Іконопис княжої доби

З домонгольської доби збереглося до нас біля 40 ікон царгородського, корсунського й місцевого походження, але стан їхнього збере­ження остільки фатальний, що робити на їх основі якісь дальші виснов­ки — трудно. Вони здебільше грубо й невміло «обновлені» (перемальо­вані), погрижені зубом часу й покриті копотом сторіч. І тільки розчи­щення декотрих зпоміж них, дозволило дослідникові Петрову сказати: «Староукраїнського іконопису ніколи не можна називати одноманіт­ним в порівнанні з західніми зразками. Навпаки, перед нами мистецтво з великою силою кольориту, композиційною помисловістю й високою досконалістю у виконанні. Все в ньому, починаючи від глубоко своєрід­ної техніки, дише незвичайно старими й міцними традиціями».

З ікон домонгольської доби згадаємо найбільш характеристичні. "Починає їх цикль X р и с т о с-П антократор, приписуваний кисти печерського маляря Олімпія, що тепер зберігається в іконостасі Успен­ського собору в Москві. Христос сидить на високому престолі в єпи­скопських ризах, в мітрі й хрещатому саккосі та омофорі. Благословить двома пальцями правої руки, в лівій держить жезл з перекладиною. По боках Христа стоять — Богородиця в ризах та Іван Предтеча в волосінниці. Найулюбленішою темою нашого старого іконопису була Б о г о р о д и ц я. До багатьох її зображень домонгольської доби належать: Смол є н с ь к а, що ЇЇ привіз з Царгороду чернигівський князь Всеволод Ярославич; Ченстохівська, що дісталася з Цар­городу на Західню Україну (до Белза а потім Львова) й була виве­зена в Польщу Володиславом Опільським у 1382 p.; X о л м с ь к а, що її мав привезти до Києва Володимир Великий, а до Холму придбав Данило Романович; Володимирська, що її привіз до Києва Мстислав Мономахович, а поміщену в Вишгороді, забрав Андрій Боголюбський до Володимира над Клязмою; Ігорівська Богороди­ця Київопечерської Лаври, має бути та сама, що перед нею молився князь їгор Олегович, перед смертю з рук збунтованих киян (1147 p.). Поза Богородицею багато старих ікон посвячено св. Миколі а з черги Юрієві, Дмитрієві Солунському, Теодорові Тиронові й Теодорові Стратилатові, Іллі, архангелам Михайлові й Гавриїлу, евангелистам, Кузьмі й Дамянові й нарешті місцевим святим, як Борис і Гліб та Антоній і Теодозій Печерський. Впоряд з поодинокими постатями чи групами святих малювали іконописці сцени з старого й нового Завіту, беручи за зразки то церковний стінопис то знов мініятурні картини рукописів. Тимто одні ікони зберігають повагу й монументальність фрескових і мозаїкових зображень, а другі є більш свобідні в композиції, реаліс­тичні й малярські.

Ледви не з кожною іконою княжої України звязаний переказ, ніби то її привезено з Царгороду. Але ті перекази мають здебільша таку саму вартість, як традиція деяких наших Богородиць, нібито малював їх апостол Лука. Поправді, то хоч і привозилися до нас ікони з далекої чужини, то рівночасно й малювалися на місцях. Знаємо чейже імена українських, малярів і маємо ікони місцевих святців, що мусіли бути продуктом місцевих сил. Що більше, завезені на Україну іконописні типи, обагачуються тут українськими мотивами й елементами. На чу­жих зразках і під впливом неукраїнської культури, розвивається на дотатарській Україні живе й життєздатне, іконописне мистецтво, чимраз більше українське по суті й формі.

Дата добавления: 2015-08-21