З проблем захисту людей.

Міжнародне гуманітарне право є сукупністю міжнародних норм, встановлених у результаті домовленостей, мета яких — врегулювання проблем гуманітарного характеру, що випливають безпосередньо зі збройних конфліктів міжнародного і не міжнародного характеру, що обмежують з гуманних спонукань право сторін, які беруть участь у конфлікті, використовувати на свій лад прийоми і методи ведення бойових дій, а також захищають людей і майно, які постраждали або можуть постраждати в результаті збройного конфлікту.

Безумовно міжнародні і внутрішні збройні конфлікти відносяться до надзвичайних ситуацій, які загрожують життю людей. Тому міжнародне гуманітарне право захищає найбільш незахищені категорії людей (цивільних, військовополонених, поранених, хворих, потерпілих під час аварії корабля) в ході конфліктів і наділяють їх правами, що не можуть обмежуватися ні при яких обставинах.

Правове оформлення гуманітарного права бере свій початок із середини ХІХ сторіччя, коли у 1864 році на Дипломатичній конференції в Женеві 12 держав підписали „конвенцію про поліпшення участі поранених воїнів у діючих арміях “. У 1899 році в Гаазі була підписана конвенція, яка поширювала принципи Женевської на війни на морі. Надалі положення цих документів були розширені і доповнені, а в 1949 році на дипломатичній конференції були узагальнені тексти попередніх документів і у кінцевому варіанті вони стали називатися Женевськими конвенціями і містять близько 400 положень.

1. „Перша Женевська конвенція про поліпшення участі поранених і хворих у діючих арміях “.

2. „Друга Женевська конвенція про поліпшення участі поранених, хворих і осіб, які зазнали корабельної аварії, із складу збройних сил на морі “.

3. „Третя Женевська конвенція про поводження з військовополоненими “.

4. „ Четверта Женевська конвенція про захист цивільного населення під час війни “.

У 1977 році в Женеві представниками 102 держав були підписані два Додаткових протоколи, перший з яких регулює міжнародні, а другий не міжнародні збройні конфлікти.

В основу цих документів були покладені наступні основні принципи:

- військова необхідність і підтримка громадського порядку завжди повинні поєднуватися з повагою до людини;

- воюючі сторони не повинні наносити своєму супротивнику збитки, що не відповідають цілям війни, що складаються в знищенні або ослабленні військової могутності супротивника;

- особи, що небоєздатні, а також ті, хто не бере безпосередньої участі в бойових діях, мають право на увагу, захист і гуманне обходження;

- право конфліктуючих сторін вибирати методи або прийоми ведення бойових дій обмежено.

Сферою використання Міжнародного гуманітарного права є:

- у випадку міжнародного військового конфлікту діють усі конвенції і Перший Додатковий протокол;

- при не міжнародному військовому конфлікті (громадянська війна) — стаття 3 (загальна для всіх конвенцій і Додатковий протокол № 2);

- можливий і третій тип ситуації: внутрішні безладдя й акти насильства усередині країни. Така ситуація не попадає під дію Міжнародного Гуманітарного права.

Питання захисту цивільного населення розглядаються в Четвертій Женевській Конвенції і Додаткових протоколах. Відповідно до положень цих документів цивільне населення не може бути об’єктом нападу. Забороняється насильство або погроза насильства, а також використання населення з метою прикриття військових об’єктів.

Не тільки населення, але і цивільні об’єкти не повинні бути об’єктами нападу. Забороняється здійснювати будь-які акції проти історичних пам’яток, творів мистецтва, місць відправлення культових обрядів, що є культурною і духовною спадщиною народу. Це ж стосується запасів продуктів харчування, сільськогосподарських районів виробляючих продукти харчування, посівів, худоби, споруд для забезпечення запасів питної води. Окремо обговорені питання захисту навколишнього середовища. Забороняється використання методів і засобів ведення війни, що наносять шкоду здоров’ю і виживанню населення.

