Розділ 1. Історія зародження ваххабізму.

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ЧЕРКАСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО

ННІ ІСТОРІЇ І ФІЛОСОФІЇ

Кафедра архівознавства, новітньої історії та спеціальних історичних дисциплін

КУРСОВА

РОБОТА

на тему: «ВАХХАБІЗМ ЯК ОДНА З НАЙРАДИКАЛЬНІШИХ ТЕЧІЙ ІСЛАМУ»

Студента 3 курсу А групи

напряму підготовки 6.020302 спеціальності історія

Квятківського Ю.Л.

Керівник ‒ к.і.н, доц. Мазур О.О.

Національна шкала ________________

Кількість балів: __________Оцінка: ECTS _____

Члени комісії __________ ____________________________

_______ ____________________

_______ ____________________

м. Черкаси ‒ 2015 рік
Зміст

Вступ. 3

Розділ 1. Історія зародження ваххабізму. 7

Розділ 2. Основні ідеологічні засади ваххабізму. 16

Розділ 3. Сучасний ваххабізм як один з факторів ескалації «Близькосхідної проблеми» та ісламського тероризму. 21

Висновки. 28

Список використаної літератури та джерел. 31

Вступ

Актуальність дослідження. Сьогодні одну з найбільших загроз міжнародній безпеці становить тероризм ісламістських (фундаменталістських) угрупувань ваххабітського спрямування. Ще донедавна термін «ваххабізм» був відомий лише вузькому колу сходознавців, ісламознавців та релігієзнавців. Однак в останні роки загроза розповсюдження ваххабізму, який прикривається ісламом для досягнення своїх корисних цілей, набула актуальності у всьому світі. Ідеологія ваххабізму стала основою відомих міжнародних терористичних організацій «Брати Мусульмани», «Джамаат ісламі», «Хезб-ут-Тахрір» та ін. З огляду на це великої дослідницької уваги потребує наукове вивчення історії та віроповчальних особливостей ваххабзізму. Не менш важливим є пошук відповідей на питання: у чому полягає радикальність ваххабізму в порівнянні з іншими течіями ісламу, а також як протидіяти цим загрозливим тенденціям?

Об’єктом дослідження виступає історія та сучасність ваххабізму як однієї з релігійних течій ісламу.

Предметом дослідження є виникнення та еволюція ваххабізму та його ідеологічних засад.

Мета нашої роботи спрямована на вивчення історії виникнення та еволюції ваххабізму, умов, за яких відбувався даний процес, завдяки чому стає можливо пояснити загострення сучасних проблем ісламістського фундаменталізму, тероризму, громадянського протистояння на Близькому Сході.

Поставлена мета передбачає розв’язання таких ключових завдань:

1. Опрацювати літературу з даної проблеми.

2. Охарактеризувати загальний розвиток та основні догмати ісламу, виокремити специфіку його релігійних течій.

3. Виявити причини та обставини, що зумовили виникнення ваххабізму, прослідкувати процес його становлення та поширення.

4. Дати оцінку ідеологічних та догматичних засад ваххабітського віровчення, підтвердивши тим самим тезу про те, що ваххабізм є однією з найрадикальніших течій ісламу.

5. Довести зв’язок ваххабізму із загостренням проблеми ісламістського тероризму та громадянського протистояння на сучасному Близькому Сході.

6. Зробити висновки стосовно досліджуваного питання.

Хронологічні межі дослідження охоплюють період від VII ст. (час зародження ісламу) до ХХІ ст. (обумовлено зв’язком із сучасністю).

Територіальні межі дослідження – Східна мусульманська та Західна християнська метацивілізації.

Історіографія проблеми представлена здобутками істориків та релігієзнавців, ісламських теологів останніх трьох десятиліть. Вона включає в себе напрацювання: 1) сучасних вітчизняних науковців: Д. Білозора – [3]; 2) сучасних російських науковців: О. Васільєва [4; 5], О. та М. Гудратових [8], І. Яблокова [11], Г. Мілославського [17]; 3) західноєвропейських дослідників: Д. Блума та Ш. Блера [4], Л. Кантена [12], Х. Олівера [18]; 4) представників арабо-ісламського світу: Д. Аз-Захаві [1], Ф. Аль-Мубарака [2], А. Заррінкуба [10], Н. Шейхмардані [23], М. Налапата [24].

