Середньовіччя

· Флуар і Бланшфлор

· Окассен і Ніколетт

· Пісня про Роланда та інші епічні жести

· Кретьєн де Труа, Ланцелот

· Гійом де Лоріс, Жан де Мен, «Роман про Троянду»

Флуа́р і Бланшфло́р (фр. Floire et Blancheflor) – давньофранцузький роман у віршах невідомого автора, створений між 1160 і 1170 роками.

Роман складається з майже 3000 віршованих рядків, поєднаних парним римуванням. У творі йдеться про кохання між Флуаром, королевичем, що мешкає в арабській Іспанії, та Бланшфлор, донькою ув’язенної християнської рабині. Діти народжуються в той самий час, разом ростуть й невдовзі закохуються одне в одного. Подібно до новели “Окассен і Ніколетт”, батьки намагаються розлучити закоханих, врешті вони продають Бланшфлор як рабиню, й та опиняється зачиненою в жіночій башті вавилонського еміра. Флуар вирушає на пошуки й справді знаходить її там. Флуар і Бланшфлор таємно живуть разом у башті, та якось емір застає їх удвох. Закоханим загрожує розправа. Проте чистота їхнього кохання, вірність та самопожертва зворушують еміра настільки, що той погоджується відпустити обох. (У народній версії цього роману Флуар здобуває свободу для обох в бою).

Структура роману надзвичайно продумана: ефект напруженості досягається завдяки зумисним відступам – дискусіям про лицарскі чесноти й вартості. Автор роману був доволі освіченою людиною, оскільки в оповіді є багато посилань на різні тогочасні твори.

Арабське походження роману сьогоднішні дослідники відкидають, хоча не виключено запозичення з арабської традиції окремих елементів (як, наприклад, жіноча башта – своєрідний гарем). Так само малоімовірним вважається сьогодні приналежність роману до візантійського культурного кола. Сюжет і структура роману вписуються в традицію французької середньовічної літератури.

· M. Pelan, Floire et Blancheflor, ed. critique avec commentaire, Paris, 1937.

· Floire et Blancheflor (Old French poem),(Paris: Ophrys, 1975) Margaret McLean Pelan, ISBN 2708004123

· Gero von Wilpert, Lexikon der Weltliteratur, Werke, Alfred Kröner Verlag, Stuttgart, 1980.

Окасе́н і Ніколе́т (фр. Aucassin et Nicolette) – анонімна старофранцузька новела, створена близько 1200 року пікардійським діалектом старофранцузької мови.

Подібно до роману «Флуар і Бланшфлор», це історія кохання графського сина Окасена з Боке́ра (фр. de Beaucaire) до Ніколет, рабині-мусульманки, викраденої з арабської Іспанії. Батьки Окасена були різко проти такого, на їхній погляд, нерівного зв’язку. Тож після численних негараздів закохані мусили тікати. Притулок вони знаходять у сусідньому лісі в хижці Ніколет. Звідтіля вони потрапляють в загадкову країну Торлор (фр. Torelore), світ-навпаки, де вони живуть три роки, та раптом на той край нападають сарацини, й обох викрадають на різних кораблях. Корабель Окасена прибився до берега якраз неподалік від Бокера, де він здобуває знову свободу й дізнається, що його батьки вже померли й він став єдиним спадкоємцем великих маєтностей. Та Окасен перш за все побивається за коханою. У той самий час Ніколет потрапляє до Карфагену, де її пізнають, як доньку тамтешнього короля. Перевдягнувшись в жебрачку, Ніколет вирушає на пошуки Окасена, якого врешті знаходить в Бокері.

Окасен і Ніколет – єдина новела, написана в жанрі шантефабль (фр. chantefable), що поєднує прозові частини з семискладовими асонансними віршами. В самому тексті, при зміні прозових і віршованих частин, йдуть ремарки, які вказують, що наступну частину слід співати (фр. or se cante) або слід оповідати (фр. or dient et content et fabloient). Тож деякі дослідники вважають цей твір приналежним до середньовічного театру. Щоправда прозові частини за стилістичними засобами та вишуканістю мови не поступаються поетичним.

Ніколет – досить нетиповий жіночий образ для середньовічної літератури. Її роль надзвичайно активна, саме Ніколет виявляє ініціативу й визначає розвиток подій. Тоді як деякі лицарські подвиги Окасена позбавлені аури геройства й зображені скоріше в іронічному ключі. Сюжет новели перегукується зі старофранцузьким романом «Флуар і Бланшфлор» (кохання знатного лицаря й сарацинської дівчини) й має паралелі в деяких інших творах давньофранцузької літератури.

· G. Cohen, Aucassin et Nicolette, Paris, 1941.

· Gero von Wilpert, Lexikon der Weltliteratur, Bd. 2, Werke, Alfred Kröner Verlag, 1988.

· Jean Dufournet: Aucassin et Nicolete. Flammarion, Paris 1995, ISBN 2-08-070261-0.

· Wolfgang Lange (Hrsg.): Die Geschichte von Aucassin und Nicolete. Insel-Verlag, Frankfurt/M. 1987, ISBN 3-458-19071-6.

· Roger Pensom: Aucassin et Nicolete. The Poetry of gender and growing up in the French middle ages. Lang, Frankfurt/M. 1999, ISBN 3-906761-41-X.

· Julius Schlickum: Die Wortstellung in der altfranzösischen Dichtung "Aucassin et Nicolete". Sändig Reprints, Walluf 1976, ISBN 3-500-30280-7 (репринт видання Heilbronn 1832)

Трістан та Ізольда (Tristan & Isolde або Tristan & Yseult) — легендарні персонажі середньовічного лицарського роману XII століття. Паралелі до мотивів роману ми знаходимо в переказах давньосхідних, античних, кавказьких та ін. Але в поезію феодальної Європи сказання це прийшло в кельтському оформленні, з кельтськими іменами, з характерними побутовими рисами.

