Тема 11. Світове господарство та основні напрями економічної думки на етапі інформаційно-технологічної революції (кінець ХХ – початок ХХІ ст.).

1. Становлення та розвиток нових індустріальних країн.

2. Господарство країн з перехідною економікою та постсоціалістичних країн.

3. Загальна характеристика інституціоналізму та основні етапи його розвитку.

4. Неоінституціоналізм.

Поглиблення науково-технічного прогресу, зміна І і модернізація сучасної системи міжнародного поді-|-лу праці створили сприятливі умови для динаміч-I ного розвитку деяких країн, які дістали назву "нові І індустріальні країни" (НІК). За відносно короткий | час вони створили значний промисловий потенціал, винули окремі сучасні галузі індустрії, різко йільшили промисловий експорт, посівши важливе ісце у міжнародному поділі праці.

Число і склад учасників даної групи не є сталим. У 80-ті роки сюди включали країни й те-- риторії Східної.Азії (Південна Корея, о. Тайвань, Гонконг, Сінгапур), деякі найбільш розвинені краї­ни Латинської Америки (Бразилія, Мексика, Арген­тина), іноді й Індію, Єгипет. Однак із зазначених країн лише азійська четвірка так званих "тигрів" стабільно підтвердила свою репутацію нового полю­су, росту світової економіки і найчастіше пов'язується з поняттям "нові індустріальні країни". 90-ті роки показали, що, крім НІК, так би мовити, першої хвилі, з'являються НІК другого хвилі — Малайзія, Таї­ланд, Індонезія,»!,, третього — Ту­реччина, Філіппіни, Шрі-Ланка.

Критерії зарахування країн до нових індустріаль­них досить умовні: ВНП на душу населення не мен­ше 1100 доларів, частка переробної промисловості у ВНП більше 20%.

Розвиток економічного потенціалу нових індустрі­альних країн, насамперед вражаючий "ривок" азій­ської четвірки НІК першого покоління зумовлені, об'єктивними процесами у світовій економіці загалом і в економіці зазначених країн зокрема. Під впливом НТП, екологічної про­блеми, демографічної ситуації у 60—70-ті роки у роз­винених країнах з ринковою економікою деякі га­лузі легкої промисловості, металургії, хімії (а зго­дом машинобудування та електроніки) почали втра­чати порівняльні переваги. Зростання витрат вироб­ництва (заробітна плата, охорона навколишнього се­редовища тощо) робило іноді просто невигідним ви­робництво продукції згаданих галузей і викликало їхнє перенесення у країни, що розвиваються. Деякі з цих країн, маючи традиційні порівняльні перева­ги (дешева робоча сила, наявність сировини, низькі ціни на землю і т. ін.), стали районом активних опе­рацій транснаціональних компаній, які організува­ли тут експортне виробництво промислової про­дукції. Залучення ТНК до індустріалізації виявило­ся найбільш значним у тих країнах, які раніше за інших взяли курс на експортоорієнтовану модель розвитку і створили сприятливий клімат для іно­земних інвестицій. Це були НІК першого покоління.

Позитивну роль у становленні цілого ряду галу­зей господарства в НІК Азії відіграла політика за­хисту національної економіки від зовнішньої кон­куренції. Так, у Південній Кореї створено галузі, яких не було в країні: чорну та кольорову металур­гію, машинобудування, суднобудування, автомобіле­будування, електронну промисловість тощо. Це дало можливість здійснити структурну перебудову про­мисловості, реорганізувати і зміцнити провідні "ба­зові" галузі, ліквідувати ряд диспропорцій в еко­номіці, стимулювати розвиток дрібного та середньо­го підприємництва з тіснішою прив'язкою його до експортного сектору.

З початком 90-х років друге покоління НІК стало інайдинамічнішою за темпами економічного росту і групою країн в Азії і світі взагалі. Однак, як згодом і виявилося, їхні економіки не були готовими до та-] них різких змін. У 1997 р. в Таїланді, Малайзії, Індонезії а також Південній Кореї вибухнула глибока \ фінансова криза, яка супроводжувалася обвалом котировок тамтешніх акцій, масовою втечею капіталу, [різким падінням курсів національних валют. Серед \ причин кризи, помимо значних спекуляцій, які сприяли обвалу фондових ринків, називались недорозви-Інутість фінансового сектору і його зарегульованість, | недостатньо обачлива фінансова політика місцевих [банків і промислових підприємств, яка привела*до нагромадження непосильних короткострокових | боргів, загальний "перегрів" економіки, штучно за-> вищені котировки на біржах і ціни нерухомості, велика залежність експортних структур в деяких еко­номіках регіону від імпорту комплектуючих мате­ріалів тощо. На сьогодні економічне становище у згаданих країнах стабілізується^

Основою експорту є вироби легкої промисловості. Гонконг посідає перше місце в світі з експорту одягу, Тайвань — перше місце з експорту взуття. До першої десятки най­більших експортерів товарів легкої промисловості входять Бразилія, Сінгапур, Малайзія, Південна Корея. Остання також посідає значне місце у світовому автомобілебудуванні.