Щодо тематично-проблемного спрямування вивчених нами праць, то їх можна розділити за такими категоріями: 1) монографії з історії релігії в цілому (І. Яблоков [11]); 2) праці з історії та основ ісламу (Ф. Аль-Мубарака [2], А. Заррінкуба [10], О. Сагадєєва [20]); 3) праці політологів з проблем ісламського екстремізму та тероризму в сучасному світі (О. Ємєльянова-Хагена [9], О. Маланьїної [16], Г. Мілославського [17], Е. Сівана [21]); 4) полемічна література з питань ісламського віровчення та критика ваххабізму (Д. Аз-Захаві [1], П. Гамзанова [7], К. Рамзанова [19], Н. Шейхмардані [23]).

Серед вищезгаданих авторів особливу увагу привертають праці провідного радянського сходознавця О. М. Васільєва «История Саудовской Аравии» [4] та «Пуритане ислама. Ваххабизм и первое государство Саудидов в Аравии» [5]. В них дослідник розглядає зародження та поширення ваххабізму в комплексі з політичною та економічною історією емірату Саудідів; оцінює його силу і слабкість, передумови загибелі, однією з яких, на думку О. М. Васільєва, і був ваххабізм.

Значний інтерес викликають також студії, присвячені проблемі ісламістського тероризму в сучасному світі. Примітно, що на його загрозу вказують не лише дослідники – представники Західного світу, але й самі мусульманські автори: Ф. Кардіні [13] та М. Налапат [24]. Водночас, шляхи вирішення даного питання, що пропонуються згаданими авторами, суттєво відрізняються, що зумовлено, зокрема, їх світоглядно-релігійною специфікою.

Своєрідним поглядом на зазначену проблему виділяються західноєвропейські фахівці – Д. Блум [4] та Л. Кантен [12], які представляють типовий суб’єкт історичної нарації – білого чоловіка – європейця, християнина. Саме це, на нашу думку, вплинуло на дещо однобоке висвітлення згаданими науковцями феномену ваххабізму та місця і ролі ісламу в сучасному світі. Окремо слід згадати статтю Х. Олівера [18] «Міф ваххабізму», в якій автор, притримуючись критично-викривального погляду на генезу ваххабізму, заходить ще далі, доводячи причетність до його появи і поширення британських спецслужб на Близькому Сході.

На жаль, доводиться констатувати, що у вітчизняній історіографії тема ісламського екстремізму, історії та віровчення ваххабізму, міжнародного тероризму як глобальної проблеми людства залишається на початковій стадії, а скромні здобутки її представників залишаються маловідомими світовій науці.

Джерельна база роботи представлена комплексом письмових джерел (текст Корану, тексти полемічних творів, що порушують проблему відносин ісламу та ваххабізму). З огляду на це, можна чітко виділии два табори ісламських полемістів: критики (явно переважають) та прихильники ваххабізму. До числа перших належать: Д. Аз-Захаві з твором «Сунітська доктрина проти ваххабізму» [1]; К. Рамзанова «Помилки ваххабізму в шаріатських питаннях» [19] та Д. Субхані «Криве дзеркало ваххабізму» [22]. Їх опонентами виступають Х. Олівер з твором «Міф ваххабізму» [18]; Н. Шейхмарадані на сторінках твору «Істине обличчя ваххабізму» [23].

Структура роботи: робота складається зі вступу, трьох простих розділів, висновків, бібліографічного списку (24 позиції). Робота виконана на 32 сторінках.

Розділ 1. Історія зародження ваххабізму.

Іслам, наймолодша серед світових релігій, виник на шість віків пізніше від християнства. Ця релігія виникла біля джерел та витоків християнства та іудаїзму, що дуже вплинуло на іслам. Релігія виникла у західній частині Аравійського півострова, як релігія арабів, але дуже швидко, іслам перетворився у світову релігію.

Разом з арабськими завойовниками іслам вийшов за межі Аравійського півострова і вже в VII – IX ст. широко розповсюдився в Сирії, Палестині, Дворіччі (сучасна територія Іраку), в Персії (Іран), східній частині Кавказу, на території де нині знаходиться Афганістан, в Середній і Центральній Азії. В ті ж часи мусульманська релігія розповсюдилась в Північній Африці та на Піренейському півострові. В IX – XI ст. іслам прийняли у Східному і Західному Судані. В X ст. Іслам починає розповсюджуватись в Поволжі. В XI ст. мусульманство прийшло в Малу Азію. В XII – XV ст. іслам через посередництво арабських торгівців проникає в Індонезію, а через турків розповсюджується на деяких територіях Балканського півострова та в західних частинах Північного Кавказу. У XVIII ст. мусульманство займає провідні позиції на східно-африканському узбережжі, в XIX ст. розповсюджується в деяких районах Африки. Із усіх перелічених регіонів іслам пізніше було витіснено лише з Піренейського півострова [3, 8-9].

