Останній бій і смерть Святослава

По сїй умові Святослав захотїв побачити ся з цїсарем. Той приїхав на Дунай з великим полком кінним, в богатій, золоченій зброї; Святослав же приплив з другого берегу на човнї, гребучи разом з товаришами; був убраний зовсім просто і нїчим не визначав ся з поміж иньших, тільки чистійша була на нїм полотняна одежа, а єдиною окрасою був золотий ковток в усї. Грецький історик Лев Діакон, який сам бачив Святослава, залишив опис зовнішності цього руського князя: «На вигляд він був таким: середній на зріст, ні надто високий, ні надто малий, з густими бровами, з голубими очима, з рівним носом, з голеною головою і з густим довгим волоссям, що висіло на верхній губі. Голова в нього була зовсім гола, і лише на одному її боці висіло пасмо волосся, що означало знатність роду; шия товста, плечі широкі і весь стан досить стрункий. Він виглядав похмурим і суворим. В одному вусі висіла в нього золота сережка, прикрашена двома перлинами з рубіном, вставленим між ними. Одіж на ньому була біла, яка нічим, окрім чистоти, не відрізнялась від одягу інших». Не важко побачити, що зовнішність князя (довгі вуса, оселедець і брита голова, сережка в одному вусі, біла сорочка тощо) ще дуже довгі століття залишалася архетиповою для українських козаків. Поговорив трохи зцїсарем, сидячи в човні, й поїхав. З осені 971 по весну 972 року був розіграний останній, трагічний акт політичної боротьби між Київською Руссю та Візантійською імперією. З повідомлення Скілиці стає зрозуміло, що посол греків, повідомивши печенігів про повернення Київського князя на батьківщину і попросивши їх забезпечити безпечний прохід русів через свої володіння, отримав відмову. Однак Святославу про цю відмову не повідомили, і він рушив уверх Дніпром цілковито упевнений, що його прохання про посередництво буде виконано. Складно сказати, чи організував єпископ Євпалітський напад на руське військо, чи оплачена була візантійським золотом загибель Святослава, але факт дипломатичного віроломства греків тут наявний. У цьому вирішальному дипломатичному двобої останнє слово залишилося за візантійським імператором. Зрікши ся Болгарії Святослав міг потїшати себе богатою здоби-чею, що йому лишила ся, а може думав на Руси зібрати нове військо та вернути ся ще раз. Але на дорозі з Болгарії чекала його біда: в порогах Дніпрових, де робили ся засідки на руських купців, засіли ся на Святослава Печеніги, прочувши про богату здобич, що він везе з собою (може то й Греки таки дали їм знати, щоб небезпечного ворога збути ся). Не можучи пройти з великими тягарами своїми під печенізькою грозою, Святослав вернув ся назад на Днїпрове устє Білобережжя і там лишив ся зимувати, щоб вичекати якоїсь зміни на краще. Зима була дуже важка і люта. Зникли запаси хліба і провіанту, почався голод. Навесні Святослав рушив по Дніпру, але печеніги терпляче чекали його біля порогів. Князь був змушений пробиватися, почалася важка боротьба. І хоч озброєння у воїнів князя було краще, але печеніги перевершували своєю кількістю. Святослав, як звичайно, йшов попереду своєї дружини, але печеніги оточили і замкнули його тісним кільцем. У бою хороброго князя було вбито, з ним разом загинуло багато воїнів і лише невелика частина їх під керівництвом воєводи Свенельда пробилася і досягла Києва, принісши городянам сумну звістку. Відрубали Святославу голову і з черепа зробили чашу на памятку побіди над славним войовником, що „чужої землі шукав, а свою втеряв. " Так у 972 році трагічно закінчив своє бурхливе життя воїна хоробрий князь Київський і всієї України-Русі Святослав Ігоревич, лозунг якого: «Помремо, але не осоромимо землі нашої» не був забутий на нашій землі. «Запорожець на престолі» — так охарактеризував військові успіхи Київського князя Святослава М. Грушевський.
Святослав був політичним діячем, який брав участь у великих подіях на Сході Європи. Однак, у справах України він грав скоріше негативну ролю, і мали рацію бояри, які закидали йому, що, шукаючи чужих земель, він нехтував своїми. Хоча балканські походи князя закінчилися в остаточному рахунку безрезультатно, для України Святослав Завойовник цінний тим, що саме він зруйнував конкурента Києва – Хозарську державу, а також вперше в історії підпорядкував Києву землі майбутньої Центральної Росії, які населяли слов‘янське плем‘я в‘ятичів, а також численні фінно-угорські народи мордва, меря, мещора та інші.

