Мінливість світу. Поняття росту, розвитку та еволюції.

Мінливість – це достатньо складний природний механізм, формування якого є результатом тривалого еволюційного процесу. Виникненню мінливості, на мій погляд, передувала наявність руху, причиною якого, в свою чергу, є взаємодія. Мінливість має такі етапи свого генетичного розвитку: рух – реакція – мінливість організму. Мінливість як процес не має автоматичного характеру, оскільки опосередкована людьми і може бути прискорена або затягнута через протистояння і конфлікт між дієвими особами. В будь-якій відкритій складній системі завжди є мінливі компоненти (модуси) і незмінні сутності (атрибути). Темп мінливості ціннісного ядра дуже повільний. Багато дослідників – філософів, культурологів, істориків зауважують, що однією з найхарактерніших рис культури є її відносна стабільність, малозмінюваність основних характеристик. Мінливість в “нетрадиційних” суспільствах відрізняється поширеністю на всі сфери соціального буття і порівняно швидкими темпами перетворень. Але, не дивлячись на повільні чи швидкі темпи змін, і традиційні і нетрадиційні суспільства підвладні трансформації та оновленню. Існує глибинна і поверхнева мінливість.

Розвиток – це поява нових якісних станів, нових типів організації, систем, що народжуються з попередніх систем. Це зміни, які є розгортанням можливостей, що знаходяться в попередніх якісних станах.

Ріст — один з проявів індивідуального розвитку організмів

Терміну "еволюція" пов'язане із змістом поняття "буття". Але поняття "еволюція" вивчається здебільшого природничонауковими галузями знання. Еволюція (від лат. еволютіо-розгортування) – це процес необоротних змін у будові та функціях живих істот протягом

їхнього історичного існування. Результатом еволюції є пристосованість організмів до умов довкілля. Еволюційна гіпотеза Ж.-Б.Ламарка. Першу еволюційну гіпотезу висунув

видатний французький учений Жан-Батіст Ламарк.

34. Простір та час: онтологічне осмислення. Простір і час є загальними формами буття всіх матеріальних систем і процесів. Не існує об'єкта, який перебував би поза простором і часом, як немає простору і часу самих по собі, поза матерією, що рухається. Абсолютного простору як нескінченої порожньої протяжності не існує. Всюди є матерія в тих чи інших формах (речовина, поле), а простір виступає як загальна властивість (атрибут) матерії. Так само немає і абсолютного часу, час завжди нерозривно зв'язаний з рухом, розвитком матерії. Простір і час існують об'єктивно і незалежно від свідомості, але зовсім не від матерії. Поняття простору і часу є фундаментальними поняттями людської культури. Вони настільки фундаментальні, що на певному ступені розвитку людського пізнання (або незнання) їх розглядали як абсолютну субстанцію світу. Простір і час вважалися основами Всесвіту і в античній натурфілософії або у християнській картині світу. Простір - це форма буття матерії, яка характеризує її протяжність, структурність, співіснування і взаємодію елементів в усіх матеріальних системах. Поняття простору тісно пов'язано із структурністю матерії, її здатністю ділитися на частини. Дійсно, сама можливість виділити у будь-якому об'єкті складові частини дозволяє говорити про їх взаємне розташування, взаємну координацію, тобто говорити про простір. Час - форма буття матерії, яка виявляє тривалість її існування, послідовність зміни станів у розвитку всіх матеріальних систем. Поняття часу нерозривно пов'язане з рухом (змінюваністю) матерії. Дійсно, змінюваність є зміна одного стану іншим, але саме ця зміна станів і дозволяє говорити про час. Загальна теорія відносності підтвержує тезу: простір і час - не самостійні сутності, а форми існування матерії. 35. Поняття свідомості та дискусії щодо її природи. Проблема свідомості була однією з основних проблем філософської думки з самого початку її виникнення.Виведення суттєвих характеристик свідомості відбувалося протягом усієї історії філософії. Принциповою засадою у тлумаченні свідомостістала концептуальна позиція філософів за принципом матеріалістичного (визнання первинности матеріального, що породило з себе ідеальне) та ідеалістичного (визнання первинності ідеального, що породило з себе матеріальне) світорозуміння.

Представниками механістичного матеріалізму (конституювався у мануфактурному періоді філософії Нового часу) свідомість тлумачиться через її безпосередній зв’язок з фізіологічними процесами мозку. Отже, ці філософи пояснювали свідомість з позицій природознавства.

Представники діалектичного матеріалізму доводять, що біологічні властивості людини (наявність вищої нервової системи, мозку, підкірки) є лише природними умовами виникнення свідомості, але не є її безпосередніми засадами. Мислить не мозок людини сам по собі – мислить людина за допомогою мозку, який формується як орган, що, лише в процесі практичної, матеріально-виробничої взаємодії людини з природою. Людина підпорядковує природу своїм потребам і в цьому процесі засвоює будь-який вид діяльності – за своїми здібностями вона стає універсальною. Отже, свідомість виникає як універсальна форма відображення тільки внаслідок зміни форм діяльності.

Суб’єктивний ідеалізм тлумачить свідомість як таку, що передує об’єктивній реальності у вигляді індивідуальної свідомості. Очевидно, що таке тлумачення свідомості породжує цілу низку питань: чи слід розуміти, що індивідуальна свідомість є первиною і стосовно фізичного тіла цього індивіда? І тому Фіхте поставив питання про “перше Я”, яке тлумачилося вже не як суб’єктивна свідомість і тим самим здійснив перехід до об’єктивного ідеалізму Шеллінга і Гегеля.

Отже, об’єктивний ідеалізм тлумачить свідомість як існуючу до і незалежно від матеріального світу у вигляді певної Об’єктивної Ідеі, Розуму (Платон, Гегель). Метою такої свідомості є її самопізнання, яким, за Гегелем, завершується розвиток.

Залежно від того, яка форма філософування була властива тій чи іншій епосі, а також від рівня розвитку філософії взагалі, свідомість отримувала різні тлумачення.

Свідомість – спроможність людини відтворювати дійсність у ідеальній формі. Існують дві форми свідомості – індивідуальна та суспільна.

Дата добавления: 2015-09-03