Мы покидали свой дом и завод.

З погіршенням становища на фронтах та наступу німецьких військ на Київ, наказом Державного комітету оборони про евакуацію з 1 серпня почалась остаточна евакуація устаткування заводу. Виїзд з заводу був досить організований, у підготовлені вагони завантажили весь інструмент, обладнання, сім’ї. Їхали в чисте поле. Група інженерів, яка вже була на місці готувала з місцевими жителями площадки під розширення цехів, житло і за 10 днів всі прибули в Канаш, частина працівників, ще раніше за місяць була евакуйована на заводи Свердловська, а мешканці селища попали в Середню Азію до Казахстану та Таджикистану.

Люди похилого віку, діти війни, з великою вдячністю згадують гостинність узбеків та таджиків, які хлібом і сіллю зустріли дарничан, ділилися житлом а головне душевною теплотою і сердечністю зустріли і обігріли, загнаних війною за тисячі кілометрів від рідних домівок людей.

Жорстока війна перекреслила всі подальші плани заводчан. 30 червня надходить наказ евакуювати завод у Саратов на вагоноремонтний завод, з частковим вивезенням обладнання, яке виготовляло військову продукцію. Перший ешелон був відправлений вже 5 липня. В дорогу вирушило 130 робітників зі своїми сім’ями та устаткуванням у складі 25 вагонів з охороною. До Саратова замість 3 діб їхали 8. Але справжнім лихом були паровози, їх відсутність. У спогадах колишнього, головного інженера заводу С. Зайденберга, з книги «Далеке і близьке», добре висвітлено переїзд з Дарниці до Свердловська. Вузлова станція Поворино стоїть на чотирьох напрямах і головний хід це схід – захід. Саме тут ми простояли чотири доби, лише за вказівкою Наркомату нас відправили. У Саратові нас вже не чекали, там прибули два заводи, розселяти нас не було де і устаткування ставити не було куди. Заступник наркома Б.М. Арутюнов знову нас направляє вже до Свердловська на завод ім. Воєводіна. Саратівці виділили на дорогу продуктів і диспетчери забезпечили «зелену вулицю» до Свердловська – сортувального.

Дарничан вже чекали, швидко доставили на завод. За світловий день всі були розселені видано продукти на перші дні, видали додатково теплий одяг бо на Уралі холодні ночі. Начальник Свердловського вагоноремонтного заводу Григорій Іванович Кирильцов познайомився з кожним з заводчан.

На другий день всі вийшли на роботу, розставили своє обладнання вивчили нову технологію і після обіду, почався процес. Заблищали на сонці перші снаряди, зроблені нашими руками – «Все для Перемоги!»

Та 1 листопада з Москви надійшла телеграма, яку зачитав начальник заводу: «Припинити ремонт вагонів та інші роботи, звільнити територію заводу та підготувати для евакуйованого з Москви заводу «Фрезер». Цехам знайти нові приміщення. Дарничанам Залізничний райком партії запропонував недобудовані цех, котельню, склад де мали ремонтуватися екскаватори. Там у цеху -40! В 40 градусний мороз нам прийшлося перевозити свої станки та обладнання на нове місце. Розвантажувати в ручну. Дві бригади займалися облаштуванням приміщення щоб було тепло та завершенням будівництва котельні. Вже на третій день після переїзду цех був готовий до випуску військової продукції. Секретар Залізничного райкому партії Ракітін був здивований такій оперативності дарницьких вагонобудівників. Вони зробили свою справу, готові до випуску снарядів для перемоги над фашистами. Тому вже на другий день на завод почала надходити гаряча їжа, будівельні матеріали, сформували нову бригаду електриків, а через день до нас приєдналися з двома верстами 40 лисичанців, токарів високої кваліфікації, прибулі ще ніде не були розміщені. Дарничани запросили їх до себе, бо вони знаходилися просто неба. Вони були дуже вдячні, що ми їх забрали. На десятий день була готова і котельня, але з’явилася нова проблема не було води. Її потрібно було доставляти за півтора кілометра в бочках. Подано струм в цеху стало тепло. Запрацювали верстати. До ладу стало ковальське та інструментальне відділення. Вагоноремонтники отримали наказ виготовляти снаряди для «катюш». Нову технологію вивчали вночі і професійний талант дарничан К.Ю. Підгорного, І.С. Скоробагатька та В.Н. Заставенка та чудового токаря і його організаторський талант О.І. Моісєєнка швидко опанували нову технологію і передавали секрети її іншим токарям. Спали прямо в цехах під батареями на ліжках принесених з гуртожитків. Проблема з взуттям, яка виникла з уральськими 50 градусними морозами була подолана досить швидко. До заводчан звернулися робітники фабрики по виготовленню валянок. Їх замовлення було виконано швидко, взамін робітники забезпечили дарничан і членів їх сімей валянками. Невдовзі з одного великого цеху зробили два цехи за видами робіт. Перший очолив О.І. Моісєєнков, другим опікувався Й.М. Спектор. С.Г. Зайденберг призначається начальником заводу. Завод став самостійним не залежним від заводу ім. Воєводіна. Після повернення у Дарницю продовжували працювати, відроджуючи завод Л.Д. Невструєв, О.І.Невструєва – Шпігало, А.М. Конотоп, В.І. Довбня Н.К. Підгорна, В.С. Едін та інші.

