Феофан Прокопович

Талановитий український вчений, просвітитель, культурний діяч Феофан Прокопович — автор багатьох літературно-публіцистичних, філософських, природознавчих та теологічних творів. Професор і ректор Києво-Могилянської академії, єпископ псковський та архієпископ новгородський, поет, неперевершений оратор, він був і чудовим викладачем філософії, риторики, логіки, етики, теології.

Народився Феофан Прокопович (світське ім'я Елеазар) 8 червня 1681 р. у Києві в родині купця. При хрещенні був названий Єлисієм. Юнак рано осиротів, і його забрав до себе дядько по матері (Феофан Прокопович (І)), котрий обіймав на той час посаду намісника київського Братського монастиря та виборного ректора Києво-Могилянської колегії. Треба зазначити, що «Прокопович» — це прізвище його матері, прізвище ж батька точно не встановлено.

1684 р. семирічного Єлисія було віддано до початкової школи при Братському монастирі, де він навчався протягом трьох років. Восени 1687 р. вступає до Києво-Могилянської колегії.

Після смерті дядька турботу про юнака взяв на себе невідомий досі київський міщанин, який допоміг йому продовжити навчання. Єлисій відправляється до Львова, де став греко-католиком, прийнявши при цьому ім'я Самійла. Тут, протягом двох років викладає поетику та риторику у місцевій школі, а згодом стає її префектом. Отримавши від митрополита рекомендаційні листи, вирушає в Рим, де у 1698 р. вступає до колегії св. Афанасія. У метрикулі студента-філософа другого року Самійла Церейського (деякі дослідники вважають, що це і є його справжнє прізвище, тобто прізвище батька) зазначено: «Великих здібностей та найвищого успіху. З відзнакою захистив прилюдно всю філософію».

Продовжуючи освіту в Римі і мандруючи країнами Європи, Прокопович знайомиться з ідеями гуманізму, просвітництва й реформації, які проповідує потім усе своє життя, студіює риторику, поезію, філософію, вивчає церковні старожитності, уважно приглядається до організації та управління Ватіканом. Набутий досвід знадобиться йому в майбутньому при здійсненні реформ православної церкви.

Провчившись у Римі три роки, Самійло 1702 р. прибуває до Почаєва, де знову стає православним. 1704 р. повертається до Києва. Тут при вступі до Київського братства пострижений у ченці, прийнявши при цьому ім'я та прізвище свого дядька Феофана Прокоповича.

1705 р. він вже професор поетики Києво-Могилянськоі академії. 1706 р. викладає риторику, а протягом 1707-1709 рр. філософію, фізику, геометрію — науки, які до цього не були включені в навчальну програму Академії. Водночас виконує обов'язки префекта київських училищ.

У Києві 25-літній професор уперше пробує себе у творчості. 1705 р. пише віршований твір у жанрі «трагедокомедії» «Володимир», присвячений запровадженню християнства на Русі й боротьбі прогресивних, просвітницьких сил з реакційними. Твір привернув увагу Петра І. Автор змалював у ньому гетьмана Мазепу, звеличив Київ. Згодом, після подій 1709 р., Прокопович різко змінить своє ставлення до Мазепи і буде засуджувати його до останніх своїх днів.

1706 р., влітку, у зв'язку з заснуванням Печерської фортеці, Київ відвідав Петро І. На його честь Феофан Прокопович виголосив проповідь, яка не тільки вразила Петра, а й зацікавила неординарністю особистості Феофана, глибиною мислення, аргументацією.

У наступні роки Прокопович поряд з педагогічною та науковою діяльністю займається військовою справою, бере участь у політичному житті України, оскільки добре знає її діячів та можливості державного керівництва.