Сказання це виникло в районі Ірландії і кельтизованій Шотландії і вперше було історично приурочено до імені піктського принца Дростана (VIII століття). Звідти воно перейшло в Уельс і Корнуолл, де забарвилося низкою нових рис. У XII столітті воно стало відомо англо-норманським жонглерам, один з яких близько 1140 року переклав його у французький роман («прототип»), що до нас не дійшов, але послужив джерелом для всіх (чи майже всіх) подальших літературних його обробок. (Така думка Ж. Бедьє, але цю точку зору сьогодні взято під сумнів. Багато вчених схиляються до думки, що зовсім не обов'язково повинен був існувати «прототип» Бедьє). Якщо існування роману загадкового Брера або Бледріка вельми сумнівне, то, мабуть, книга якогось Ла Шевро (або Ла Шьєвра) — це не вигадка і не спритна містифікація, і вже навряд чи можна заперечувати твердження Кретьєна де Труа, в пролозі «Кліжеса», що він написав роман «про короля Марка і біляву Ізольду».

Безпосередньо від «прототипу» походять:

· Втрачена нами проміжна ланка, що породила:

o Французький роман Беруля (бл. 1180, збереглися лише уривки)

o Німецький роман Ейльгарта фон Оберге (бл. 1190)

· Французький роман Томаса (бл. 1170), що породив:

o Німецький роман Готфріда Страсбурзького (початку XIII століття)

o Невелику англійську поему «Сер Трістрам» (кінця XIII століття)

o Скандинавську сагу про Трістана (1126)

o Епізодичну французьку поема «Безумство Трістана», відому у двох варіантах (близько 1170)

o Французький прозовий роман про Трістана (бл. 1230) і т. д.

У свою чергу від перерахованих французьких і німецьких редакцій походять пізніші редакції — італійські, іспанські, чеські і т. д., аж до білоруської повісті «Про Трищане і Іжоте».

Хоча від книги Беруля збереглися фрагменти більших розмірів, ніж від роману Томаса (відповідно 4485 і 3144 вірша), увагу дослідників привертає насамперед творіння нормандця. По-перше, роман Томаса відзначений більшою літературною обробкою, ніж книга Беруля, часом чарівного у своїй наївності, але часто заплутаного в протиріччях вихідного сюжету. По-друге, завдяки своїм літературним достоїнствам, роман Томаса викликав цілий потік наслідувань і переказів, що дозволяють заповнити втрачені частини.

Томас Мелорі: «Смерть Артура» (фр. Le Morte d'Arthur) 1485 включає в себе Книгу про Трістама (The Fyrst and the Secunde Boke of Syr Trystrams de Lyones). Джерело — прозаїчний «Роман про Трістана». Мелорі остаточно знімає трагізм легенди, відкидає скорботний фінал — Трістрам і Ізольда залишаються живі і здорові.

Шляхом звіряння похідних версій низка дослідників (Бедьє, Гольтер та ін.) поновили в основних рисах зміст і конструкцію «прототипу».

Трістан, королевич Лоонуа, рано осиротів і, ховаючись від підступів мачухи, потрапив у Тінтагель — до двору свого дядька, Корнуельського короля Марка. Той, не маючи власних дітей, дбайливо виховав його і мав намір зробити своїм наступником. Чотири барони при дворі короля, Андре, Генелон, Гондоїн і Деноален зневажають його прихильність до Трістана. Юний Трістан надає своїй новій батьківщині велику послугу, убивши в поєдинку ірландського велетня Морхульта, що стягував із Корнуельса живу данину. Сам тяжко поранений отруєною зброєю Морхульта, Трістан сідає в човен і пливе навмання в пошуках зцілення, яке він отримує в Ірландії від білявої принцеси Ізольди, майстерної в лікуванні.

Пізніше, коли васали примушують Марка одружитися для отримання законного спадкоємця, Трістан добровільно шукає йому наречену і привозить Ізольду. Але в дорозі він помилково випиває з нею любовний напій, який їй дала мати для забезпечення міцної любові між нею та чоловіком. На кораблі між Трістаном і Ізольдою виникає гріховна близькість.

Перед весіллям Трістан переживає і звертається за порадою до свого вихователя Гуверналу. Той каже, що в першу ніч слід погасити всі свічки і підкласти до короля Бранжьєну, служницю Ізольди. Так вони і роблять. Король так і не здогадався про підміну. Трістан та Ізольда пов'язані любов'ю настільки ж сильною, як життя і смерть. Між ними відбувається низка таємних побачень, але нарешті вони викриті і засуджені. Вони біжать і довго поневіряються в лісі. Потім Марк прощає їх і повертає Ізольду до двору, але велить Трістану піти. Багато разів від покарання і смерті їх рятують вірні Гувернал і Бранжьєна.

Трістан їде до Британії і здійснює там низку подвигів. У короля Британії є сини Каердін, Рівален, і дочка Ізольда Білорука. Одного разу уві сні Трістан вимовляє вголос визнання своєї любові до Ізольди. Каердін ж упевнений, що Трістан говорить про його сестру, Ізольду Білоруку. Він розповідає про це своєму батькові, і той із радістю віддає Трістану свою дочку, Трістан же не сміє відмовитися. Був улаштований весільний бенкет — проте, вірний своєму почуттю до першої Ізольди, Трістан не зближується з дружиною.

Одного дня Трістан поранений отруєною зброєю і просить Каердіна, сина престолу Британського, відправитися до білявої Ізольди з благанням приїхати і поговорити останній раз у житті з коханим. Вони домовилися, що якщо Каердіну вдасться привезти Ізольду, на його кораблі буде виставлене біле вітрило, в іншому випадку — чорне.

