Монетаризм.

Монетаризм – самостійна економічна течія, в основі якої лежить уявлення про грошову масу як визначального фактора господарської кон’юнктури, рівня цін, обсягу доходу і макроекономічної рівноваги в цілому.

Найрішучіше проти Дж. М. Кейнса і кейнсіанців у 60-ті роки ви­ступив Мілтон Фрідмен (нар. 1912), представник чиказької школи. У широкому розумінні монетаризм — це всі економічні доктрини, що надають грошам першочергового значення та пов'язані з розробкою грошово-кредитної політики, спрямованої на регулювання грошової маси в обігу. Саме такі концепції реалізуються сьогодні в різних фор­мах у господарській політиці США та інших розвинених країн. Про­те "монетаристське відродження" не було випадковою відповіддю на жорстку інфляцію 70-х років чи просто реакцією на кризу кейнсіан-ства. В основі сучасних монетаристських концепцій лежить кількісна теорія грошей, яка виникла ще в XVI ст. та згідно з якою рівень товарних цін тим вищий, чим більше грошей у обігу.

Нові монетаристські підходи зводяться до таких основних поло­жень:

1)критики втручання держави в економіку (ідеться не про принци­пове заперечення державного втручання, а про неприйняття кон­кретної економічної політики, яка базується на кейнсіанських методах державного регулювання);

2)ставки на політику регулювання грошової маси як основний ін­струмент управління економікою;

3)проголошення приватного підприємництва єдиною рушійною силою економічного розвитку;

4)реабілітації закону Сея, у результаті чого кейнсіанська концеп­ція управління попитом повинна поступитися місцем теорії, що орієнтується на пропозицію.

У сфері практичної реалізації монетаристських концепцій також можна виокремити кілька елементів, а саме: перебудову бюджетного механізму, відмову від бюджетного впливу на виробництво, зменшен­ня бюджетних витрат, дерегулювання певних сфер господарства, по­слаблення юридичної регламентації господарської діяльності, прива­тизацію окремих секторів економіки, скорочення соціальної інфра­структури та соціальних програм.

М. Фрідмен і його прихильники виходили з припущення, що з роз­ширення капіталістичного відтворення в довгостроковому періоді можливе лише за умови приросту грошової маси в обігу. Вони вва­жали, що попит на гроші постійно збільшується, а пропозиція їх над­звичайно нестабільна, часто має суб'єктивний характер. Тому на по­чатку 70-х років М. Фрідмен виступив за законодавче регулювання грошової маси державою (Центральним банком) для того, аби що­річно збільшувати кількість грошей у обігу на 3—5 % ("грошове пра­вило" монетаризму). Він визнавав за грошима монопольну роль у ко­ливаннях національного доходу й висунув тезу. "Гроші мають зна­чення".

Факторний аналіз пропозиції грошової маси, яка визначається емі­сійною політикою Центрального банку, монетаристи виконали за до­помогою трьох основних показників:

1)показника грошей підвищеної сили, тобто готівки, що знаходиться в приватному секторі та банках. Аксіо­ма монетаризму: масу грошей підвищеної сили може й повинна контролювати держава;

2)коефіцієнта "депозити — резерви", що виражає відношення за­гальної суми банківських депозитів до касових резервів банків­ської системи;

3)коефіцієнта "депозити — готівка", тобто відношення суми бан­ківських депозитів до обсягу готівкових грошей.

Економічна теорія пропозиції, була створена після кризи 1974 — 1975 рр. і по суті стала основою "рейганоміки". Розробники та при­хильники теорії пропозиції — економісти Артур Лаффер, Р. Ман-делл, визначили основні елементи економічної політики дер­жави відповідно до концепції економіки пропозиції:

- орієнтованість економічної політики на виробництво, пропозицію;

- зниження податків (передусім з юридичних осіб) з метою вивіль­нення частини прибутків для інвестування;

- скорочення витрат, передусім у соціальній сфері;

- регулювання пропозиції грошової маси.

Таким чином, монетаризм і економічна теорія пропозиції допов­нюють один одного. Проте якщо монетаристи головний акцент роб­лять на регулюванні кількості грошей, то прихильники економіки пропозиції особливого значення "надають використанню податкових інструментів регулювання. Життєздатність капіталізму пов'язується з ініціативою приватного сектора, тому економічне зростання пла­нується стимулювати за рахунок перерозподілу національного дохо­ду на користь середніх і великих власників шляхом, наприклад, змен­шення податкового тягаря та скасування системи прогресивного опо­даткування. Уявлення про стимулюючий вплив зниження податків на інвестиційну діяльність теоретично обґрунтовується за допомогою відомої кривої Лаффера.

На думку автора, крива повинна показати, що у вигляді податків не можна стягувати до бюджету понад 30—35 % доходів. У заборо­неній зоні доходи бюджету з підвищенням податкової ставки знижу­ються. Це спричинюється до зменшення зацікавленості в інвестуван­ні, ухилення від сплати податків, переходу до "тіньового" сектора економіки тощо.

Одним з варіантів нової неокласики є теорія раціональних очіку­вань, яка активно розроблялась у 70—80-ті роки і повністю ігнорува­ла державне втручання. Американські економісти Р. Лукас, Т. Сард-жешп, стверджують, що економічний індивід не тільки па­сивно адаптується до попереднього досвіду, а й активно використо­вує великий обсяг поточної інформації для точнішого передбачення тенденцій господарського розвитку. Будь-які спроби вплинути на процес відтворення за допомогою систематичної державної макро-економічної політики ідеологи раціональних очікувань оцінюють як безплідні не тільки в довгостроковому, а й у короткостроковому ас­пекті. Головна ставка робиться на відродження віри в можливість раціональної поведінки економічних агентів в умовах, коли держава відіграє роль тільки джерела інформації.

Дата добавления: 2015-08-21