Після Полтавської битви, коли Петро І повертався через Київ, Феофан на честь переможця виголосив у Софійському соборі панегірик «Слово похвальное о преславной над войсками свейскими победе», який тоді ж був надрукований у Києво-Печерській типографії російською й латинською мовами. Вже тоді Петро І побачив у Феофанові людину, близьку йому за характером і за спрямованістю думок, людину, котра не лише могла зрозуміти й підтримати його зачинання, а й у майбутньому стати сподвижником

1711 р. під час турецького походу Петро І викликав до себе Феофана, який 27 червня, у другу річницю Полтавської битви, виголосив проповідь у Яссах. Після повернення до Києва Прокоповича було призначено ігуменом Братського монастиря та ректором Києво-Могилянської академії.

Він пропагує філософські теорії Декарта, Локка, Бекона, роз'яснює систему Коперніка і вчення Галілея. Визначаючи Бога як основу всього існуючого, Прокопович водночас вважав, що матерія розвивається на основі власних законів і що вона не створюється й не знищується.

За період читання курсу богослів'я у Киево-Могилянській академії з 1712-го по 1716 р. Ф. Прокопович написав сім трактатів, в яких намагався викласти основні богословські догми. До пояснення природних явищ підходив з позицій наукового експерименту. Він один з перших у Росії почав використовувати мікроскоп, телескоп.

На початку 1716 р. Петро І викликав Прокоповича до Петербурга, але той приїхав лише наприкінці року. По-різному дослідники пояснюють цей факт. Деякі гадають, що Феофан просто хворів, але більшість вважає, і, мабуть, не безпідставно, що саме небажання полишати роботу в Кнєво-Могилянській академії було причиною його зволікань з від'їздом.

Відтоді закінчується київський і починається петербурзький період життя і діяльності Феофана Прокоповича.

Коли Прокопович прибув до Петербурга, Петро І перебував за кордоном. Майже за рік Феофан упорядкував генеалогічну таблицю російських правителів і підготував її до друку. Він виголосив декілька проповідей, які, на думку сучасників, більш походили на публіцистичні виступи державного діяча, ніж на церковні догмати.

Сильна й обдарована натура Прокоповича приваблювала Петра, який розпізнав у цьому малоросіянинові далекоглядного й гнучкого політика, вольового й стійкого борця, людину, котра могла виступити виразником його починань і реформ.

З цього часу колишній ректор Києво-Могилянської академії стає найближчим радником Петра І з питань освіти і церкви, науки, культури, права та ін.

У тяжкий період суду над цесаревичем Олексієм 6 квітня 1718 р, Прокопович виголосив своє знамените «Слово о власти и чести царской», яке ставило на меті довести законність і необхідність самодержавної влади, показати, що вона від Бога... Після цієї промови позиції Феофана Прокоповича були заявлені чітко і неоднозначно. В боротьбі між прихильниками реформ і захисниками старих порядків він став на бік перших, завдяки чому, з одного боку, висунувся у перші ряди реформаторів петровської доби, а з другого — зробився непримиримим ворогом старозавітних церковників.

2 червня 1718 р. Ф. Прокопович призначається єпископом псковським. Це стало поштовхом для організації протесту проти його діяльності. Феофана звинуватили у боговідступництві й неправослав'ї. Проте основною метою цього протесту було завадити отриманню Прокоповичем єпископського достоїнства. Почалася жорстока боротьба. По суті, боротьба за чистоту вчення тривала до кінця життя Феофана. І тільки завдяки непересічним здібностям дипломата він зумів у складних умовах політичних перипетій, злетів і падінь царедворців залишитись на вершині влади. Прокопович одразу зайняв позицію,яку зумів утримати до кінця життя. Схвалював і підтримував реорганізацію державного й церковного управління, розвиток науки, літератури, архітектури, мистецтва тощо. З ентузіазмом вітав створення регулярної армії і флоту, у проповідях та виступах доводить їх значення для Росії. Крім церковно-богословських трактатів пише публіцистичні статті, підручники, редагує переклади, готує передмову до морського статуту, дає грунтовні історичні довідки і т. д.

Один з кульмінаційних моментів діяльності Прокоповича припадає на його участь у реформі церковного управління. Феофану було доручено підготовку статуту духовної колегії. Суть цього документа, що дістав назву «Духовний регламент», полягала у скасуванні патріаршества й підпорядкуванні церкви колегіальному управлінню на чолі з царем.