Ревнива дружина Трістана, довідавшись про це, в останній момент говорить Трістану, який умирає, що показався корабель із чорним вітрилом. Трістан повертається до стінки і вимовляє: «Я більше не можу стримувати своє життя», — тричі вигукує: «Ізольда, дорога!» — і вмирає. Ізольда сходить на берег, лягає поруч із тілом Трістана і вмирає від туги за коханим. Їх ховають у сусідніх могилах по обидві сторони абсиди храму в Тінтагель, і терен, зелений та міцний, із запашними квітами, за ніч перекидається через каплицю і потрапляє на могилу Ізольди. Тричі рубають терен городяни, і тричі він виростає. Згодом король Марк дізнається про це чудо і забороняє будь-коли зрізати терну. Король Марк хотів залишити при собі Гувернала з Бранжьєною, але вони не захотіли. Гувернал став королем Лоонуа, спадкоємцем якого був Трістан, а Бранжьєна — його дружиною й королевою.

Автор «прототипу» надзвичайно розвинув сюжетно кельтське сказання, приєднавши до нього низку додаткових рис, взятих ним з різноманітних джерел — з двох кельтських переказів (плавання Трістана за зціленням), з античної літератури (Морольта-Мінотавр і мотив вітрил — з сказання про Тезея), з місцевих чи східних сказань новелістичного типу (хитрості закоханих). Він переніс дію в сучасну йому обстановку, включивши в нього лицарські звичаї, поняття та установи і в основному раціоналізовані казкові і магічні елементи.

Але головним його нововведенням є оригінальна концепція взаємин між трьома основними персонажами. Трістан весь час мучиться свідомістю порушення ним троякого боргу по відношенню до Марка — його прийомного батька, благодійнику і сюзерену (ідея васальної вірності). Це почуття посилюється великодушністю Марка, який не шукає помсти й готовий був би поступитися йому Ізольдою, але захищає свої права тільки в ім'я феодального поняття престижу короля і честі чоловіка.

Цей конфлікт між особистим, вільним почуттями люблячих і суспільно-моральними нормами епохи, що пронизує весь твір, відображає глибокі суперечності в лицарському суспільстві й його світогляді. Зображуючи любов Трістана та Ізольди з гарячим співчуттям і малюючи в різко негативних тонах усіх, хто хоче перешкодити їхньому щастю, автор не наважується відкрито протестувати проти панівних понять і установ та «виправдовує» любов своїх героїв фатальною дією напою. Тим не менш, об'єктивно роман його виявляється глибокою критикою старозавітних феодальних норм і понять.

Це соціальний зміст «прототипу» у формі художньо розробленої трагічної концепції перейшов у більшій чи меншій мірі в усі наступні обробки сюжету і забезпечив йому виняткову популярність аж до епохи Відродження. У пізніший час він також багато разів розроблявся поетами в ліричній, оповідній і драматичній формі, особливо в XIX столітті. Найбільшими обробками його тут є — опера Вагнера «Трістан та Ізольда» (1864; по Готфріду Страсбурзькому) і композиції Жозефа Бедьє «Роман про Трістана та Ізольду» (1898; в основному відтворює зміст і загальний характер «прототипу»).

· У 1982 році на честь цих персонажів Міжнародний Астрономічний Союз присвоїв кратерам на супутнику Сатурна Мімасі найменування Трістан і Ізольда.

· Німецька power-metal-група Grave Digger розповідає історію Трістана й Ізольди в альбомі Excalibur 1999 року.

· На честь Ізольди названий астероїд 211 Ізольда, відкритий 10 грудня 1879.

· Golther W. Tristan und Isolde in der Dichtung des Mittelalters und der neuen Zeit.

· Loth J. Contribution à l'étude des Romans de la Table ronde.

· Schoepperle G. Tristan and Isolt, 2 vls.

· Bruce T. D. The Evolution of Arthurian Romance....

· Ranke Fr. Tristan und Isolde.

· Kelemina J. Geschichte der Tristan-Sage nach den Dichtungen des Mittelalters.

· Bauerhorst K. Bibliographie der Stoff-und Motivgeschichte der deutschen Literatur. (Ця література: 21 назва)

· Збірка «Трістан і Ісольда», «Праці Інституту мови і мислення» при Академії наук, II, Л., 1932.

Пі́сня про Рола́нда (фр. «Chanson de Roland») — героїчний епос французького середньовіччя, що належить до циклу поем «Chanson de geste» (пісні про діяння).

Найбільш рання з редакцій, що дійшли, — Оксфордська (близько 1170).

Історичну основу її складає епізод розгрому басками у Ронсевальській ущелині в Піренеях (778) ар'єргарду військ Карла Великого, що відступали з Іспанії, на чолі з Роландом. У поемі баски-християни замінені маврами-мусульманами, події виявилися перенесеними в обстановку феодального суспільства X—XII ст.

Уперше «Пісня» надрукована в Парижі в 1837.

Італійські поети Л.Пульчі, М.Боярдо й Л.Аріосто в своїх поемах переробляли оповіді про Роланда у дусі гуманістичних ідей Відродження.

У своєму описі битви при Гастінгсі в 1066 році, створеному до 1127 року, Вільям Мальмсберійский розповідає, що перед битвою була виконана cantilena Rollandi, пісня про Роланда, «щоб прикладом войовничого мужа надихнути бійців». Вас додає до цього, що її співав Тайлефер, який просив для себе честі завдати першого удару ворогові.

Найбільш рання з редакцій «Пісні», що дійшли до нашого часу, — Оксфордський рукопис, написаний близько 1170 року або 1180 року англо-норманським діалектом старофранцузької мови. Зараз рукопис зберігається в Бодліанськькій бібліотеці в Оксфорді. Припускають, що цей рукопис був своєрідною «шпаргалкою» і використовувався для того, аби при потребі освіжити пам'ять співака.