В цьому періоді можна констатувати важливий факт: зміцненнім поганської реакції серед княжої дружини. Літопис оповідає, що Святослав відмовився охриститися, покликаючись на вороже ставлення дружини до християнства: вона глузуватиме з князя-християнина. Проте, серед його дружинників було багато християн.У Києві наприкінці ІХ ст. на могилі вбитого Олегом Аскольда була споруджена християнська церква св. Миколая (припускають, що під цим іменем Аскольд був охрещений), а в першій половині Х ст. – церква св. Іллі над Ручаєм. власне цими роками датується початок язичницької реакції, яка запанувала після приходу до влади Ольжиного сина, ревного язичника Святослава. На час його правління припадає хвиля антихристиянського терору, коли, зокрема, були зруйновані і згадані вище храми Після свого хрещення княгиня переконувала охреститися й молодого князя, але безрезультатно, аж до сімейних конфліктів: „Повчала його мати охреститися, та не зважав він на це, ні до вух не брав. А якщо хто хотів [своєю] волею охреститися — [Святослав і його дружина] не боронили, але глумилися з того... Отак і Ольга часто [Святославові] говорила: «Я, сину, бога пізнала і радуюся. Якщо й ти пізнаєш бога, то радуватися станеш». Але він не слухав цього, кажучи: «Як я інший закон один прийму? Адже дружина моя з сього сміятись почне!» Вона тоді сказала йому: «Якщо ти охрестишся - всі це саме вчинять». Та він не послухав матері і додержував поганських звичаїв, не відаючи, [що] коли хто матері не слухає,— у біду впадає... Сей же [Святослав] після цього гнівався на матір”.

Джерела.
Наталія Полонська-Василенко "Історія України"

М.Грушевський Нарис з історії України.

Published 5 квітня 2007 р. 18:34 by Danilo central.in.ua/cs/blogs/danilo/pages/6424.aspx

#39 за 27.09.2002

ОСТАННІЙ БІЙ КНЯЗЯ СВЯТОСЛАВА

Георгій ШАПОВАЛОВ, доктор історичних наук

Нещодавно Президент України Л. Кучма підписав розпорядження "Про спорудження пам'ятника князю Святославу Ігоревичу" в Києві з метою увічнення пам'яті цього видатного військового та політичного діяча Київської Русі. Воно нагадало українцям про трагічну смерть хороброго київського князя, яка сталася 1030 років тому на Дніпрових порогах.