На початок 90-х років НІК вийшли на третє місце в світі (після Японії і СІЛА) з виробництва електронного й електротехнічного обладнання. Вони поступаються СІЛА і Японії за обсягом продажу відповідних товарів, але випереджають такі країни, як*ФРН, Англія, Франція.

Відчуваючи загрозу своїм економічним інтересам з боку НІК, країни Заходу прагнуть запобігти або обмежити отримання новими конкурентами перспек­тивних технологій, новітнього обладнання. Проте незважаючи на ці труднощі нові індустріальні краї­ни (зокрема, країни- першого ешелону) здійснюють трансформацію економічних структур, орієнтуючись вже на капіталомісткий тип розвитку виробництва. Так, Тайвань, Південна Корея, Сінгапур створюють наукові й промислові центри, розширюють власні наукові дослідження. Показово, що в опубліковано­му в 1996 р. Всесвітнім економічним форумом, який базується в Женеві, рейтингу найконкурентоздатні-ших країн світу перші два місця посідають Сінга­пур та Гонконг. До першої десятки входять також Тайвань і Малайзія.

Серед загальних для всіх.азійських нових інду­стріальних країн складових успіху варто виділити: максимально ефективне використання зовнішніх факторів економічного розвитку (пільгові кредити, участь у міжнародному поділі праці й залучення транснаціональних корпорацій, іноземні технологи); послідовна внутрішня політика, яка забезпечила відносну політичну й економічну стабільність; ефек­тивна макроекономічна політика (підтримання ста­більних внутрішніх цін і реальних обмінних курсів валют, стимулювання підвищення попиту й пропо­зицій у галузі інвестиційних товарів, що сприяло нагромадженню капіталу і виробничому інвестуван­ню). Успіхи НІК Азії навряд чи можна пояснити без такого фактора, як соціально-культурні (соціально-психологічні) особливості їхнього населення.

Працелюбність й відповідальність, престиж знань і кваліфікації, енергійність і ділова кмітливість — ці риси населення країн Швденно-Східної Азії сприяли підвищенню продуктивності праці і якості про­дукції, швидкому зростанню підприємництва й ство­ренню в цілому такого психологічного клімату, який забезпечив готовність суспільства, незважаючи на певні труднощі, йти важким шляхом динамічної модернізації і прискореного залучення до передо­вих досягнень світової цивілізації.

2. Господарство країн з перехідною економікою,

Створення так званої соціалістичної системи означало перехід країн до нових механізмів еконо­мічного розвитку. До 1950 р. були в основному по­долані труднощі повоєнної відбудови. 50—60-ті роки стали періодом форсованої індустріалізації на осно­ві екстенсивного розвитку. Економічна політика за­сновувалася на методах і механізмах, що викорис­товувалися в тодішньому СРСР. Це зумовило її уні-фікащію. Використовувалися однакові інструменти впливу на господарське життя. Були здійснені пере­творення у трьох напрямках: націоналізація промис­ловості, впровадження планової економіки, аграрні реформи.

Вихідні умови для європейських соціалістичних країні були різними. Лише СРСР, Чехословаччина, Німецька Демократична Республіка (НДР> мали-сфорімований промисловий комплекс. За рівнем на­ціонального доходу на душу населення, промисло­вого розвитку, зовнішньоторгових зв'язків у 1950 р. існув ало три групи країн:

1) найбільш розвинуті — Чехословаччина, НДР;

2) а рівнем удвоє меншим за цими показниками — Угорщина, Польща;

3) СРСР, Болгарія, Румунія, показники яких у 2,6 ра-за і б-ільше відрізнялися від країн першої групи.

Протягом 50—60-х років утвердилася суспільна форма власності. Характерною ознакою стало при-скорення економічного зростання. Середньорічні темпи приросту господарства були вищі, ніж в економічно розвинених країнах, особливо,,в 50-х роках. Проте, головна увага тут приділялася галузям, що Ві були носіями технічного прогресу: металургії, важкому машинобудуванню, виробництву будівель­них матеріалів. У наступних десятиріччях у краї­нах "соціалістичного табору" розпочинається упо­вільнення темпів розвитку, а в деяких країнах (Поль­ща, Угорщина, Чехословаччина) почали спостеріга­лися кризові явища в національних економіках.

