Мініятури й рукописна орнаментика

Поміж рукописами великокняжої доби, збереглося до нас три, що заслуговують на -особливу увагу. Є це т. зв. «О с т р о м и р о в е Є в а нг є л і є» з 1052 р., украшене трьома картинами Євангелистів, «Збірник Святослава» з 1 073 p., що має мініятури Христа на

престолі, Собору святих й портрет у Святослава з родиною та т. зв. Трірська Псалтир або Молитовник Г ер т р уд и з 70-их pp. XI ст., що поруч німецьких мініятур, має пять мініятур, звязаних з Україною тематикою й походженням.

Остромирове Євангеліє та Збірник Святослава, повстали в Києві. Українські мініятури Трірської Псалтирі повстали на Західній Україні, а саме в Луцьку або Володимирі Волинському.

Мініятури Остромирового Євангелія характеристичні тим, що їх золоті обриси виповнювані інтензивнимк красками, нага­дують техніку перегородчатої емалі, що в ній промежутки поміж золо­тими дротами обрисів, заливалися многобарвним скливом.

«Збірник Святослав а», як літературний твір був копією з болгарського оригіналу, написаного в X ст. для царя Бориса. На особливу увагу заслугує в «Збірнику» мініятура пятиповерхової церкви зображеної ніби в поперечному прорізі, украшена -по краях зображеннями птиць. Вони змальовані з живим натуралізмом, є настільки близькі до сирійсько-геллєністичних і коптійських зобра­жень пташиного царства, що про македонське походження їх стилізації не треба й говорити (Сичев). З іконографічного боку цінним є збірний портрет князя Святослава з родиною. Характер цього портрету іконо­писний, але є дані думати, що в ньому збережена велика доля реалізму, тобто схожости портрету з моделем.

«Трірська Псалтир» або «М олитовни к Г є р т р у д и», що зберігається тепер у скарбниці катедри в Чівідалє (півн. Італія), складена з кількох частин. Найстарша (15—208 листи), тобто сама Псалтир написана й розмальована черцями Керальдом і Герібертом з Райхенау для трірського єпископа Егберта, в 984-990 pp. До Псал­тирі долучено, небаром по її повстанню, листки з різними молитвами (219—233) й нарешті, в XI ст. пришито, з початку кодексу шість листів (5—10) з латинськими молитвами Гертруди й п я т ь м а м і н ія т у р а м и східнього, візантійського типу. До молитов долучено чоти­ри листки календарика і помяника (1—4).

Досліди виявили, що власничкою молитовника, вшитого до Егбертової псалтирі, була Гертруда, «княгиня ляховиця», мати князя Ярополка-Петра Ізяславича, що княжив у Володимирі Волинському й загинув у боротьбі з Ростиславичами (1085) з рук насланого душегубця.

Німецький дослідник Газельоф прийшов до висновку, що мініятури виконані в Києві в 1078—87 pp., коли там уже існували мистецькі май­стерні при Печерському манастирі; в тих мініятурах, на думку цього дослідника, з малими відхиленнями збереглася візантійська компо­зиційна схема та іконографія, та що вони, цінні для староукраїнського мистецтва й побуту, дуже близькі до мініятур Остромирового Євангелія й Збірника Святослава,

До відмінних висновків дійшов російський дослідник Кондаков. Він переконаний, що текст і мініятури Молитовника Гертруди були викона­ні на Західній Україні (Володимир, Луцьк, а навіть Галич) а виконав­цем їх був. не грек, але німець або словянин, що зрисовував мініятури не з візантійських, але полувізантійських і полузахідніх оригіналів.