Об’єкти підвищеної небезпеки (греблі, дамби, атомні станції) не можуть бути об’єктами нападу, навіть якщо вони віднесені до військових об’єктів. Для полегшення розпізнавання таких об’єктів вони позначаються спеціальним міжнародним знаком у вигляді трьох кіл яскраво-оранжевого кольору однакового розміру, розташованих на одній осі, на відстані одне від одного рівній одному радіусу кола.

У Додатковому Протоколі регламентуються дії сторін щодо незахищеної місцевості і демілітаризованих зон. Відповідна влада сторони, що знаходиться у конфлікті, може оголошувати незахищеною місцевістю любий населений пункт, який знаходиться у зоні зіткнення збройних сил або поблизу неї. Він повинен бути відкритий для окупації противною стороною.

Дозволяється присутність у цих зонах осіб, які користуються згідно Конвенції, особистим захистом і поліцейських сил, залишених з метою підтримки законності і правопорядку.

Окремо розглядаються питання щодо захисту жінок і дітей. Жінки користуються особливою увагою, їм забезпечується захист від зґвалтування, приневолення до проституції й інше.

Вагітні жінки і діти до 15 років, навіть якщо вони підлягають арешту зв’язаному зі збройним конфліктом продовжують користуватися особливим захистом. Відносно їх не застосовується і не приводиться в дію смертний вирок.

Особливо обумовлюються питання зв’язані з евакуацією дітей.

Жодна із сторін, яка знаходиться у конфлікті, не повинна приймати заходів по евакуації дітей, окрім як своїх власних громадян до іноземних країн, крім випадків, коли йдеться про тимчасову евакуацію по невідкладним причинам; причинам, пов’язаним із станом здоров’я дітей або їх лікування чи якщо вони не знаходяться у безпеці на окупованій території.

В усіх випадках повинна бути письмова згода батьків або законних опікунів цих дітей.

Кожна така евакуація здійснюється під наглядом Держави - покровительки за згодою з зацікавленими сторонами, тобто, країною, яка здійснює евакуацію і яка приймає дітей. У кожному випадку сторони, які знаходяться у конфлікті, приймають усі практичні заходи з метою запобігання загрози для евакуації.

Під час евакуації, по можливості, повинно продовжуватись безперервне навчання дітей, враховуючи їх релігійне і моральне виховання.

З метою полегшення заходів повернення дітей у свою країну і свої сім’ї, влада країни, яка здійснює евакуацію, і при необхідності, із владою приймаючої сторони, заповнюються на кожну дитину анкети з фотокартками, які залишаються в цих країнах і надсилаються до Центрального довідкового агентства Міжнародного Комітету Червоного Хреста.

У четвертій Конвенції і Першому Додатковому протоколі розкриваються статус, завдання і сфери діяльності цивільної оборони. У Конвенції визначено: “цивільна оборона (ЦО) є виконання деяких або всіх названих нижче гуманітарних завдань, спрямованих на захист цивільного населення від небезпеки і допомога йому в ліквідації наслідків воєнних дій або стихії, а також створення умов, необхідних для його виживання.

Такими завданнями є:

- оповіщення;

- евакуація;

- надання сховищ і їхнє устаткування;

- проведення заходів щодо світломаскування;

- рятувальні роботи;

- медичне обслуговування, у тому числі перша допомога, а також релігійна допомога;

- боротьба з пожежами;

- виявлення і визначення небезпечних районів;

- знезаражування й інші подібні заходи захисту;

- термінове надання житла і забезпечення;

- термінова допомога у встановленні і підтримці порядку в районах нещастя;

- термінове відновлення необхідних комунальних служб;

- термінове поховання трупів;

- допомога в збереженні об’єктів, істотно необхідних для виживання;

- додаткова діяльність, що є необхідною для здійснення будь-якого з вищенаведених завдань, а також планування й організації та інше “.

Там же визначається, що ми маємо на увазі коли говоримо про організації, персонал та майно цивільної оборони.

„Організація Цивільної оборони “ - це ті установи та інші організаційні одиниці, які організовані або уповноважені компетентною владою сторони, що перебувають у конфлікті виконувати будь-яке з вищенаведених завдань і які використовуються виключно для їх виконання.