Невдовзі після написання «Духовного регламенту» (1720) Прокопович для обгрунтування не лише світської влади, але й духовної пише «Розыск исторический», в якому посилається на Овідія, Ціцерона, Таціта, Плінія, Тіта Лівія, Плутарха та ін. і доводить, що римський імператор носив титул первосвященика і тому християнські государі мають стояти на чолі церкви. На цей час (серпень 1722 р.), припадає і створення трактату «Правда воли монаршей», де виправдовується суд над царевичем Олексієм і доводиться правомірність царя самому визначати наступника.

14 лютого 1721 р. відбулося відкриття святого Синоду, на якому Феофан у присутності Петра І виголосив привітальну промову. Духовна колегія на початку її заснування складалася з президента, двох віце-президентів, чотирьох радників і чотирьох асесорів. Одним з віце-президентів Синоду було призначено Феофана Прокоповича.

Наприкінці 1721 р. разом з царем і усім Синодом Ф. Прокопович від'їжджає до Москви. Свою місію він вбачав у підтримці й допомозі Петру І у перебудові церкви та державного управління. Жодної сторони петрових реформ, жодної більш-менш важливої події його царювання не залишив Прокопович без роз'яснення з церковної кафедри й доведення значення та користі будь-якого державного заходу. І хоча смерть Петра в січні 1725 р. глибоко вразила Феофана, вона не зламала його, не підірвала сил у майбутній роботі. На смерть царя Феофан виголосив дві проповіді: одну в день похорон, другу — в день Петра і Павла, в яких дав глибоку оцінку діяльності Петра як історичної особи.

Після смерті царя Ф. Прокопович як прихильник його політики зазнав переслідувань з боку противників реформ і реакційного духовенства. 1726 р. було розпочато «Справу про Феофана Прокоповича». Він звинувачувався в єретизмі, підриві церкви та її догматів, у посяганні на давньоруське благочестя. Боротьба велася найжорстокішими методами. На всі звинувачення Феофан відповідав ще більш страшними звинуваченнями. Прокопович виступив на підтримку Катерини, коли та посіла престол, і тому, мабуть, його вплив на церковні й світські справи залишився міцним. Саме Катерина у червні 1725 р. призначила Феофана новгородським архієпископом, а у липні того ж року у Троїцькому соборі всенародно оголосила його віце-президентом Синоду.

Пережив Прокопович на цій посаді і царювання Петра II, і прихильно зустрів вступ на трон Анни Іоанівни (1730). У віршах і промовах на її честь він наділяв царицю найвищими рисами державного правителя, порівнюючи з Петром. Завдяки такій підтримці й возвеличуванню Анни Іоанівни роль Феофана значно зміцніла. З усією силою він обрушується на недавніх ворогів. Жорстоко, за допомогою «Тайної канцелярії» розправляється з усіма, хто намагався підірвати його авторитет, не шкодуючи навіть колишніх друзів.

Прокопович підтримує деспотичний режим Бірона й, використовуючи свій ораторський талант і неабиякі знання, прикрашає його. Не зупиняється ні перед чим для досягнення мети, яку поставив перед собою багато років тому, ще коли був беззвісним київським монахом: піднести просвітницький рівень Росії до європейського.

Саме в цей час яскраво виявляється непересічність і складність особи Прокоповича. В ньому відбиваються усі суперечності зламу епохи. Підтримуючи нове, прогресивне, він жорстоко придушував старе.

На схилі життя Прокопович гуртує навколо себе найосвіченіших людей свого часу. Поет А. Кантемір, історик В. Татищев були не тільки близькими друзями Феофана, а й спільниками.

Біографи М. Ломоносова часто наводять той факт, що саме Прокопович виступив покровителем Ломоносова, коли того збиралися виключити із Слов'яно-греко-латинської академії. Подейкують, що при цьому Прокопович сказав: «Не бійся нічого, хоча б з калатанням у великий московський соборний дзвін стали тебе оголошувати самозванцем — я твій захисник». А коли до університету при Петербурзькій Академії наук було запрошено декілька найталановитіших вихованців Слов'яно-греко-латинської академії, Прокопович посприяв, щоб потрапив туди і Ломоносов.

