Розділ 1. Стан ВПК після розпаду СРСР

Вступ

Актуальність теми дослідження. Необхідність системного дослідження сутності, змісту, механізмів формування, умов та особливостей використання військової могутності Української держави як її невід'ємної структурно-функціональної частини обумовлена потребою наукового осмислення процесу силового забезпечення державотворчих зусиль, продемонстрованих Україною на протязі десятиріччя державно-політичної незалежності. Проблема військової могутності України на рівні її самодостатнього державно-політичного забезпечення – новий напрям наукового осмислення сутнісних основ державотворення, оскільки у період 18-20-х, 40-х та початку 50-х років ХХ ст. окремими політичними силами України у несприятливих політичних умовах реалізовувались практичні заходи національного військового будівництва без їх належного державного забезпечення та теоретичного обгрунтування.

Практика українського державотворення безумовно довела: впродовж 1990-х рр. Україна послідовно вирішувала сукупність військово-політичних завдань, якість яких, перевищуючи внутрішньодержавні виміри, перетворилась в один із ключових чинників європейської і світової безпеки. Наймасштабнішою акцією, що має загальноцивілізаційне значення, поза сумнівом, став процес ядерного роззброєння України, аналогів якому у світовій історії не існує. Формальне лідерство Південно-Африканської Республіки, ядерний арсенал якої на момент ліквідації у 1991 р. не перевищував десятка боєзарядів кілотонної потужності, поступилося місцем практичній ліквідації ракетної армії, здатної до виконання завдань у будь-якій точці земної поверхні, а також з’єднання стратегічних бомбардувальників, готових діяти у географічних координатах обох півкуль. На мій погляд, глобальна стабільність від цього виграла.

До не менш помітних явищ регіонального масштабу, ініційованих Україною, належить і подвійне скорочення розмірів національних Збройних Сил протягом двадцяти років практичної реалізації комплексу державотворчих заходів, а також ліквідація надмірних запасів озброєнь і військової техніки, складованих на її території.

Проте питання щодо вичерпаності оборонних приготувань України, а тим більше щодо набуття нею завершених, доведених до світового рівня військових ознак звучить надто риторично: сучасна політологія однозначно фіксує зосередження уваги десятків країн світу не лише на підтриманні достатніх оборонних можливостей, але й на чітко вираженому їх якісному оновленні. Такий висновок поширюється і на європейське геополітичне середовище, яке протягом 1990-х рр. стало, по-перше, простором розгортання військово-інтеграційних процесів у своїй центральній зоні, пов'язаних із розширенням блоку НАТО на Схід, але яке, по-друге, відчуло протидію з боку Російської Федерації. Реальністю останніх років стало посилення військового фактору при відстоюванні РФ своїх континентальних інтересів, а також при виконанні нею надактуального для сучасної Москви завдання – збереження внутрішньодержавної політичної цільності на федеральному рівні. Необхідність одночасного військово-політичного реагування України на зазначені події додатково підкреслює актуальність дослідження проблематики її військової могутності.

Не менш важливим аргументом підвищення уваги військово-політичних теоретиків та практиків до проблематики військової могутності сучасної держави є динамічні зрушення в усвідомленні наявного стану та перспектив матеріального оформлення збройної боротьби. Кінець ХХ – початок ХХІ століть доцільно розглядати як новий етап розвитку військової справи, сутнісними особливостями якого стають розробка провідними країнами світу принципово нових напрямків військової діяльності, орієнтованих на якісне покращення озброєнь і військової техніки, удосконалення організаційних структур, форм та способів бойового застосування військ (сил) на основі освоєння нових “інтелектуальних” технологій. Безумовним військово-політичним лідером планети стали Сполучені Штати Америки, які доцільно розглядати як державу-каталізатор процесу оновлення військової теорії і практики. Протягом найближчих років цілком можливо очікувати подальшого підвищення можливостей всіх силових компонентів системи національної безпеки США, що стимулюватиме військово-політичні приготування у глобальному вимірі.