„ Персонал ” організацій цивільної оборонице такі особи, що призначені конфліктуючою стороною винятково для виконання завдань Цивільної оборони, включаючи персонал призначений компетентною владою сторін, які знаходяться у конфлікті, виключно для управління цими організаціями.

„ Матеріальна частина ” організацій Цивільної оборони це є обладнання, матеріали і транспортні засоби, які використовуються цими організаціями для виконання завдань Цивільної оборони.

Цивільні організації Цивільної оборони і їх персонал, а також цивільні особи, які хоч і не є членами цивільних організацій Цивільної оборони, але за призовом виконують функції по наданню допомоги населенню користуються повагою і захистом. Вони мають право виконувати доручення та завдання Цивільної оборони за винятком випадків військової необхідності.

Об’єкти, які використовуються для Цивільної оборони, не можуть бути знищеними або використаними не за їх прямим призначенням, окрім як стороною, якій вони належать.

На окупованих територіях цивільні організації Цивільної оборони одержують від влади сприяння, необхідне для здійснення ними завдань. Ні за яких обставин їх персонал не може бути примушений до виконання невластивих для них завдань. Від цих організацій не вимагається надання пріоритету громадянам або інтересам цієї держави.

Держава, що окупувала, не повинна примушувати або спонукати цивільні організації Цивільної оборони виконувати їх завдання таким чином, щоб це в чомусь негативно відбивалося на інтересах цивільного населення.

Також не можна змінювати прямого призначення будівель або матеріальної частини, які належать організаціям Цивільної оборони або використовуються ними, або реквізувати, якщо такі зміни у призначенні або реквізиції завдають шкоди цивільному населенню.

Можливо реквізувати або змінити призначення цих ресурсів за наявністю конкретних умов:

— якщо ці будівлі або матеріальна частина необхідна для інших потреб цивільного населення;

— якщо реквізиція або зміни призначення застосовуються лише до того часу, доки існує така необхідність.

Надання захисту, на який мають право організації цивільної оборони, персонал, будівлі, притулки і матеріальна частина може бути припинене у випадках, якщо крім своїх завдань вони своїми діями наносять шкоду супротивнику.

Але до дій які суперечать міжнародному праву і наносять шкоду супротивнику не відносяться:

— виконання завдань цивільної оборони під керівництвом військового командування;

— співробітництво персоналу цивільної оборони з військовими у виконанні завдань цивільної оборони;

— обставини, при яких виконання завдань цивільної оборони стає корисним для військовослужбовців які мають поранення і вийшли з ладу.

На окупованих територіях у районах бойових дій персонал цивільної оборони розпізнається за допомогою міжнародного відмітного знаку (рівносторонній блакитний трикутник на оранжевому фоні) і посвідчення особи яке підтверджує його статус.

Той же знак використовується для захисту організацій цивільної оборони, їх персоналу, будівель, матеріальної частини, а також цивільних сховищ.

Міжнародне гуманітарне право, яке захищає людину від наслідків війни, стосується кожного з нас, однак воно ще недостатньо відоме усім людям.

“Гуманітарне право є гілкою міжнародного суспільного права, воно проникло духом людяності та зосереджене на захист особи ”. Ця цитата запозичена з праці Жана Піке, визначає обсяг застосування цього права, мета якого - “пом’якшити страждання усіх жертв збройних конфліктів, які потрапили до рук противника, будь-то поранені, хворі, потерпілі корабельної аварії, військовополонені чи цивільні особи ”.

Як бачимо міжнародне гуманітарне право стосується кожного з нас і згідно нього держави несуть визначені зобов’язання по захисту цивільного населення при будь-яких обставинах.

2. Нормативно-правове забезпечення реалізації політики держави у сфері цивільного захисту населення і територій від НС техногенного та природного характеру, оперативного реагування на них та ліквідація їх наслідків.

Основним документом на якому базуються всі наступні документи з питань цивільної оборони, є Закон України «Про Цивільну оборону України» від 3 лютого 1993 року.

Закон визначає, що кожен громадянин України має право на захист свого життя і здоров’я від наслідків аварій, катастроф і стихійних лих і гарантом цього права є держава. Тому держава створює систему цивільної оборони. «Цивільна оборона України є державною системою органів управління, сил і засобів, що створюється для організації і забезпечення захисту населення від наслідків надзвичайних ситуацій техногенного, екологічного, природного і воєнного характеру».