Відомо, що Феофан непогано володів кількома мовами. Писав вірші російською, польською та латинською. Мав багату бібліотеку, що нараховувала близько 30 тисяч книжок, в основному латиною. На власні кошти створив і розмістив у своєму будинку школу для бідних й осиротілих дітей.

Помер Феофан Прокопович у Петербурзі 8 березня 1736 р. Похований у Новгородському Софійському соборі.

Анафема гетьманові Мазепі - анафема (відлучення від Церкви), накладена 12 листопада 1708 Православної російської церквою на гетьмана Івана Мазепу після його державної зради - переходу на бік шведського короля Карла XII під час Північної війни.
На початку XX століття (період Української Народної Республіки) [1] і в даний час з боку низки українських громадських діячів та церковних організацій різного канонічного статусу анафема критикується як політичний акт і до РПЦ висуваються вимоги по її офіційної скасування, продиктовані політикою Україні з популяризації особистості Мазепи [2] [3].
Зміст [прибрати]
1 Історія накладення анафеми
2 Канонічні підстави накладення анафеми
3 Проблеми канонічності анафеми
4 Питання про зняття анафеми. Думки та акції
5 Примітки
6 Література
7 Посилання
[Правити] Історія накладення анафеми

В Вікіджерела є повний текст Анафеми гетьману Мазепі
12 листопада 1708 в Троїцькому соборі Глухова у присутності Петра I митрополит Київський, Галицький і Малої Росії Іоасаф (Кроковський), родом зі Львова, у співслужінні інших українських архієреїв: святого архієпископа Чернігівського і Новгород-Сіверського Іоанна (Максимовича) та єпископа Переяславського Захарія (Корниловича) здійснив літургію та молебень, після чого «зрадив вічного прокльону Мазепу і його прихильників». [4]
В той же день в Глухові була здійснена символічна страта колишнього гетьмана, яка описується так: «винесли на площу набиту опудалу Мазепи. Прочитаний вирок про злочин і страти його; розірвані князем Меншиковим і графом Головкіна жалувані йому грамоти на гетьманський уряд, чин дійсного таємного радника і орден святого апостола Андрія Первозванного і знята з страховиськ стрічка.Потім кинули катові це зображення зрадника; все зневажали оне ногами, і кат тягнув опудалу на мотузці по вулицях і площах міським до місця страти, де і повісив». [4]
В той же день в Успенському соборі Москви в присутності царевича Олексія Петровича українець і Місцеблюститель Московського Патріаршого престолу митрополит Рязанський і Муромський Стефан (Яворський) в співслужінні собору архієреїв звершив подячний молебень у зв'язку з обранням в гетьмани Скоропадського, після чого звернувся до співслужили архієреям: «Ми, зібрані в ім'я Господа Ісуса Христа, і мають подібно святим апостолам, від самого Бога влада вязаті і вирішить, аще кого зв'яжемо на землі, пов'язаний буде і на небі, закликав: зрадник Мазепа, за крестопреступленіе і за зраду до великого государя, буди анафема!». [4] В іменному указі від 12 листопада 1708 року за цього приводу сказано:
... Зволив він, благородний государ царевич, після літургії прийти в соборну і апостольську церква Успіння Пресвятої Богородиці і, слухав молебнаго, про перемогу ворога свейскаго короля, обичнаго співу; а молебний спів здійснювали преосвященний Стефан, митрополит Рязанський і Муромський, з іншими митрополити і архієпископи і з Освяченим Собором... А по молебнем співі, бившаго гетьмана Івашку Мазепу... за таке його богомерзенний... справа, преосвященні митрополити і архієпископи і з усім Освяченим Собором, того ворога Хреста Христова, піддали анафемі і прокльону вічно, чого він сам собі у справах своїм від всегубітеля душ отримав. [2]
За розпорядженням церковних властей по всій Україні на дверях церков було вивішено повідомлення, що «Мазепа з усіма своїми однодумцями, пристали до ворогів, відлучений від церкви і проклятий», а архієреї «погрожували таким же відлученням від церкви і від причастя Святих Тайн всім тим, які нададуть співчуття до зради або пристануть до ворога». [5]
В анонімному памфлеті «Історія Русів» розповідь про накладення анафеми з'єднався з процедурою громадянської страти і набув рис, схожі з вчиненням псалмокатари. Священики та монахи, яких зібрали з усіх кінців, були вдягнені в ряси чорного кольору, тримали в руках довгі свічки з воску, обмазані сажею.Розспівуючи псалми, вони оточили опудало, а потім, обертаючи на опудало чорні свічки, стали викрикувати разом з дяками і ПОНОМАРЬОВ: «Хай буде Мазепа проклятий». Потім архієрей вдарив опудало палицею в груди і крикнув: «Зрадник і відступника Івана Мазепу - Анафема». Потім опудало з криками потягнули з церкви, а за ним ішли священнослужителі, співаючи: «Днесь Юда залишає вчителя, приймає диявола».
[Правити] Канонічні підстави накладення анафеми

