Додатки.

Зміст

Вступ.

Історія заснування культурно-просвітницького

Товариства «Руська Бесіда».

3)Періодизація діяльності товариства «Руська Бесіда» та її напрями діяльності:

а)з початків заснування 1868 року до початку ХХ,

Б)з початку ХХ ст. до 1918 років.

В) в міжвоєнний період (1918-1940рр).

Висновок.

Додатки.

6. Список використаної літератури.

Буковина, рідний краю.

Мила серцю сторона.

Ти - життя мого колиска.

Ти свята моя земля.

Буковина – чудовий, буковий край. Земля зі славнозвісними історією, традиціями. Це земля, в якої, незважаючи на столітнє поневолення, зберігся дух національної свідомості. А все завдяки тим, хто твердо вірив, у незалежність і світле майбутнє України. Це щирі її патріоти, люди, які вселяли величний дух патріотизму в серця і душі інших людей. Вони боролися за незалежність, за розвиток культури, освіти і національної свідомості кожного буковинця. Створюючи товариства, вони саме це мали на меті.

Епоха творення Української держави є уроком політичної боротьби і демократії, адже ми часто повторюємо успіхи та помилки наших предків.

Сімсот літ наші предки служили плодючим погноєм для чужих історій та чужих культур на нашій землі. Тарас Шевченко писав: «Ми на своїй землі свою кров пролили і зарізали брат брата»(«За байраком байрак»). Які тільки загарбники не товклися по Україні! Татари, турки, поляки, угри, волохи, німці, австрійці…

Як відомо, революція 1848 року в Європі монархів міняла на уряди, руйнувала підвалини феодальних відносин, відкривала шляхи до більш прогресивних методів господарювання. Пробуджені революційними подіями 1848 року буковинські селяни героїчно боролися за свої права проти кріпосників на Заставнівщині в селах: Веренчанка, Луки, Товтри. Але панщина притупила в наших селянах людську гідність і національну гордість. Перед якимось «посіпакою» наш хлоп годинами знімав шапку і подовгу не зважувався переступити «панські» пороги.

А що робила інтелігенція? Як мало її було, та й та вдома говорила німецькою. Українська мова побутувала тільки по селах. А освітні заклади? Були тільки старосвітські «дяківки», кількість яких дедалі зменшувалася. Наприклад, якщо у

1792 році їх було 32, то в 1840 році -13ˡ. Від такої «освіти» нашому народові загрожувала національна загибель. Не було й шкіл у ті часи, а якщо й були то вчили в них німецькою або румунською чи польською мовами. А коли й траплялися спроби вчити «руського язика»,то вчили не живої рідної мови, але церковнослов΄янської, або церковномосковського суржику, званого «язичієм».

У цей час на Буковині не було ще жодної організованої української установи, незадовільний стан спостерігався й з викладанням української мови в буковинському шкільництві. Українське населення у змішаних українсько-румунських селах, не усвідомлюючи своєї національної приналежності, а також внаслідок спільного віровизнання «добровільно» румунізувалося. Міська ж інтелігенція ж германізувалася. На Буковині існувала лише одна німецька газета «Вukowinа», а поодинокі свідомі русини Буковини рідною мовою читали львівське «Слово». І коли румунські школярі вивчаючи свою історію, літературу, читали румунські літописи, зближувались через живу мову зі своєю волоською народністю, виховувались на румунських ідеалах, українські ж діти сушили собі голови «упражненіям в старословянском склоненіи та спряженіи». Так, Євгеній Дмитрієв у 1909 році писав, даючи оцінку національно-культурним процесам на Буковині початку 60-х років ХІХ ст.: «…народом ніхто не займався, інтелігенція не знала його, а він не знав інтелігенцію. Кожний йшов своєю дорогою самопас, не звертав своєї уваги на загал. Не було почуття єдності. А де нема єдності, там нема ніякого життя, там народність не жиє, а лиш животіє…»

У 1862 році румуни згуртувалися під проводом братів Гормузакі, а особливо Арона Пумнула, що у 1849-му прибув на Буковину із Семигорода, утворивши своє перше товариство «Reuniunea de lectura»(Товариство читальні») в 1865-му перейменоване на «Societatea pentru cultura єі literature romana in Bukowina» (Товариство румунської культури і літератури на Буковині). Заснування цього зібрання підштовхнуло українців до організації власного національного

ˡІсторичний журнал №7, 1967.-146с.

об΄єднання, з метою протидіяти процесу румунізації всіх сфер життя буковинців. Саме тому період 1861-1869 рр. є предтечею організованої національно-суспільної української діяльності в краї. За таких обставин і виникає перше українське товариство на Буковині «Руська Бесіда». На той час вже з'являлися свідомі українці, що чули або читали в газеті «Слово», буцімто в Галичині і по всій Україні народ збудився до нового життя. На храмах та весіллях тодішні священики часто говорили про «згуртування русинів-українців». Тоді владика Гакман доручає своїм ієрархам – кафедральному провіднику Василю Продану і панотцю Теоктисту Дроню розпочати згуртування свідомого українства в одне товариство.

Священики Буковини Є.Федорович, Т. Дронь, М. Галіп з Брідка, вже обговорювали питання про заснування українського товариства. Але цей проект залишався нездійсненним через те,що ніхто не хотів узяти відповідальність на себе. Про наміри заснувати товариство знав Юрій Федькович, який писав 14-го серпня 1868 року до редакції «Правди»: «Ще вам уповім, що може зведеться у Чернівцях товариство «Покрова» на опікунство Рущини Буковинської. Статути вже готові, ждемо лиш владики з Відня, може бути, що вашу «Правду» оберемо за орган наш, товариський…».

Саме наміри заснувати товариство свідчили про те що на кінець 60-х років українська громадськість на Буковині достатньо визріла, щоб перейти до нового стану в своєму розвитку-створення культурно-освітніх та політичних товариств, навколо яких можна було б гуртуватися і займатися просвітницькою та організаторською роботою. Одне з перших – «Руська Бесіда», яка виникла в 1868 році. Метою товариства було піднесення просвіти і добробуту буковинських русинів через українські школи, літературу, спорт та пісню. Пізніше стали засновуватись різні товариства: польські, німецькі, румунські та інші. Найбільше товариство було українське. Після смерті Юрія Федьковича на зміну прийшло багато прихильників і справжніх українців, зацікавлених розвитком культури та рідної мови: Сидір Воробкевич, Євген Гакман, Омелян Попович, вчителька Євгенія Ярошинська, письменниця Ольга Кобилянська, професор університету Степан Смаль-Стоцький, художники Юстин Пігуляк, Микола Івасюк та багато інших

засновників різних українських товариств. Провідна роль в активізації Буковини належить саме владиці Євгену Гакману. Степан Смаль-Стоцький у своїй праці переконливо довів, що саме Євген Гакман зробив останній поштовх до заснування товариства, доручивши цю справу Теоктистові Дроневі. Теоктист Дронь разом з гімназіальним професором Іваном Бранником провели велику підготовчу роботу в основному серед священників та вчителів.

Просвітницький вогник «Руської Бесіди» спалахнув у селі Товтри в 1868 році. Це явище в житті всієї Буковини. Село Товтри розташоване за 3км на північ від міста Заставни. Вперше село згадується в документах за 1551 рік. Історія села тісно пов'язана із соціально-культурним розвитком краю. «Руська Бесіда» була центром як культурного, так і політичного розвою у нашому краю. Становлення просвітницького товариства – це добірні зерна у благородний грунт рідного куточка.

1 листопада 1868 року в Товтрах у будинку священика Миколи Драчинського відбулося весілля. Молодий богослов з Дорошівців Євсій Андрійчук одружувався на доньці панотця Астазії. На другий день весілля під час обіду в присутності майже 200 священиків настоятель Чернівецького кафедрального собору Теоктист Дронь з благословення владики Євгена Гакмана звернувся до гостей з промовою про створення культурно-просвітницького товариства «Руська Бесіда». «Гамір і розмова затихли, бо піднявся гість, архідиякон кафедральний Теоктист Дронь, щоби промовити до гостей. І лиця всіх стали поважними, бо архідиякон не говорив звичайної весільної бесіди, а вдарив у іншу струну, в яку ніхто ще до цього часу не вдаряв з русинів буковинських. Він казав. Що русини сплять, за себе не дбають, на коли волохи вже пробудились, і хотять стати єдиними панами в краю. Тому-то русини мусять об'єднатися в товариство і спільно працювати. Присутні згодились з словами Теоктиста Дроня і тоді-то звернувся він

ˡКвітковський Д., Бринзан Т., Жуковський А. Буковина: її минуле і сучасне. Париж-Філадельфія-Детройт: Зелена Буковина,1956.-961с.

