майстер і маргарита М. Булгакова

гл. 1 "Ніколи не розмовляйте з невідомими'''

Навзаході спекотного травневого дня на Патріарших ставах появилися двоє громадян. Перший з них - приблизно 40-річний, був маленьким на зріст, огрядним, лисим, а ретельно виголене обличчя його прикрашали несусвітних розмірів окуляри в чорній роговій оправі. Другий - широкий у плечах, рудуватий, розвихрений молодик. Першим був Михайло Олександрович Берліоз - редактор художнього часопису і голова правління московської літературної асоціації (МАСОЛІТ), а молодий супутник його - поет Іван Миколайович Понирьов, що пише під псевдонімом Бездомний.

Потрапивши в тінь ледь зазеленілих лип, письменники передусім кинулися до будки з написом "Пиво і води". До речі, слід зауважити першу чудасію цього страшного вечора. Не лише біля будки але й в усій алеї не виявилося жодної людини. В той час, коли вже, здається, й сили не було дихати, - ніхто не прийшов під липи, ніхто не сів на лавку, порожньою була алея...

- Дайте нарзану, - попросив Берліоз.

- Нарзану нема, - відповіла жінка у будці. -1 пива теж. Є абрикосова, тільки тепла.

- Ну, давайте, давайте...!

Напившись, літератори негайно почали гикати і всілися на лавці обличчям до ставу Тут сталася друга чудасія, що стосувалася лише Берліоза. Він зненацька перестав гикати, серце Берліоза стукнуло і на мить кудись провалилося, потім повернулося, але з тупою голкою, що засіла в ньому. Крім того, Берліоза охопив безпідставний, але такий сильний страх, що йому закортіло зараз же тікати з Патріарших. Він тоскно озирнувся, не розуміючи, що його налякало. Він зблід і подумав: "Що зі мною? Цього ніколи не було., серце стиснуло...я перевтомився. Напевно, пора кинути все до біса та в Кисловодськ"...

І тут спекотливе повітря згустилося перед ним, і зіткався з цього повітря прозорий громадянин в картатому піджачку, який, не торкаючись землі, хилитався вліво і вправо. Від жаху Берліоз заплющив очі, а коли розплющив, то марево розтануло, картатий зник, а тупа голка ніби вискочила з серця.

Берліоз і Бездомний тим часом продовжили розмову про Ісуса Христа. Річ у тім, що редактор замовив поетові велику антирелігійну поему. Бездомний її написав, і в дуже стислий термін, та на жаль, нею редактора анітрохи не задовольнив. Окреслив Бездомний Ісуса найчорнішими фарбами, але Берліоз був невдоволений. Ісус у поета вийшов як живий, сущий колись Ісус, щоправда, і негативний. А Берліоз хотів довести поетові, що головне не те, яким був Ісус, а те, Ісуса взагалі не існувало і що всі оповідання про нього - цілковиті вигадки, звичайний міф.

І тут в алеї показався перший чоловік. Зросту він був великого; з лівого боку на зубах в нього були платинові коронки, з правого - золоті. Він був у дорогому сірому костюмі, в сірих закордонних туфлях, на голові - сірий берет, на руках - рукавички, а під пахвою - ціпок з чорним набалдашником у вигляді голови пуделя. На вигляд йому було років 40. Рот якийсь кривий. Праве око - чорне, ліве - зелене. Брови чорні, але одна вища за другу. Одне слово - чужоземець.

Чужоземець усівся на сусідній лавці. І раптом він звернувся до приятелів: "Дозвольте мені присісти". Вони якось мимоволі розсунулися, а чужоземець спритно всівся поміж ними і одразу зайшов у розмову

- Якщо мені не причулося, ви зволили казати, що Ісуса не було на світі? - запитав чужоземець.

- Ні, вам не причулося, - поштиво відповів Берліоз, - саме це я й казав.

- Дивовижно! - скрикнув непроханий співрозмовник і, чомусь перелякано озирнувшись та стишуючи голос, сказав: "Пробачте, але я так зрозумів, що ви не вірите в Бога? Присягаюся, я нікому не скажу"

- Так, ми не віримо в Бога, та про це можна говорити цілком вільно,"- посміхнувся Берліоз

- Ви - атеїсти?! - відкинувшись на спинку лавки, запитав іноземець

- Так, ми - атеїсти, у нашій країні атеїзм нікого не дивує, більшість перестала вірити казкам.

Чарівно! - скричав дивний чужоземець, підвівся і потиснув Берліозу руку, а потім, після тривожного роздуму, запитав: "Та ось яка річ мене непокоїть: якщо Бога нема, то постає питання, хто ж править життям людським та всім розпорядком на землі?

