Розділ 2. Аналіз ВПК у період незалежності України

Зараз військово-промисловий комплекс України переживає не найкращі свої часи. Частка України на міжнародному ринці зброї складає приблизно 1 відсоток. Це не так і вже мало, але країна, що займала провідне місце у військово-промисловому комплексі Радянського союзу, могла б постачати на світовий ринок більше. Загальною тенденцією виробництва зброї є впровадження все нових і нових наукомістких технологій, а Україна, як відомо, має значний науковий та технічний потенціал. Але на розвинення, і, найголовніше, на впровадження у масове виробництво технологій, у нашої країни, як завжди, немає потрібних коштів. Це становить разючий контраст із ВПК країн Євросоюзу.

Розглянемо як приклад процвітаючого ВПК країни Європи. Стрілецька зброя європейського виробництва широко поширена у світі. Значну конкуренцію їй складають лише такі "хіти", як американська М16 та всесвітньо відомий автомат Калашникова. Але такі виробники стрілецької зброї, як Steyr (Австрія), Heckler&Koch (Німеччина), FabriqueNacional (Бельгія) зайняли провідні позиції на світовому ринці стрілецької зброї і не виявляють жодних ознак того, що поступляться ними у майбутньому. Про популярність у світі зброї європейського виробництва красномовно свідчать такі факти. Третє місце за популярністю у світі належить пістолет-кулемету німецького виробництва МР5, що стоїть на озброєнні поліції та загонів особливого призначення багатьох країн світу. Його популярність зумовлюють легкість, простота конструкції, традиційна німецька якість та - найголовніше - низька вартість. Приклад другий: Сполучені Штати, - країна, що сама експортує на світовий ринок велику кількість зброї, закуповує її в Європі. Так, американська армія використовує бельгійські кулемети, і штатним пістолетом у ній є Beretta 92 італійського виробництва. Фірма Beretta, що, до речі, веде свою історію з шістнадцятого сторіччя, та також італійська Franch, займають чільні місця серед світових лідерів виробництва гладкоствольної та взагалі мисливської зброї.

Країни Євросоюзу є виробниками броньованої техніки, зокрема самохідних гармат, ракетних комплексів, бронетранспортерів та броньованих машин піхоти.

Серед поставників цього виду озброєнь - Австрія, Італія (бронетранспортери виробляє відома автомобільна фірма Фіат), Швеція, але найбільші - Велика Британія, Франція та Німеччина. (Наприклад, всі аналогічні машини єгипетської армії - виробництва Німеччини.)

Таким чином, Євросоюз виробляє та експортує - насамперед, у країни центральної та північної Африки, Південної Америки та деякі країни Азії, ряд країн Європи, - усі види стрілецької зброї: пістолети, кулемети, гранатомети, але переважно пістолет-кулемети та автоматичні гвинтівки, гранати, броньовану техніку. На той же час Украйна має обмежений ринок покупців. Українська техніка, що майже завжди мало чім поступається західним аналогам за бойовими характеристиками, нехтується покупцями заради у кілька разів дорожчої іноземного виробництва.

Проблеми українського ВПК можна умовно поділити на три класу: пов'язані з моральним та матеріальним старінням промислової бази українського ВПК (оборонна галузь надзвичайно наукомістка і техніка і технології застарівають тут дуже швидко); пов'язані із внутрішньою ситуацією в Україні; пов'язані із зовнішньополітичними проблемами і ситуацією у світі в цілому.

Якщо виходити з обсягів міжнародної торгівлі звичайними озброєннями та військовою технікою, то можна вважати, що Україна, по суті, належить саме до цієї, другої групи країн-експортерів. Адже до першої групи входять країни, які є не лише потужними експортерами звичайних озброєнь та військової техніки. Ці країни, особливо США та Росія, визначають архітектури світового балансу військових сил і мають потужні власні збройні сили, які і є, як правило, потужним споживачем продукції відповідних національних ВПК.

Друга ж група країн, з розглянутого вище переліку, виділяється саме як країни-торгівці звичайними озброєннями та військовою технікою, оскільки їх Збройні сили значно менш потужні, ніж у країн першої групи. Так, за наведеними у пресі даними, військовий бюджет США у 2006 р. становив 550 млрд. дол., Великобританії – 51 млрд. дол., Франції – 41 млрд. дол., Росії – 24 млрд. дол., а України – лише 1,74 млрд. дол. Слід зауважити, що в Польщі, яка за її місцем у європейській та світовій військовій ієрархії, масштабами економіки та чисельністю населення співставна з Україною, військовий бюджет у 2006 р. становив 5,5 млрд. дол. США.

