Ізборник 1076 року” – визначна пам’ятка духовної культури Київської Русі в контексті українознавства

Автор: Печеранський Ігор кандидат філософських наук, молодший науковий співробітник відділу історичних та теоретико-методологічних проблем українознавства НДІУ

“Ізборник 1076 року” – визначна пам’ятка духовної культури Київської Русі в контексті українознавства

Історія – пам'ять людства. Культура – часо-простір, що утворює духовну основу етносу та нації. Пригадувати та дбати про власне велике минуле є внутрішнім імперативом громадянина будь-якої країни світу. Україна не є виключенням. Одним із пріоритетних завдань українознавчих студій є проведення досліджень на ниві історії національної культури, що охоплюють вивчення та впровадження серед народу знань про духовний та матеріальний спадок нації. Ці спроби, на нашу думку, покликані сприяти вихованню у людей відчуття пошани до власної історії та культури, а відповідно, і поваги до самих себе як громадян Української держави.
Однією з видатних сторінок в історії України і українського народу є поява визначної пам’ятки писемної культури Київської Русі – “Ізборника 1076 року”.

З історії дослідження пам’ятки. З приписки в рукописі видно, що він у XIV ст. належав якомусь Семену, котрий тримав його в себе. Офіційно відомий світові з кінця XVIII ст. Існує досить ґрунтовний нарис В.Боброва “История изучения Святославова сборника 1076 г.”, який засвідчує точну дату появи твору, але втратив свою актуальність на сьогодні. Наприкінці XVIII ст. "Ізборник 1076 року" був власністю князя М. Щербатова, відомого російського державного діяча, історика і публіциста, через що в науку увійшов під назвою Щербатовського. У 1791 р. після його смерті кодекс було придбано разом з великою бібліотекою (25 000 книг) Катериною II і передано в Ермітаж. У 1852 р. у складі ермітажної збірки "Ізборник" надійшов у державну Публічну бібліотеку. У 1959 р. та 1963 – 1969 рр. рукопис було ґрунтовно відреставровано в Лабораторії консервації і реставрації документів у Санкт-Петербурзі. Нечіткі, затерті місця в «Ізборнику» були прочитані шляхом застосування фотоаналізу. 1965 р. здійснено видання рукопису.
Рукопис відомий в літературі як «Ізборник 1046 року», «Збірник Щербатова 1046 року», «Збірник 1076 року», «Збірник Святослава 1076 року», “Святославов сборник 1076 года” або “Сборник Святославов 1076 года”, «Ізборник 1076 року», «Ізборник Святослава 1076 року», “Святославов изборник 1076 года” або “Изборник Святославов 1076 року”. Як стверджують дослідники, ім’я князя Святослава у назві цього рукопису з’явилося за аналогією до відомого «Ізборника 1073 року». Під час вивчення ці видання постійно розглядалися разом. «Ізборник Святослава 1073 року» був списаний з болгарського оригіналу та зроблений на замовлення для князя Святослава Ярославовича (1027 – 1076), «Ізборник Святослава 1076 року» укладений на Русі для того ж князя [1, 49 – 50].

Зовнішні характеристики видання. Формат книги 16?12 см, 277 арк., 12 рядків. Пергамент. Оправа XV ст. – дошки, обтягнуті шкірою з тисненням. Рукопис вкладено в картонний футляр XIX ст. Кодекс потребує реставрації: деякі аркуші дуже забруднені, пергамент від вологи покоробився, письмо на багатьох аркушах стерлося і вицвіло. Устав чіткий, прямого накреслення з незначною різницею в товщині основних і додаткових штрихів, схожий на почерк «Ізборника Святослава 1073 року» і на дрібне письмо «Остромирова Євангелія». Висота літер – 0,3 см. Переписувачів – два: першому (Іоанну) припадає більшість аркушів рукопису – 1 – 228, 236 – 243, 260 – 276, другому (анонімному) – арк. 228 зв. – 236, 243 зв. – 259 зв. Йому ж належать усі малі ініціали і заголовки статей.

Основні положення твору. Упорядники “Ізборника 1076 року” називають ту частину твору, в якій викладаються погляди на суспільно-політичну проблематику, – “Звернення до Іоанна Грішного”. На думку низки дослідників (І. Огородника та В. Огородника), звернення до питань суспільних та державних було обумовлене тогочасним громадським життям Київської Русі. XI століття – час бурхливої активізації суспільно-політичних процесів, що супроводжувався виокремленням в автономію церковного устрою, підсиленням поділу на класи. Відповідно, це не могло опинитися поза увагою авторів “Ізборника…”, які намагалися осмислити ці події, шукаючи відповіді на наступні запитання: “як мають встановлюватись відносини індивідів з князівською і церковною владою; на яких принципах слід будувати відносини влади та церкви; як гармонізувати відносини між верхами” [5, 50 – 51]. Вирішення цих та інших проблем, які виникали в ситуації, що склалася між “верхами” і “низами”, намагалися представити через зустрічну дію двох сторін. Поведінка низів – безумовна покора державній і церковній владі. В свою чергу, як і церковники, так і князі повинні виправдовувати довіру підданих та формувати в собі чесноти, щоб завойовувати шану та підтримку “низів”. “Ізборник…” пропонує великокняжій владі визначати свою політику, виходячи з інтересів народних мас і діяти, опираючись на їх сили” [2, 84]. Автори твору вважають, що за допомогою вони повинні звертатись до текстів Св. Письма. Не стільки силою меча, скільки духовним багатством та мудрістю правління, основа якого – у справедливості, можна забезпечити стабільний розвиток держави.