до архієпископа екзарха Василя Продана, щоби той взяв провід в нарадах, над сим добрим ділом з словами: «Благослови, владико!»ˡ Продан трохи змагався, нарешті поблагословив, тому день 1 листопада 1868 року є пам'ятним для буковинських русинів, бо тут постановили присутні заснувати перше руське (українське) огнище культури на Буковині («Руську Бесіду»). 2 листопада 1868 року відбулася нарада, на ній вирішили, що очолить майбутнє товариство о. Василь Продан (29.01.1809 р.-17.12.1880р.), який зробив вагомий внесок у процес національного пробудження буковинців. Про якого писали сучасники: «Він стряс з себе німецьке виховання, писав руські стихи і переписувався з передовими галичанами». Ще у 1836 році Продан написав вірш українською мовою з нагоди вступу на владичий престол Євгена Гакмана, згодом поезію на освячення Святодухівського Кафедрального собору в Чернівцях. Так само йому належить найбільша заслуга у заснуванні першого буковинського українського товариства. У 1866-1880 роках працював у Чернівцях, публікував статті на релігійну тематику в журналі «Буковинська Зоря», видав поетичну збірку віршів «Стихи». Крім «Руської Бесіди», заснував ще й політичне товариство «Руська Рада». Плідно трудився у різних комітетах товариства, редакціях газет, був задіяний до роботи в комітеті, який збирав кошти на Український Народний Дім.

Наступного дня (3 листопада) Теоктист Дронь починає об'їжджати навколишні села, збираючи все нових і нових прихильників. Розпочали запис бажаючих стати членами товариства, до якого увійшли: Василь Продан, Теоктист Дронь, Іван Браник, Сидір і Ісидор Воробкевичі, М.Сахнович, В.Харенович, С.Мартинович, Єротей Федорович, Д.Прокопович, Филемон Калитовський, Омелян Левіцький, Максим Михаляк, Іван Глібовіцький. Це люди, які в безпросвітній темряві понесли вогонь просвіти, культури народові – Прометеївський вогонь одержимої праці, що побудив буковинський люд до світла і знань. Перші кроки товариства були лиш краплиною води на спрагнений народ, та вилилась вона надалі у бурхливий і стрімкий потік становлення українства на Буковині, розвою просвіти, визвольних прагнень. Спочатку товариство було мало чисельне. Одиниці привернулися до «Руської Бесіди». Ставлення до її членів з боку уряду було неоднозначне, як і до всякого пробудження живої думки в народі. У перші роки існування товариства його намагалися не помічати, численні заходи, прохання його членів щодо покращення освіти народу запиналися без відповіді краєвих властей. Доводилося навіть звертатися до уряду за дозволом на проведення звичайного вечора чи зборів товариства. Незважаючи на величезні обмеження та дискримінацію прав, у листопаді-грудні 1868 року було продовжено агітацію за вступ до товариства. В листі до Сидора Воробкевича від 24 листопада 1868 року С.Мартинович запитував: «Як же до тепер йде з підписами на нашу, як Теоктист Дронь назвал, читальню?»ˡ. Спочатку «Руська Бесіда» була простою читальнею. Перше помешкання якої знаходилося в будинку на вулиці Головній, навпроти церкви Св. Параскеви, згодом (1871р) вона перемістилася на площу Австрії (нині – Соборну). Товариство постійно поповнювало свою бібліотеку як періодичними виданнями, так і літературними творами. Двері «Бесіди» були відчинені для членів товариства щодня від 9.00 до 12.00 та від 15.00 до 21.00. а що суботи по обіді можна було позичити книги з бібліотеки товариства. Станом на 1878 рік книгозбірня товариства мала 25 найменувань газет і 869 творів, кількість яких у 1885 році зросла до 1440. У 1886 році товариство винаймало помешкання по вул. Лілійній, 29 (нині – Івана Франка). Лише після придбання українцями Народного Дому на вулиці Петровича, 2 (нині – Ломоносова) товариство отримало своє постійне помешкання.

На початку січня 1869 року урядова «Czernowitzer Zeitung» повідомляла:

«Руське товариство в Чернівцях, для заснування якого в останні тижні збиралися підписи бажаючих вступити, подало, як чути, до державної влади своє прохання про дозвіл конституюватися. Число членів має становити 150»². 14-го (26-го) січня 1869 року у Чернівцях відбулися установчі збори першого українського культурно-освітнього товариства «Руська Бесіда». Про ці пам'ятні збори так згадував старенький протоієрей Оробко:³ «У тиждень по Йордані заїхали до мене, до

ˡ Буковина: історичний нарис. – Чернівці: Зелена Буковина, 1998. – 416с.

²Смаль-Стоцький С. Буковинська Русь // Зелена Буковина № 3-4 – Чернівці, 1986. – С.19-15.

³Жуковський А. Історія Буковини – Чернівці: Час, 1993. – 70с.

Довгополля, пізнім вечором наш довгопільський протоієрей Ганіцький і мій приятель отець Григорій Кантемір з Дихтинця. Була тоді велика заметіль і студінь. Загрілись у хаті і кажуть до мене: «Ти, Юзю, покурюєш собі спокійненько з цибуха, а в світі що діється? Чи не чув ти про наше товариство? Чи гадаєш,що не треба нас у Чернівцях?» Я випрошувався, що діти лежать хворі на шкарлятину, так

ні, не дали говорити, взяли з собою другого дня досвіта. Тринадцять годин їхали ми саньми без перерви і добилися до Чернівців саме під час зборів. Та не жаль мені мого труду. Всі українці, яких я лиш коли видів, були тут зібрані. На перших кріслах – професор богослов'я Николай Гакман – брат владики, дорадники консисторські – Василь Ілясевич і Михайло Комороша, архімандрит Іліуц, ректор

духовної семінарії отець Філіпович, директор Марек, протоієрей Семака, пан Микулич, панотців яких 60, всіх учасників разом біля 200 душ самої інтелігенції. Продан, вже знаний нам як щирий патріот, умів своєю промовою порушити наші серця, також слова Прокоповича, Сахновича й Сидора Воробкевича дуже заохочували. Ми свято постановили тримати одну руку між собою і з іншими австрійськими (русинами) українцями. На збори також прибули українські представники з Галичини, від імені яких привітав буковинських українців о. Іван Наумович. До «Руської Бесіди» в січні 1869 року вступили 150 осіб, представників усіх станів. «Перший відділ» товариства був такий: о. Василь Продан – голова товариства, очолював товариство 10 років, Сахнович – його замісник, члени відділу – гімназійний учитель Іван Бранник, о. Ізидор Мартинович, о. Сидір Воробкевич, консисторський радник о. Михайло Коморошан, о. Ф. Максимович, ректор духовної семінарії о. Іларіон Филипович, суддя Максим Михаляк, катехит реальної школи у Чернівцях Олександр Прокопович, на секретаря «Руської Бесіди» було обрано Теоктиста Дроню. Отже сім були духовними особами, троє службовими і один професор гімназії.

26 січня 1869 року в Чернівцях у приміщенні готелю «Під золотим ягням» відбулися основоположні збори, на яких створилося товариство «Руська Бесіда». На зборах велися дебати щодо положень статуту товариства, розроблено заздалегідь. Додавши зміни до деяких параграфів, документ одностайно прийняли.

В архівному фонді Буковинської крайової управи зберігається текст першого статуту «Руської Бесіди», поданий на розгляд управі головою товариства Василем Проданом і затверджений 18 лютого 1869 року. Він складався з десяти розділів і мав 42 параграфи. Метою діяльності товариства визначалося піднесення просвіти і провадження товариського життя. Ціль товариства є просвіта народу і допомога бідним ученикам. Далі йшов перелік основних завдань «Руської Бесіди» ̶ видання книг на рідній мові, просвіта народу шляхом закладання філій товариства по навколишніх селах, окраїнах міста, заснування читалень, народних музеїв, численних організацій, що заснувалися тоді на Буковині. Способами реалізації цих засад вважалися: бібліотеки, видання корисних творів, періодики та товариське спілкування. Отже, спочатку «Руська Бесіда» засновувалась як касинове та просвітнє товариство. Але з часом виникла необхідність змінювати положення статутів. Так, головні збори 1887 року ухвалили рішення про те, щоб «Руська Бесіда» надалі була виключно літературним товариством для просвіти народу.

