавлені цього права.

Однак уся ця система обмежень лише формально захищала інтереси необхідних спадкоємців. Досить було додержуватися вимоги про порядок усунення, щоб позбавити того чи іншого родича спадщини без будь-яких підстав, просто заради примхи. І коли такі безпідставні усунення від спадкування стали частішими, в громадській свідомості виникла думка про необхідне матеріальне спадкування. Перше своє втілення ця думка знайшла в практиці центумвіральнчх судів, які відали справами про спадкування.

Центумвіральний суд встановив матеріальне необхідне спадкування і розширив коло необхідних спадкоємців. Ними стали емансиповані діти. У класичний ᴨȇріод право на обов'язкову частку було визнано й за іншими особами, а саме: низхідні й висхідні родичі, повнорідні та єдинокровні брати й сестри спадкодавця. Необхідні спадкоємці -- насамред повнорідні та єдинокровні брати й сестри -- мали одержати 1/4 тієї частки, яку б вони одержали в разі спадкування за законом. Отже, була створена обов'язкова частка спадщини -- принципово важливий елемент сучасного спадкового права.

Відомо, що імратор Юстиніан своїми новелами впорядкував систему спадкування, внісши кілька змін. Зокрема, у новелі 18 він підвищив розмір обов'язкової частки до 1/2 законної частки, якщо остання становила менше ніж 1/4 всієї спадщини. А якщо законна частка становила не менше ніж 1/4 всієї спадщини, то розмір обов'язкової частки дорівнював 1/3 до цієї законної частки.

Слід зазначити, що обидва види необхідного спадкування -- формальний та матеріальний -- і в пізнішому законодавстві діяли поряд, але незалежно один від одного, що не могло не створювати труднощів на практиці. Тому Юстиніан у новелі 115 зробив спробу об'єднати обидва види необхідного спадкування. З цією метою він встановив, що висхідні і низхідні родичі спадкодавця мають не тільки право на одержання у будь-якій формі обов'язкової частки, а й до того ж повинні бути призначені спадкоємцями. Спадкодавець зобов'язаний виявити до них повагу, виділивши хоч би мінімальну частку.

Крім того, усунути від спадкування і позбавити обов'язкової частки спадкодавець теᴨȇр зможе тільки за наявності поважних причин, які законодавець має ᴨȇрелічити. Кількість таких причин є досить великою: для низхідних -- 14 (різні злочини або проступки проти спадкодавця, аморальний спосіб життя тощо), а для висхідних -- 8 (ᴨȇреважно ті самі).

Незважаючи на те, що формальне необхідне спадкування проходить через усю історію римського права і навіть знайшло своє відображення в новелі 15 Юстиніана, воно, як суто формальне обмеження спадкодавця, не прищепилося у праві наступних народів. Навпаки, ідея матеріального необхідного спадкування, яке давало ᴨȇвні реальні гарантії близьким особам і тим самим згладжувало гострі кути свободи заповіту, була сприйнята і знайшла своє місце у наступних законодавствах, хоч і з деякими і модифікаціями.

74. ПРИЙНЯТТЯ СПАДКУ ТА ВІДМОВА ВІД СПАДКУ

Прийняття спадщини - це засвідчення згоди спадкоємця вступити у всі відношення спадкодавця, які складають у сукупності спадщину; така згода повинна бути виражена встановленим законом способом.
Спадщина вважається прийнятою, якщо спадкоємець протягом шести місяців:
подасть заяву про прийняття спадщини у нотаріальну контору за місцем відкриття спадщини;
фактично вступить в управління чи володіння спадковим майном.
Тільки в одному випадку законодавець не вимагає вчинення дій, які б свідчили про прийняття спадщини. Йдеться про випадки, коли спадкоємцем стає держава.
Спадкоємець може особисто звернутися із заявою про відкриття спадщини до нотаріальної контори за місцем відкриття спадщини або ж надіслати заяву про прийняття спадщини, засвідчивши свій підпис нотаріально.
Що стосується другого способу прийняття спадщини, то судова та нотаріальна практика вже давно визнала, що діями, які б свідчили про намір спадкоємця прийняти спадщину, є: вилучення окремих речей із спадкового майна в своє користування, ремонт будинку, сплата за нього податків, страхових внесків. По одній із справ суд визнав дії одного із спадкоємців, що полягали в завезенні вугілля в будинок та дорученні третій особі наглядати за цим будинком, як такі, що свідчать про його бажання отримати спадщину і про фактичний вступ у володіння.
Свідченням фактичного вступу в управління чи володіння спадковим майном може бути наявність у спадкоємця ощадної книжки, іменних цінних паперів, квитанції про здачу в ломбард речі, технічного паспорту на автотранспортний засіб, державного акта на право приватної власності на землю тощо. Ці документи приймаються нотаріусом до уваги з урахуванням конкретних обставин справи.
Фактичний вступ в управління чи володіння частиною спадкового майна розглядається як прийняття усієї спадщини, в чому б вона не полягала і де б вона не була. Тому немає потреби приймати спадщину по окремих, об'єктах (земельна ділянка, будинок, автомобіль), оскільки прийняття спадщини являє собою єдину дію.
Фактичний вступ в управління чи володіння спадковим майном, яке спадкодавець заповів іншій особі (якщо вона не відмовилася від спадщини), або одержання, за заповідальним розпорядженням вкладу в банківській установі не може розглядатися як вчинення дій по прийняттю спадщини (пп. "в" п. 11 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 січня 1992 р. "Про судову практику в справах за скаргами на нотаріальні дії або відмову в їх вчиненні").
Прийняття спадщини, як одностороння угода, характеризується не лише особливими способами прийняття, а й неможливістю волевиявлення під умовою чи із застереженням з боку особи, яка приймає спадщину. Спадкоємець не може заявити про прийняття спадщини по частках чи відмовитися від неї за умови наявності чи відсутності певних подій або обставин, які можливо настануть у майбутньому.
Заява про прийняття спадщини, як і заява про відмову від спадщини, є остаточними і перегляду не підлягають. У виключних випадках встановлений законом шестимісячний строк для прийняття спадщини може бути продовжений судом (наприклад, спадкоємець доведе, що він не знав і не міг знати про відкриття спадщини). Спадкоємці, які пропустили строк для прийняття спадщини, можуть бути за згодою всіх інших спадкоємців, які прийняли спадщину, включені в свідоцтво про право на спадщину як такі, що прийняли спадщину, але за умови, що свідоцтво про право на спадщину ще нікому не видавалося.
Якщо для прийняття спадщини спадкоємець повинен так чи інакше демонстративно засвідчити свій намір прийняти спадщину, то відмовитися від спадщини можна не тільки шляхом вчинення певних дій (подачі заяви про це), а й не вчиняючи дій, які б свідчили про прийняття спадщини.
Спадкоємець, який не бажає прийняти спадщину, може відмовитися від належної йому частки на користь інших спадкоємців за законом чи за заповітом, а також на користь держави чи будь-якої організації. Проте така відмова можлива лише на користь тих спадкоємців, які були закликані до спадщини, тобто на користь спадкоємців однієї черги. Так, якщо до спадщини закликані спадкоємці першої черги — син, дочка, жінка, то вони не можуть відмовитися від належної їм частки на користь спадкоємців другої черги — діда, баби, сестри чи брата померлого.
На користь інших спадкоємців не може відмовитися і обов'язковий спадкоємець, оскільки його право на обов'язкову частку є суто особистим правом, яке обумовлене його неповноліттям, непрацездатністю, утриманням за кошт померлого. Така відмова від обов'язкової частки спадщини суперечила б її призначенню.