Однією з причин радикалізації ісламу – є розбрат і роз’єднання в ідеології віровчення. Тільки в часи Мухаммеда та двох його послідовників (Абу-Бакре і Омара) мусульманство існувало як цілісне віровчення. В цей період відбувалося формування ісламу як релігійного віровчення. Проте з часом в ісламі виникають різні течії, напрямки, секти і т.п. Мусульманський теолог аш-Шахрастані так змальовує ці події: «...в наслідок розколів в ісламі виникли 4 великі секти: карадити, сифатити, хариджити, шиїти. Потім одні з них об’єднуються з другими і від кожної великої секти відокремлюються гілки, доходячи до 73 сект» [13, 84].

З часом найбільш значні розколи в ісламі стали причиною до виникнення екстримізьких тенденцій. Скоріш за все серйозні суспільно-політичні протиріччя, що виникали між різними кланами, династіями, течіями ставали основою для релігійних розколів. І. Гольдциєр пише: «На першому місці стоїть, мабуть, не питання релігії, а питання державного устрою... На політичні питання неминуче дивляться з релігійної точки зору, політика набуває релігійних форм, що надають політичним чварам своєрідне забарвлення». Всі розколи в ісламі це підтверджують.

Поділ ісламу на течії пояснюється соціально-політичними розбіжностями, що існували у суспільстві, де було багато релігійних, філософських шкіл та течій, а також політичних партій, правлячих династій, теологічних шкіл та сект. Про чистоту ісламу дбали багато теологів, але вчення хариджитів, які називали себе «людьми посту і молитви» і дотримувались суворої «релігійної етики»[4, 189].

В другій половині VII ст. в ісламі виникають 3 течії, одна з них хариджизм (від араб. Аль-хаваридж – «ті, що виступають»). Деякі вчені вважають його найпершим релігійно-політичним утворенням. Воно виникло у 50-ті рр. VII ст. під час боротьби за владу у Халіфаті. Його утворили прихильники двоюрідного брата пророка Мухаммеда – Алі, після того як він виявив нерішучість у протистоянні з швагром Мухаммеда – Муавією, коли погодився на третейський суд. Хариджити почали збройну війну як проти Муавії так і проти Алі [6, 211-212].

Хариджити засуджували багатство, забороняли вживати спиртні напої, їх вчення ніколи не було кодифіковано і підлягало змінам у багато численних підсектах. Але вони зіграли суттєву роль у розвитку мусульманського богослов’я.

Ваххабіти ніколи не сприймали хариджизм. Але саме у них ваххабіти навчились в такій мірі релігійної нетерпимості, що вважали усіх інших мусульман, що не належали до їх віровчення «самими небезпечними та достойними осаду невіруючими ще більш, мабуть, ніж іудеї і християни».

З часом хариджити розділились на багато сект (їх налічувалось до 2 десятків), але найбільш помітними серед них були азракити та ібадіти.

Азракити були найбільш радикальні. Вони з великою мірою нетерпимості ставилось до всього, що протирічило хариджизму. Саме така нетерпимість стала причиною їх зникнення в історичному просторі.

Розкол в хариджизмі став початком цілої низки подальших розшарувань в мусульманському світі.

Надалі відбувся найбільший в ісламі розкол на сунізм і шиїзм. Цей розкол був пов’язаний з політичними проблемами, з розбіжностями щодо того кому повинна належати верховна влада в ісламській державі та ісламському світі загалом.

Сунізм – найвпливовіша течія в ісламі. Деякі релігієнавці називають його ортодоксальним ісламом, з чим не погоджуються прихильники другого напрямку – шиїзму. Самоназва сунітів – «ахль ас-Сунна а-л-Дакамаа», що в перекладі з арабської «люди Сунни та згоди». Суніти, на відміну від шиїтів, визнають священне мусульманське послання Сунну у повному обсязі – у складі 6 хадисів. Друга суттєва риса, що відрізніє віропереконання сунітів – це визнання їми законності правління перших чотирьох халіфів: Абу Бакра (Абу Бекра), Омара (Умара), Османа (Усмана) та Алі. Суніти вважають, що халіфи повинні виконувати духовне і політичне керівництво мусульманами. Цих халіфів обирає громада, керуючись їх компетентністю та особистими якостями. Суніти не визнають посередництво між Аллахом і людьми. Між сунітами та шиїтами існують розбіжності у питаннях культу та у правових питаннях. Саме для вирішення правових питань, в сунізмі (в IX – X ст.) виникають 6 богословсько-правових толків – мазхабів, чотири з яких існують і по теперішній час і об’єднують практично весь мусульманський світ [11, 85-87].