Про заснування «Руської Бесіди» докладні повідомлення з'явилися у львівському «Слові» за 6 і 10 лютого 1869 року та в Cazeta Narodowa, а Сидір Воробкевич з цієї нагоди склав навіть пісню «Чом красна Буковина звенить від гучних нут». Та поряд з першим запалом на початку діяльності «Руської Бесіди» було і багато безплідних суперечок та дискусій: слово «руський» писати з одним чи з двома «с», підручники та книжки писати народною мовою чи «ученою» мішаниною церковнослов’янської і російської. Другою перепоною діяльності «Руської Бесіди» був спір між православними й уніатами. Наші старі селяни пам’ятали, що приналежність до нації визначалася тим, чи священик був голений, чи з бородою. І хоч ці чвари тривали майже півтора десятка літ, все ж «Руська Бесіда» стала заборолом українства на Буковині і боронила інтереси українства і української культури. У березні 1869 року було прийнято статут товариства. У цьому статуті про мету товариства писалося: «Беседа руска єсть соєдінєніє для поднесєнія просвєщенія і товарищеской жизні». З цього часу русини (українці) почали об’єднуватися навколо «Руської Бесіди». Товариство «Руська Бесіда» об’єднує навколо себе найкращих письменників, які рішуче виступили проти засилля реакції і онімечування, румунізації, проти церковномосквофільського мовного сурогату в школах. Сидір Воробкевич, наприклад робить все для популяризації Шевченкових поезій та «Кобзаря» на Буковині. Євгенія Ярошинська виступає проти волоського попівства і висміює його у своєму творі «Перекінчики». Безсмертна Ольга Кобилянська своєю творчістю показує гірку долю трудового селянства та плекає європейський гуманізм і цивілізованість серед українського налюду. На жаль українці через вузьку національну свідомість і складний виборчий закон, довго не мали своїх захисників у сеймі і парламенті. Отож справа захисту українців перебрала на себе «Руська Бесіда». Так «Руська Бесіда» у 1869 році звертається до цісаря з протестом проти ухвали буковинського сейму, який прийняв рішення, щоб знищити українську мову. Потім звертається до шкільної Ради з проханням, щоби релігію в школах вивчали українською. «Руська Бесіда» неухильно проводила лінію на розширення вживання української мови в школах, добивалася щоб в українських місцевостях посади вчителів займали ті хто володіє українською мовою. Вимагала відкриття українських гімназій, та розширення кафедри на філософському факультеті університету, займалася виданням українських підручників для шкіл, художньої та науково-популярної літератури. Далі «Руська Бесіда» вимагає заснування української гімназії у Чернівцях і Кіцмані, а у Вижниці – чотирикласної школи. У 1875 році «Бесіда» звернулася з листом до послів Австрійського парламенту Юзичинського, Томащука і Войнаровича, з тим, аби клопотати перед урядом про створення кафедри української мови і літератури у Чернівецькому університеті Франца Йосифа. І її було відкрито у зимовому семестрі 1875-1876 навчального року на чолі з Костем Ганкевичем.

Хоча «Руську Бесіду» заснували як просвітнє товариство, ні для кого не була секретом політична значимість цієї події. Григорій Воробкевич, наприклад, у своєму щоденнику пояснював утворення «Руської Бесіди» антиукраїнськими діями румунів. Він писав: «В Чернівцях зав’язалося товариство руске яко Бесіда, касино. І то добре ся вчинило, бо нерозважні румуни вже присягали на те, що все руске на Буковині спить. Газети рускої в societate Боже борони держати, все руске ненавидіти і обсміяти то їх волоска політика була; ̶̶ тепер най не банують, що так ся стало»ˡ.

Відразу після заснування товариства В. Продан звертається у різні російські інстанції з проханням надсилати товариству гроші, книги, журнали, газети тощо. В одному з листів до попечителя Віленськогоо навчального округу П. Батюшкова він навіть намагався запевнити, що заснування «Руської Бесіди» приурочене до роковин проїзду дружини російського імператора через Буковину в Крим 1867 року². Прохання Продана не були залишені поза увагою. Вже в перший рік існування товариства на його потреби пожертвували: російський імператор – 500 флоринів, велика княгиня Ольга Федорівна – 300 флоринів, Санкт-Петербурзький слов'янський благодійний комітет – 150 флоринів, священик Російської православної церкви у Відні М. Раєвський – 100 флоринів. Такі ж надходження мали місце і у наступні роки. В. Продан установив тісні контакти вже з першим російським консулом у Чернівцях Назімовим. Назімов пробув у Чернівцях недовго і вже в 1869 році був звільнений з посади за звинувачення в аморальності.

В 1870 році відбулися вибори до комітету, очолюваного Василем Проданом, які закінчились повним провалом, жоден з кандидатів підтримуваних ним не пройшов. Сидір Мартинович не зміг подолати селянина Теодора Грецюка в Заставні, у Вижниці Юрій Федькович програв ад’юнкту М. Бернгарду, у Кіцмані було обрано селянина Івана Храпка, в Садгорі Теоктист Дронь поступився барону М. Мустеці, в Чернівцях Василь Валян програв селянину Кипріяну Букатарю. Як повідомляв російський консул, у Кіцмані, в Садгорі були випадки, коли селяни під час виборів заявляли: «Ні попів, ні панів нам не треба» і обирали селян, навіть якщо ті були неписьменними і зовсім непідготовленими до депутатської роботи. Чому так сталося, що кандидати виборів до комітету не були підтримані

буковинцями?

ˡБуковинські общества руські // Буковина. – 1885 – 15 лютого С.5.

²Добржанський О. Національний рух українців Буковини ІІ половини ХІХ – початку ХХ ст., Чернівці: Золоті литаври, 1999. – 238с.

А все через пропаганду румунських священиків, через гроші поміщиків, залякування виборщиків, а ще тому, що комітет слабо вів передвиборну агітацію.

У 1875 році з нагоди 100-ліття приєднання Буковини до Австрії в Чернівцях відкрито університет, що мав стати форпостом подальшого онімечування краю. Але на Буковину, як і в Галичину, доходили українські твори з Наддніпрянської України. Як тоді говорили, вдарила «могуча хвиля народолюбства». Зростає інтерес до творчості Котляревського, Т. Г. Шевченка, Квітки-Основ'яненка, творчість яких давала відповіді на найпекучіші питання тогочасного життя.

В «Руській Бесіді» після десятирічного головування о. В. Продана, а саме в 1878 році було вибрано головою товариства о. Сидора Воробкевича, а на секретаря Омеляна Поповича, який був висококваліфікованою і освітченою людиною.

У житті українців на Буковині особливо переломним був 1884 рік, і тому більшість дослідників історії Буковини називають цей період «національним відродженням». Зміна розпочалася після перебрання проводу в українському товаристві «Руська Бесіда» народовцями. Вже в 1883 році виникли непорозуміння в «Руській Бесіді». Активніші народовці: Максим Михаляк, Єротей і Юстин Пігуляк, Іван Тимінський, Омелян Попович, Іларій Окуневський та інші почали вимагати: «щоби калєндар вложено в язиці для народа більш доступнім». Заходами цих членів «Руської Бесіди» в січні 1884 року засновується в Чернівцях товариство «Руський народний дім»ˡ з метою «підпирати і боронити матеріальних і моральних інтересів русинів на Буковині». Це товариство зайнялося справою підшукування будинку, в якому розмістилися б усі українські установи. Першим головою товариства був Євген Пігуляк, секретарем Омелян Попович. Це товариство згуртувало навколо себе всі українські товариства, дбало про бідних студентів, влаштовувало різні масові заходи. Поза заснування нового товариства українці не забували про основну організацію – «Руську Бесіду», яка 15 лютого 1884 року відсвяткувала 15-ті роковини свого існування. З цієї нагоди

ˡДодаток №8.