Сама людина і править, - поквапився сердито відповісти Бездомний

Пробачте, -м'яко озвався незнайомий, - для того, щоб правити, треба принаймні мати докладний план на деякий термін. Як може правити людина, якщо вона не лише позбавлена можливості скласти будь-який план хоча б на сміховинно короткий термін, ну, років, скажімо, у тисячу, але не може ручитися навіть за свій власний завтрашній день? Уявіть, що ви почнете правити, розпоряджатися іншими і раптом у вас - саркома легені? І ось ваше правління закінчилося! Нічия доля, крім своєї власної, вас більше не цікавить. І все закінчується трагічно: той, хто ще донедавна вважав, що він чимось править, опиняється раптом нерухомим лежнем у дерев'яному ящику. А буває ще гірше: щойно людина збереться побувати в Кисловодську, - тут чужоземець прищулився на Берліоза, - як невідомо чому раптом послизнеться собі і потрапить під трамвай! Невже ви скажете, що це він сам собою управив так? - і тут незнайомець розсміявся чудним посміхом.

Тут вже є перебільшення, - заперечив Берліоз. - Нинішній вечір відомий мені більш чи менш докладно. Певна річ, якщо на Бромній мені не впаде на голову цеглина... Цеглина ні сіло ні впало, - переконливо перервав незнайомий, - ніколи й ніколи на голову не впаде. Вам вона, запевняю вас, ні в якому разі не загрожує.. А ви умрете іншою смертю... Може, ви знаєте, якою саме? - з іронією поцікавився Берліоз.

Залюбки,- озвався незнайомий. Він зміряв Берліоза поглядом і почав щось мурмотіти на кшталт: раз, два... Меркурій у другому домі...місяць пішов..вечір..." -, після чого радісно і голосно сповістив: "Вам відріжуть голову " А хто саме? Вороги? Інтервенти? - скоса посміхнувся Берліоз. Ні, - відказав співрозмовник, - російська жінка, комсомолка.

Гм... - промимрив роздратований жартиком Берліоз, - ну це, пробачте, малоймовірно.

Прошу й мене пробачити, - відповів чужоземець, - але це так. До речі, мені хотілось би запитати вас, що ви робитимете сьогодні ввечері, якщо це не таємниця.

- Таємниці нема. О десятій вечора, у МАСОЛІТІ відбудеться нарада, і я на ній буду головувати.

- Ні, цього бути не може,- відповів чужоземець, тому що Аннушка вже купила олію, і не лише

Купила, але навіть і розлила. Отже, нарада не відбудеться.

- Даруйте, - після паузи заговорив Берліоз, - до чого тут олія...І якась Аннушка?

- Олія тут ні до чого, - раптом заговорив Бездомний, вирішивши оголосити співрозмовникові війну,. - а вам не доводилося, громадянине, бувати хоч коли у лікарні для душевнохворих?

- Бував, і не раз! - весело розсміявся незнайомець. - де я тільки не бував! Шкода лише, що я не спромігся запитати у професора, що таке шизофренія.. Отож ви самі вже довідайтесь про це в нього, Іване Миколайовичу!

- Я вибачаюсь, - сказав Бездомний, - ви не можете почекати хвилинку? Ось що, Мишко,- зашепотів поет, відтягнувши Берліоза вбік, - він ніякий не інтурист, а шпигун. Питай у нього документи, бо ще піде..." І поет потягнув Берліоза за лавки.

- Даруйте мені, що я забув відрекомендуватися, - вагомо промовив невідомий, - я - професор, ось моя візитна картка, паспорт і запрошення приїхати до Москви для консультації.

- А фах у вас який? - зніяковіло запитав Берліоз

Я - фахівець з чорної магії, - відповів професор. - тут у державній бібліотеці знайдено рукописи чорнокнижника 10 століття. А я - єдиний у світі фахівець

- То ви історик? - з великим полегшенням і повагою спитав Берліоз.

- Я - історик, - підтвердив учений, - а сьогодні на Патріарших ставах буде цікава історія! І майте на увазі, що Ісус існував.

- Зважте, професоре, - вимушено усміхнувшись, озвався Берліоз, - ми шануємо ваші знання, але самі з цього питання додержуємося іншої точки зору.

- А не треба жодних точок зору! - відповів чудний професор. - Просто він існував, і на тому край.

- Але ж потрібний хоч якийсь доказ... - почав Берліоз.

- І доказів жодних не потрібно, - відказав професор і заговорив неголосно: «Усе просто: в білому плащі з кривавим підбоєм, човгаючою кавалерійською ходою, рано - вранці чотирнадцятого числа весняного місяця нісана...