Після успішного семирічного походу в мавританську Іспанію імператор франків Карл Великий завойовує всі міста сарацинів, крім Сарагоси, де править цар Марсилій. Маври, представлені в поемі язичниками, скликають раду у Марсілія і вирішують відправити до Карла послів. Посли пропонують французам багатства і кажуть, що Марсилій готовий стати васалом Карла. На раді у франків бретонський граф Роланд відкидає пропозицію сарацинів, але його недруг граф Ганелон (варіант: Ганелон) наполягає на іншому рішенні і їде як посол до Марсилія, задумуючи знищити Роланда. Ганелон налаштовує Марсилія проти Роланда та 12 перів Франції.

Ганелон радить Марсилію напасти на ар'єргард армії Карла Великого. Повернувшись до табору, зрадник каже, що Марсилій згоден стати християнином і васалом Карла. Роланда призначають командувати ар'єргардом, і він бере з собою тільки 20 тисяч чоловік.

У результаті зради графа Ганелона загін франків виявляється відрізаним від основного війська Карла, потрапляє в засідку в Ронсевальській ущелині й вступає в бій з переважаючими силами маврів. Перед цим Роланд кілька разів відмовляється пристати на пораду друзів і покликати підмогу, поки не пізно. Проявляючи чудеса мужності, Роланд і його сподвижники — граф Олів'єр, Готьє де л'Ом і архієпископ Турпін (турпеї) — відбивають численні атаки маврів, але, врешті-решт, гинуть.

Карл занадто пізно зауважує недобре і повертається в Ронсеваль. Розгромивши підступного ворога, імператор звинувачує Ганелона у зраді. Той заявляє, що не винен у зраді та з метою виправдання виставляє на судовий поєдинок свого могутнього родича Пінабеля. На стороні обвинувачення б'ється граф Тьєррі. Він перемагає Пінабеля і Ганелон разом зі всією своєю сім'єю гине.

Дюрандаль (фр. Durandal) - меч Роланда, персонажа численних середньовічних легенд і літературних творів, включаючи «Пісню про Роланда».

Викований ковалем Галаном (вар. - ковалем Мадельгером з Регенсбурга, Муніфіканом). Вручений Карлом Великим своєму лицареві після складення ним присяги. Викований з того самого заліза, що й меч короля Жуаєз ("радісний").

У руків'ї меча зберігалися мощі (кров св. Василя, нетлінний зуб св. Петра, волос Діонісія Паризького, клапоть від ризи Діви Марії)^[1].

Припускають, що назва меча походить або від прикметника "dur" - "твердий", або від дієслова "durer" - "бути міцним, стійким, тривалим" ^[2]. За іншою версією, назва меча — арабського походження.^[3]

Вмираючи, Роланд хоче знищити його, щоб меч не дістався ворогам.

Пора нам, Дюрандалю, з тобою попрощатись.

Для мене ти вже більше не придатний.

З тобою недругів ми багатьох побили,

З тобою землі ми великі підкорили.

Він б'є ним об скелю, але лезо навіть не щербиться.

«Пісня про Роланда» не дає відповіді, що трапилося з Дюрандалем далі. «Карлусмагнуссага», що спирається, ймовірно, на незбережені французькі джерела, розповідається про те, що Карл посилає 5 лицарів вийняти меч з рук загиблого, але їхні зусилля виявляються безрезультатними. Нарешті, імператор проголошує молитву, й рука Роланда розтискається. Карл кидає неушкоджений меч Роланда в озеро, але забирає собі руків'я зі святими мощами.

У французькій мові Дюрандаль - жіночого роду. До меча, як до коханої, звернена щира прихильність і любов лицаря. Сцена його прощання з мечем вважається однією з найбільш зворушливих в літературі.

· Пісня про Роланда. Старофранцузький епос в перекладі з передмовою і поясненнями В. Щурата. Львів 1918

· Пісня про Роланда / Переклад Вадима та Нінелі Пащенків. — К.: Либідь, 2003.

· Adriana Kremenjas-Danicic (Éd.), Les Sentiers européens de Roland. Europski dom Dubrovnik, Dubrovnik 2006, ISBN 978-953-95338-0-7.

· Aline Laradji, La Légende de Roland: de la genèse française à l'épuisement de la figure du héros en Italie, L'Harmattan 2008, ISBN 978-2-296-07027-1.

· Hans-Erich Keller, Autour de Roland. Recherches sur la chanson de geste, Champion 2003, ISBN 978-2-7453-0948-8.

· Robert Lafont, La Geste de Roland. Espaces, textes, pouvoirs, L'Harmattan 1991, ISBN 978-2-7384-0675-0.

· Jean Claret, La Unarde, le mystère de Roncevaux, Editeur RABIOU, 2010 ISBN 978-2-7466-1919-7 43 pages.

Жеста, шансон де жест (фр. Chanson de geste — пісні про діяння) — жанр французького героїчного епосу, що має наскрізну тему. Жести створювалися у Франції в IX—XII століттях. Це ліро-епічні поеми за історичними мотивами, що мають, як правило, одного центрального героя. Загалом до сьогодні збереглося близько 90 жест. Як правило, одна поема-жеста описує один з епізодів життя персонажа.

Вираз «chanson de geste» зустрічається в середньовічних пам'ятках починаючи з XII століття. Слово «жеста» (geste, від лат. gesta, «діяння») означало старофранцузькою мовою «розповідь про подвиги» і відносилося насамперед до героїчних традицій, пов'язаних з окремим персонажем, або з його родом, або навіть з цілим колективом.

Поеми збереглися приблизно в сотні рукописів XII—XIV століть. У середині XIX століття цей жанр заново відкрили філологи-романтики.