Засновниками їх були: Імам Нугман ібн Сабіт Абу Ханіфа (699 – 767 pp.), Імам Малік ібн Анас ал-Асбахи (713 – 795 pp.), Імам Мухаммад ібн Ідріс аш-Шафії (767 – 820 pp.), Імам Ахмад ібн Хан бал (780 – 855 pp.). Усі ці масхаби однаково шанобливі в усьому мусульманському сунітському світі, незалежно від приналежності мусульманина до якої-небудь однієї з них, тим паче, що відмінності між ними (враховуючи також, що деякі з імамів були учнями один одного: Імам аш-Шафії вчився у Імама Маліка, а Ібн Ханбал дістав схвалення Імама аш-Шафії) існують практично лише в традиціях виконання обрядів, але не у віропереконанні – найбільш істотному елементі релігії.

Саме ці чотири масхаби: ханафітський (ханифітський), шафиїтський, малікітський та ханбалітський вважаються однаково правовірними. Розбіжності між цими школами випливають із використання джерел та засобів при вирішенні різних правових питань, що виникають у реальному житті. Основними джерелами усі масхаби вважають Коран і Сунну. Якщо в Корані та Сунні немає прямих вказівок як вирішити конкретне питання, тоді використовують такі шляхи: судження аналогічне («ніяс»), узгодження думок законодавців («іджма»), незалежне індивідуальне судження законодавства («рай»), переважне рішення («істіхсан») та незалежна думка заради користі («істіслах»). Різні масхаби використовують ці засоби у різній мірі та у різних комбінаціях [10, 184-185].

Тепер перейдімо безпосередньо до аналізу тих історичних обставин, в яких формувався ваххабізм, – одна з найрадикальніших течій ісламу.

У XVIII – першій третині XIX ст. Єгипет і значна частина Аравії входили до складу Османської імперії, що переживала безпрецедентний занепад. У структурі політичних відносин посилювався дисбаланс, мала місце затяжна криза османської системи провінційного управління, послаблення жорсткого контролю центру над арабськими володіннями. Все це привело до того, що протягом XVIII ст. багато арабських провінції османської держави поступово, але неухильно виходили з-під її прямого управління і домагалися значною мірою самостійності, хоча і продовжували визнавати своє формальне входження до складу імперії османів. На землях Аравії за рахунок применшення прерогатив Стамбула посилилася чільна роль у політичній сфері місцевих емірів та племінних вождів.

Говорячи про умови, в яких формувався ваххабізм, важливо відзначити політичну децентралізацію аравійських племен і відсутність єдиної влади. При формальному підпорядкуванні Османській імперії, під її владою фактично перебували лише Мекка і Медіна. Самі ж араби зневажали турків за їх зарозумілість і зніженість, що посилювало прагнення вийти з-під їх влади. Націоналізм завжди мав місце серед арабів, у розглянутий період він посилювався слабкістю та прогресуючим розпадом Османської імперії. Крім того, патронаж над колискою Ісламу – Західною Аравією і її священними містами Меккою і Медіною – давав право претендувати на духовне верховенство у всьому мусульманському світі. Всі ці події фактично зумовили появу такого екстремістського течії як ваххабізм [5, 529-530].

По суті, ваххабізм – це релігійно-політичний рух, що виник у XVIII ст. в Центральній Аравії, в Неджді. Поширюватися він почав під гаслом «очищення» Ісламу, «повернення» до порядків часів Пророка і об’єднання арабів проти Османського халіфату. Англійські колонізатори використовували цю ситуацію в своїх цілях: саме вони озброїли прихильників ваххабізму для боротьби з центральною владою.

Як бачимо, для ваххабітів від самого початку пріоритетом стало досягнення влади, а релігія виступала лише як метод на шляху до мети. У цьому зв’язку можна навести багато кривавих прикладів з історії наступних століть.