дописувач до львівського «Діла» гостро критикував тогочасну політику «Руської Бесіди» і вимагав зміни: «Бесіда мусить зреформуватися… бо вона сьогодні мертва. Треба взагалі доконче вступати в члени «Руської Бесіди» і зреформувати її»ˡ.

На жаль протягом 15 років у середині організації точилася гостра боротьба між москвофілами, які орієнтувалися на стару російську мову (етимологічний правопис) і Москву, та народовольцями, що визнавали народну мову, виступали за введення фонетичного правопису й відстоювали національні засади в громадському житті. Крім того, сильними були й релігійні протистояння між православними і греко-католиками. Але це були не тільки внутрішні чвари, відбувалося вироблення концептуальних засад духовної консолідації українців Буковини, що мало вирішальне значення для краю.

Вже на засіданні 27 березня 1884 року вийшли з відділу «тверді русини», між ними голова товариства університетський професор Омелян Калужняцький, який був членом москвофільства.

Москвофільство – це узагальнююча назва, яка стосувалася однієї із суспільних течій, яка зародилась у Галичині і існувала на західноукраїнських землях у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. Визначальною для прихильників цієї течії стала орієнтація на Росію і проповідування єдності українців Галичини, Буковини, Закарпаття з росіянами. У 60-70-х роках ХІХ ст. на Буковині розвивалося москвофільство так званого староруського або твердо-русинського напрямку, як називали себе його прибічники. Старорусини визначали деяку самобутність українців західноукраїнських земель, велику увагу приділяли мовно-фольклорно-етнографічним пошукам, відстоюванню непорушності православної віри.

8 вересня 1884 року на загальних зборах «Руської Бесіди», всі москвофіли, які до цього часу входили до складу товариства, вийшли з нього.

ˡМаковей Осип. З нагоди ювілею «Руської Бесіди» в Чернівцях: Роки 1869-1884 в історії цього товариства // Буковина. – 1909 №34. – С. 1-2.

В присутності 14-ти членів було вибрано новий склад товариства із самих народовців: головою товариства став молодий талановитий громадський діяч-політик Єротей Пігулякˡ. Національно-громадська праця українців на Буковині значно поширилася з приходом у 1885 році Степана Смаль-Стоцького, уже як професора Чернівецького університету. На протязі усього періоду «українського національного відродження Буковини» Степан Смаль-Стоцький займав одне із чолових місць і своєю всесторонньою діяльністю дуже прислужився розвитку політичного, громадського, культурного та економічного життя на Буковині. Степан Смаль-Стоцький за цими протистояннями (між народовцями і москвофілами) побачив також відсутність глибоких наукових знань і теоретичної бази багатьох членів товариства. «Сей стан неясности і нерішучости в гадках, в поглядах і в діянню утримувався довго головно за через те, що у членів «Руської Бесіди» було дуже мало научного позитивного знання своєї рідної і російської історії, літератури і мови, так що на нему годі було здвигнути тривку теоретичну будову, якої з невгамонною силою домагалося тодишне політичне і духовне життє від Русинів, що заскочило їх саме в просоню… Всякі погляди на справи народні, які тоді визнавали провідники буковинської Руси, се на такі погляди, що склалися історично або зросли органічно на твердій основі знання і умілости, вони більше інстинктові або ще «низші» пориви»².

У 1885 році народовці перебрали до своїх рук і провід товариства «Руська Рада» в якому значну роль відігравали спочатку І. Тимінський, Євген Пігуляк, Омелян Попович, С. Винницький, І. Окуневський, а згодом Степан Смаль-Стоцький. Політичне товариство «Руська Рада», яке створене 1885 року вело боротьбу за рівноправність українського народу на Буковині, за заступництвом українців у сеймі і парламенті. Голова «Руської Ради» Єротей Пігуляк робив все для того,щоб втілити в життя програму політичного товариства, став ще й членом Державної Ради у Відні. Степан Смаль-Стоцький виголошував свої промови

ˡДодаток №2.

²Смаль-Стоцький С. Буковинська Русь // Зелена Буковина № 3-4 – Чернівці, 1986. – С. 19-159с.

у сеймі українською мовою і разом з Єротеєм Пігуляком рішуче відстоювали права українського народу в галузі освіти, релігії, культури. 13 вересня 1885 року відбулися загальні збори «Руської Ради» на яких був присутній Юрій Федькович, який виголосив доповідь про історичні права українців на Буковині та про національну єдність із «українцями з Галичини та України». В цей час Юрій Федькович займав дуже поважне місце у всеукраїнському культурному процесі, а його цінували сучасники з усіх українських земель. Загальну велику пошану до «буковинського соловія» підкреслили і краяни поета. 6-го липня 1886 року загальні збори «Руської Бесіди» іменували Юрія Федьковича своїм Почесним членом і мали святочну академію з нагоди його 25-річної літературної діяльності. Cтепан Смаль-Стоцький, вітаючи літературного пробудника Буковини, сказав: «Мало ще є українців на Буковині, що відчувають належно його велику важливість в життю буковинської України … У Галичині і на Україні милозвучне і солодке слово Юрія Федьковича причарувало й запалило любов'ю не одне серце… В нас на Буковині мусимо ми і наш високоповажний Ювіляр бути задоволеними, що горстка людей зібралася сьогодні віддати честь його трудам на рідній ниві…Потішайся тим, що Твоє ім'я рознеслося по цілій Україні і є її окрасою»ˡ.

У 1887 році заходами українських товариств в тому числі і «Руської Бесіди»

відзначено 25-річний ювілей літературної діяльності Сидора Воробкевича, для чого прибув також зі Львова друг і співробітник ювіляра професор Олександр Барвінський. Цього ж року за ініціативи невтомного працівника Омеляна Поповича при «Руській Бесіді» утворюється чисто професійне учительське товариство «Руська школа» (1887-90рр.), яке очолили відомі вчені педагоги та освітянські діячі Степан Смаль-Стоцький і Омелян Попович. Головою тимчасового комітету було обрано – С.Смаль-Стоцького, а секретарем – О.Поповича. З цього часу діяльність на ниві освіти стає ще ефективнішою. Організатори «Руської школи» розіслали листи вчителям, священикам та представникам інших верств інтелігенції.

ˡСнігур І. Товариство «Руська Бесіда» в Чернівцях // Час. – 1998. –21 серп. – с.14.

У листі-зверненні говорилося: «… дуже пожадано було би, щоб усі русинські учителі, священики і другі патріоти якнайчисленніше приступали до цього товариства, щоб воно і числом своїм відразу здобуло собі конечну мету»ˡ. Згодом «Руська школа» була перейменована на «Українську школу», що поширила свою діяльність по всій Буковині. Основні напрямки діяльності роботи цього товариства були спрямовані на боротьбу з церковно-москвофільським сурогатом у школах. Це була довга послідовна боротьба з повільним просуненням вперед шляхом прийняття різних декларацій, написання петицій, заяв, відозв і прохань до австрійського уряду про перехід шкіл на рідну мову навчання. Так за перших десять років діяльності «Руської Бесіди» було відправлено 9 письмових звернень і 5 прохань у різні інстанції краю². Передова частина членів українських товариств неодноразово зверталася з протестом до представників тієї інтелігенції, яка свідомо не визнавала українську мову, ігнорувала нею, наносячи процесу становлення національної свідомості народу величезної шкоди. З приводу цього Ю. Дзерович писав, що «мова – немов кров, що оббігає тіло людини. Виточи з людини кров – втече життя. Відбери в народу його кров, а втече життя»³. Внаслідок таких довгих протистоянь Міністерство віросповідань та освіти видає 25 листопада 1892 року розпорядження про введення з наступного року у школах Буковини і Галичини фонетичного правопису. Поступово відбувся складний процес переходу на навчання дітей рідною мовою в народних школах з 1893-1894 навчального року, а після багатьох звернень товариства «Руська школа» з 1895-1896 навчального року в середніх школах.

ˡПопович О. Мова учителя та ученика // Bukowiner Sсhule. – 1906.- № 2.

²Добржанський О. Національний рух українців Буковини другої половини ХІХ-початку ХХст. – Чернівці: Золоті литаври, 1999. – 573с.

³Дзерович Ю. Педагогіка. – Львів. 1937. ̶ 240с.