Хоча ранні жести були переважно анонімні, в їхніх текстах збереглося близько п'ятнадцяти імен поетів, які претендували на авторство відповідних поем. Вважалося, що перу одного з них, Адену ле Руа, належали три поеми «Дитинства Ож'є Данця», «Великонога Берта» і «Бев де Коммарші». Очевидно, поети, що повідомляють нам свої імена в текстах, справді були авторами цих творів. Ймовірно, що вони належали до аристократичних кіл, в яких жонглер користувався повагою, і тому вони цілком могли наважитися на саморекламу без побоювань, що це визнають за нахабство. Автори ж більшості інших поем, що залишаються безіменними, могли бути вихідцями зі скромніших верств, де поезія вважалася не настільки поважним заняттям, щоб про нього можна було говорити з гордістю.

Щодо походження жест у медієвістиці зафіксовано відмінні погляди. Більшість дослідників вважають, що жеста у своїй первісній формі виникла, найімовірніше, ближче до середини XI століття. Судячи за внутрішніми і зовнішніми даними, які містяться в найдавніших текстах, вона зародилася, очевидно, на півночі Франції, між Луарою і Соммою, а точніше, в західній частині цього регіону (в Нормандії і прилеглих до неї областях).

Перших медієвістів вразив часовий розрив між самими поемами і реальними подіями, на яких, була заснована епічна фабула. Встановивши, що їх розділяє три-чотири століття, вони спробували заповнити її: або припускаючи існування безперервної традиції і тим самим відносячи витоки жанру до каролінзької епохи, то висуваючи різні гіпотези щодо способу передачі «епічних легенд». Теорії з другого питання зводяться до двох типів: вони або допускають наявність місцевих народних традицій, які можуть включати в себе розповідні "кантилени" — різновид поетичної балади; або ж виходять з припущення про те, що безпосередні дані (документ, хроніка) були оброблені якимись посередниками і в такому вигляді дійшли до поетів. Їхня аргументація будується не стільки на фактах, скільки на здогадах. Надійних документів дуже мало, всі вони залежве годяться для широких узагальнень.

Два документи постійно згадуються в дослідженнях: перший, так звана «Пісня про святого Фарона» — це фрагмент з восьми віршів, явно епічного змісту, написаних перекрученою латиною; він процитований у одного агіографа IX століття, який бачить у ньому народний плач, що виконувався жіночими хорами. Другий з цих документів, «Гаазький фрагмент», — уривок епічної поеми в прозовому латинською переказі першої половини XI століття, надзвичайно важкий для тлумачення: можливо, це залишок якоїсь латинської поеми шкільного типу на сюжет, узятий з народної традиції і споріднений з майбутньою жестою про Гійома Короткого Носа.

Сьогодні медієвісти переважно схиляються до думки, що в різних жестах процес запозичення відбувався по-різному. Проте різні дослідники наголошують на різних домінантних джерелах жест. Так висувалися припущення, що деяким поемам (наприклад, " Гормон та Ізамбар ") могли передувати кантилени, які в свою чергу походили з усної народної традиції. Таких поглядів дотривувалися дослідники Гастон Паріс та Луї Готьє. Італійський дослідник П. Райн вважав, що основою жест можуть бути франкські легенди. Французький філолог П. Майєр найважливішим джерелом жест вважав спогади про історичні події. А. Азар вважав, що найдавніші пісні з циклу про Гійома або «Паломництво Карла Великого» засновані на ампліфікації церковного походження. Гіпотеза про пісенну ґенезу жест була спростована англійським дослідником В. П. Кером, швейцарцем А. Геслером та російським науковцем О. Веселовським.

Доведено, що строфа жест лесса склалася в рамках архаїчного жанру «пісень про святе»: їхній спершу правильний куплет поступово розвинувся в лессу, поступаючись потребам розповіді. Ті ж пісні про святе містять у зародку й епічну систему з'єднання лесс, і систему формул. Нарешті, слід враховувати переважно розповідний характер пісень про святе. Не менш разючі зв'язки між ними і в плані змісту. У піснях про святе значне місце займає лицарська тематика (політика і навіть війна); найдавніші пісні про діяння будуються на кількох простих опозиціях антитез, релігійних за змістом (християнин — язичник, торжество віри — поразка диявола, обраність лицаря — прокляття його супротивника) і проілюстрованих майже агіографічним мотивами (поклоніння реліквіям; фразеологія, за якою смерть на полі битви постає як мучеництво).

Як видно з джерел, в ранній період вживався восьмискладник рядок, який потім поступово змінився десятискладником або олександрійським віршем.

З середини XII століття зображення подвигів лицаря поєднується з описами його господарського життя (грошових, земельних питань). Одночасно, під впливом куртуазної моралі, в поемах з'являються жіночі фігури, на яких частково зосереджений інтерес публіки.

У XIII столітті жести стали набувати великого обсягу. З погляду віршування асонанс поступово витіснявся римою.

У кінці XIII століття така лицарська якість, як звиттяга остаточно відтісняється іншими оповідальними мотивами, запозиченими з роману: пізні пісні про діяння не відрізняються від нього практично нічим, крім леси. Виникають такі жести, як «Айа Авіньйонський»,«героєм»якої є жінка, що сіє своїми чарами розбрат у лавах воїнів, феєричний «Гюон Бордоський» і поема «Адені-ле-Руа», яку можна розглядати, як предтечу роману плаща і шпаги.

У XIV столітті відбувається переробка більш ранніх поем та, часом, їх об'єднання у великі «лицарські романи». Окрім того виникають адаптації жест, їхні сюжети переходять в інші літератури Європи. У жестах «Гуго Капет» і «Карл Лисий» вводяться нові персонажі; остання поема вважається однією з найпізніших пісень про діяння.

Особливий інтерес пстановить норвезька прозаїчна компіляція, «Карламагнуссага», здійснена близько 1230-1250 років і значно розширена й збагачена в 1290-1320 рокахневідомим ісландським ченцем; це надзвичайно цінне джерело відомостей про французький епос.