Таким чином, утримання політичними елітами десятків держав світу у зоні підвищеної уваги комплексу військових проблем, їх наполегливе практичне намагання надати національним збройним силам рис організаційної та технологічної досконалості – реальність світового політичного процесу, результатом якого залишається військовий супровід еволюції світової системи міждержавних контактів, розгалуженої мережі військово-політичних симпатій та антипатій. За таких умов Україна, орієнтуючись на відповідність державотворчих результатів загальноцивілізаційним нормам, не може нехтувати комплексом власних оборонних проблем, що стимулює уважне ставлення до проблематики її військової могутності.

Варто підкреслити, що коло наукових досліджень військового спрямування у широкому розумінні оборонних проблем в Україні неухильно збільшується, ускладнюючи як тематичний спектр відповідних робіт, так і глибину їх практичних висновків та рекомендацій. Автором враховано результати відкритих дисертаційних досліджень Ю.В.Андреєва, Е.А.Афоніна, М.Й.Варія, Л.В.Гриневич, В.М.Грубова, Л.І.Ільчука, В.С.Клименка, П.П.Крутя, А.Л.Папікяна, Г.М.Перепелиці, Ю.М.Семенова, Г.Д.Темка, М.П.Требіна, М.В.Цюрупи, В.С.Чорного, В.В.Юрчука, Я.П.Яремка та ін. авторів, у яких розглянуто сукупність важливих для України питань військово-філософського, військово-політологічного, військово-соціального, військово-економічного змісту.

Враховуючи пряму взаємозалежність військової могутності України та рівня її воєнної (ширше – національної) безпеки, автор визнав за необхідне активне використання робіт І.Ф.Бінька, О.Л.Валевського, М.М.Гончара, В.П.Ковалевського, Б.О.Косевцова, М.А.Кулініча, О.Я.Маначинського, В.І.Мунтіяна, В.Ф.Онищенка, М.І.Онищука, Є.К.Пронкіна, А.А. Соболєва, В.Т.Шлемка та ін. фахівців, які працюють у сфері наукового забезпечення проблем національної безпеки. Деякі проблеми воєнної безпеки держави на рівні їх системного політологічного узагальнення присутні в окремих підручниках, а також в національних енциклопедичних виданнях останніх років, що хоча й дозволяє окреслити коло актуальних військових проблем, проте додатково підкреслює тематичну ненасиченість національної військової школи. Слід підкреслити, що цільових робіт політологічного спрямування, у яких безпосередньо досліджувалася б проблематика військової могутності України, механізми її формування, умови трансформації могутності такого вигляду у військову силу держави у національній науковій палітрі фактично не існує.

У зв'язку з цим неможливо обійти увагою наукову позицію тих військових фахівців України та РФ, що звертають підвищену увагу на перспективні напрямки військових досліджень. Праці І.Ващініна, І.М.Воробйова, М.А.Гарєєва, М.І.Герасьова, В.П.Гуліна, О.О.Дрємкова, В.В.Кирилова, Є.Г.Коротченка, Г.Ф.Костенка, В.Кохно, В.В.Круглова, В.А.Мандрагелі, Є.Ф.Подсобляєва, Г.Г.Почепцова, І.С.Руснака, М.Є.Сосновського, В.М.Телелима, М.М.Шахова, В.І.Шевченка та ін. авторів належать до робіт, які, не заперечуючи конструктивних напрацювань традиційної військової науки, стимулюють її вихід на нові змістовні горизонти у відповідності з соціально-політичними реаліями сучасності.

Особливістю формування військової могутності Української держави, основу чого визначає принципова відмінність національної оборонної стратегії від її радянської попередниці, стало налагодження та змістовне насичення розгалужених військово-політичних контактів України і НАТО. Європейський вибір України як багаторівневий комплексний процес, розрахований на тривалу історичну перспективу, не міг не набути військової грані свого прояву. Відтак, цілком виправданим кроком курсової роботи стало врахування інформаційних джерел та матеріалів західного походження, використання відповідних виступів, інтерв'ю, заяв Дж.Робертсона, Х.Солани, Дж.Джоулвена, Д.Мак-Конелла,К.-П.Клайбера та ін. представників Альянсу.