Наведені дані відображають кризову ситуацію, у якій фактично перебуває український ВПК протягом останніх півтора десятка років. Причини її полягають у тому, що, з одного боку, порушився встановлений ще за радянських часів порядок взаємопов’язаного розвитку ВПК та Збройних сил, а з іншого боку, новий порядок взаємодії цих суспільних інститутів, який сформувався в Українській державі, не забезпечує належним чином динамічний розвиток того ВПК, який залишився Україні в спадок після розпаду СРСР.

Основним споживачем продукції радянського ВПК були Збройні сили СРСР. А експорт озброєнь та військової техніки, попри його великі обсяги, мав підпорядковане значення для розвитку радянського ВПК. Що ж стосується ВПК України, то умови його розвитку нині зовсім інші, ніж були в радянський період.

Насамперед Україна позбулася статусу ядерної держави, що вплинуло на обсяги та структуру, навіть, потенційного попиту на озброєння та військову

техніку з боку вітчизняних Збройних сил. Адже в України зникла потреба в цілому ряді власних озброєнь, які раніше вироблялися підприємствами українського ВПК. Передусім це стосується ракетної техніки. За українським ВПК ще частково залишились функції обслуговування ядерних військових програм Росії. Однак перспективи розвитку українського ВПК у цьому напрямі вельми обмежені й визначаються, по суті, стратегічними інтересами Росії. Остання, що цілком закономірно, прагне зменшити залежність власних збройних сил від поставок продукції українського ВПК. Принаймні за найважливішими для росіян напрямами.

По-друге, останнім часом, як наслідок узагальнення досвіду численних збройних конфліктів та прогнозування розвитку досягнень науково-технічного прогресу у сфері воєнних технологій та технологій подвійного призначення, у світі змінилися панівні концепції розвитку збройних сил. Це вплинуло на вимоги до сучасної технічної оснащеності збройних сил. Наслідком трансформації означених вимог стала трансформація структури попиту на озброєння та військову техніку на світовому ринку. Детальніше наслідки згаданих глобальних зрушень у попиті на озброєння та військову техніку для українського ВПК будуть розглянуті далі.

І, нарешті, радикально змінились умови фінансування Збройних сил України (ЗСУ) та українського ВПК порівняно з радянським періодом. Причому зміни ці відбулися не на краще й полягають у хронічному недофінансуванні згаданих суспільних інститутів. Як вже зазначалося вище, загальний військовий бюджет України не просто невеликий, а й не відповідає потребам сучасного розвитку вітчизняних збройних сил, на чому регулярно наголошував як нинішній, так і попередні міністри оборони України. А за умов хронічного недофінансування потреб української армії в найгіршому стані перебувають саме програми її військово-технічного переоснащення та забезпечення, оскільки державні кошти витрачаються, в основному, на поточні потреби особового складу та фінансування поточної життєдіяльності Збройних сил.

Проблема фінансування потреб Збройних сил України (ЗСУ) заслуговує на окремий аналіз. У цій роботі ми торкаємося зазначеного питання лише в контексті розвитку вітчизняного ВПК, оскільки ЗСУ виступають одним із споживачів його продукції.

Треба підкреслити, що фінансування досліджень та конструкторських розробок зі створення військової техніки та озброєнь з боку держави не лише недостатнє, а й вкрай нерівномірне. Так, за наведеними в „Инвестгазете” даними, протягом останнього десятиріччя, тобто починаючи з 1997 р. і до 2006 р. включно, щорічні обсяги фінансування з державного бюджету прикладних досліджень Міністерства оборони України коливалися в межах 30–140 млн. грн. Причому фактично ці коливання мали хаотичний характер і, навіть, у суміжні роки могли різнитись у рази. Наприклад, у 1997–1998 рр. обсяги фінансування з державного бюджету прикладних досліджень Міністерства оборони України становили 30–35 млн. грн. А у 2000 р. вони стрімко зросли до 140 млн. грн. Потім протягом двох років зменшились до

51,2 млн. грн. У 2003 р. обсяги бюджетного фінансування прикладних досліджень Міністерства оборони зросли до 106,1 млн. грн., а потім – знову стрімко зменшились.