Останній розквіт жанру жест спостерігається в південній Італії. В кінці XIII - початку XV століття деякі французькі пісні, в тому числі «Роланд» і «Алісканс», були перекладені перехідною мовою, що звалася «франко-венетська». Основна частина цих текстів збереглася в рукописах венеціанського собору Святого Марка. Вони свідчать про те, що французький епічний матеріал отримав в Італії широке поширення. Звідси виникла пізніша компіляція Андреа та Барберіні «Reali di Francia» («Французькі королі»). Інші франко-венетські пісні відходять від своїх зразків, цілковито переінакшуючи їх. Нарешті, окремі пісні зберігають французьку епічну форму, але є оригінальними творами, наприклад, «Входження до Іспанії» кінця XIII століття, що належить невідомому падуанському поетові, і його продовження, «Взяття Памплони», написане близько 1330 року Ніколо з Верони. До останніх двох пісень зверталися згодом багато італійських поетів XIV століття; саме вони стоять біля витоків поем Боярдо та Лудовіко Аріосто.

У XV столітті французький епос відійшов у минуле. У цей період придворні літератори створюють за велінням правителів нові прозові переробки окремих груп пісень попередньої епохи: так, Давид Обер підносить герцогу Бургундському «Хроніки і завоювання Карла Великого». Ці прозові переспіви служать джерелом більшості французьких і загалом європейських романів XV-XVI століть, а потім і цілої традиції народної літератури, ярмаркових книг, які циркулюють в різних областях Європи аж до XVIII століття.

За класифікацією трувера Бертрана де Бар-сюр-Оба вирізняють три цикли жест:

· Королівські жести. Центральною поемою тут є Пісня про Роланда. Головний герой циклу — король Карл Великий.

· Жести Гарена де Монглана. Головний герой циклу — ідеальний васал Гійом Оранжський, нащадок міфічного Гарена де Монглана. До цього циклу належать такі жести, як «Коронування Людовика», «Німська підвода», «Пісня про Гійома Оранжського», «Приборкання Оранжа» та ін.

· Жести бунтарів, або Жести зрадників, також Жести Доона де Маянса. До циклу входять такі поеми, як «Жерар де Руссільон», «Жеста Рено де Монтобана», «Рауль де Камбре». До цього ж циклу зараховують і «Поеми про Лотарінгців».

Сучасне літературознавство виділяє ще три цикли жест:

· Жести хрестових походів (фр. cycle de la croisade), наприклад «Лицар Лебедя» (Le Chevalier au cygne) «Пісня Антіохії» (Chanson d'Antioche)

· Лотарінгські жести (фр. geste des Loherains), наприклад «Ґарен ле Лоерен» (Garin le Loherain)

· Нантейські жести (фр. geste de Nanteuil)

Деякі поеми не піддаються класифікації за циклами:

· «Флоовант», героєм якого є син Хлодвіга

· дві жести XII століття про Елі де Сен-Жиле

· романна поема «Амі та Аміль» (кінець XII століття)

· «Гюон Бордоський».

· Jean-Pierre Martin, Les Motifs dans la chanson de geste. Définition et utilisation (Discours de l'épopée médiévale, I), Centre d'études médiévales et dialectales de l'Université de Lille III, 1992

· Jean-Pierre Martin, Orson de Beauvais, chanson de geste du XIIe siècle, Paris, Honoré Champion, " Classiques Français du Moyen Age ", n° 140, 2002 (ISBN 2-745-30613-8)

· Orson de Beauvais et l'écriture épique à la fin du XIIe siècle: traditions et innovations, 480 pages, Paris, Honoré Champion, " Nouvelle bibliothèque du Moyen Age ", 2005 (ISBN 2-745-31186-7)

· Dominique Boutet, " Chevalerie et chanson de geste au XIIe: essai d'une définition sociale ", dans Revue des langues romanes, 110:1, 2006, p. 35-56.

· Guillaume Issartel, La geste de l'ours: L'épopée romane dans son contexte mythologique, XIIe-XIVe siècle, Honoré Champion, 23 mars 2010 (ISBN 9782745318992)

· Le cheval et l'épée, ou les 4 fils Aymon de l'auteur Jean Luc Duvivier de Fortemps et l'illustrateur Hervé Gourdet 2010 ISBN 978-2-953-6281-0-4

Кретьєн де Труа, християнин (фр. Chrétien de Troyes; бл. 1135 — бл. 1185) — середньовічний французький майстер куртуазного роману.Виклад артурівського сюжету в літературі поклав Гальфрід Монмутський, а потім протягом трьохсот років розробляли дуже багато авторів. Найбільший внесок зробив Кретьєн де Труа. Кретьєн де Труа не був творцем жанру лицарського роману. Він не був першим, хто почав писати про лицарів Круглого столу, Артурівської епохи. Не він затвердив правила поведінки для ідеального лицаря. Але саме Кретьєн де Труа показав, як складно уживаются дві головні цінності, яким поклоняється лицар: васальне почуття зобов'язання і любов до прекрасної дами. Про життя Кретьєна де Труа відомо мало. Сюжети і стиль його романів свідчать про хорошу освіту, властиву клірикам того часу, а натяки і присвяти вказують на зв'язки Кретьєна де Труа з двором графині Марії Шампанської (з 1164), за вказівкою якої Кретьєн де Труа написав роман про Ланселота, і з двором графа Філіппа Фландрского (1169-1188), на замовлення якого був написаний роман про Персефаля, що залишився незакінченим через смерть автора. Важливою особливістю романів Кретьєна де Труа є їх атмосфера щасливої любові, що наповнює, підносить уявлення про подвиг. Осмислена любов і осмислений подвиг йдуть рука об руку, вони звеличують людину, утверджують її право на глибоко індивідуальний, неповторний внутрішній світ. Важливою особливістю романів Кретьєна де Труа є їх атмосфера щасливої любові, що наповнює, підносить уявлення про подвиг. Осмислена любов і осмислений подвиг йдуть рука об руку, вони звеличують людину, утверджують її право на глибоко індивідуальний, неповторний внутрішній світ. У своїх романах Кретьєн де Труа відмовляється від докладного викладу всього життя героя. Він як би вибирає з вічної екзистенції артурівського світу типового героя і яскравий епізод, якому і присвячує роман. Тому в романі завжди один герой (його ім'ям звичайно і названий роман) і один конфлікт, навколо якого і концентрується вся дія. Можна, звичайно, говорити не про одного героя, а про одну любовну пару, але жінки в романах займають все ж таки підлегле місце, хоча часом вони грають дуже значну роль. Сконцентрованість сюжету навколо одного епізоду, у якому діє молодий герой, приводить до того, що король Артур, уособлення і захисник справжнього лицарства, практично не приймає участі в дії. Наскільки герой молодий, активний і здатний на саморозвиток, настільки король нескінченно мудрий, старий і, власне кажучи, статичний.