Мета та завдання дослідження. Наукова мета дослідження полягає в окресленні історичної детермінованості, загальних закономірностей, тенденцій, особливостей процесу формування військової могутності України на перехідному етапі її розвитку, у визначенні суспільних та державних механізмів забезпечення ВМД, у конкретизації негативних чинників еволюції військової могутності України, комплексна дія яких стимулює необхідність перманентного використання вищими владними структурами політичних можливостей держави (політичного потенціалу військової могутності) в ході розв'язання оборонних проблем.

З огляду на мету поставлено наступні дослідницькі завдання:

— охарактеризувати специфіку діяльності радянської державно-політичної еліти щодо забезпечення військової могутності СРСР;

— визначити та систематизувати основні теоретико-методологічні підходи до проблематики ВМД;

— показати сутність та логіку зв'язку ключових категоріальних визначень теорії військової могутності;

— аргументувати необхідність розвитку оборонної сфери сучасної демократичної держави;

— окреслити соціально-психологічні механізми усвідомлення проблематики ВМД у суспільствах європейського типу;

— визначити ефективність діяльності державних механізмів формування військової могутності України;

— висвітлити природу військової політики сучасної держави з опорою на синергетичну методологію;

— деталізувати специфіку взаємодії України і Російської Федерації, а також України і НАТО у контексті формування її військової могутності;

— показати динаміку військової могутності суміжних держав як фактор геополітичного впливу на рівень військової могутності України;

— на прикладі миротворчих операцій показати механізм трансформації військової могутності України у військову силу держави;

— окреслити посткосовські акценти у формуванні військової могутності України.

Об'єктом дослідження є процес формування та розвитку сучасною державою національного варіанту військової могутності в умовах глобалізації геополітичних процесів та всебічного реформування суспільств перехідного (постсоціалістичного) типу.

Предметом дослідження виступає асиметричний характер розвитку військової могутності Української держави як комплексного багатопотенціального утворення, компенсаційні можливості політичного потенціалу військової могутності держави у загальній системі забезпечення обороноздатності України.

Структура курсової роботи. Робота складається з вступу, трьох розділів, висновку та списку використаної літератури. Загальний обсяг роботи розміщений на 45 сторінках друкованого тексту з використанням 38 джерел літератури.

Розділ 1. Стан ВПК після розпаду СРСР

У спадок від Радянського Союзу Україні залишилася майже третина всього його військово-промислового комплексу і біля 20 % його наукових центрів.

Провідними галузями в ОПК тоді були ракетно-космічна техніка, суднобудування, транспортна авіація, бронетанкова та інженерна техніка, виробництво спеціальних радіотехнічних систем. Поряд з цим в Україні не вироблялись такі важливі компоненти озброєнь, як винищувальна, штурмова і бомбардувальна авіація, зенітно-ракетні комплекси, артилерійська зброя та ін.

Після проголошення своєї незалежності Україна стала законним володарем великих запасів зброї, розміри яких набагато перевищують потреби обороноздатності країни. На її території залишилися 6475 танків (у Росії - 10333 одиниці), 7153 бронетранспортери (16389 одиниць), 3392 артилерійські установки (7719 одиниць), 1431 літак (4161 одиниця), 285 гелікоптерів (1035 одиниць) [1]

ОПК України значною мірою був інтегрований у союзні структури і став залежним від зовнішніх замовлень та обсягів постачання комплектуючих, матеріалів і сировини.

У ВПК входило 3594 підприємства, які було підпорядковано семи машинобудівним і дев'яти оборонним міністерствам СРСР. На них працювало 2,7 млн. осіб і вироблялась валового внутрішнього продукту України. Чисто військову продукцію випускало 700 підприємств, в тому числі 205 виробничих об'єднань і підприємств, 139 науково-дослідницьких і проектних організацій, на яких працювало 1 млн. 450 тис. осіб.