Таким чином, наголошуючи на недостатності фінансування потреб ЗСУ в придбанні озброєнь та військової техніки і, зокрема, на недостатності фінансування їх розробки, треба мати на увазі не лише абсолютні обсяги такого фінансування, а і їх нерівномірність у часі, тобто їх значні щорічні коливання практично протягом усього періоду існування незалежної України. Зазначена нестабільність фінансування з боку держави досліджень у сфері ВПК – серйозний чинник деградації інтелектуального та науково-технічного потенціалу в цій сфері. Адже за таких умов стають неможливими серйозні науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи в галузі озброєнь та військової техніки.

Як підкреслюють фахівці, не лише основні напрями розвитку вітчизняного виробництва озброєнь та військової техніки, за якими Україна має нині значні досягнення, а й основи створення цього ряду найбільш конкурентоспроможних видів озброєнь, військової техніки та техніки подвійного призначення були закладені ще в радянський період. Недостатність нинішнього фінансування вказаної сфери з боку держави означає лише перенесення на період гострих проявів того кризового становища, у якому перебуває нині вітчизняний ВПК.

Слід зауважити, що перспективи розвитку вітчизняного ВПК доцільно розглядати в їх органічній єдності з перспективами розвитку технологій подвійного призначення. По-перше, технології подвійного призначення, завдяки функціональній гнучкості в застосуванні своєї продукції, значною мірою є тим „містком”, який технологічно з’єднує воєнне й цивільне виробництво. По-друге, підприємства, що випускають продукцію подвійного призначення, мають можливість діяти як на ринках озброєнь та військової техніки, так і на ринках цивільних товарів. А це – сприяє досягненню більш рівномірного в часі продажу виробленої продукції і таким чином дає змогу істотно покращити фінансово-економічний стан підприємства-виробника. І, нарешті, масштаби поширення виробництва техніки подвійного призначення багато в чому визначають можливість розвитку та ефективність конверсії ВПК. Тому в цій роботі проблеми та перспективи розвитку українського ВПК розглядаються на основі взаємозв’язку виробництва озброєнь, військової техніки та техніки подвійного призначення.

Для покращення стану розвитку ВПК України потрібно:

1. Нормалізація економіки.

Ця оптимістична пропозиція стосується не лише ВПК, але й України в цілому. Щодо військового виробництва, то ситуація з нестабільною економікою призвела до того, що зараз на Україні нема кому фінансувати масштабні зовнішні замовлення вітчизняним підприємствам. Наприклад, коли одне з найпотужніших підприємств України, харківський завод ім. Малишева, одержавши замовлення від Пакистану на виробництво 320 танків Т-80УД, не мало початкових коштів для розгортання виробництва. Можливості спеціалізованих банків дуже обмежені, а інші фінансові структури вважають вкладання коштів у оборонну промисловість дуже ризикованою справою. Звідси, до речі, маємо наступні пропозиції.

2. Створення пільгових умов для підприємств ВПК.

Створивши пільгові умови, можна заохотити фінансування підприємств ВПК. Однак, як виявилось, тут треба знати міру. Коли тому ж заводу ім. Малишева (в ході передвиборчої кампанії 1999 року) був наданий статус спецекспортера з можливістю незалежного пошуку ринків експорту, ситуація вже через рік призвела до скандалу, що завершився зняттям директора заводу, оскільки, серед іншого, завод намагався вийти на індійський ринок, що ставило під загрозу налагоджене співробітництво з Пакистаном.

До того ж, зараз Україна займає своє місце на ринку зброї в значній мірі завдяки низьким цінам на свою продукцію (так, наприклад, американський танк М1А2 "Абрамс" коштує $5,5 млн., а український Т80-УД – вдвічі дешевше), а банківські кредити з високими процентними ставками можуть значно підвищити ціну вітчизняної продукції, що буде мати великий негативний вплив.

3. Налагодження відносин між армією та ВПК.