75.ЛЕГАТ,ФІДЕЙКОМІС ТА СУМІЖНІ СПАДКОВІ ІНСТИТУТИ

Римське спадкове право знало сінгулярне наступництво, за яким до окремих осіб переходили лише певні майнові виго­ди без обтяження їх будь-якими обов'язками. Це були так звані легати, або заповідальні відкази, і фідеїкоміси. За ле­гатом до легатарія (відказоодержувача) переходило окреме право, а не частина спадщини. Отже, легатарій не ніс будь-якої відповідальності за борги спадкодавця.

Легат, або заповідальний відказ, — це розпорядження спад­кодавця, що містилося в заповіті, про надання будь-якої май­нової вигоди за рахунок спадкового майна третій особі — відказоодержувачу.

У римському спадковому праві класичного періоду відзна­чалось чотири види легатів, які відрізнялися способами при­значення відказоодержувачів. Легати призначалися тільки в разі спадкування за заповітом і тому не могли бути покла­дені на спадкоємців за законом. Встановлення легатів су­проводжувалося суворим дотриманням ряду формальностей, що ускладнювало процедуру оформлення їх. Виконання ле­гатів забезпечувалося позовним захистом. Обтяжливий формалізм встановлення легатів, неможливість покладати їх на спадкоємців за законом привели в період імперії до виникнення ще одного виду заповідальних відказів — фідеїкомісів. Вони з'явилися внаслідок послаблення фор­малізму на основі усних або письмових прохань спадкодав­ця, з якими вони зверталися частіше всього в момент смерті до спадкоємців про виконання будь-якої позитивної дії на користь третіх осіб. Спочатку такі прохання юридичної сили не мали і тому не користувалися юридичним захистом. Цим пояснюється назва подібних розпоряджень або прохань (фідейсоміс — доручення совісті). Виконання їх було спра­вою совісті спадкоємця, на якого покладалися такі розпо­рядження або прохання. Він міг їх і не виконати. З часів Августа виконання фідеїкомісів почало забезпечуватися на­данням спеціальних позовів, тобто вони одержали позов­ний захист.

Фідеїкоміси швидко набули визнання, оскільки мали ряд переваг порівняно з легатами. Вони позбавлені обтяжливо­го формалізму, їх можна покладати на спадкоємців як за заповітом, так і за законом, як до, так і після заповіту у вигляді додаткових розпоряджень, що додавалися до ньо­го. Ці переваги фідеїкомісів зумовили їх зближення з лега­тами, тому в праві Юстініана вони остаточно зливаються. Проте в фідеїкомісах було уразливе місце. Спадкодавець міг покласти на спадкоємця обов'язок передати за фідеїко-місом усю активну частину спадщини третій особі. Це при­вело до того, що на третю особу почали переносити спад­щину повністю — з правами і боргами. Спадкоємець часто залишався лише формальним наступником. Оскільки ж він нічого не одержував у спадщину, йому було простіше відмо­витися від неї. Проте при цьому він позбавляв майнових вигід третю особу (фідеїкомісарія), на користь якого вста­новлювався фідеїкоміс. Врешті-решт було вироблено пра­вило, за яким незалежно від змісту розпорядження спадко­давця про встановлення фідеїкоміса спадкоємець в усіх випадках мав право залишити за собою не менше четвер­тини спадщини — фальцідієвої четвертини. Остання части­на спадщини переходила до фідеїкомісарія, але вже з бор­гами спадкодавця.

Дата добавления: 2015-10-13