Україна виробляла 17% всієї військової продукції СРСР. Підприємства ВПК України спеціалізувались в сфері виробництва ракетно-космічної техніки, суднобудування, транспортної авіації, бронетанкової і інженерної техніки, спеціальних радіочастотних систем. Разом з тим в Україні не вироблялись такі важливі компоненти озброєння, як винищувальна, штурмова і бомбардувальна авіація, зенітно-ракетні комплекси, артилерійські системи та ін.

В Україні була розроблена конверсійна стратегія на державному рівні, що включала в себе 22 громадянські програми, які об'єднували 550 підпрограм з реорганізації розробок і виробництва товарів народного споживання. Для фінансування конверсійних програм, які планувалось здійснити головним чином за 1993-1996 роки, передбачалось виділити 600 млрд. крб. (в цінах 1993 г.). І деякі позитивні результати було досягнуто.

Але в цілому переорієнтація військового виробництва на випуск продукції громадянського призначення в відповідності з розробленими державними цільовими програмами не дала очікуваних позитивних результатів. Фактично надходило не більше 20-30% від запланованих грошових ресурсів, і ці ресурси використовувались більшістю підприємств на зберігання наявних виробничих потужностей і заробітну платню. ВПК України почав зменшуватися. Вже на початку 1997 р. лише 150 підприємств займалися розробкою і виготовленням продукції оборонного призначення.

А будь яке скорочення виробництва спричиняє падіння валового внутрішнього продукту, зменшенню зайнятості, падінню життєвого рівня населення, тощо.

Сьогодні Міністерство оборони не може навіть погасили заборгованість по грошовому утриманню військовослужбовців 1998-1999 року. Світовий досвід говорить, що доля найновіших зразків зброї і бойової техніки повинна складати не менше ніж 60%, у нас же він вже зменшився до 30%.

Номенклатуру військової продукції, з якою Україна виходить на світові ринки озброєнь, складають танки, десантні кораблі, транспортні літаки, вертольоти, ракети класу “повітря-повітря” та ін.

В оборонно-промисловому комплексі збереглися галузі, продукція яких ще відповідає світовому рівню. До них можна віднести ракетно-космічну галузь. Ракета-носій “Зеніт”, що розроблена ДКБ “Південне” і виготовлена на ВО “Південмаш” в кооперації з Російською Федерацією, є основою міжнародних проектів “Морський старт” і “Глобалстар”. На думку багатьох фахівців, на сьогодні це одна з найдосконаліших у своєму класі ракет. Великий інтерес іноземних фірм викликає розроблена в ДКБ “Південне” ракета-носій “Циклон”, що призначена для запуску супутників середньо-го класу.

Україна має сучасну високорозвинену суднобудівну галузь, на яку в колишньому СРСР припадало 30% всього обсягу суднобудування по тоннажу і 40% – за кількістю суден. До її продукції входять різні типи суден: від малих патрульних кораблів на підводних крилах до великих крейсерів-авіаносців. Галузь має широкі можливості щодо ремонту та модернізації надводних і підводних кораблів.[2]

Авіаційна галузь посідає провідні позиції у розробці транспортних і військово-транспортних літаків. Літак Ан-70, за оцінками фахівців, випереджає свої зарубіжні аналоги [“Геркулес” (США), Iл-76 (Росія), FLA (Західна Європа)] на 8-10 років. Ведеться підготовка серійного виробництва сучасного літака Ан-140, попит на який на світовому ринку оцінюється в 20-25 млрд дол. Вартість цього літака очікується на 40% меншою від вартості зарубіжних аналогів. У найближчі роки потреба в цих літаках оцінюється в 1500 одиниць, а на 10-15-річну перспективу – в 5000 одиниць. Україна виграла міжнародний тендер і розпочала в 1998-1999 рр. виробництво літака Ан-140.[3]

Значний науково-технічний і виробничий потенціал має авіаційне двигунобудування. Воно здатне виробляти широкий спектр двигунів для літаків і вертольотів. Двигуни запорізького АТ “Мотор-Січ” використовуються на літаках майже 60 країн світу.