Згідно закону систему цивільної оборони складають:

- органи виконавчої влади всіх рівнів, у компетенцію яких входять функції, зв’язані з безпекою і захистом населення, попередженням, реагуванням і діями в надзвичайних ситуаціях;

- органи повсякденного управління процесами захисту населення в складі міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, місцевих державних адміністрацій, керівництва підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності і підпорядкування;

- сили і засоби, призначені для виконання завдань цивільної оборони;

- фонди фінансових, медичних і матеріально-технічних ресурсів, передбачені на випадок надзвичайних ситуацій;

- системи зв’язку, оповіщення та інформаційного забезпечення;

- центральний орган виконавчої влади з питань надзвичайних ситуацій і в справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи;

- курси і навчальні заклади підготовки і перепідготовки фахівців і населення з питань цивільної оборони;

- служби цивільної оборони.

Крім цього в Законі визначаються права і обов’язки органів державної виконавчої влади з цивільної оборони, дається структура сил цивільної оборони, порядок матеріально-технічного забезпечення заходів цивільної оборони та здійснення міжнародного співробітництва з питань цивільної оборони.

На основі закону про ЦО постановою Кабінету Міністрів України від 10 травня 1994 року № 200 було введено в дію “Положення про Цивільну оборону України “ в якому розкривався порядок виконання і завдання міністерствам та відомствам з питань цивільної оборони.

Політичні зміни, що відбулися останніми роками на міжнародній арені, та вдосконалення завдань, які покладалися на органи ЦО, мали великий вплив на рух цих органів у бік терміну “ цивільний захист “.

Термін “ цивільний захист “ (ЦЗ) повинен використовуватися для визначення всіх гуманітарних заходів, спрямованих на захист життя людей, власності і навколишнього середовища від усіх катастроф та надзвичайних ситуацій (НС) техногенного та природного походження. Саме з цих причин актуальною стає створення системи, яка вирішує весь комплекс завдань з протидії НС в мирний час і в особливий період – системи цивільного захисту. Тому Верховною Радою України 24 червня 2004 року прийнято Закон “Про правові засади цивільного захисту “. Цей Закон визначає правові та організаційні засади у сфері цивільного захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного, природного та військового характеру, повноваження органів виконавчої влади та інших органів управління, порядок створення і застосування сил, їх комплектування, проходження служби, а також гарантії соціального і правового захисту особового складу органів та підрозділів цивільного захисту.

Законом передбачено утворення Єдиної державної системи цивільного захисту (ЄДС ЦЗ) населення і територій, яка має за мету захист населення від наслідків НС техногенного, природного, соціально-політичного та воєнного характеру. Цей закон по суті є базовою доктриною, яка визначає правові, економічні і організаційні засади реалізації державної політики у сфері цивільного захисту щодо забезпечення безпеки та захисту населення від негативних наслідків НС, мінімізації наслідків Чорнобильської катастрофи.

Закон України „Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного і природного характеру ” від 8 червня 2000 року. Визначає організаційні і правові основи захисту громадян України, іноземців і осіб без громадянства, що знаходяться на території України, захисту об’єктів виробничого і соціального призначення, природного середовища від надзвичайних ситуацій техногенного і природного характеру. У законі дається сутність основних заходів у сфері захисту населення і територій, а також основні принципи побудови і функціонування єдиної державної системи органів виконавчої влади з питань попередження і реагування на надзвичайні ситуації техногенного і природного характеру.

14 грудня 1999 року приймається закон України „Про аварійно-рятувальні служби “, що визначає організаційні, правові й економічні принципи створення і діяльності аварійно-рятувальних служб, обов’язки, права, гарантії соціального захисту і відповідальність рятувальників, а також питання міжнародного співробітництва в сфері ліквідації надзвичайних ситуацій.