Кретьєн залишив не тільки п'ять романів, але також зразки лірики, поему «Філомена» і пам'ятник житійної літератури — агіографічну поему (її іноді неточно називають «романом») «Вільгельм Англійський».

Очевидно юнацьке захоплення Кретьєна Овідієм. Сліди цього захоплення виявляються не тільки в збереженій «Філомені» і в назвах інших, що не дійшли до нас, обробок ряду Овідієвих сюжетів, не тільки в прямому вказуванні на захоплення давньоримським поетом (з цього починається, як відомо, «Кліжес»), а й у виявлених дослідниками ремінісценціях з Овідія в ряді романів.

До нашого часу дійшло кілька куртуазних романів Кретьєна де Труа: «Ерек», що оповідає про перемогу кохання над лицарською доблестю, «Кліжес», оброблена відповідно до вимог куртуазного стилю історія Трістана та Ізольди, «Лицар воза» про кохання Ланселота до королеви Джиневри, «Івейн, або лицар з левом» про конфлікт любові і лицарської доблесті, «Сказання про Грааль, або Персефаль», що об'єднало історію простака Персефаля з містичними мотивами християнських апокрифів. Герой Кретьєнівських романів однотиповий. Він — лицар, але не це головне; він завжди молодий. Молодий Ерек («Ерек і Еныда»), що вперше приїжджає до двору короля Артура; Івейн («Івейн, чи Лицар Лева»), хоча й одержав уже визнання як член артурівського лицарського братерства, теж молодий, і основні авантюри йому ще мають бути; не представляє винятку й Ланселот («Ланселот, чи Лицар Воза»), його характер теж у і Ланселот («Ланселот, чи Лицар Воза»), його характер теж у внутрішнім становленні, у русі, хоча і не перетерплює таких сильних змін, як характери Івейна і Ерека. Магістральний сюжет романів Кретьєна де Труа можна сформулювати так: «…молодий герой-лицар у пошуках моральної гармонії». Такі основні особливості артурівського роману Кретьєна де Труа

В даний час встановлюється таке датування творів Кретьєна: «Ерек і Енід» датується приблизно 1170 роком, «Кліжес», також вельми приблизно, — 1176, «Івейн» і «Ланселот»- 1176-1181 роками, «Персеваль»- 1181-1191 роками^[1].

Міністеріал незнатного походження, основоположник куртуазного стилю в північно-французькій літературі, Кретьєн де Труа у виборі сюжетів і в описі любовних відносин знаходиться ще на стику двох епох.

Кретьєн де Труа слідом за Васом вводить в куртуазну літературу бретонські мотиви: романи «Ерек», «Івейн», «Ланселот», «Персіваль» розігруються при дворі короля Артура. У той же час у «Ерека» простежується античний і візантійський вплив, проте «гріховний і ганебний» любовний сюжет про Трістана та Ізольду, який прославляє силу любові, викликає в Кретьєна де Труа протест.

Неоднозначність поглядів Кретьєна де Труа простежується і в його ставленні до жінки. У ранніх романах де Труа піддає своїх героїнь суворим випробуванням, наприклад, в романі «Ерек» дружину Ерека Енід за відсутність смирення дружини. А в інших піснях Кретьєн де Труа розвиває одне з основних положень нового розуміння любові як куртуазного служіння заміжній дамі, вважаючи його найбільш досконалою і гідною формою пристрасті.