М.БУЛГАКОВ, "МАЙСТЕР I МАРГАРИТА" Гл. 23 "Великий бал у сатани"

Північ наближалася. Маргарита невиразно бачила навколишнє. Коли Маргарита стала на дно басейну, Гелла облила Маргариту якоюсь гарячою червоною рідиною. Маргарита відчула солоний смак на губах і зрозуміла, що її миють кров'ю. Кривава мантія замінилася іншою-прозорою, рожевуватою, і в Маргарита запаморочилася голова від трояндової олії. Потім Маргариту кинули на кришталеве ложе й почали розтирати якимось великим зеленкуватим листям. Маргарита не пам'ятає, хто пошив їй з пелюстків блідої троянди туфлі і як ці туфлі самі собою застебнулися золотими пряжками. Якась сила смикнула Маргариту і у волоссі в неї зблиснув королівський діамантовий вінець. Появився Коров'єв і повісив на груди Маргарита важке в овальній рамі зображення чорного пуделя на важкому ланцюгу. Ця прикраса надзвичайно обтяжила королеву. Ланцюг одразу почав натирати шию. Але дещо нагородило Маргариту за ті незручності, які її спричиняв ланцюг з чорним пуделем. Це - поштивість, з якою почали ставитися до неї Коров'єв і Бегемот.

- Нічого, нічого, - бурмотів Коров'єв. - Нічого не поробиш, треба. Дозвольте, королево, вам дати пораду. Поміж гостей будуть різні, але нікому - жодної переваги! Якщо хтось не сподобається, ви, звичайно, не покажете цього. Помітять тієї ж миті! Треба полюбити його. І ще: не проминути нікого. Хоча б усмішечку, хоча б малюсінький поворот голови. Що-будь, тільки не неуважливість!

Нарешті вони вилетіли на площадку, де очі осліпли від світла, що лилося з кришталевих виноградних грон. Маргариту встановили на місце, і підїї правою рукою виявилася низька колонка. "Руку можна буде покласти на неї, якщо буде важко",- прошепотів Коров'єв. Якийсь чорношкірий підкинув під ноги Маргариті подушку з вишитим на ній золотим пуделем, на неї вона поставила, зігнувши в коліні, свою праву ногу. Маргарита була у височині, і з-під ніг їїйшли долі сходи. Внизу вона побачила камін, у пащу якого могла б в'їхати 5-тонна вантажівка.

Але тут раптом щось грюкнуло в каміні, і з нього вискочила шибениця з напіврозсипаним прахом. Цей прах зірвався з мотузки, вдарився о підлогу, і з нього вискочив красень у фраку. З каміна вибігла напівзотліла труна, і з неї вивалився другий прах. Красень підлетів і подав руку, другий прах склався в голу жінку в чорних туфельках і з чорними перами на голові.

- Перші! - вигукнув Коров'єв. - Пан Жак з дружиною. Переконаний фальшивомонетник, державний зрадник. Прославився тим, що отруїв королівську коханку.

Я в захваті, - заговорив кіт Бегемот панові Жаку. Тим часом унизу з каміна з'явився безголовий з відірваною рукою скелет, вдарився об землю і обернувся на чоловіка у фраку. Тепер уже на кожній сходинці опинилися однакові фрачники та голі жінки з ними, що різнилися кольором туфель та пір'їнок на волоссі. До Маргарита наближалася, шкандибаючи, в чудернацькому дерев'яному чоботі на лівій нозі, дама із широкою зеленою пов'язкою на шиї.

- Найчарівніша дама, - шепотів Коров'єв, - рекомендую вам: пані Тофана, була надзвичайно популярною серед молодих неаполітанок, особливо тих, котрим набридли їхні чоловіки. Так, отож бо пані Тофана зважала на становище цих бідних жінок і продавала їм якусь воду у пляшечках. Жінка вливала воду до супу чоловікові, той його з'їдав й почувався пречудово. Але за кілька годин він починав відчувати страшну спрагу, лягав у ліжко, і за день жінка, що нагодувала чоловіка супом, була вільною. На нозі в Тофани, королево, іспанський чобіток, а стрічка ось чому: коли тюремники довідалися, що близько п’ятисот чоловіків полишили життя назавжди, вони зопалу задушили пані Тофану у в'язниці.

- Я така щаслива, чорна королево, що мені випала така висока честь, - шепотіла Тофана.

- Я рада,- відповіла Маргарита, водночас подаючи руку іншим. Тепер сходами знизу догори линув потік. Маргарита механічно підіймала й опускала руку та усміхалася до гостей.