В Україні склалася парадоксальна ситуація. З 1991 року склад Збройних Сил України невпинно скорочується (з 750 тис. у 1991 р. до 250 тис у 2001 р., а що ж говорити за 2012??), тому на експорт виставлено багато отриманої у спадок від СРСР техніки. Але армія зараз не закуповує собі нові види зброї, що призвело до того, що оборонна промисловість України переорієнтувалася на зовнішній ринок. Однак іноземні покупці дуже обережні з ВПК, котрі не підтримані національними збройними силами, тому українські підприємства вимушені продавати свою продукцію за демпінговими цінами і кожен договір супроводжувати довгими переговорами. Це не завжди допомагає и наносить великі збитки. Наприклад, ОАЕ було зацікавлене у закупівлі українських танків, а закупило в результаті французькі; Ємен бажав купити 12 літаків Су-17, а купив лише 4, ще й зі значною знижкою. Тому налагодження активних відносин між ЗСУ та українським ВПК є необхідною умовою для подальшого розвитку вітчизняної оборонної промисловості.

4. Створення централізованого органу керування експортом військової техніки України (для запобігання тіньового експорту).

Як вже було сказано вище, с виходом України зі складу СРСР та початком нестабільної економічної та політичної ситуації з'явилося багато каналів тіньового експорту зброї (здебільшого, з арсеналів Міноборони). В 1991-1996 рр. основний потік військової техніки йшов саме по тіньовим каналам (досягаючи в окремі роки частки 80% від загального експорту), тому Україна не могла зайняти хоч яке-небудь помітне місце як офіційний експортер озброєнь.

Ця проблема, однак, почала розв'язуватися однією з перших: зі створенням в 1996 році "Укрспецекспорту" – організації-монополіста українського експорту в галузі озброєнь. Після цього більшість каналів була перекрита, і Україна вже в 1997 році увійшла в десятку найпотужніших експортерів військової техніки, заробивши (за даними SIPRI) $350 млн. (докладніше про "Укрспецекспорт").

5. Перегляд зовнішньополітичних орієнтирів та реструктуризація

зовнішньоекономічних відносин України.

Як зазначалося вище, НАТО (і країни ЄС також) мають великий політичний вплив на Україну й іноді змушують її робити збиткові вчинки. Зокрема, минулого року НАТО у особі радника американського президента у питаннях нацбезпеки Кондолізи Райс зажадало від України припинення будь-якого співробітництва з Лівією, Іраном, Іраком (що ще можна зрозуміти) та Росією, особливо в області співпраці дніпропетровського заводу "Южмаш" із російським ВПК (розробка та виробництво нових моделей на базі міжконтинентальної балістичної ракети СС-18 "Сатана"). Остання вимога виглядає як спроба придушити конкурента.

В той же час, за оцінками експертів, сумарні втрати від демпінгової конкуренції між Україною та Росією складають більш ніж $200 млн., що вдвічі більше, ніж заробляється на зв'язках ВПК цих країн. Тісне співробітництво допомогло б уникнути цих зайвих втрат. До того ж, на думку голови "Укрспецекспорту", зараз лише США можуть собі дозволити розробляти та впроваджувати абсолютно нові розробки та конструкторські ідеї; щільна кооперація України та Росії ліквідувала б розрив у розробках новітніх зразків озброєнь, зокрема, для експорту (зокрема це стосується систем керування військами, радіолокації та радіорозвідки, котрі для України значно дешевше випускати разом із Росією). Також вигідною виглядає програма побудови ремонтних баз для техніки радянського зразка у таких країнах, як Алжир, Єгипет, Ємен, Лівія, Сирія, В'єтнам, Румунія та Індія, котра, за оцінками експертів "Рособоронекспорту", до 2015 може давати прибуток у $8,5 кожного року.

Зауважимо, що ця проблема має місце й для країн Західної Європи. Як вважають іноземні експерти, наслідки глобальної фінансової кризи та зростаюча конкуренція з боку США у найближчі роки впливатимуть на стан оборонної промисловості країн Західної Європи. Зокрема, порівняно із США з оборонним бюджетом у $280 млрд. західноєвропейські країни-члени НАТО (сукупний оборонний бюджет $185 млрд.) мають майже вдвічі більше компаній, які працюють у галузі ВПК. Через це, а також інші, переважно політичного характеру причини, в Західній Європі має місце дублювання науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт та кінцевої продукції підприємств ВПК, що несумісне із стійкою тенденцією до підвищення вартості розробки сучасних систем озброєння і військової техніки. Окрім економічних мотивів, до реструктуризації галузі ВПК у західноєвропейських країнах спонукають плани НАТО щодо створення уніфікованих видів озброєння та військової техніки.