Підприємства авіаційного двигунобудування мають широкі можливості міжнародного співробітництва, зокрема у наданні послуг у проведенні капітального і поточного ремонту двигунів для вертольотів типів “Мі” і “Ка”. В 2007 р. експорт продукції авіаційного двигунобудування приніс Україні понад 100 млн дол.

Світового рівня в розробці та виробництві танків досягла бронетанкова галузь. Танки Т-80УД, які виробляються на заводі ім. Малишева, успішно конкурують на світовому ринку озброєнь і військової техніки.

Порівняно з авіаційною і суднобудівною галузями бронетанкова галузь значно меншою мірою залежить від імпортних поставок матеріалів, сировини, комплектуючих. Вона спроможна налагодити виробництво багатьох видів продукції практично за замкнутим циклом.

В Україні збереглась добре розвинена електронно-оптична галузь.

Козирем України на світовому ринку озброєнь і техніки є та обставина, що за попередні десятиріччя в ряді країн світу накопичилася значна кількість озброєння колишнього радянського виробництва. За деякими оцінками, його сукупна вартість становить близько 200 млрд дол. США (на думку експертів, майже половина світової бронетанкової техніки – це в основному броньовані машини радянського виробництва або техніка, виготовлена на їх основі). Усе це відкриває для України потенційні можливості за умов певного динамізму й активності стати фаворитом в галузі модернізації деяких зразків озброєння та військової техніки, а також експорту запчастин до них та інших комплектуючих.

Постачання запасних частин, обслуговування техніки, створення відповідної інфраструктури, підготовка фахівців і, що найголовніше, надання послуг в модернізації зразків озброєння ряду країн, а також послуг у військово-промисловій базі може стати однією з найбільших перспектив українського військово-технічного співробітництва із зарубіжними країнами (за оцінками експертів, на ці види військово-економічної діяльності припадає майже третина всіх контрактів, що укладаються на світовому ринку озброєнь та військової техніки).[4]

Збройні сили України на сучасному етапі мають озброєння і військову техніку, що залишились після розпаду СРСР. Україна має понад дві тисячі військових літаків і бойових вертольотів, на її території розташовано чимало зенітно-ракетних комплексів, є системи розвідки, виявлення та попередження про ракетний напад. На озброєнні Сухопутних військ перебуває значна кількість сучасних танків, бойових машин піхоти, бронетранспортерів, артилерійської зброї тощо. Проте треба відзначити, що значна частина цих озброєнь уже найближчим часом вимагатиме модернізації або заміни. На думку експертів, через 5 років багато зразків зброї та військової техніки, якими оснащені зараз Збройні Сили, стануть непридатними для використання(а деякі вже не використовуються).

З наведеного аналізу можна зробити висновок, що після розпаду СРСРУкраїна отримала третину військової техніки, але в основному для досягнення належного рівня на світовій арені потрібна модернізація озброєнь і військової техніки, їх “реставрація” з одночасним підвищенням бойових і експлуатаційних характеристик, продовженням гарантійних термінів експлуатації, проведенням поточного і капітального ремонту.

Незважаючи на свою значущість і актуальність, проблема виробництва основних видів сучасних озброєнь може вирішуватись тільки після досягнення економічної стабілізації. Однак уже зараз за певних умов може бути організовано за замкнутим циклом виробництво радіолокаційних систем, переносних зенітних ракетних комплексів, протитанкових ракетних комплексів, керованих ракет типу “повітря-повітря” і “повітря-земля”, газотурбінних двигунів для суден, бронетанкової та інженерної техніки, стрілецької зброї тощо. А тому вже найближчим часом потрібно сконцентрувати наявні можливості для організації та розгортання виробництва найбільш перспективних з них.

Дата добавления: 2015-09-03