Спочатку викладалися окремі предмети, а згодом відкривалися паралельні українські класи і, нарешті, майже в усіх українських селах були відкриті народні

школи з національною мовою викладання, хоча ще довго порушувалося питання в пресі так званого «загроженого шкільництва». З цим напрямком діяльності товариств органічно пов'язаний інший – боротьба за розширення мережі різних типів шкіл у краї, особливо – українських. Уже з перших років існування товариство «Руська школа» спрямовувала у свою діяльність на відкриття шкіл з українською мовою навчання, бо «чужа школа нищить народи, а своя школа то найпевніший лік до уздоровлення життя навіть потопаючого вже народу»ˡ. Товариство активно виступало за відкриття українських гімназій, ліцеїв, реальних шкіл, учительських курсів, семінарій. Завдяки піклуванням товариства відбулося заснування у 1896-1897 рр. другої Чернівецької гімназії з паралельними українськими класами. У 1904 році відкривається гімназія в Кіцмані, правда, також утраквістична, яка тільки з 1911 року стала українською. В 1907 році в Чернівцях була збудована «Учительська семінарія для дівчат», де вчилося понад 200 учениць щорічно. У 1908 році у Вижниці було відкрито українську гімназію, а «Учительську семінарію» поділено на три відділення: українське, німецьке і румунське, у місті Сереті в гімназії відкриті українські паралельні класи, а з 1912 року заснована приватна реальна гімназія у м. Вашківцях. При винятковому сприянні владики Євгена Гакмана засновано при Чернівецькому університеті богословський факультет і кафедру практичної теології з українською мовою викладання². Наслідком такої цілеспрямованої діяльності товариства стало те, що

перед першою світовою війною народна школа з рідною мовою викладання була

ˡГарас М. Ілюстрована історія товариства «Українська школа» в Чернауць в 1887-1937: пропам’ятна книжечка, видана з нагоди 5-х роковин цього товариства. – Чернауць, 1937.- 133с.

²Масан О. Владика Євген (Гакман) – визначний діяч православної церкви на Буковині в ХІХ столітті. – Чернівці: Місто. – 1999.-76с.

відкрита у кожному українському селі та у всіх міських школах, де налічувалася відповідна кількість українських дітей.

В історії «Руської Бесіди» особливим був 1894 рік, адже у цьому році «Руська Бесіда» міняє статути. На основі цих змін статутів товариство мало право закладати філії, каси, крамниці та інші необхідні заклади. І справді, зерно кинуте на плідну землю зародило ниву сторицею, адже товариство швидко стало центральною культурно-просвітньою установою, що поширила свою діяльність на всю Буковину. У діяльності товариства Т. Г. Кияк виділяє три напрями діяльності: 1) літературний; 2) освітянський; 3) загальногосподарський. Велика роль «Руської Бесіди» відводиться і в галузі мистецтва. Адже «Руська Бесіда» піклується і розвитком театрального та музичного мистецтва, вивченням і збереженням фольклорного матеріалу Буковини. Воно першим почало розповсюдження української народної пісні, хорового співу, гри на цитрі. В цей час поруч з «Руською Бесідою» виникло гімназійне товариство «Согласіє» (1870 рік) та «Братній союз» (1871 року). Особливо відзначився хор товариства українських студентів «Союз», яке було створене у 1875 році і існував до 1921 року. Молодь, яка входила до складу товариства проводила вечори, зустрічі, концерти. Члени товариства з концертами їздили по селах Буковини. Микола Гнеп пише, що є дані про те, що з нагоди ювілейних свят пишні концерти були проведені у селах Заставнівщиниˡ. У 1884 році в Чернівцях було створено «Руське літературно-драматичне товариство». Його головою став Сидір Воробкевич. На противагу урядовій політиці Австрії онімечення, діяльність цих товариств була позначена слов’янофільськими настроями. Це знайшло свій вияв у музиці. На основі цього було створено товариство «Буковинський Баян», що піклується розвитком музичного мистецтва. Концертна діяльність Чернівецьких товариств, як і розвиток

українського музичного життя на Буковині нерозривно пов’язані з іменем Юрія

ˡГнеп М. Українське товариство на Буковині (до 100- річчя т-ва «Руська Бесіда».Засноване в 1869 р. в с.Товтри Заставнівського р-ну). – «Прапор перемоги», 1969. 27 березня.

Федьковича і Сидора Воробкевича. До Чернівців зі Львова з концертами приїжджали колективи студентів з добре навченими співаками та молодими гарними голосами. Колектив мав назву «Шістнадцятка».Уряд шкодив товариствам. Він боявся великої популярності хору української молоді, його успіхів на ниві української національної культури. У 1891 році на вечорі співацького колективу Чернівецької «Міщанської читальні» з великим успіхом вперше виступила буковинка Філомена Кравчуківа, відома згодом як оперна співачка Філомена Лопатинська.

У поширенні української музики серед населення велику роль відіграли хори, що виникли в 90-х роках у багатьох містечках і селах Буковини. Співали вони і під час богослужіння різних церковних свят – майже повсюди їх спочатку очолювали представники духовенства. В селі Банилів навіть був хоровий дитячий колектив під керівництвом Олександра Монастирського, який роз’їжджав по Буковині і мав успіх. В 1890 році юні співаки відвідали і Чернівці, де взяли участь у вокально-декламаційному вечорі, влаштованому на честь Тараса Шевченка, Юрія Федьковича, Маркіяна Шашкевича.

Юрій Федькович не лише збирав, записував, але і сам складав пісні на відомі народні мелодії. На жаль, не всі його праці побачили світ. Вийшли тільки «Буковинські пісні з голосами» ̶ нариси про народну творчість з текстами пісень і нотами до них («Нива»1864-1865 рр.), власні твори поета «Співанник для господарських діточок» (Відень, 1869 р.). Найціннішим серед фольклорних записів Федьковича є рукопис «Найкращі співанки руського народу на Буковині. Зібрав Ю. Федькович». (Зберігається в інституті літератури в Києві). За заслуги в галузі фольклористики і етнографії буковинського поета в 1873 році було обрано членом Російського географічного товариства. Подібним видом діяльності займався і Сидір Воробкевич. В одному з листів від 1865 року до свого приятеля Д. Танячкевича С. Воробкевич писав: «Я збирав і записував, не знав я ні мук ні трудів, лазив в низьку хатину під бідну солом'яну стріху, частував сліпого лірвака і що чув в музику складав». Наслідком поїздки по селах та вивчення фольклорного матеріалу та літератури була праця «Наша народна пісня» (1865р.), яка досить позитивно оцінена музикознавцями. Видав Сидір Воробкевич і «Збірник пісень для шкіл народних нижчих і реальних» (Чернівці, 1870 р.) та «Співанник для шкіл народних» у трьох частинах (Відень, 1886 р.), які були першими підручниками співу для народних шкіл і перевидавались багато разів.

Фольклористика була улюбленим заняттям і відомої буковинської письменниці Євгенії Ярошинської (1868-1904рр.). Вона зібрала біля чотирьохсот творів, за які Російське географічне товариство нагородило письменницю срібною медаллю та дипломом. У Петербурзі також мала вийти збірка народних пісень Василя Єремчука з села Ревне нині Кіцманського району.

Було багато інших збирачів народної творчості: Ілля Семака, Василь Бойчук, Іван Данилевич, Михайло Андрійчук. Та найбільш повним вважається «Збірник пісень буковинського народу», який склав А. Лоначевський. Виняткову увагу надавала справі збирання народно-поетичної творчості газета «Буковина», яку редагував Ю. Федькович у 1885-1888 рр. Вона надрукувала порадник для збирачів фольклорного матеріалу, відозву і умови оголошеного товариством «Руська Бесіда» конкурсу на кращу збірку записів, потім систематично висвітлювала це питання. В 1880 році в «Родимом лестке» було повідомлено про те, що побачила світ «Думка і коломийки» М. Кумановського. В «Буковині», зокрема, завжди подавались оголошення з приводу композицій Ю. Федьковича, С. Воробкевича, О. Нижанківського, М. Лисенка, П. Бажанського, окремих збірників «Кобзар», «Боян», «Бібліотека музична», «Бібліотека для молоді».

