Тур реформ, пов'язаний з іменами султанів Селіма III (1789–1807) і Махмуда II (1808–1839), по суті і духу вельми значно відрізнявся від першого, особливо при Махмуді II

Правда, і на цей раз було дещо зроблено для регенерації занепалої тімарної системи і підняття боєздатності воїнів-сіпахів. Але тепер головним було вже не це. Головним стало виразне прагнення реформаторів покінчити з військово-ленною системою як такою і тим більше з таким потворним проявом її, як корпус яничар.

Основний наголос в ході реформ був зроблений на створення нової, реформованої по європейському зразку армії, включаючи артилерію, флот, інженерні війська. Як фахівці-консультанти були запрошені офіцери і викладачі з низки європейських країн. У міру створення і зміцнення цих нових армійських формувань султани позбавлялися від старих: в 1826 р. було жорстоко пригнічено повстання незадоволених реформами яничар і спеціальним указом Махмуда II яничарський корпус був ліквідований. Разом з ним з політичної арени був видалений впливовий і граючий реакційну роль суфійский орден Бекташи. В 30-х роках XIX в. у декілька етапів була скасована і тімарна система; місце сіпахі зайняла нова регулярна армія. Було поставлено навіть вельми радикально для турецької традиції питання про можливе включення в цю армію турецьких підданих з числа немусульманських етнічних груп.

Другий тур реформ і особливо діяльність Махмуда II не обмежилися тільки радикальними змінами у військово-адміністративній системі і організації війська, хоча це було найважливішим для країни. Були внесені зміни і в систему адміністрації (створені деякі нові міністерства і відомства по європейському зразку), і в порядок оподаткування, включаючи форму стягування податків, проблему відкупів, і в сферу культури (пошта, газети, лікарні, учбові заклади і т. п.). Словом, реформи початку XIX в. слід розцінювати як рішучий крок Туреччини у бік європеїзації її внутрішньої структури. Ці реформи заклали основу для нової, ще більш радикальної в історії країни третьої серії реформ – для Танзімату (40–70 роки XIX ст.), про що мова йтиме пізніше.

Другий тур реформ і вся плідна в цьому значенні діяльність султана Махмуда II, час від часу відкрито кидаючого виклик віджилим традиціям вчорашнього дня (так, наприклад, під час однієї з своїх поїздок по країні султан демонстративно особисто оплачував всі пов'язані з цією поїздкою витрати – факт неймовірний і незвиклий для його підданих), багато в чому сприяли виживанню Туреччини як держави. Але не як імперії: Імперія Османа вже була приречена.

Розпад імперії почався ще в XVIII ст., коли в результаті ряду воєн з Австрією, а потім з Росією і Іраном Туреччина втратила деякі окраїнні території (частина Боснії, Тебріз, Азов і Запоріжжя), а також вимушена погодитися на відмову від політичного контролю в деяких інших (Грузія, Молдова, Валахія). До кінця XVIII ст. місцеві династії країн Магрібу, Єгипту, Аравії, Іраку теж вже вельми слабо контролювалися турецьким урядом. Єгипетська експедиція Наполеона на рубежі XVIII–XIX ст. була ще одним ударом по престижу імперії Османа, а повстання ваххабітів, що послідувало потім, остаточно відірвало від Туреччини Аравію, яка незабаром опинилася в руках могутнього Мухаммеда-Алі Єгипетського.

Правда, реформи і політичне лавірування дозволили султанам при підтримці ряду європейських держав зберегти контроль над Єгиптом і деякими іншими арабськими країнами, але з початку 20-х років XIX ст. почалися повстання на Балканах, в ході яких добилася незалежності Греція, значної автономії – Сербія. Османська імперія танула, як шагренева шкіра. Наступала епоха стала періодом самостійного існування більшості включених в її склад країн.

Дата добавления: 2015-08-21