Все своє коротке життя князь Святослав героїчно боровся за визнання Київської Русі могутньою європейською державою. Образ молодого князя, його передчасна смерть у бою завжди привертали увагу письменників, художників, які намагалися відтворити ту печальну сторінку в історії нашої держави.
Семен Скляренко в романі "Святослав" яскраво змалював останній бій князя та п'яти його дружинників. Місце бою він пов'язав із Чорною скелею на острові Хортиця. І так сталося, що саме завдяки твору Скляренка у 70-х роках на хортицькій Чорній скелі встановили охоронний знак із написом: "Чорна скеля. Ймовірне місце загибелі Князя Святослава". Десять років по тому для створеного на острові музею запорозького козацтва народному художникові СРСР Овечкіну замовили і відповідну діораму. Художник виконав замовлення блискуче. От тільки чи достовірна вона історично?
"Та хіба це так важливо?" - скаже читач. Але ж далі - більше. Навесні цього року співробітники Національного заповідника "Хортиця" до 1030-ї річниці смерті князя запропонували відвідувачам новий "науково розроблений" маршрут "Стежка Святослава". Так художня фантазія письменника лягає в основу фантазій музейників, породжуючи нові легенди. Але ж, як писав відомий запорізький краєзнавець В. Фоменко, "без правди фактів немає правди історії".
Та чи можна її, правду історії, встановити сьогодні, через 1030 років після події? Давайте спробуємо. Згідно з літописом, князь Святослав, уклавши 971 року мирний договір з візантійцями, рушив до Дніпрових порогів. "І сказав йому воєвода отця його Свенельд: "Обійди, княже, [їх] на конях, бо стоять печеніги в порогах". Однак не послухав князь його і рушив у човнах. Тим часом послали переяславці до печенігів гінців повідомити, що "іде Святослав у Русь, узявши майна багато у греків і полон незчисленний, а з малою дружиною". Почувши це, печеніги заступили пороги. "І прийшов Святослав до порогів, та не можна було пройти порогів, і став він зимувати у Білобережжі. І не було в них їжі, і настав голод великий, так що по півгривні [була] голова коняча. І зимував [тут] Святослав. А коли приспіла весна, пішов Святослав у пороги. Прийшов Святослав у пороги, і напав на нього Куря, князь печенізький, і вбили вони Святослава, і взяли голову його, і з черепа його зробили чашу, - окувавши череп його золотом, пили з нього. Свенельд же прийшов у Київ до Ярополка. І було всіх літ княжіння Святославового двадцять і вісім".
За свідченням візантійського імператора Костянтина Багрянородного, найнебезпечнішим місцем для слов'ян, що долали пороги на своїх кораблях, була переправа Крарія. Відома в пізніших джерелах як Кічкаська переправа, вона знаходилась між останнім порогом і островом Хортицею. Дніпро мав тут завширшки 150 - 180 метрів, і саме тому печеніги, вказує автор, спускаються сюди і "воюють проти росів".
Природно, що саме це місце на Дніпрових порогах має привернути увагу кожного, хто шукає відповіді на запитання: "Де саме на порогах загинув князь Святослав?". 1930 року в районі Кічкаської переправи Дніпрогесівська історико-археологічна експедиція виявила унікальну пам'ятку, і саме вона дозволяє, на нашу думку, зробити деякі важливі припущення.
Нагадаємо, що ця експедиція досліджувала територію, на якій планувалося будівництво заводів-гігантів Запорізького промислового комплексу. При обстеженні Вознесенської гірки (район сучасного Запоріжжя) було виявлено могильник, до якого входило до 50 курганів. Курганний могильник простягався у напрямі північний схід - південний захід і поділявся на дві групи, за 500 м одна від одної. Між курганними насипами південно-західної групи було виявлено розпливчастий вал заввишки від 45 до 85 см. Вал утворював споруду-укріплення у вигляді прямокутника завдовжки 82 і завширшки 51 м. Під час розкопок цієї споруди було знайдено багато фрагментів давнього посуду і кінських кісток. У східній частині укріплення археологи виявили зруйновану кільцеву вимостку з каменю площею 29 кв. м. В її центрі на глибині до 2-х метрів було поховання-спалення, що засвідчували знайдені тут обпалені людські кістки, залізні стріли та каміння.