Аналізуючи вплив британського фактора у становленні ваххабізму, зауважимо, що протягом XVIIІ ст. значна кількість молодих людей – європейців християн, під виглядом неофітів, що прийняли іслам, проникла в Туреччину, Єгипет, Сирію, де вони навчалися у кращих мусульманських духовних навчальних закладах, ставши великими фахівцями у мусульманському богослів’ї, а, по суті, першими штатними ісламознавцями британських спецслужб, досвід і знання яких могли допомогти знайти «слабку ланку» в міцному ланцюзі релігійної єдності, яка забезпечувала міць ісламських держав. Саме ці знання допомогли зрозуміти, що Іслам можна перемогти тільки зсередини.

З огляду на це, стає зрозуміло, чому ряд дослідників, в т. ч. радянський сходознавець О. Васільєв, вважає Ваххабізм своєрідним протестантизмом від ісламу. Сліди впливу протестантизму помітні в силі переконаності у своїй правоті і в релігійному фанатизмі, а також у використанні будь-яких засобів для захисту, розповсюдження і підтримки своїх переконань.

Засновником вчення ваххабізму став Мухаммед ібн Абд аль-Ваххаб, особистість якого заслуговує пильної уваги.

Мухаммед ібн Абд аль-Ваххаб ат-Тамімі народився в 1703 р. в місті Аяйна в сім’ї богослова. Його батько Сулейман, мусульманський суддя (каді), був першим вчителем свого сина. Ще в дитинстві у хлопчика з’явилися ознаки таланту і кмітливості. Він вивчив напам’ять Коран у неповні 10 років, з дитинства поринув у книги тлумачення Корану, хадисів і праці найбільших мусульманських вчених. Він багато подорожував сусідніми країнами, де побачив, як йому здавалося, помилкові віровчення і хибні звичаї. Він прийшов до висновків, що народ далекий від істинних законів релігії та її духу, що мусульмани зрадили Ісламу і спотворили основи релігії. Упевнившись в остаточному релігійно-моральному падінні сучасників, Ваххаб починає звертатися із закликом повернутися до норм істинного єдинобожжя. Він проповідує знаті і простим людям, але спочатку його всюди зустрічають вороже. Будучи в Басрі, він звернувся із закликом, але був вигнаний і лише дивом не загинув від спраги в пустелі. У Хураймале, де він став суддею замість померлого батька, його мало не вбили відомі своєю розпустою жителі оазису, коли він захотів повернути їх до справжньої релігії. Оскільки релігійні переконання, поширювані Ваххабом, були спрямовані й проти офіційного «отуреченного» Ісламу, він закликав нещадно боротися з відступниками віри – шиїтами, османськими султанами – «лжехаліфами» і турецькими пашами. Антитурецька спрямованість Ваххабізму мала кінцевою метою вигнання турків, визволення і об’єднання арабських країн під прапором «чистого» ісламу [5, 320-322].

Об’єднавчими мотивами, закладеними в проповіді Мухаммеда ібн Абд аль-Ваххаба, скористалися феодальні правителі невеликого князівства Дірь’я, розташованого на території Неджди. У середині XVIII ст. емір Мухаммед ібн Сауд і його син Абд аль-Азіз у 1744 р. вступили в союз з Мухаммедом ібн Абд аль-Ваххабом. З тих пір понад півстоліття вони вели запеклу боротьбу за об’єднання земель Аравії під прапором ваххабізму. Вони підпорядкували собі одну за іншою області Неджди і сусідні бедуїнські племена.

До початку XIX ст. Ваххабізм завоював міцні позиції на більшій частині Аравійського півострова, а потім отримав поширення в Індії, Індонезії, Східній і Північній Африці. Потім ваххабіти почали активну місіонерську діяльність серед племен, що населяли території навколо Мекки і Медіни. В ці міста відправлялися емісари ваххабізму, з тим, щоб за будь-яку ціну домогтися підтримки авторитетних мусульманських вчених, що було необхідною умовою для здійснення ними своїх політичних планів. Історично Мекка і Медіна були найтіснішим чином пов’язані з діяннями та ім’ям Пророка Махаммеда. Поширення впливу серед населення Мекки і Медіни давала ваххабітам насамперед ідеологічну підтримку в усьому мусульманському світі. Реакцією мусульманського суспільства на діяльність ваххабітів в Мецці і Медіні стало судове рішення, згідно якого, людей, які поділяли погляди ваххабітів, як і їх самих, слід було вважати віровідступниками та заарештовувати.