Кретьєн де Труа коливається між старим феодально-церковним і новим світсько-куртуазним світоглядом. У його творчості чітко виявляються риси, що дозволяють зблизити куртуазність з ренесансовим раціоналізмом і уважним ставленням до переживань людини. У своїй творчості Кретьєн де Труа намагається відповідати ідеалу ясної і розумної гармонії, властивого куртуазній поезії. Якщо у своїй сюжетиці і, зокрема, у своїй концепції любові Кретьєн де Труа коливається між старим феодально-церковним і новим світсько-куртуазним світоглядом, то в інших відносинах у його творчості ясно виступають ті риси, які дозволяють зближувати куртуазний світогляд зі світоглядом Ренесансу — раціоналізм і заглиблена увага до переживань особистості. Творчість Кретьєна де Труа прагне задовольнити той ідеал ясності і розумної гармонії, яка висувається поетикою куртуазного стилю: Кретьєн де Труа дорівнює чіткості і в композиції своїх романів, і в гнучкому двовірші з восьмискладників, і в майстерній побудові періоду, і в настільки типових для розумового стилю прикрасах — алегоріях і грі слів. Разом з тим довгі міркування про переживання діючих осіб, їхнмонологи і міркування, що перебивають авантюрну фабулу лірико-дидактичним матеріалом, свідчать про перенесення уваги на психологічні проблеми; і Г. Паріс справедливо називає романи Кретьєна де Труа «проблемними романами» (romans a these). Питання про те, чи є легендарний король Артур і лицарі Круглого столу реальними історичними персонажами, чи чарівні воїни лише плід фантазії їхніх народів, що створили, хвилював різних учених, що, спираючи на звід легенд про чудесного монарха, пропонували свої версії міфу. Вперше король Артур згадується у валлійській епічній поемі «Гододдін», що з'явилася приблизно на початку нашої ери. Тут говориться про деякого «могутнього воїна». Потім він переходить в інші ранні літературні пам'ятники, де Артур діє в образі кельтського полководця, що хоробро боровся проти саксонських завойовників Британії. В історичних хроніках про Артура згадують як про завойовника Західної Європи, після чого образ іде цілком у владу мистецтва. Про короля-лицаря пишуть Кретьєн де Труа, Томас Мелори, Теннісон, створює свою музику Ріхард Вагнер. Завдяки цим і багатьом іншим анонімним авторам образ Артура поступово обростає романтичними рисами, що ховають риси реального монарха. Чарівник Мерлін, чудесний острів Авалон, меч «Ескалібур», Грааль немов свідомо ховають дійсного лицаря, не даючи можливість довідатися древню таємницю.

У Кретьєна були свої учні, і одному з них, Годфруа де Ланьї, він доручив закінчити вже набридлу розповідь про любовні божевілля Ланселота Озерного. Це перший крок до створення «школи», контури якої, втім, ще ледь намічаються.

· Ерек і Еніда

· Кліжес

· Лицар воза, або Ланселот

· Лицар з левом, або Івейн

· Повість про Грааль

· Філомена

· Вільгельм Англійський

Ланселот закоханий у королеву Гвеневру, яка є дружиною короля Артура. Це почуття, що виражається в куртуазному служінні Дамі, визначає все поводження Ланселота: заради Гвеньеври він робить неймовірні подвиги й, потрапляючи в найнебезпечніші ситуації, виявляється переможцем, тому що любов надає йому сили. Одна із шаленостей героя виявляється, коли він бореться із чарівником, що викрав королеву, спиною до супротивника, щоб не втрачати з виду кохану, що дивиться на двобій із вікна вежі. Заради Гвеневри Ланселот готовий навіть на приниження: зустрінутий ним карлик, обіцяючи повідомити ім'я викрадача королеви, пропонує Ланселоту проїхати в його возі, що сприймається лицарями, як прикладом їхньої гідності. Ланселот погоджується, щоправда, замислюється перед цим кілька секунд, викликаючи згодом невдоволення Гвеневри. Свою «провину» перед королевою він і повинен надолужити. Деякі дослідники вбачають у Ланселоті алегорію Рятівника, що возз'єднує душу (Гвеневру) і тіло (короля Артура), розлучених через підступ споконвічного Зла (чарівника Мелеаганта).

Герой романів, пов'язаних із пошуками Грааля, а також із розпадом артурівської держави й смертю самого короля Артура. Окрім твору де Труа, відомими творами про лицаря є французький анонімний романний цикл «Ланселот-Грааль» і, зокрема, «Книга про Ланселота Озерного» і «Смерть Артура» (близько 1230), а також «Смерть Артура», автором роману є англієць Томас Мелорі(1488).

Персеваль, або Повість про Грааль - незавершений роман Кретьєна де Труа, що викликав численні наслідування й різноманітні тлумачення. Про Грааль існує велика кількість легенд. Джерела його знаходять у християнській символіці, у ритуалах язичників (обряд ініціації), у кельтському фольклорі (магічні «казанки достатку»).

Зважаючи на все, автор свідомо обігравав багатозначність легенди про Грааль:лицарі Круглого столу відправляються в похід, маючи перед собою неясну й розпливчасту мету, але в мандрівках своїх вони повинні керуватися певними нормами поводження (допомога дамам, що потрапили в лихо, і дівицям, повага до старших, куртуазне залицяння за обраницею, строгий порядок знайомства із зустрічними лицарями, відвідування церкви й молитви). Серед продовжувачів Кретьена виділяється німецький поет XIII в. Вольфрам фон Ешенбах, що створив у своєму романі «Парцифаль» одну з найглибших і оригінальних версій легенди про Грааль.

· I. Christian von Troye's sämtliche erhaltene Werke, hrsg. v. W. Foerster, «Romanische Bibliothek», 1884–1899, № 1, 5, 12, 20, 21; Ivain, hrsg. v. W. Foerster, 2 Aufl., Mit einem Nachtrag v. A. Hilka, 1927.

· II. Holland W. L., Chr. v. Troye, 1881; Emecke H., Chr. v. Troye als Persönlichkeit und als Dichter, Würzburg, 1892; Mertens P., Die kulturhistorischen Momente in den Romanen des Kr. de Troye, Berlin, 1900; Schulz O., Die Darstellung psychologischer Vorgänge in den Romanen Kr. v. Troye, Halle, 1903; Hilka A., Die direkte Rede als stilistisches Kunstmittel in den Romanen des Kr. v. Troye, Halle, 1903; Borrman O., Putz R., Christians «Ivain» und Hartmanns «Iwain» nach ihrem Gedankengehalt, 1927.

· III. Potvin Ch., Bibliographie de Chrestien de Troyes, 1863.

· Івейн, або Лицар з левом. Скорочений переклад зі старофранцузької В. Мікушевича. — Середньовічний роман і повість. Москва: Художня література, 1974 (Бібліотека світової літератури. Серія перша). С. 31-152.

· Ерек і Енід (переклад М. Я. Риков).

· Кліжес (переклад В. Б. Макушевича). Москва: Наука, 1980 (Літературні пам'ятники).

Дата добавления: 2015-08-21