Однією з цілей написання “Ізборника 1076 року” є педагогічно-виховна функція, що зумовлює виклад тексту у формі напучення та настанов для князівського кола. Відповідно, велику роль у формуванні особистісного начала представника княжого роду повинно відігравати “книжне” знання. Цікавими є думки І. Крип’якевича з цього приводу: “У збірнику 1076 р. є цікава стаття про читання книжок. Автор радить читати книжки помалу “и тришды обраштаяся о единой главизне”. Тільки тоді приносить книжка користь. Щоби мати користь з читання книжок, автор послуговується ось такими порівняннями й образами: узда є кермою і стримом для коня, для праведника – книги; не збудується корабель без цвяхів, ні праведник без читання книжок; як людина в полоні лине думкою до батьків, так думки праведника линуть до читання книжок; прикрасою для жовніра є зброя, для корабля – вітрила, для праведника – читання книжки” [4, 200.] Виховувати повагу до книги, прищепити любов до писаного слова як втілення мудрості необхідно.
Мудрість – у досягненні істини. “Отсе, брати, зрозуміймо і послухаймо розумовими ушима, зрозуміймо силу і поучення святих книг. Послухайте життя св. Василія і св. Іоанна Златоустого і св. Кирила Філософа та інших многих святих, і як ті житія попереду оповідають про них мовлячи: від молоду прикладалися до святих книг і тому подвигнулися на добрі діла. Гляди, в чім початок добрих діл – поучення святих книг. І сими, братове, подвигнімся на шлях життя, на діла їх; і навчаймося ненастанно книжних словес, творячи волю їх, як вони велять, щоб і ми стали гідні вічного життя на віки. Амінь” [6, 179]. Однак досягнення істини – це не тільки засвоєння “мудрості книжної”, але й визначення власної поведінки, у відповідності з отриманими знаннями та настановами. Недаремно на початку “Ізборника…” подаються рядки, присвячені вшануванню та звеличенню образу книги, оскільки вона – не лише колодязь знань, а й вірний провідник людини в житті. Звичайно, в переважній більшості випадків, під книжним знанням мається на увазі обізнаність із текстами Св. Письма і тих творів, де будується сюжет на основі біблійних істин. На законах Божих слід встановлювати закони Держави, що є запорукою духовної цілісності нації, – таким є заклик авторів “Ізборника 1076 року” під час звернення до “культури книжності”. Зокрема, виховні настанови викладені й у “Слові якогось отця до сина свого”, що складають зразок звичаєвої моралі: “Будь похилений головою і високий умом, очі звернені до землі, а духовні до неба. Уста притишені, а сердечні раз у раз взивающі до Бога. Ноги звільна ступающі, а умові швидко ідучі до небесної брами. Вуха затуляй на злі слухи, а умові раз у раз напружуй на шуміння святих слів, написаних у святих книгах. Руки май зігнені на збирання злого маєтку сего світу, а простерті на прийняття убогих. Не стидайся поклонити свою голову перед кожним сотвореним на образ Божий і не лінуйся почестити старшого віком і подбай про те, щоб заспокоїти його старість. Своїх ровесників стрічай миром, молодших від себе приймай з любов’ю, перед достойнішим від себе потрудися стояти” [6, 179 – 180].