Поруч виявлено об'єкт, який отримав в історичній науці назву "Кічкаського" або "Вознесенського скарбу". Він являв собою циліндричну яму завглибшки до 90 см і діаметром до 70 см. Яма була заповнена великою кількістю металевих речей і зверху проштрикнута трьома шаблями. Серед залізних речей "скарбу" місцями виблискували золото та срібло.
Скарб вирізали цілком, перемістили у дерев'яний ящик і під наглядом озброєної охорони на вантажівці перевезли у Дніпропетровський історичний музей. Там спеціальна комісія його обережно розібрала, запротоколювала і сфотографувала.
З публікації археолога В. Грінченка, який розкопував пам'ятку, відомо, що там знаходилися 50 залізних стремен, дві-три пари яких були орнаментовані срібною та золотою насічкою. Крім того, там було до 1 500 золотих речей, майже винятково у вигляді бляшок та грудочок від розплавленого металу загальною вагою понад 1,2 кг. Бляшки були прикрашені складною ювелірною технікою - зерню та сканню, а деякі виготовлені штампом. В основному вони призначались для оздоблення кінських і людських ременів. Більшість речей мала сліди перебування у вогні, а багато з них були знищені вогнем і являли собою золоті й срібні шматочки металу.
Із срібних речей найкраще збереглася фігурка орла із змією в лапах - відома з античності алегорія боротьби відкритої сили та підступної хитрості. На грудях орла вирізано монограму - латинський хрест, на краях якого розміщені літери, які складають ім'я "Петрос". Дослідники вважать, що срібний птах вагою понад кілограм і заввишки 21 см колись найімовірніше був навершям корогви візантійського легіону. Серед знахідок із срібла частина предметів мала культове призначення. Багато речей не було визначено взагалі через їхню погану збереженість. В. Грінченко зробив такий висновок:
"Склад предметів поховання з Вознесенської пам'ятки вказує на те, що вони належали не одній, а кільком, а може, й багатьом особам. Ці особи, безперечно, не могли померти всі разом нормальною смертю. Причиною такої передчасної смерті міг бути невдалий бій, повстання у війську або якась серйозна катастрофа, під час якої загинули полководці і певна кількість воїнів. Ця катастрофа, можливо, призвела до безвихідного становища, і воїнам, які лишилися живими, довелось спалити разом із загиблими своїми полководцями та товаришами також військові регалії (орел і лев), щоб вони не дістались ворогові".
Спорудження з валами, розташоване у найвищій частині Вознесенської гірки, дозволяло контролювати місцевість у радіусі 15 км і, на думку В. Грінченка, можливо, було укріпленням центрального управління штабу військового загону слов'ян або хазарів.
Незалежно від В. Грінченка цей важливий висновок поділив і розвинув інший учасник розкопок 1930 року - професор Михайло Міллер. 1951-го він видає в Канаді працю "Могила Князя Святослава", де переконливо доводить, що поховання-спалення на Вознесенській гірці у Запоріжжі є похованням Святослава. При цьому слушно звертає увагу на його розташування у винятковому місці, "єдиному в своєму роді на всій просторіні Дніпра від порогів до Чорного моря". В цьому місці, пише історик, поруч із Хортицею, Дніпро вигинається коліном, оточуючи з двох боків велику та високу гору (Вознесенську гірку) у формі півкулі, що знаходиться на лівому березі. Від степу ця гора відрізується вибалками, які впадають у балки Капустяна та Кічкаська. Під горою був відомий в історії Кічкаський перевіз через Дніпро. Особливого значення він набуває в IX - XII ст., коли через нього йшов шлях із Херсонеса до Києва і в цьому місці перехрещувався з великим водним шляхом "з варяг у греки". В зв'язку з таким винятковим значенням цього середохрестя найбільших торговельних артерій та шляхів того часу при Кічкаському перевозі на обох берегах Дніпра, а на Хортиці - при Протовчому броді, були великі слов'янські села, залишки яких знайшли і дослідили археологи.