Закон України “Про об’єкти підвищеної небезпеки ” від 18 січня 2001 року визначає правові, економічні, соціальні та організаційні основи діяльності, пов’язаної з об’єктами підвищеної небезпеки, і спрямований на захист життя і здоров’я людей та довкілля від шкідливого впливу аварій на цих об’єктах шляхом запобігання їх виникненню, обмеження (локалізації) розвитку і ліквідації наслідків.

Існує ще цілий ряд законів, які стосуються питань захисту населення:

Закон України „Про захист людини від дій іонізуючих випромінювань “ від 14 січня 1998 р, в якому визначаються заходи щодо забезпечення захисту життя, здоров’я і майна людей від негативної дії іонізуючих випромінювань у випадку радіаційних аварій і порядок компенсації збитків.

Закон України “Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення ” від 24 лютого 1994 року регулює суспільні відносини, які виникають у сфері забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя, визначає відповідні права і обов’язки державних органів, підприємств, установ, організацій та громадян, встановлює порядок організації державної санітарно-епідеміологічної служби і здійснення державного санітарно-епідеміологічного нагляду в Україні.

Закон України “Про захист населення від інфекційних хвороб ” від 6 квітня 2000 року, визначає правові, організаційні та фінансові засади діяльності органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, спрямованої на запобігання виникненню і поширенню інфекційних хвороб людини, локалізацію та ліквідацію їх спалахів та епідемій, встановлює права, обов’язки та відповідальність юридичних і фізичних осіб у сфері захисту населення від інфекційних хвороб.

Крім законів прийнято ряд указів Президента і Постанов Кабінету Міністрів України, основними з них є:

Указ Президента України від 28 жовтня 1996 року про введення в дії “Положення про Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи “, визначає завдання, права й обов’язки Міністерства.

Постанова Кабінету Міністрів України від 5 жовтня 2000 року № 1594, затверджує „Типове положення про управління з питань надзвичайних ситуацій і в питаннях захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи обласної, Київської і Севастопольської міської державної адміністрації “ та „Типове положення про відділ з питань надзвичайних ситуацій і цивільного захисту населення районної, районної в містах Києві і Севастополю державної адміністрації “. Ці положення визначили права й обов’язки управлінь і відділів при органах державної виконавчої влади.

З метою створення єдиної системи класифікації надзвичайних ситуацій та визначення їх рівнів, забезпечення оперативного і адекватного реагування на такі ситуації Кабінет Міністрів України Кабінету Міністрів України постановою від 15 липня 1998 р. № 1099 “Про порядок класифікації надзвичайних ситуацій ” визначає порядок класифікації надзвичайних ситуацій.

„Положення про єдину державну систему попередження і реагування на надзвичайні ситуації техногенного і природного характеру “, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 3 серпня 1998 року № 1198, визначає принципи створення, основні завдання, склад сил і засобів, порядок виконання завдань і взаємодії структурних підрозділів, а також регулює основні питання функціонування єдиної державної системи.

„Положення про Державну урядову комісію з питань техногенно-екологічної безпеки і надзвичайних ситуацій “ затверджено постановою кабінету Міністрів України від 16 лютого 1998 року № 174, обумовлює завдання і порядок роботи комісії.

„Положення про організацію оповіщення і зв’язку в надзвичайних ситуаціях “, яке затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 15 лютого 1999 року № 192, визначає порядок створення й експлуатації систем зв’язку й оповіщення.

Постановою від 27 липня 1995 р. № 554 затверджено розроблений Міністерством охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки і Міністерством охорони здоров’я перелік видів діяльності та об’єктів, що становлять підвищену екологічну небезпеку, для яких здійснення державної експертизи є обов’язковим.

“Положення про порядок проведення евакуації населення у разі загрози або виникнення надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру ” затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 26 жовтня 2001 року № 1432 з метою належного забезпечення проведення евакуації населення на території України.

З метою вдосконалення підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів у сфері захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій Кабінетом Міністрів України прийнята постанова від 26 липня 2001 р. № 874 “Про удосконалення системи підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації керівних кадрів і фахівців у сфері цивільного захисту ”

Більш докладний зміст цих документів ви розглянете на наступних заняттях.

Дата добавления: 2015-08-21