На думку секретаря Одеської єпархії, члена Синодальної Богословської комісії [6] протоієрея Андрія Новикова підставами для перекази гетьмана Івана Мазепи анафемі були: [2]
Порушення клятви на хресті і Євангелії, даної царю (канонічне підстава - 64 і 82 правила Василя Великого);
Складення присяги шведському королю Карлу XII, допуск на українські землі шведів, винних у руйнуванні храмів і осквернення святинь;
Спроба повалити існуючий державний лад (анафема за такий злочин відома з VII століття: на V толедського Соборі (633 рік) були анафемствовани все проклинає государя, в XII столітті за аналогічне діяння у Візантії був анафемствован Андронік Мануїл).
У Глухові анафему проголосив протопоп Новгород-Сіверський Афанасій Заруцький, [7] в присутності Київського митрополита Іоасафа Кроковського, Чернігівського архієпископа святителя Іоанна Максимовича і Переяславського єпископа Захарія Корниловича, а в Москві - місцеблюститель патріаршого престолу митрополит Стефан (Яворський), також у співслужінні інших представників священноначалія. До 1869 року [8] в день Торжества Православ'я ім'я гетьмана Мазепи щорічно згадувалося в чині анафематствування як «Івашка Мазепа». В даний в Російській церкві імена окремих осіб в чині Торжества Православ'я не згадуються, але з ініціативи правлячих архієреїв мають місце випадки проголошення в цьому чині анафеми Івану Мазепі (див. нижче про дії архієпископа Юстиніана (Овчинникова)).
[Правити] Проблеми канонічності анафеми

Прихильники не визнання і зняття з гетьмана Мазепи анафеми, в тому числі Собор єпископів УПЦК, стверджують, що при її накладенні були порушені норми канонічного права: [9] [10] [11] [12]
Анафема була накладена не за церковним, а з політичних мотивів;
Анафема була накладена без соборного рішення православної церкви;
Анафема була накладена не за рішенням православної церкви, а за наказом російського царя Петра І.
Беручи до уваги все вище викладене, ми, Собор Єпископів Святої Української Греко-Православної Церкви в Канаді, на своєму соборі 6 липня 1959 в місті Едмонтоні одноголосно постановили: "Анафему, накладену на рік 1708-м на гетьмана Івана Мазепу, вважаємо недійсною та неіснуючої, а самого гетьмана Івана Мазепу визнаємо одним з найбільших церковно-державних мужів. І тому благословляємо всьому нашому духовенству та всім нашим вірним молитися про блаженної пам'яті гетьмана Івана Мазепу, як вірного і благочестивого сина Української православної церкви ". Це послання підписав «смиренний Іларіон, митрополит Вінніпегу і всієї Канади тощо» [9]
У зв'язку з цим канонічна Українська православна церква в Канаді [9], що входить з 1990 року до складу Константинопольського патріархату, канонічна Українська греко-католицька церква [1], а також неканонічні релігійні об'єднання - Українська православна церква Київського патріархату [13] та Українська автокефальнаправославна церква [1] - не визнають цю анафему і продовжують служити молебні за упокій душі Мазепи.
[Правити] Питання про зняття анафеми. Думки та акції

