Микола ПЕТРЕНКО

Наше багатство – наші люди,

Хвала їм, благодать і честь,

Якби не труд їх ратний,

Навряд чи було те, що є!

Робітничі династії заводу народжувалися з будівництвом заводу, тому практично у кожному розділі книги про історію підприємства мова ведеться про ту чи іншу родину чи династію заводу де б вони не працювали, про їх дітей та онуків. Вже чотири покоління заводчан працюють на Дарницькому вагоноремонтному заводі. Серед них багато відзначено урядовими та галузевими нагородами, лише звання «Почесному залізничнику» було присвоєно 90 працівникам. Вся історія заводу розкладена по «поличкам» в заводському музеї, який утворений був ще у 1963 році та збирався досить довгий час і був у різних місцях. Спочатку знаходився на заводі потім в Будинку культури, знову в невеликій кімнаті заводу і нарешті знайшов своє місце в просторому приміщені заводоуправління. За ініціативи головного інженера заводу, а пізніше директора Леоніда Михайловича Теплякова була створена група працівників під керівництвом конструктора М.С.Кутового у яку увійшли електромонтер Кравченко П.В. столяр Гриценко М.П. фотограф Шаповал Л.Г. художник Антипенко І.В. розробили макет музею яку на раді заводу затвердили і почали втілювати задумане в життя. Інженер Маргарита Володимирівна Миліцина займалась оформленням вітражів, панно, відбіркою фотографій, виготовленням макетів. Пізніше вона стала першим заводським директором музею та його екскурсоводом. Значний вклад в роботу музею та його експозицій зробила Людмила Георгіївна Зайцева, колишній заступник головного технолога заводу, яка після закінчення Ленінградського інституту інженерів залізничного транспорту по направленню приїхала в Дарницю і залишилася тут назавжди. Майже 50 років її стаж на залізничному транспорті з яких 40 на ДВРЗ. Тому недивно, що після виходу на пенсію продовжила працювати у музеї заводу, поповнювати експозиції музею та проводити екскурсії для молоді мікрорайону та молодих працівників заводу.

Саме стенди і матеріали зроблені, при її участі, розміщені у музеї, розповідають про династії та досягнення заводчан де можна дізнатися про Сергія Калініна – робітника, токаря з інженерним складом розуму. Його винахід приніс славу польській фірмі «Рафамет» у випуску колісно – токарних станків, які працюють у 40 країнах світу. Гордість заводу Герой Соціалістичної Праці, токар Йосип Степанович Столбецький, який пройшов шлях з учня заводського ФЗО ще у довоєнний час, працював у далекому Канаші, Чуваської АСР, в період лихоліття, виконуючи змінні завдання на 170 – 250 відсотків. Повернувшись з евакуації очолив бригаду електрозварників, яка також постійно була передовою і п’ятирічки виконували за чотири роки. Ветерани заводу машиніст паровоза А.А. Полтавцєв, спеціаліст газозварювального обладнання П.М.Маркович, майстер колісного цеху П.Д.Олійник, слюсар М.Р.Гарбузов, кранівниця П.К.Бабаченко, машиніст паровозу М.І.Малинка, закладали підвалини соціалістичного змагання серед працівників заводу де утворилось більше 300 бригад комуністичної праці та більше 1000 працівників ударників п’ятирічок. Гордість заводу, ветеран Федір Жуваго, випускник залізничної школи №11, що поряд з заводом, пішов у перші дні війни на фронт, пройшов воєнними дорогами до Берліна і саме він офіцер зв’язку, начальник радіостанції о 23.46 з 8 на 9 травня 1945 року передав історичну радіограму до Москви – «Акт про повну капітуляцію збройних сил Німеччини», підписаний в Карлсхорсті поблизу Берліна. Пізніше йому довірять трансляцію засідань Нюрнберзького процесу. Лише в 1948 році він повертається на рідний завод, де й працював до виходу на пенсію, начальником зв’язку та цивільної оборони

На заводі велика увага приділяється ветеранам підприємства. При Будинку культури діє Клуб «Ветеран» - це центр всієї роботи з усіма ветеранами селища ДВРЗ, зараз його називають мікрорайоном Дніпровського району у місті Києві, але для більшості він залишається селищем по молодості «маленьким Парижем», за його замкнутість території де всі знали один одного, важко було бути на очах байдужим до справ заводу, тому своєю працею звеличували не тільки завод і себе у трудових буднях і житті.

Сьогодні ветерани себе почувають по – домашньому тепло і поважно. Голови ветеранських організацій К.М.Тацьков та Михайло Абрамович Мазовер завжди готові прийти на допомогу особливо одиноким ветеранам, інвалідам бувши працівникам заводу. На свята ветеранам завжди вручаються подарунки, молодь з цехів заводу навідується до своїх ветеранів, допомагає у вирішенні життєвих питань. Продовжуючи активну роботу з патріотичного виховання молоді в школах селища, на зустрічах з заводчанами ветерани згадують ті буремні роки своєї юності на заводі. Багато заводчан знаходилися в загоні партизанського з’єднані Івана Бовкуна, якого нагородили Золотою зіркою героя, а потім не заслужено звинуватили у зрадництві при відступі у 1941 році. Лише за свідченням живих більше 1000 заводчан воювали у загоні. Але книги та саме його ім’я було поправне радянською пропагандою спогадів цього командира, Героя Радянського Союзу Івана Бовкуна «Солдати другого фронту» та «Подвиг під псевдонімом», в яких було добре описано про партизан та підпільників з Дарницького вагоноремонтного заводу, не дійшли до нашого часу. Були вилучені з бібліотек та спалені, в 70 – ті роки радянською владою за недостатнє висвітлення ролі комуністичної партії в партизанському русі та самому з’єднанні. Тому сьогодні важко знайти свідчення про тих заводчан хто загинув у боях за Батьківщину. Їх пам’яті на території селища відкрито Меморіал «Вам, віддавши полум’я життя ради життя на землі» з іменами заводчан загиблих в роки війни, а на стелі заводської прохідної відкрито меморіальну дошку загиблих підпільників заводської лікарні. На станції Дарниця, у «Привокзальному парку пам’яті загиблим залізничникам – дарничанам» на стелах також прочитаємо прізвища заводчан віддавши своє життя за свободу рідної землі. Також загиблі дарничани – заводчани навіки вписані в «Книгу Пам’яті України», які залишаться нашим нащадкам.

«Ні хто не забутий, ні що не забуто!»

Ветерани заводу обов’язково збираються в День Перемоги на заводі, відвідують музей заводу, меморіал у селищі в честь, полеглих в боях Великої Вітчизняної війни.

Їх сини, онуки продовжують добру славу батьків на заводі. Династії – як багато змісту в цьому слові. Імениті династії – це прекрасно. Кожна династія – це гордість ДВРЗ, кожного цеху, де вони працювали і сьогодні династії заводчан продовжуються. Не забувають завод, своє селище ДВРЗ і ті що якийсь час працювали на заводі або судьба їх пов’язала з заводом, а потім зробила різкий розворот в іншу діяльність. До таких відноситься цікавий чоловік Анатолій Васильович Довбня – поет не раз видавав свої вірші у заводській багатотиражці „Дарницький вагоноремонтник”, працював на заводі всього то чотири роки, але по закінченню Київського Державного Університету ім. Т.Г.Шевченка був направлений до органів МВД. Зараз полковник міліції у відставці. Член Національного союзу журналістів України. Його вірші це наш край, наша любов, наше сьогодення висвітлене у збірках віршів і спогадів.

На всей железной магистрали

Дата добавления: 2015-09-03