Всім вихідцям з області Ад-Дарія, правителі якої підтримували ідеологів ваххабізму, було заборонено здійснювати хадж (паломництво до святинь Ісламу) та в’їжджати в Мекку. Однією з причин заборони ваххабітам здійснювати хадж стали їх спроби використовувати паломництво в місіонерських цілях. В результаті цього, в 1785 р. ваххабіти напали на племена, що знаходилися під юрисдикцією Мекки. Ваххабіти взяли в облогу місто Ат-Тоіф, а потім, увійшовши в нього, вирізали майже все його населення.

У 1800 р. ваххабіти блокували Мекку і перекрили всі підступи до міста. Блокада стала жорстоким випробуванням для населення. У місті лютував голод. Дивлячись на страждання Мекки, шаріф Голіб прийняв рішення укласти з ваххабітами договір про мир. У тому ж році вони зуміли захопити Медину. Влада ваххабітів над священними містами тривала сім років. За цей час вони розграбували всі прикраси Кааби і накрили її чорною мішковиною, зруйнували куполи над могилами. Вони забороняли повторювати хвалу Пророку (славута) після азана (призову на молитву), вважаючи це відступом від Ісламу.

Ваххабіти зрубали дерево, під яким перші сподвижники давали клятву Пророку Махаммеду і зруйнували могилу його дружини Хадіджі під гаслами того, що мусульмани поклоняються їм. Вони вводили нові, нечувані в мусульманському світі традиції: гоління голови не тільки чоловіками, але і жінками. Водночас, для своїх послідовників ваххабіти зніміли багато заборон Ісламу, зокрема, можливість сексуальних стосунків чоловіка і жінки тільки в рамках шлюбу. Діючи в такому дусі послідовники новоявленого «оновлювача» ісламу не могли не викликати протест з боку жителів окупованих міст.

Перша держава Саудідів була розгромлена об’єднаними силами єгиптян і турків. Другій Саудівській державі багато чого довелося починати заново, але її політичним і релігійним прапором, як і раніше, залишався ваххабізм.

Новий зліт цього емірату був пов’язаний з черговим сильним сплеском Ваххабізму. На самому початку 1910-х рр. троє каді з середовища ваххабітів – Абд-аль-Карім, Абдаллах ібн Абд-аль-Латіф і Іса – висунули дві вимоги до мусульман: неухильне дотримання приписів Ваххабізму і створення загальноваххабітського братства, члени якого повинні любити свою батьківщину, беззаперечно підкорятися імаму-еміру і всіляко допомагати одне одному, відмовляючись від усякого спілкування з європейцями і жителями керованих ними країн [18].

Тільки у 1920-х рр. ваххабітами були захоплені Джебель-Шаммар, Хіджаз та Асір. Нарешті їм вдалося придушити ряд повстань у великих бедуїнських племенах, – феодально-племінна роздробленість була подолана. Саудівська Аравія оголошена королівством.

У процесі створення централізованої феодальної держави вже перші аравійські ваххабіти легко пішли на відхід від суворого фундаменталізму та легалізацію життєво важливих нововведень. Куріння тютюну, вживання алкогольних напоїв, носіння чоловіками шовкових тканин і т. п. залишалися забороненими. Але застосування сучасних технічних засобів стало нормою. У країну стали в значній кількості ввозитися автомобілі, радіотелеграфні установки, пізніше – автоматична зброя, броньовики і літаки.

Таким чином, Ваххабізм залишався ідеологічним прапором, поки він був корисний, і переставав бути таким, коли опинявся незручний. Але для широких верств населення, особливо бідноти, Ваххабізм залишався привабливим напрямом фундаменталістського ісламу, що дозволяв їм безкарно грабувати і вбивати для власної наживи. Протягом XX ст. його прийняла помітна частина мусульман від Марокко до Індонезії. З’явився він і в Росії: в Середній Азії, Поволжі, на Кавказі. Сьогодні ваххабізм – основа офіційної ідеології Саудівської Аравії, його послідовники є в арабських еміратах Перської затоки, деяких азіатських та африканських країнах.

Підсумовуючи історичне значення Ваххабізму, необхідно звернути увагу на те, що цей рух докорінно суперечить Ісламу, і саме з ним він вступив у першу чергу в конфронтацію, а запропонована ваххабітами логіка була рішуче відкинута мусульманами і в подальшому визнана єрессю.

Дата добавления: 2015-08-21