Основні поняття курсу.

Базовими для курсу «Українська мова (за професійним спрямуванням)» є поняття «мова» і «мовлення». У мовленні реалізуються всі багатства мови, всі її виражальні можливості. Водночас мова збагачується через мовлення.

1. Мова – знакова система; знаки – це слова, звуки, морфеми, словосполучення, фразеологічні одиниці тощо. Під системою розуміються рівні мови, її внутрішні зв'язки, взаємодії, правила мови, парадигми, моделі. Мовлення – це саме спілкування, вираження думки, це вербальне, мовне спілкування, самовираження.

2. Мова – потенційна система знаків. Мовлення – це дія та її продукт, це діяльність людей, воно завжди мотивоване - викликане обставинами, ситуацією, завжди має певну мету.

3. Мова консервативна, стабільна (як правило). Мовлення припускає винятки, саме у мовленні (узусі) з'являються нові слова.

4. Мова підкоряється нормі (закону), яка формується спеціалістами-мовознавцями і зберігається у вигляді словників. Мовлення також, в ідеалі, підкоряється нормі літературної мови, однак порушення норми є, оскільки мовлення на відміну від мови – індивідуальне.

5. Мова стабілізує, об'єднує народність, націю, державу. Мовлення, будучи реалізацією мови, також об'єднує, але водночас породжує жаргони, арго, професіоналізми, зберігає діалектні та індивідуальні особливості людей. Мовлення – індивідуальне, ситуативне.

6. Мова має рівневу структуру (фонетичний, лексичний, морфемний, морфологічний, синтаксичний та ін. рівні), а також певну кількість звуків, морфем, відмінків тощо. Мовлення ж - лінійне, воно розгортається у часі і просторі. Кількість речень і текстів може бути необмежена.

7. Мовлення завжди можна оцінити (правдиве, лицемірне, художнє тощо), мову – ні.

Оскільки мова — явище системне, усі її функції виступають не ізольовано, а проявляються в тісній взаємодії. Відмінність чи неповнота використання якоїсь із них згубно впливає на мову в цілому, а це, у свою чергу, відбивається на долі народу.

Комунікативна функція мови полягає в тому, що вона — найважливіший засіб спілкування людей і забезпечення інформаційних процесів у сучасному суспільстві (у науковій, технічній, політичній, діловій, освітній та інших галузях життя людства). Із комунікативного боку слід розглядати й сукупність текстів як наслідок діяльності комунікантів, здійснюваної шляхом обміну писемною продукцією.

Ідентифікаційна функція виявляється в часовому й у просторовому вимірах. Кожна людина має своєрідний індивідуальний мовний «портрет», мовний «паспорт», у якому відображено всі її національно-естетичні, соціальні, культурні, духовні, вікові та інші параметри. Лише для тих хто знає мову, вона є засобом спілкування, ідентифікації, ототожнення в межах певної спільноти.

Експресивна функція мови полягає в тому, що вона є універсальним засобом вираження внутрішнього світу людини. Кожний Індивід має унікальний неповторний світ, сфокусований у його свідомості, у надрах інтелекту, у гамі емоцій, почуттів, мрій, волі. І цей прихований світ може розкрити для інших лише мова: чим досконаліше володієш мовою, тим виразніше, повніше, яскравіше постаєш перед людьми як особистість.

Гносеологічна функція мови виражається в тому, що вона є своєрідним засобом пізнання навколишнього світу. На відміну від інших істот людина користується не лише індивідуальним досвідом і знаннями, а й усім набутком своїх попередників і сучасників, тобто суспільним досвідом.. Гносеологічна функція мови полягає не лише в прийнятті й нагромадженні досвіду суспільства. Вона безпосередньо пов'язана з функцією мислення, формування та існування думки.

Мислетворча функція реалізується в тому, що, формуючи думку, людина мислить мовними нормами. Мислення може бути конкретним (образно-чуттєве) й абстрактним (понятійним). Понятійне мислення — це оперування поняттями, позначеними певними словами, що без цих слів перестали б існувати. До того ж, у процесі мислення ці поняття зіставляються, протиставляються, поєднуються, заперечуються, порівнюються тощо за допомогою специфічних мовних засобів. Тому «мислити» означає «оперувати мовним матеріалом».