«Руська Бесіда» займалась і видавницькою діяльністю. Найбільшого значення у видавницькій діяльності керівництво «Руської Бесіди» надавало випускові популярних і порівняно дешевих книжок для широкого загалу, перш за все для сільських читалень. Перші спроби видання книжечок зроблено в 1869 і 1870 роках. Вийшло два «листки», в яких надруковано вірші Сидора Воробкевича і Євсевія Андрійчука. А 13 грудня 1869 року вийшли друком «Вітальні вірші Євгенію Гакманові». У 1872 році «Руська Бесіда» одержала дозвіл Буковинської консисторії видавати «Православний календар». Але через брак коштів видавництво розпочалось 1874 року. До редколегії входили: С. Воробкевич, І. Глібовицький та І. Бранникˡ. Тираж у 300 примірників не задовольняв тодішні запити українців, тому 1883 року у цьому напрямку видавництва «Руської Бесіди» відбулися зміни, коли головним редактором став народовець Омелян Попович(який пробув на цій посаді до 1900 року). Наклад «Календаря» почав постійно зростати: від 600 в 1885 році до 2000 примірників у 1909 році. За змістом «місяцеслов» був різнобічним. У ньому друкувалися статті з історії України і Буковини Мирона Кордуби, літературознавчі статті С. Смаль-Стоцького, О. Поповича, етнографічні Григорія Купчанка, педагогічні Іларія Карбулицького, Лева Когута, різні довідкові матеріали тощо². У 1874 році «Руська Бесіда» склала відозву до священиків і вчителів «щоби ширили в краю народні газети й закладали читальні», а загальні збори «Руської Бесіди» 1875 року остаточно ухвалили цю відозву. Але до виконання цього рішення дійшло лишень у квітні 1885 року, коли на кошти товариства було відкрито в Чернівцях «Руську міщанську читальню», якою опікувався Іларіон Окуневський. Товариство «Руська Бесіда» відкривало філії читалень та бібліотеки. Так першу бібліотеку заснували ще 2 листопада 1870 року в Сторонці-Путилові. Незабаром засновують читальню у селах: Шишківцях, Карбівцях, Дитинець, Калинівці, Зеленів та в інших. Вже в 1906 році товариство «Руська Бесіда» мало 7 філій та 83 читальні з 6837 членів: в 1914 році це число збільшилось до 9 філій (Вашківці, Вижниця, Чуньків, Заставна, Кіцмань, Путилів, Серет, Сторожинець, Чернівці-місто 908 і Чернівці-провінція) та 150 читалень із 13000 членів.

Спроби заснування газет спочатку були невдалими це стосується газети «Зозуля», сатиричного листка «Лопата», двомісячника «Сільський господар», який вийшов всього в 6-ти номерах. Засновником і редактором «Сільського господаря» був М. Дмитрієвич³. Дещо краще виглядали інтернаціональні видання, в яких

ˡБуковинський календар // Буковина. – 1886. – 1 жовтня. – 4с.

²Дмитрієв. Є. Ілюстрована історія «Руської Бесіди» в Чернівцях (1869-1909) – «Руська Рада». – 150с.

³Ігнатенко В. Бібліографія української преси. Харків-Київ. – 1930. – 65с.

окремі шпальти друкувалися українською мовою. Це «Буковинська педагогічна газета» (з 1873 року), «Приятель народа» (з 1878 року). Однак вони майже не торкалися українських національних проблем, крім того, публікації українською мовою в них займали найменше місце. У 1879 році «Руська Бесіда» ухвалила видавати «літературні твори» і обрала комітет, до якого увійшли: С. Воробкевич,

П.Дмитрієвич, Л. Кирилович, О. Левицький і О. Попович. І вже того ж року комітет видав першу книжку «В пам'ять торжества 25 літ годовщини бракосочитания їх царської величності, імператора Франца Йосипа І і Єлисавети». Ще «Руська Бесіда» в 1880 році видала вірші в честь померлого голови товариства Василя Продана, а 1884 року – на честь померлого Григорія Воробкевича. Окрім того в 1881 році перекладають «Рукопис Молитвослова для юнацтва». Більше за ці п’ять років окремих видань не було.

Різкі зміни в «Руській Бесіді» відбулися 1885 року, коли керівництво нею перейшло до народовців, а роком раніше вона відмовилась від «твердої» мови і почала видавати свої праці народною мовою, що зразу ж підвищило її авторитет, а видання «Руської Бесіди» почали розкуповувати вмить, що дозволяло нарощувати темпи видавничої справи. Наступного року «Руська Бесіда» надрукувала «Колядник», укладений Юрієм Федьковичем, а також збірник молитов для дітей «Проскурка». За ініціативою «Руської Бесіди» на початку 1885 року, а саме 1 січня почав виходити українською народною мовою двотижневик «Буковина». Було вирішено надати допомогу на видання політичної газети у розмірі 25 золотих ринських на рік. Взамін редакція мала постачати бібліотеки «Руської Бесіди» примірниками газетиˡ. Головним редактором «Буковини» був Юрій Федькович, який писав що: «Буковина» має поставити нарід Буковини на вищий ступінь духовного і морального розвою з іншими народами. «Буковина» буде проте на першім місці обговорювати справи, стоячи в тісній зв'язі з відношенням нашого

ˡПопович О. Початки «Буковини» // Додаток до 6-числа «Буковини» - 6 січня – 1909. 85с.

народу і його рідного краю Буковини; газета «буде подавати звістки про духовне життя галицьких, угорських і на Україні жиючих братів наших, належачих до одної і тої ж самої великої родини – вірних синів великої матері-Русіˡ. Від 1892 року «Буковина» стала тижневиком, у 1895-1910 рр. виходила як щоденник чотири рази на тиждень; після короткої перерви (1911-1912 рр.) відновилася під назвою «Нова Буковина» (1913-1918 рр.). Між головними редакторами цього пресового органу буковинських українців слід також згадати: Омеляна Поповича, Степана Смаль-Стоцького, П. Кирчіва, С. Дашкевича, В. Щурата, Л. Трубацького, Л. Когута, Я. Весоловського, В. Кушніра, В. Дутчака, О. Маковея, С. Кравчука, Д. Лукіяновича, О. Шпитка, М. Левицького, В. Сімовича, Ю. Сербинюка та інших, а серед дописувачів були визначні одиниці з усієї соборної України. Ця газета мала велике значення як консолідуючий друкований орган українців Буковини. На її сторінках послідовно відстоювалися національні інтереси українців, велася безкомпромісна боротьба з проявами румунізації та онімечення, давалася відсіч москвофільству.

Різне ставлення до газети було у представників інших національностей краю. Газета «Польська» вітала такий друкований орган українців, зокрема за те, що він виходив народною мовою і зичила: «Божої ласки і многая літ»². З радістю сприйняли новостворене видання і німецькі редактори часописів «Czernowitzer Zeitung» (Чернівецька газета) та «Bukowiner Rundschau» (Буковинський огляд). З меншим ентузіазмом сприйняли український часопис румунські лідери, які висловлювали своє пряме незадоволення її появою і москвофіли, які твердили: «Не видавайте газету, она не удержется. Газета «Буковина» дуже часто міняла свій формат. Окрім розширення свого видання частими були видання-додатки. Також в 1885 році «Руська Бесіда» розпочинає видання книжечок «Бібліотеки для молодіжи», яка поряд з «Буковиною» була найпопулярнішою періодикою товариства. Спочатку планувалося видавати «Бібліотеку» на державне замовлення,

ˡСмаль-Стоцький С. Буковинська Русь // Зелена Буковина № 3-4 – Чернівці, 1986. – С. 19-159с.

²«Bucovina» // Cazeta Polska – 18 styczna. – 1885. – 4c.