Наголошуючи на тому, що цей твір є пам’яткою “книжної” культури Київської Русі, слід звернути увагу на його світоглядно-філософське значення. Духовне багатство книжної традиції виявилося передумовою формування нового світогляду русичів. Християнська філософія була першим інтелектуальним поштовхом філософської думки на Русі. Для обґрунтування своїх догматів релігія зверталася до основних здобутків філософської рефлексії у вирішенні питань про природу і сутність буття, призначення та долю людини, співвідношення віри та знання, у вирішенні деяких суспільних та ідеологічних проблем. Влучним зауваженням Г.Шпета і В.Горського є те, що філософські ідеї Київської Русі не були продовженням інтелектуальних настанов греко-римського світу, а зорієнтовані в руслі візантійсько-біблійної традиції та мають відносно автономне слов’янське коріння. Це пояснює розвиток основ києворуської духовної культури не в напрямку теоретичного пізнання, а в духовно-практичному способі освоєння світу. Філософія XI – XII ст. у Києві – феномен філософської культури, що становить прафілософський етап в історії української філософії. Відповідно “Ізборник 1076 року” є пам’яткою філософської культури Київської Русі, в якій викладені світоглядні основи моралі, права та суспільних відносин.
Даючи тверезу оцінку реальним фактам дійсності тих часів, київські автори “Ізборника…”, задля усунення суперечки між сюзеренами та підданими, пропонують “концепцію суспільного примирення і всезагальної згоди”. За умов підкорення громадян владі, слід будувати суспільно-політичні відносини за принципом милостині, вважають вони, який полягає у моральному та благородному ставленні усіх пануючих верств до підданих. У внутрішньополітичних процесах – це пожертвування на користь бідних, організація притулків для них, благодійні заходи, пом’якшення податків, обмеження самоуправства феодалів. На рівні особистісних стосунків це передбачає благочесне ставлення до людей різних станів та врегулювання всіх рівнів соціальних відносин за принципом гармонізації їх на основі справедливості. Основа справедливості – людинолюбство, тобто духовна ентелехія єднання та рівності всіх людей “за духом”, а відповідно, і “буквою” закону.
Велику увагу автори “Ізборника…” приділяють майновим питанням. Що слід розуміти під “багатством”, яке є ознакою величі та благоустрою людського життя? Як відповідь, київські письменники пропонують вибір між двома прикметниками – матеріальне та духовне. Опираючись на біблійні писання, вони наголошують на тому, що багатство дається людині Богом як внутрішні сили та можливості, тому їх слід скеровувати на “благі” цілі, щоб досягти спасіння в житті, уникнути гріховності. Автори висунули вимоги до внутрішнього життя кожного громадянина, зробивши наголос на тогочасному становищі народних мас. Зміст твору несе в собі реалістичну оцінку соціальних дисбалансів тих часів з метою укріплення духовної культури підданих через сповідування ідеалів суспільного співіснування – людинолюбства, совісті, допомоги тим, хто її потребує, та тверезою оцінкою життєвих ситуацій.

Оскільки запорукою здорового суспільства є не лише стабільне функціонування представницьких інтересів, але й розвиток внутрішніх принципів, в “Ізборнику…” сповідується ідеал дружби як приклад універсальної форми міжособистісних взаємин. “Таких собі друзів і радників обирай, що не все тобою мовлене вихваляють, а міркуваннями правдивими намагаються відповідати тобі” [3, 152 – 153]. Заповіді Св. Письма таким “медіатором” відносин між людьми пропагують любов. Але яку? Звісно, любов до Бога! Мовляв, у любові до Всевишнього люди об’єднуються. Київські автори вважають, що це тлумачення вимагає доповнення. В основі любові божественної лежить субординована ієрархічність та почуття. Натомість дружба – горизонт стосунків “Я – Ти”, в основі яких діють моральні принципи. Запорукою дружніх відносин є правда і щирість. Лише будуючи міжособові взаємини на одвертому ставленні до іншого, на щирій взаємовіддачі, можна досягти успіху у формуванні спільної будови духовного світу, що є одним з інтегруючих чинників консолідації національних інтересів.

Висновки. “Ізборник 1076 року” як визначна пам’ятка духовної культури Київської Русі відіграв велику роль у формуванні основ національного державотворення на українських землях. У процесі українознавчого висвітлення даного питання слід наголосити на актуальності цієї пам’ятки для формування національної свідомості молодого покоління України. Серед тих імперативних настанов, що були виголошені у творі, є підвалини, які можуть бути використані при розбудові сучасних проблем націє- і державотворення – світоглядно-філософська, суспільно-політична, етична, педагогічно-виховна та інші, що повинні становити основу розуміння феноменів “Україна” та “Світове українство” як предмета українознавчої науки.

Література

1. Будовниц И.У. «Изборник Святослава 1076 года» и «Поучение Владимира Мономаха» и их место в истории русской общественной мысли. – Л.: ТОДР, 1954.
2. Замалеев А.Ф., Зоц В.А. Мыслители Киевской Руси. Издание второе, переработанное и дополненное. – К.: Вища школа, 1987.
3. Изборник 1076 года. – М.: Наука, 1965. – 1091с.
4. Історія української культури / За загал. ред. І. Крип’якевича. – К.: Либідь, 1994. – 656 с.
5. Огородник І.В., Огородник В.В. Історія філософської думки в Україні. Курс лекцій: Навчальний посібник. – К.: Вища школа, 1999. – 543 с.
6. Франко І. Із лектури наших предків XI в. І. Збірник Святослава 1076 р. // Стара Україна. – Львів, 1924. – Вип. XII. – С. 179 – 183.

Дата добавления: 2015-08-21