Естетична функція мови полягає в тому, що вона є першим джерелом культури, знаряддя і водночас матеріал створення культурних цінностей. Існування мови у фольклорі, красному письменстві, театрі, пісні тощо дає безперечні підстави стверджувати, що вона є становим хребтом культури.

Культурологічна функція мови відіграє важливу роль у житті будь-якої нації. Культура кожного народу відображена та зафіксована найперше в його мові. Для глибшого пізнання нації необхідне знання її мови, яка виконує функції своєрідного каналу зв'язку культур між народами. Репрезентуючи свою мову, ми репрезентуємо і власну культуру, її традиції та здобутки, збагачуючи світову культуру.

Номінативна функція мови. Усе пізнане людиною одержує від неї свою назву і тільки так існує у свідомості. Цей процес називається лінгвілізацією — «омовленням» світу. Мовні одиниці, передусім слова, служать назвами предметів, процесів, якостей, понять ознак тощо. У назвах не лише зафіксовані певні реалії дійсності, адекватно пізнані людиною, але також її помилкові уявлення, ірреальні сутності, фантазії тощо.

Сучасна українська літературна мова сформувалася на основі південно-східного наріччя, ввібравши в себе окремі діалектні риси інших наріч. Зачинателем нової української літератуної мови був І.П. Котляревський – автор перших високохудожніх творів українською мовою („Енеїда”, „Наталка Полтавка”, „Москаль-чарівник”). Він першим використав народорозмовні багатства полтавських говорів і фольклору.

Основоположником сучасної української літературної мови по праву вважають Т.Г. Шевченка. Саме він уперше „своєю творчістю підніс її на високий рівень суспільно-мовної і словесно-художньої культури, заклав основи для розвитку в ній наукового, публіцистичного та інших стилів літературної мови...” Традиції Т. Шевченка у розвитку української літературної мови провадили далі у своїй творчості І.Франко, Леся Українка, Панас Мирний, М.Коцюбинський та інші письменники.

В основу української літературної мови деякі письменники й до Т.Шевченка намагалися покласти живу народну мову, але це мало переважно діалектний характер:

-Мова І.Котляревського спиралася на полтавську говірку;

-- мова Г.Квітки-Основ”яненка – на харківську тощо.

Тарас Шевченко першим „піднісся до розуміння систетичності і соборності” літературної мови.

Українська мова – слов”янська мова. Українська мова належить до східної групи слов’янських мов і функціонує як національна мова українського народу в Україні. Українська національна мова існує:

а) у вищій формі загальнонародної мови – сучасній українській літературній мові;

б) у нижчих формах загальнонародної мови – її територіальних одиницях.

Важливо розрізняти поняття «загальнонародна, національна мова» та «літературна мова», «державна мова». Літературна мова є вищою формою вияву національної мови. Літературна мова – це оброблена, унормована форма загальнонародної мови, як в писемному так і в усному різновидах обслуговує культурне життя народу, всі сфери його суспільної діяльності. За функціональним призначенням це мова державного законодавства, засіб спілкування людей у виробничо-матеріальній і культурній сферах, мова освіти, науки, мистецтва, засобів масової інформації. Це одна з форм національної мови, що існує поряд з іншими її формами – діалектами (територіальними, соціальними), просторіччям, мовою фольклору.

Головні ознаки ЛМ – її основоположний характер, стабільні літературні норми в граматиці, лексиці, вимові, а також наявність розгалуженої системи стилів. Вона є основою духовної та матеріальної культури людського суспільства, без неї неможливий розвиток літератури, мистецтва, науки, техніки.

Державна мова — закріплена традицією або законодавством мова, вживання якої обов'язкове в органах державного управління та діловодства, громадських органах та організаціях, на підприємствах, у державних закладах освіти, науки, культури, в сферах зв'язку та інформатики.

Українська літературна мова як вища форма загальнонародної національної мови, відшліфована майстрами слова характеризується наявністю сталих норм. Унормованість – основна ознака літературної мови.

Норма літературної мови – це історично сформований, вироблений літературною традицією, і суспільно усвідомлений стандарт, який регулює мовленнєву діяльність у її типових функціонально-комунікативних різновидах. Мовні норми закріплені в словниках, граматиках, довідниках.