Цікава думка Міллера про ототожнення Кічкаського скарбу з похованням князя Святослава має право на життя ще й тому, що, по-перше, серед знахідок таємничого Кічкаського (Вознесенського) поховання-спалення знайдено кілька корабельних цвяхів. А це свідчить про елементи обряду спалення у кораблі, який був поширений серед слов'ян того часу. По-друге, князь Святослав міг підійти на кораблях по Новому Дніпру в район сучасної "Червоної річки" і, довідавшись про печенізьку засідку на Кічкаській переправі, спробувати обійти її на конях (як це радив йому зробити роком раніше Свенельд) зручним шляхом - степовими балками Капустяною, Кічкаською та іншими. Це можна було зробити для нанесення раптового удару по засідці з боку порогів - з метою забезпечення вільного проходу флотилії вгору по Дніпру. Коли ж пройти непоміченим степовими балками Святославу не вдалося, він, відрізаний печенігами від флотилії на Дніпрі, змушений був піднятися у невелике сторожове укріплення. Воно було побудоване років на сто раніше мешканцями Кічкаського або Хортицького слов'янських поселень на стратегічно вигідній верхівці Вознесенської гірки. Найвірогідніше саме там великий князь Святослав разом із вірними воєводами та невеликим, виснаженим зимовим голодом загоном і прийняв свій останній нерівний бій.
Про перебування слов'янської флотилії на Новому Дніпрі, біля його лівого берега, навпроти сучасного острівця Ростьобиного, свідчать зібрані автором цих рядків дані про численні випадкові знахідки на дні ріки. У 1945 - 1952 роках під час поглиблення річища Дніпра земснарядами знайшли посуд, килим і зброю: кольчуги, мечі, наконечники списів і стріл часів Київської Русі. Тут же було знайдено й затоплені кораблі.
Можливо, це й була остання стоянка кораблів князя Святослава, до яких він не дістався, залишившись назавжди на Вознесенській гірці.
Ті з бойових побратимів князя Святослава, що лишилися живими, можливо, за допомогою жителів близьких слов'янських поселень, поховали великого князя-полководця за давнім обрядом, спаливши його разом із кіньми та слугами. Традиційного кургану не насипали, бо вже, з одного боку, великого поширення набуло християнство, яке не сприймало подібних обрядів, а з другого, - можливо, саму Вознесенську гірку вони вважали величним природним курганом на честь князя. А щоб вирізнити могилу з-поміж інших, подати своєрідний знак нащадкам, які шукатимуть сліди великого князя, проштрикнули поховання трьома шаблями. Хоча не виключено, що зробили це й печеніги, які боялися князя Святослава і після його смерті.
В. Грінченко датував княже поховання-спалення на Вознесенській гірці VIII століттям. І справді, чітко датованих речей, скажімо, монет Х століття у похованні не виявлено. Але треба врахувати, що Святослав з 964 р. майже не жив у Києві, постійно перебуваючи під час походів то серед хазар, то серед болгар. Добре відомо й про те, що він постійно отримував данину не тільки від болгар, а й від візантійців. Тож важко розраховувати знайти у його похованні щось характерне саме для князя давньоруського. А цінні ювелірні вироби VІІІ - ІХ ст. із скарбниць візантійських імператорів або болгарських ханів могли потрапити до Вознесенського поховання-спалення як трофеї. (Згадаймо: йшов Святослав до порогів, "узявши майна багато у греків...").
Місто Запоріжжя може пишатися тим, що має у своєму історичному надбанні таку пам'ятку, про яку наш земляк Михайло Міллер 1951 р. пророче написав: "...конче потрібно в майбутньому, як тільки зміниться існуючий тепер в Україні стан, провести на місці знахідки поховання найширші додаткові розкопи та розшуки. На тому ж місці мусить бути побудований пам'ятник українському князю-лицареві Святославу, а гора - придбати назвище "гори Святослава". Цю працю ми заповідаємо молодим українським археологам, історикам і патріотам".
Рішення Президента України про спорудження пам'ятника князю Святославу Ігоревичу в столиці свідчить про те, що це майбутнє настало, і пам'ятник великому київському князю має невдовзі з'явитися і в Запоріжжі.

"Кримська Свiтлиця" > #39 за 27.09.2002 > Тема ""Білі плями" історії"

Дата добавления: 2015-08-21