Дослідник Сичев каже, що мініятури Гертруд'иного молитовника є твором не одного маляра-мініятуриста, а трьох. Один з них малював романо-візантійську мініятуру ап. Петра, другий домалював до цього зображення родинний портрет Ярополка, та був автором трьох чергових мініятур, а між ними другого портрету Ярополка та його жінки Ірини. Ці мініятури є наявним зєдненням візантійських форм з формами німецької мініятури райхенавської й регенбурської школи, часів цісаря Отгона. Нарешті третій мініятурист був автором Богородиці печерського типу, виконаної в стилю греко-македонських мініятур. Де саме виконано ці мініятури, важко сказати. Напевно в се­редовищі, що в ньому було можливе зєдинення східніх і західніх форм та прийомів.

Нажаль, ніодин з видатних памятників української мініятури не найшов свого українського дослідника. Тим теж пояснюється недо­стача виразного окреслення їхнього становища на тлі української культури взагалі. Те, що в тому напрямі зроблено чужими руками, не може нас, чейже, задоволити.

Емаль

Високо розвинутою віткою старо-українського прикладного мисте­цтва була емаль, тобто умілість покривати металеві пластинки кар­тинками й орнаментами з ріжнобарвного склива. Емалієва техніка дуже складна, прийшла до нас з далекого Сходу, (Єгипту, Ірану, Персії) через Візантію та безпосередно. Виконували емалієві картинки й орна­менти в двоякий спосіб. Або в золотій чи срібній пластинці видобували жолобки чи пак віконця, що їх виповнювали різнобарвним скливом, або прилютовували до пластинки золотий чи срібний дротик, що розме­жовував краски й служив за контур фігуральної чи орнаментальної композиції. Скливо насипувано в жолобки чи дротяні перегородки в порошку, що топився й виповняв контури на огні. На Україні вживали обох технік, але переважала «віконцева» над «гороженою».

Найбільше памятників емалі найдено на території Києва та Поросся (Княжа гора в Каневі, Сахнівка); куди менше на Чернигівщині, а най­менше на Західній Україні. З памятників української емалі, що їх ба­гато збереглося в збірці Ханенка в Києві та Звенигородського (тепер в 'Америці) згадаємо найцікавіші: т. зв. київська д і я д е м а, складена з сімох емаліованих картинок, а саме Деісуса посередині (Христос з «предстоящими» — Богородицею й Іваном Предтечею) двох архангелів та апостолів Петра й Павла; нашийник з К а м яного Броду (півн. Київщина) що має теж сім картинок, а поміж святими — Бориса й Гліба; це свідчить про його місцеве походження; оправа євангелія кн. Мстислава Мономаховича з емаліованими іконками євангелистів; сахнівська діядем а, що на її центральній пластинці зображений Олександр Ма­кедонський на грифах, а решта покрита декоративними арабесками. Емаліовані іконки були найбільш поширені й мали різне пристосу­вання.

Володимир Василькович пожертвував перемиській катедрі «єванге­ліє апракос, мальоване золотом, оковане золотом і жемчугом, а серед нього Спаса з фініфтом» (емалю); до любомльської церкви дав тойже князь євангеліє, що його «окував усе золотом і дорогим камінням з жемчугом, і Деісус на ньому викуваний з золота, цяти великі з фі­ніфтом (емаліовані іконки) прекрасні на вигляд, а друге євангеліє апракос, покрите оловітом (оксамітом) і цяту поклав на нього з фініф­том, а на ній святі мученики Гліб і Борис».

Кромі діядем, нашийників та книжкових оправ находила стара емаль широке пристосування в ювілєрстві. Емалю, фігурною й орнаментальною, декорувалися в нас т. зв. «колти» тобто золоті коробочки на пахощі, що їх чіпляли жінки над ухами до кіс, або шапочки. Емалю покривалися звена княжих та боярських ланцюгів (барм) і, нарешті нагрудні хрести (енколпіони) та медальони.

Дорогоцінність матеріялу вимагала високого майстерства у вико­нанню та багацтва орнаментальних композицій. Кожній з наведених вимог відповіла староукраїнська емаль, а совісне й повне обслідування її памятників, далоб нам змогу наблизитися до праджерел нашої ми­стецької культури взагалі.

Дата добавления: 2015-08-21