Головними причинами різкого зниження темпів економічного зростання, а потім і глибокої еконо­мічної кризи у країнах регіону стала неефективність адміністративно-шіанового розвитку та використання досягнень НТП, нераціональна структура суспільно­го виробництва, висока енерго- та матеріаломісткість національного виробництва, низька продуктивність праці тощо..

Країни з перехідною економікою можна поділити на дві групи. Одну формують Чехія, Словаччина, Польща, Угорщина, Румунія, Болгарія й колишня НДР, яка розвивається як перехідне суспільство і водночас інтегрується політичне й економічно з ФРН. До них примикають Албанія, а також Словенія, Хорватія, нова Югославія та інші держави, що виникли на терені ста­рої Югославії. Друга група — п'ятнадцять держав, що виникли внаслідок розпаду СРСР. Вони, як і Сло­венія, Словаччина, Хорватія, проходять через стадію формування державності, що надає специфічного ха­рактеру перехідній економіці у цих країнах;

Попередні оцінки показують, що зростання вироб­ництва в країнах з перехідною економікою було навіть значнішим, ніж припускала більшість спостерігачів. У Польщі та Словаччині, починаючи з 1993 р., щорічне збільшення ВВП становить б— 7%.трохи менший ріст був досягнутий в Чехії, Угор­щині, Хорватії, Словенії, Румунії. Болгарія, хоча і не досягла таких успіхів у прирості виробництва, але після невдалої спроби комуністичного реваншу також стала на шлях оздоровлення економіки. У 2000 р. зростання ВВП по Східноєвропейському ре­гіону, р т. ч. і в Україні, становило 6%.

Значна роль в успішному розвитку таких країн, як Польща, Чехія, Словенія, Угорщина та ін. належить створенню в них сприятливого інвестиційного клімату. Це —загальна лібералізація господарської діяльності; забезпечення відносної стабільності за­конодавства та передбачуваності змін у ньому; вста­новлення раціонального рівня оподаткування, з пільгами для інвестицій та решвестищй; правильна амортизаційна політика; виважена політика доходів, яка активізує споживчий попит тощо.

При цьому окремі країни, що досягли найпомітні­ших успіхів у Поліпшенні інвестиційного клімату (Польща, Угорщина, Чехія), активно залучали капі­тал найбільших транснаціональних компаній (ТНК), з включенням відповідних національних виробництв до їхньої глобальної системи розподілу і постачан­ня. Так, в Угорщині ряд найважливіших підприємств було повністю або переважно продано у власність іноземних інвесторів. В автомобільну промисловість цієї країни значні кошти інвестували такі ТНК, як Аудиі (Німеччина) — 530 млн доларів, Оепегаї Моіог (США) — 283 млн доларів і сузуки (Японія) — 280 млн доларів, а у сферу виробництва споживчих товарів — Юнилевер (Великобританія—Нідерланди) — 150 млн доларів, що сприяло модернізації відповід­них галузей. У Чехії такий тип стратегії є характер­ним для виробництва скла, легкових автомобілів та інших транспортних засобів, для харчової та хімічної промисловості, для сфери телекомунікацій тощо.

Ряд дослідників відносять до перехідних су­спільств, причому найбільш ефективних, і Китай, незважаючи на збереження там при владі комуні­стичної партії і відповідної їй політичної системи. Швидке -піднесення китайського господарства на основі розширення ринкових відносин, приватного й недержавного секторів, експортоорієнтованої мо­делі розвитку свідчить про справжні успіхи тамтеш­ньої перехідної економіки на тлі кризи цілого ряду перехідних суспільств. Якщо протягом перших двад­цяти післявоєнних років Китай стійко займав ос­таннє місце в світі за величиною ВВП на душу насе­лення, то завдяки безпрецендентно високим темпам економічного зростання в наступні роки Цей показ­ник до 1996 р. підвищився з 12 до 49% від середньо-світового рівня. Загальний обсяг ВВП Китаю протя­гом другої половини XX ст. збільшився в 22,4 раза, а його частка в світовій економіці зросла з 2,7 до 10,2%. Протягом 1979—1999 рр. реальні доходи на душу населення в Китаї збільшилися в 4,8 раза. Всьо­го за п'ятнадцять років, що пройшли від початку реформ, експортна квота цієї країни виросла у 8 разів і в 1998 р. становила близько 24% ВВП. За кількісни­ми показниками економіки Китай уже посів 6-те місце у світі, з 1993 р. міцно посідає перше місце серед країн, що розвиваються, за рівнем залучення інвес­тицій-

Істотною проблемою східноєвропейських країн є істотна залежність їх економічного зростання від економіки значних споживачів їхнього експорту — СІЛА та країн Західної Європи.

Дата добавления: 2015-08-21