На початку XXI століття влади України, за політичними переконаннями, почали активно ініціювати розгляд питання про можливість зняття анафеми з гетьмана Мазепи Українською православною церквою (Московського патріархату). Питання про анафему було винесено на обговорення Священного Синоду УПЦ (Московського патріархату), засідання якого відбулося 14 листопада 2007 року [14]. Синод доручив Богословської комісії УПЦ та Київській духовній академії вивчити питання щодо канонічних та історичних обставин відлучення від Церкви гетьмана Івана Мазепи та фактів вчинення з благословення церковної влади заупокійних богослужінь за ним [14].
У 2008 році ряд українських засобів масової інформації, церковних істориків і державних діячів вказували на те, що анафема гетьмана, можливо, була знята ще в 1918 році Патріархом Тихоном (Беллавін) [15]; джерело таких тверджень - біографія першоієрарха РПЦЗ Антонія (Храповицького), складена в еміграції єпископом Никоном (Рклицький) [16]:
«Наближався день Полтавської перемоги 27 червня. Самостійники звернулися до Владики з петицією, в якій, заявляючи, що вони вважають день Полтавської битви днем ​​національного трауру, просили Владику в цей день відслужити на Софійській площі панахиду по гетьмані Івані Степановичу Мазепі. Владика Антоній, цінував Мазепу за його церковноправославную народну діяльність і не співчував Петру I за антиканонічні і антицерковні реформи в Росії, відповів, що він попередньо відправить телеграму патріарху Тихону з проханням зняти з Мазепи анафему, як незаконно накладену не за єресь, а за політику. Телеграма була послана, і патріарх зняв заборону.»
У зв'язку з цим 22 лютого 2008 року, будучи в Москві, Президент України В. А. Ющенко поцікавився у Патріарха Алексія ІІ, чи дійсно в 1918 році була знята анафема з гетьмана Мазепи. У зв'язку з питанням Президента Ющенко, секретар Відділу зовнішніх церковних зв'язків Московського патріархату з міжправославних відносин протоієрей Микола Балашов сказав:
<...> У 1918 році патріарху Тихону дійсно надходило звернення з проханням розглянути питання про зняття анафеми з Мазепи, про що Святійший Патріарх повідомив на нараді єпископів у рамках проходив тоді в Москві Помісного Собору Православної Російської Церкви. <...> Зняття анафеми не було, що не виключає того, що це питання компетентними каноністами й істориками може бути розглянуто в майбутньому. [17]
8 березня 2009, в свято Торжества Православ'я, архієпископ Дубосарський і Тираспольський (РПЦ) Юстиніан (Овчинников), здійснюючи чин Торжества Православ'я в Преображенському кафедральному соборі, з огляду на те, що 14 жовтня 2008 року в Бендерах була урочисто відкрита плита, закладена в основу пам'ятника гетьману Мазепі [18], проголосив анафему останньому, незважаючи на те що в Російській церкві ще в 1869 році з чину Торжества Православ'я були виключені всі імена. [19]
20 березня 2009, в храмі Святителя Миколая Чудотворця в селі Мазепинцях, було проведено урочисте богослужіння на честь 370 - річчя від дня народження гетьмана Мазепи, яку провів Патріарх Київський і всієї Руси - України Філарет (УПЦ КП) за участю президента України Віктора Ющенко, народних депутатів України від фракції «Наша України» і націоналістичної громадськості. [13] [20]
30 квітня 2009 глава Відділу зовнішніх церковних зв'язків Української православної церкви Московського Патріархату архімандрит Кирил (Говорун) заявив, що в РПЦ створена спеціальна комісія, яка розглядає питання про зняття анафеми і готова прийняти рішення, коли вщухнуть політичні суперечки навколо гетьмана Мазепи:

Дата добавления: 2015-08-21