зокрема такий запит був направлений до Крайової шкільної ради, якій пропонувалось друкувати освітній щомісячник з «образками одповідні содержанію кожної книжечки»ˡ. Але на жаль, рада відхилила таку пропозицію, і «Руська Бесіда» видавала «Бібліотеку для молодіжи» самостійно. Ідея про подібне видання вмерла б, якби не товариство «Просвіта», яке на перших порах почало допомагати «Бібліотеці…». Львівське товариство взяло на себе обов’язок виготовляти кліше для книжечок. З 1889 року обсяг книжок розширився і видання стало називатися «Ілюстрована бібліотека для молодіжи, міщанства і селян», додаючи статті морального, наукового, патріотичного і гігієнічного змісту. Видання «Бібліотеки» здійснювалось впродовж 10 років. Головним редактором був Омелян Попович, активну участь у виданні брали Єротей Пігуляк, Сидір Воробкевич. У 1894 році «Бібліотеку для молодіжи…» перейменували на «Ластівку», яка виходила впродовж 1894-1895 рр. Надалі було припинено практику видавати книжки періодично. Загалом за роки випуску з 1885 року по 1896 рік кількість номерів дорівнювала 120. Тираж спочатку складав 300 примірників, а надалі зріс до 500, що помітно сприяло поширенню просвіти серед малоосвічених мас Буковини. В 1886 році видано додаток «Музичні ноти». Але видання не набуло популярності і його перестали друкувати ². У 1887-1888 рр. під редакцією Степана Смаль-Стоцького вийшли два випуски літературно-наукового збірника «Зерна». Цього з року побачили світ «Пісні жовнярські» Юрія Федьковича. А наступного року збірка поезій «Наш Цісар». У 1895-1909 рр. щотижня виходив додаток «Неділя» ̶ ілюстрований літературний додаток. Редагував його Осип Маковей. Названі газети фінансувалися «Руською Бесідою»,хоча офіційно не були підпорядковані товариству. Впродовж 1911-1913рр. виходила спеціалізована газета товариства «Руська Бесіда» «Читальня», яка на своїх сторінках друкувала інформації про стан читалень в краї і законодавчі акти, які регулюють такий вид просвітництва. Крім

ˡБуковинські общества руські // Буковина – 15 лютого 1885. – 5с.

²Ігнатенко В. Бібліографія української преси. Харків-Київ. – 1930. – 65с.

того, давались корисні поради керівникам осередків про те,як активізувати населення і залучити до читання. Редактором цього видання був Омелян Попович. Виходила вона раз на місяць.

Окрім своїх видань, «Руська Бесіда» поширювала серед українців Буковини і видання львівської «Просвіти»: «Історична Бібліотека» Олександра Барвінського, «Ватра» Лукича. «Перший вінок» Наталії Кобринської і Олени Пчілки «Поезії Масляка».

На початку ХХ століття члени «Руської Бесіди», окрім літературних тем, багато приділяли уваги видавництву релігійних творів, таких як: «Життє святого Івана Сучевського», «Як повстала наша земля» та інші. У 1906 році опублікована «Ілюстрована історія Буковини»ˡ. Серед багатьох видань слід відзначити книжки «Про Юрія Федьковича»², «Всесвітня історія» в 2-х частинах, «Оповідання з природописної науки», які користувалися надзвичайною популярністю серед селян. Багато зробив Осип Маковей, який під егідою «Руської Бесіди» видав зібрання творів Сидора Воробкевича і написав книжку про життя і діяльність Юрія Федьковича, Сидора та Григорія Воробкевичів³. Зусиллям та на кошти товариства регулярно видавалися календарі, господарські порадники, описи Карпат, читанки, колядники, кращі твори української та зарубіжної класики.

Отже, видавнича діяльність «Руської Бесіди» мала важливе значення для згуртування українців краю, сприяла зростанню їх національної свідомості, поширенню корисних знань, освіти, забезпечувала залучення широких верств населення до громадської діяльності.

Жваву національно-освідомлюючу і, одночасно, спортивну працю проводили руханкові і пожежні організації, об’єднані в «Союзі Січей». Товариство «Січ» було засноване 2 червня 1905 року на зборах, які відбулись в «Українському Народному

ˡДмитрієв. Є. Ілюстрована історія «Руської Бесіди» в Чернівцях (1869-1909) – Черн., 1909. – 93-94с.

²Огляд літератури // Каменярі. – 25 грудня 1910. – 7с.

³Із товариства «Руська Бесіда» в Чернівцях // Нова Буковина. – 19 жовтня 1913. – 3с.

Домі». Збори відкриті Василем Сімовичем, обрали січовим батьком Єротея Пігуляка. Висловилася потреба (було десь 200 учасників) зайнятися січовою справою, щоб новостворене товариство було взірцем для інших «Січей», а «січовики» могли навіть виконувати різні доручення Союзу «Січей». Було затверджено новий статут, відбулися збори старшин. До їх складу увійшли: Антін Клим – кошовий, Михась Івашко – осавул, Гаврило Гордий (І. Діброва з Добринівців) – писар, доктор М. Литвинович – скарбник, Іван Радомський і Омелян Мозельницький – хорунжі, Модест Левицький – сурмач, Євген Федорович – перший чотар, Ярослав Веселовський – другий чотар, Платон Негуля – третій чотар, Василь Сімович (вчитель з Погорилівки, автор «Української граматики») – четвертий чотар. Заступниками старшин вибрано: Николая Гараса, Якова Голоту і Івана Вишневського. До ревізійної комісії увійшли Омелян Попович, Степан Смаль-Стоцький. Закінчилися збори закличною піснею до кожного чернівецького русина-українця «Гей, до січі приставайте!». А новообраний писар І.Діброва згодом складає вірша «Не плакати нам», музику на нього пише Кишакевич. Цю пісню чернівецькі студенти-січовики співали як гімн. А як гарно проводилися січові свята! Січовики на конях хлібом-сіллю зустрічали діячів товариств, які пріїжджали на села для проведення свят і просвітницької діяльностіˡ.

В 1914 році товариство «Січ» поширило свою діяльність на всю Буковину. В 1914 році товариство «Союз Січей» начисляв 123 правних членів, 5 окружних союзів та 112 товариств «Січей» на провінції.

Не можна не згадати і про діяльність товариства «Мироносиці» в роки Першої світової війни, яке діяло ще з 1886 року.

У 1886 році тодішній парох Чернівців о. Мітрат Костецький за допомогою своїх свідомих та охочих до праці парафіянок заклав єдине тоді товариство. Мета його була турбуватися церквою та сприяти шануванню нашого обряду до Православної і Греко-католицької церкви. Назва товариства була «Мироносиці». Пізніше товариство розширилось. «Мироносиці» почали дбати про українську

ˡМ. Гнеп // Буковинське віче. – 17 серпня. – 1994. – 3с.

дітвору та виховання молоді в українському звичаї. Товариство за 50 років справно виконувало своє завдання, працюючи на культурно-освітньому та добродійному грунті, воно не тільки дбало про престиж своєї церкви та знедолених діточок, але й сиріт і бідних студентів, які навчалися в університеті. Активним членом товариства «Мироносиці» була письменниця Ольга Кобилянська. Товариство «Мироносиці» мало сподвижниць у багатьох церквах Буковини, Бессарабії, Галичини та Румунії.

Коли товариству сповнилося 50 років, відбувся ювілей, на який з'їхалося багато гостей від багатьох українських жіночих товариств і редакторів жіночих газет та журналів. Ювілей проводився під керівництвом вікарія О. Симовича. На ювілей були запрошені всі давні працівники «Мироносиць»: п. Калужнянська, яка була головою понад 40 років, п. Сімовичева, п. Грушкевичева та інші. Ольга Кобилянська була відсутня через хворобу. Доповідь про роботу організації зробила п. Грушкевичева.

У кожному привітанні відчувалося велике визнання, висока оцінка діяльності товариства. Бурю оплесків викликала промова представниці емігранток п. Родзієвської, яка в короткому виступі висловила подяку за допомогу студентам у Чехії, підкреслюючи важливість діяльності чернівецького товариства «Мироносиці».

Після всіх промов почалася в храмі служба Божа. По закінченні служби відбувся святковий обід для гостей, після якого вони провідали хвору Ольгу Кобилянську вдома. Їх щиро прийняла письменниця.

«Мироносиці» з часу свого заснування мали багато послідовників по інших церквах Буковини. Найбільша організація була в м. Вашківці, де керівником була поетеса та збирачка народних пісень п. Зіновія Канюк.

Повернусь до 1914 року і розповім, як працювали «Мироносиці» м. Вашківці. Йшла війна, все руйнувалося й роз’єднувалося, відбувались битви. У Кіцмані й Вашківцях залишилися поранені, діти-сироти й люди, які були роз’єднані з родичами. Увесь цей жах випав на «Мироносиць». Вони підбирали поранених незалежно від національності, влаштовували по хатах, а коли не вистачало місць у хатах, влаштовували їх у стодолах і допомагали всім виживати. Боялись тільки непоранених москалів, які грабували хати та ґвалтували дівчат і молодиць. На дорогах та в господах знаходилось багато дітей, яким мироносиці допомагали та збирали їх до гурту. Поштар привозив дітей, котрих знаходив на дорогах та в полях. Дітей було близько 150. Потрібні були харчі. Жіночки ходили по церквах та хатах і збирали допомогу від людей. Настав день, коли москалі почали відступати. Вони підігнали потяг, завантажили своїх поранених і вирішили забрати дітей. Помістили їх у вагони, але ввечері паровоз не був поданий. Вночі «Мироносиці» таємно викрали дітей і переправили через річку Черемош на інший берег де їх і заховали, а самі зникли.