Отже, її здійснення є необхідним для адаптації військово-промислового комплексу до нових, вказаних вище умов.

Фахівці пропонують різні шляхи реструктуризації, які зводяться до двох варіантів інтеграції підприємств ВПК – горизонтальної інтернаціональної (утворення інтернаціональних компаній) та вертикальної в національних межах (утворення великих національних компаній, які б охоплювали всі сфери ВПК). Суттєвою перешкодою для реалізації цих варіантів можуть стати інституціональні чинники. Так, у ВПК США працюють виключно приватні компанії, а країн Західної Європи – ще й державні.

Перспективним вважають шлях спільного управління реалізацією програм створення озброєння та військової техніки. Уряди Франції, Німеччини та Великої Британії вже вдалися до такого роду організаційних заходів з метою скорочення витрат на утримання надлишкових потужностей у національних ВПК та уникнення дублювання науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт. для цього у 1994 р. було утворене франко-німецьке Агентство озброєнь (з 1995 р. – «Організація спільного співробітництва в галузі озброєнь»). У 1996 році до нього приєдналася Велика Британія.

Втім, багато експертів вважають, що єдино вірне рішення для Європи – це горизонтальна інтеграція або утворення загальноєвропейських груп, які б зосередилися на розробках і виробництві уніфікованої продукції в галузі ВПК. Разом з цим висловлюється думка про те, що утворити єдиний ринок озброєнь та військової техніки буде набагато важче, ніж валютний союз.

6. Перегляд орієнтирів на ринку озброєнь та модернізація вітчизняного ВПК. Україна після розпаду СРСР отримала у спадок третину союзного ВПК; однак деякі галузі (зокрема, авіаційна, ракетна, бронетанкова, суднобудівна) виявилися занадто дорогими для незалежної України та її армії, а тому впали в стагнацію. Прийняття Державної програми розвитку та озброєнь з чітко визначеними орієнтирами (що Україна буде виробляти самостійно, що – в кооперації з іншими країнами, а що взагалі не буде) на розробку видів озброєнь, що потребуються як вітчизняною армією, так і закордонними імпортерами, на думку голови Держкомісії з питань оборонно- промислового комплексу України, допоможе провести швидку та чітку реорганізацію та модернізацію вітчизняного ВПК.

Пагубність відсутності цієї програми можна проілюструвати наступним прикладом: вищезгаданий завод ім. Малишева на кошти, одержані від пакистанського контракту збудував собі повний замкнений цикл танкового виробництва. Збудувати збудував, а попиту на танки не було, і в 2000-2001 частка заводу в загальний експорт України не перевищив 1%.

7. Фінансування новітніх розробок сучасної зброї та впровадження їх у

виробництво.

Чим взагалі багата Україна, так це науково-технічним потенціалом. Цей потенціал, однак, на Україні не перетворюється у матеріальні еквіваленти через багато причин (найголовніше – через брак коштів для його підтримки, а також через пов'язану з цим проблему "втікання мозку").

За словами Володимира Горбуліна, через два-три роки об'єми українського експорту значно скоротяться, якщо промисловість не зможе поставляти на ринок озброєнь новітніх зразків. Але для нових розробок треба підтримати вітчизняні науково-дослідні установи та конструкторські бюро, а також налагодити прямий зв'язок між ними та виробничими підприємствами; в крайньому випадку, можна подумати над патентуванням та продажем ліцензій (як це вийшло із славнозвісним автоматом Калашникова, найпопулярнішої стрілецької зброї у світі, котрий виробляють за ліцензіями Чехія, Німеччина, Словаччина, Угорщина...). Робити це треба якнайшвидше, оскільки за браком фондів "висить" багато оригінальних ідей, серед яких – схема реалізації АКМ під технологію "булл пап" та конструкція пістолета- кулемета "Ельф", що не потребує мастил та регулярного технічного обслуговування; реалізація цих проектів дозволила б трошки потіснити країни ЄС з ринку стрілецької зброї.

Дата добавления: 2015-09-03