Згадує Й. С. Столбецький, про той період. Їхали до Канаша десять днів, пропускали військові ешелони, одна відрада свої паровози, які лише заправляли вугіллям та водою. Диспетчери нас направляли кружним шляхом, щоб не заважали військовим.

«…В Канаші вже працював вагоноремонтний завод, але набагато меншої потужності, що в Дарниці. Почалось все з розширення цехів під устаткування, яке прибуло з Дарниці, облаштування житла, бо місто Канаш ЧАСР було невеликим. Попервах працівників прийняли у свої домівки робітники заводу, жили по три – чотири сім’ї але ніхто ні с ким не сварився хоча були різних національностей віросповідання та ментальності. Всі жили однією думкою, одним пристрасним бажанням – як найкраще допомогти фронту, зробити все неможливе для перемоги і розгрому ворога. Відразу пішли в цехи, мене призначили майстром зварювальної бригади в якій налічувалося 18 чоловік. Нам прийшлося ремонтувати не тільки вагони а й танки, навчати молодих хлопців зварювальній справі бо робітників було не достатньо, запрошували всіх хто був не призовного віку. Саме тут вперше познайомилися зі слюсарем – молодим комуністом Арсентієм Сорокою, який був родом з Черкащини. Він поруч з дарничанами виготовляв снаряди, ремонтував бронетехніку, ремонт вагонів. Закінчив інститут, став інженером – механіком. Пройшов шлях від майстра до начальника Канаського вагоноремонтного заводу. В 1968 році Сороку Арсентія Кириловича призначили начальником Дарницького вагоноремонтного заводу.

Держак лопати отримували і жінки. Для них була посильна робота. Спеціалісти ремонтували також бронепоїзди, облаштовували бронеплатформи під зенітні гармати і кулемети, далекобійні гармати, комплектували спеціальні поїзди «Подреми» для ремонту колій та мостів. Слово «зміна» або «нормований робочий день» тоді не існувало. Працювали стільки скільки потрібно для справи. Бронетранспортери з далекобійними гарматами необхідні для Сталінградського фронту ми вирішили виконати завдання за 18 днів замівсь місячного терміну. Прямо в цеху встановили розкладачки, тут же харчувалися не виходячи з цеху, працювали по 20 годин і за 17,5 днів завдання виконали. Військові за наш подвиг фронтовикам присвоїли нашій бригаді почесне звання «Гвардійської».

Григорій Андрійович Бойко слюсар найвищого розряду був направлений також до Канаша. Добрий організатор виробництва швидко налагодив виробництво на вивезених верстатах з Дарниці, випуск танкових двигунів та робоче устаткування в колісному цеху заводу. Він був удостоєний ордена «Знак Пошани», «За доблесну працю», знаком «Почесному залізничнику».

„- І понині в Дні Перемоги – розповідав Г.А.Бойко, - зі своїми старими кадровими товаришами по Канашу Іваном Матвійовичем Телелековим, Павлом Олексійовичем Миньком, Прокопом Миколайовичем Марковичем та іншими згадуємо далеку Чувашію, що стала нам рідною і близькою де кувалася перемога для Батьківщини.»

Дарницькі та канаські заводчани продовжували помагати один одному і повоєнні роки. Відновлювали розбиті цехи, провадили змагання між заводами, навчалися один у одного. Але з розвалом Радянського Союзу та зміною форм власності, заводи почали губити надбання воєнного лихоліття та мирної співпраці за довгі роки. Сьогодні Канаський завод РЖД ліквідувало, як вагоноремонтний завод та продало його територію.

НА ОКУПОВАНІЙ ТЕРИТОРІЇ

И день и ночь боролись люди,

Дата добавления: 2015-09-03