А ось це - Фріда, - голосно говорив Коров'єв, - вона щораз мріє пожалітися на свою хусточку. Маргарита спіймала поглядом ту, що на неї вказував Коров'єв. Це була молода жінка років двадцяти надзвичайної за красою статури, але з якимись неспокійними очима. "До неї камеристку приставлено, - пояснив Коров'єв, - і та тридцять років кладе їй на ніч на столик носову хусточку. Щойно Фріда прокинеться, а хусточка вже тут. Вона служила в кафе, господар якось зазвав її до комори, а за 9 місяців вона народила хлопчика, занесла його до лісу й засунула йому до рота хусточку, а потім закопала хлопчика в землі. На суді вона казала, що не має чим годувати дитину"

Раптом Фріда благально стала повторювати: - Фріда, Фріда! Мене звуть Фріда, о королево!

- То напийтеся сьогодні п'яною, Фрідо, і ні про що не думайте, - сказала Маргарита.

Так спливла година, спливла й друга. Тут Маргарита стала помічати, що ланцюг її зробився важчим, ніж був. Щось дивне сталося і з рукою. Тепер, перш ніж підняти її, Маргариті доводилося морщитися. Гострий біль, наче від голки, раптом пройняв праву руку Маргарита, і, стиснувши зуби, вона поклала лікоть на тумбу. Якийсь шурхіт доносився тепер ззаду із залу, і було зрозуміло, що там танцюють нечувані полчища гостей. Ані Калігула, ані Мессаліна вже не цікавили Маргариту, як не цікавив жоден з королів, самогубців, шахраїв, катів, зрадників. Ноги Маргарита підгиналися, вона боялася заплакати. Найгірших страждань їй завдало праве коліно, що його цілували. Воно спухло, шкіра на ньому посиніла. Наприкінці третьої години Маргарита глянула вниз цілком безнадійними очима й радісно стрепенулася: потік гостей рідшав.

- Останній вихід, - прошепотів їй занепокоєно Коров'єв, - і ми вільні.

Вона в супроводі Коров'єва знов опинилася у бальному залі, але тепер в ньому не танцювали. Раптом Маргарита, на подив собі, почула, як десь б'є північ, котра давним-давно, за її розрахунками, збігла. Тоді Маргарита знов побачила Воланда. Її вразило те, що на ньому була брудна залатана сорочка, ноги були у стоптаних нічних пантофлях. Воланд був зі шпагою, але користувався нею як тростиною, спираючись на неї. Воланд зупинився біля підвищення, і відразу ж Азазелло опинився перед ним з тарелем у руках, і на цьому тарелі вона побачила відрізану голову чоловіка з вибитими передніми зубами.

- Михаиле Олександровичу, - звернувся Воланд до голови; тоді повіки вбитого піднеслися,і на мертвому обличчі Маргарита побачила живі, сповнені страждання очі. - Усе збулося, чи не так?

Голову відрізано жінкою, нарада не відбулас,і я живу у вашій квартирі.. Ви завжди були проповідником теорії, що по відрізанні голови життя в людині припиняється. Мені приємно повідомити вас про те, що ваша теорія дотепна. Але всі теорії варті одна одної. Є серед них і така, згідно якої кожному буде дано за його вірою. Нехай же збудеться це! Ви йдете у небуття, а мені буде радісно з келиха, в який ви перетворюєтесь.

Воланд підняв шпагу. Тієї ж миті покрови голови потемнішали, відвалилися клаптями, очі зникли, і Маргарита побачила на тарелі жовтуватий, зі смарагдовими очима й перлинними зубами, на золотій нозі, череп. Накривка черепа відкинулася на шарнірі.

(В цей час в гості завітав барон Майгель - відомий донощик. За наказом Воланда, Азазелло стріляє в Майгеля, його кров полилася в "чашу" - череп Берліоза)

- Я п'ю за ваше здоров'я, панове, - неголосно сказав Воланд, піднявши келих. Тоді сталася метаморфоза. Зникла залатана сорочка й стоптані пантофлі. Воланд виявися у якійсь чорній хламиді зі сталевою шпагою на стегні. Він швидко наблизився до Маргарита, підніс їй келиха і владно сказав: "Пий!"

У Маргарита запаморочилося в голові, але чиїсь голоси прошепотіли в обидва вуха: "Не бійтеся, королево... Кров давно пішла в землю. І там вже ростуть виноградні грона".

Маргарита, не розплющуючи очей, зробила ковток, і солодкий струм пробіг по її жилах, їй здалося, що кричать півні. Натовпи гостей почали втрачати свою подобу, розпалися у прах. Тління на очах Маргарита охопило зал. Колони розпалися, згасли вогні, все зіщулилося, і не стало жодних фонтанів і квітів. А просто було, що було - скромна вітальня, і з прочинених до неї дверей випадала смужка світла. І в ці прочинені двері й увійшла Маргарита.

---

Дата добавления: 2015-08-21