Виділяють такі структурно-мовні типи норм:

1) орфоепічні норми (вимова);

2) акцентуаційні норми (визначають правильний словесний наголос);

3) лексичні норми (розрізнення значень і семантичних відтінків, закономірності лексичної сполучуваності);

4) словотвірні норми (регулюють вибір морфем, їх розташування і сполучення у складі слова);

5) морфологічні норми (регулюють вибір варіантів морфологічної форми слова і варіантів її поєднання з іншими словами);

6) синтаксичні норми (регулюють вибір варіантів побудови словосполучень і речень);

7) стилістичні норми (доцільність використання мовно-виражальних засобів у конкретному лексичному оточенні, відповідній ситуації спілкування);

8) орфографічні норми (написання слів);

9) пунктуаційні норми (вживання розділових знаків).

Мовні норми характеризуються системністю, історичною та соціальною зумовленістю, стабільністю й водночас змінністю.

Одним із показників досконалості кожної літературної мови є сталість норм. Цьому не суперечить така риса норми, як історична змінність. У ході розвитку літературних мов на зміну застарілим явищам приходять нові, проте історична змінність норми поєднується з її відносною стабільністю, без якої було б неможливе повноцінне існування мови.

Літературна норма використовується як основа регламентації, упорядкування та уніфікації загальнонародної мови і впроваджується суспільством у масове користування через систему освіти, культури, засоби масової комунікації. Опанування норм літературної мови (орфоепічних, акцентуаційних, орфографічних, лексичних, граматичних, стильових і стилістичних та ін.) сприяє підвищенню культури мовлення, формує відповідний мовний смак.

1. Мова права як різновид літературної мови.

Сучасну українську літературну мову наповнюють різновиди, поширені у певній сфері суспільства: мова політики, мова преси, театру тощо. Чільне місце в її системі займає мова права.

Мова права — різновид літературної мови, який спрямований на передачу правової інформації.

Мову права вивчає юридична лінгвістика – міждисциплінарна галузь знань про взаємозв’язок мови і права, мовні засоби вираження правових понять і категорій, мовностилістичні ресурси у сфері правової комунікації.

Мова права має специфічні ознаки, за якими її відрізняють від інших професійних різновидів літературної мови: правова сфера функціонування, наявність структури, виконання специфічних функцій у суспільстві; дві словесні форми вираження правової інформації; наявність юридичної термінології; стильова розгалуженість.

Мова права має обмежену правовим життям сферу поширення у суспільстві: законодавство, судочинство, нотаріат, діловодство, юридична освіта і наука, правова публіцистика (система періодичних видань у галузі права, збірники наукових праць тощо).

Мова права має структуру, яку складають підмови: мова законодавства, мова судочинства, мова нотаріату, мова діловодства, мова юридичної освіти і науки, мова правової публіцистики.

Мова законодавства – різновид мови права, який є засобом зовнішнього вираження правових приписів у нормативно-правових актах (у законах).

Основне призначення мовизаконодавства – забезпечення письмово оформлення волі законодавця.. У мові законодавства норма права втілюється у правовий припис. Правовий припис – зовнішній вияв норми права, який містить державно владне веління. Інші підмови права у змістовому відношенні є другорядними, оскільки породжені мовою законодавства.

Мова права виконує специфічні функції у суспільстві: нормовиражальну (вираження норми права в мові), волевиражальну (вираження волі у нормах права), тлумачну (пояснення норми права за допомогою мови), регулятивну (регулювання стосунків між суб’єктами права за допомогою мови). Крім того, виконує і загальні функції мови.

Мова права має дві форми вираження правової інформації: усну (усні розпорядження, вказівки, накази, публічні виступи тощо) і писемну (реалізується у вигляді документування, письмових повідомлень преси, телебачення та ін.) правова інформація може передаватися невербальними засобами: жестами, сигналами та діями особи, що виражають її волевиявлення на встановлення правовідносин.

Мова права забезпечує називання правових понять за допомогою юридичних термінів та термінологічних сполук.

Юридичний термін – словесне позначення правового поняття.

Мова права послуговується термінами інших галузей науки, загальновживаними словами.

Мова права характеризується стильовою розгалуженістю. У її межах функціонують офіційно-діловий, науковий, публіцистичний, розмовний стилі. Кожен із них має свої функціональні ознаки, підстилі, жанри, систему мовних засобів.

Дата добавления: 2015-08-18