Чернівецькі «Мироносиці» піклувалися сиротами війни, малозабезпеченим буковинцям яких було понад 500 сімей. Допомагали всім влаштуватися на роботу, декотрих відряджали до Румунії, Угорщини, Галичини та Чехії, де дітей брали під опіку товариства. Діти, які залишались під керівництвом чернівецьких товариств (а це не тільки «Мироносиці», а й «Жіноча громада»), діставали утримання і турботу. Про них турбувалося й населення. Люди приходили до дітей самі, поводячись з ними як родичі, проводили вихідні та святкові дні. Опікунство дітьми тривало до 1934 року, коли були влаштовані усі діти повоєнного часу.

Після загарбання України руськими до Чернівців і на Буковину повернулось багато біженців з України. Саме через це непосильний тягар ляг на плечі «Мироносиць» та «Жіночу громаду». Вони знову продовжували влаштовувати людей на роботу, на квартири, допомагали виробити документи. Їхня допомога була величезною, адже людям важко було оговтатись від страхіть війни, повернутись до нормального життя. І вони як ніхто інший потребували опіки і допомогиˡ. Становище Буковини у післявоєнний час було надзвичайно тяжким.

ˡСнігур І. «Мироносиці»: (Про найдавніше товариство на Буковині «Руська Бесіда») // Час. – 3 липня. – 1998. – 14с.

Королівська Румунія, силою захопивши Буковину, почала насаджувати тут свої порядки.

Першими діями нової влади у листопаді 1918 року була заборона будь-яких товариств, які проводили національно-культурну виховну роботу українською мовою. А переважна більшість з них – це товариства австрійського періодуˡ. Українська інтелігенція, яка не залишила край, опинилася в переважній більшості по румунських тюрмах, тому за перші роки окупації Буковини говорити про якесь організоване культурно-просвітнє життя українців не доводиться. Лишень були стихійні утворення молоді на спортивно-патріотичних засадах. З січня 1922 року формально відновила свою діяльність «Руська Бесіда», але всі найважливіші завдання, які виконувала «Бесіда» раніше, перебрали на себе товариства «Народний Дім» та «Українська школа»².

З 1922 року починається відродження читалень «Бесіди». Але нова влада у зародку почала придушувати таку ініціативність українців. «Товариство «Українська бесіда імені Шашкевича» є непотрібною, ̶ зазначалося в одному з торішніх документів, ̶ бо сама назва є дуже багатозначною через те, що назва Шашкевича – представляє націоналіста-священика, який розбудив українську національну ідею. Тому вона може діяти в дусі відродження, яке пропонують насаджувати члени цього товариства під маскою «Читальні», яка в потрібний час, може перетворитися в комуністичне ядро»³. Насправді: своєю мовою, спільністю класиків, народних пісень, змістом поезій, що оспівують боротьбу поневолених із гнобителями, наближає її до культури радянської більшовицької України. Звідси в устах сигуранци українська мова – це більшовицька мова; звідси боротьба проти слова «український»4.

ˡБуковина 1918-1940 рр.: зовнішні впливи та внутрішній розвиток. – Чернівці: Зелена Буковина, 2005. – С.157.

²Квітковський Д., Бринзан Т., Жуковський А. Буковина: її минуле і сучасне… ̶ С. 364.

³Державний архів Чернівецької області (далі- ДАЧО) – Ф 118. – Оп. 3 – Спр. 12274. – Арк.51.

4 Піддубний Г. Буковина, її минуле й сучасне. – Харків: Державне видавництво України. 1928.- С. 127.

Таке ставлення до української культури загалом і організації зокрема викликало цілу хвилю закриттів філій та читалень,що обґрунтовувалось відсутністю життя в організаціях. І справді, під час війни більшість читалень та філій втратили свої приміщення, документи та майно, які або згоріли під час війни, або були конфісковані румунською владою. Тому перші десять років головний виділ (управа) товариства «Руська Бесіда» в основному займався відтворенням документів, захисту існуючих осередків від закриття органами влади. Особливо дошкуляли цьому стан облоги на Буковині, який тривав аж до 1928 року, і ставлення румунської влади до українців як до підозрілих елементів,які тільки і чекають,як «знищити» законну владу.

Не сприяв розвитку товариства і новий закон про юридичні особи (6 лютого 1924 року), під який потрапила і «Руська Бесіда» як товариство, яке було зареєстроване ще при австрійській владі. «Правні (юридичні. ̶ С.Д.) особи приватного права,що існують у день оголошення цього закону, – декларувалося і ньому, ̶ можуть продовжувати свою діяльність по приписам законів, рішень або засновних актів, як тільки вони не будуть стояти в суперечності з порядками цього закону. Одначе вони зобов’язані предложити до 6 місяців від дати оголошення цього закону трибуналові (суду – С.Д.), в котрого окрузі ведуть свою діяльність головні їх виділи, титул, що на його основі вони здобули свою правну особистість, статути або засновні акти, а також і всякі вияснення,яких зажадається від них регуляміном, що вийде для застосування цього закону. Трибунал забов'язаний списати ці організації або заклади в реєстр правних осіб. Неповинування цьому запорядку грошова кара від 500 до 10000 леїв»ˡ. Після видання цього закону становище товариства ще більше ускладнилося. Оскільки більшість осередків через війну не мали ні документів, ні статутів, ні печаток. Тому всі філії були закриті, нависла навіть загроза над центральним товариством «Руська Бесіда» в Чернівцях. Відомо, що тодішній його голова В. Дутчак двічі відкладав перереєстрацію товариства через втрату статуту товариства².

ˡ Закон про товариства // Зоря. –1924. – 21 лютого. – С.6.

² Дачо. – Ф. 118. – Оп. 3. – Спр. 12274. – Арк.50.

Порівняно з довоєнним періодом змінилась чисельність товариства. Так, станом на 1924 рік «Руська Бесіда» разом з філіями та читальнями налічувала 310 членівˡ. Для порівняння: до війни загальне число членів становило 15 тис. чол.².

Деякий сплеск і зацікавленості населення до початку роботи «Руської Бесіди» був помітний у 1928-1929 рр. коли 60-та річниця та стаття стану облоги дали стимул до діяльності. В україномовній пресі був кинутий клич про відновлення старих і заснування нових філій та читалень, що одразу підняло дух українського населення краю. «Ваш заклик відновлювати наші культурно-просвітні інституції сповнив нашу, змучену десятиліттям станом облоги, душу великою радістю, ̶ писала газета «Час», невже ж можемо почати жити повним національним життям? Тому не гаймо даремно часу! До праці!»³.

І справді, на хвилі ентузіазму почали масово відновлювати діяльність читальні і навіть було поновлено роботу Вашковецької та Заставнівської філій 4. 29 грудня 1928 року у Вашківцях пройшли загальні збори відновленої філії «Руської Бесіди», на яких обрано голову товариства Г. Ільчука. Про дальшу долю філії відомостей не знаходимо. Заставнівська ж виконувала функції бібліотеки та театрального гуртка. І все ж та робота була обмежена владою вузькими рамками. Основна діяльність спрямовувалась на збори членів по вихідних, які вели між собою дискусії та організовували театральні вистави. Вплив на просвітні процеси та видавничу справу був відсутній. Але така ситуація не влаштовувала більшість членів товариства, які розуміли, що для отримання сильної організації потрібний сильний центральний відділ, який через свою просвітню роботу міг впливати на процеси, які стосувалися української культури та просвіти. «З відновленням своєї діяльності «Руська Бесіда» мусить виконувати не тільки передвоєнні свої

ˡ Дачо Ф 118. – Оп. 3. – Спр.12274. – Арк.11.

² Дачо. – Ф 118. – Оп. 3. – Спр.12274. – Арк. 16.

Дата добавления: 2015-08-18