Поняття про особистість та її розвиток.

Людина народжується як біологічна істота, але в процесі соціального розвитку вона стає особистістю. Для суспільного становлення людини велике значення має включення її в різноманітну діяльність і спілкування її з іншими людьми. Психологи вважають, що особистість – це свідомий індивід, який займає певне становище в суспільстві, і виконує певну суспільну роль. Процес встановлення людини, як особистості називається соціологізацією. Розвиток особистості це важкий процес, який включає в себе як біологічні зміни в організмі людини, так і зміни різних сторін його особистості. Існує дві концепції розвитку (два погляди): 1) метафізична;

2) діалектична.

Метафізична концепція розглядає розвиток дитини як просте розгортання, поступове дозрівання всього того, що закладене від природи, просте кількісне наростання, що виключає можливість новоутворення. Дитина, яка народилася, несе в собі всі форми психологічного життя.
Діалектична концепція розглядає процес розвитку як постійне перетворення і ускладнення закладених природою якостей. Вона вважає, що кількісні зміни наростають в якісні (чинники розвитку, спадковість, середовище, в-ня).
Рушійними силами розвитку людини є протиріччя між потребами, що виникають під потребами, що виникають під виливом об’єктивних факторів і засобами та можливостями їх задоволення.
Формування особистості – це її встановлення під дією різних факторів. Ці фактори можуть бути об’єктивними і суб’єктивними, зовнішніми і внутрішніми, природними і т. д. Серед факторів які впливають на формування особистості є фактори, якими можна керувати (суб’єктивні) і якими не можна керувати (об’єктивні) єдине, що може зробити вихователь – це навчитись керувати особистостями, що піддаються управлінню і врахувати ті, що не залежать від його волі і свідомості. Можна ще додати, що активні особистості є запорукою її розвитку і формуванню. Чим більше людина буде включатись в різноманітні види діяльності, більше пізнавати світ, тим більше вірогідність того, що вона стане яскравою особистістю.

20. Вікові кризи у розвитку особистості. Їхня специфіка у різні вікові періоди

Вікові кризи. Правомірно вважати вікові зміни людини, породжувані біологічним розвитком, самостійним чинником, що детермінує вікові кризи. Ці кризи належать до нормативних процесів, необхідних для нормального поступального процесу особистісного розвитку.

У психології ґрунтовно досліджено кризи дитинства. Зазвичай виокремлюють кризу першого року життя, кризу 3-х років, кризу 6-7 років і підліткову кризу 10-12 років (Л.І. Божович, Л.С. Виготський, T.B. Драгунова, Д.Б. Ельконін та ін.). Форма, тривалість і гострота переживання криз помітно відрізняються залежно від індивідуально-типологічних особливостей дитини, соціальних умов, особливостей виховання в родині і педагогічної системи загалом. Кризи дитинства виникають під час переходу дітей на новий віковий ступінь і пов´язані вони з розв´язанням часом гострих протиріч між сформованими в них особливостями взаємин з навколишніми, а також з віковими фізичними і психологічними можливостями та прагненнями. Негативізм, упертість, примхливість, стан підвищеної конфліктності - характерні поведінкові реакції дітей у період кризи.

Е. Еріксон висунув постулат, що кожен віковий етап має свою точку напруження - криза, породжена конфліктом розвитку «Я»-особистості. Людина стикається з проблемою відповідності внутрішніх і зовнішніх умов існування. Коли в неї визрівають ті чи інші властивості особистості, вона зіштовхується з новими завданнями, які ставить життя перед нею як людиною певного віку. «Кожна наступна стадія... є потенційною кризою внаслідок радикальної зміни перспективи. Слово «криза»... вжито в контексті уявлень про розвиток, щоб виокремити не загрозу катастрофи, а момент зміни, критичний період підвищеної вразливості та збільшених потенцій».

Життєвий шлях Е. Еріксон розділив на вісім стадій. Відповідно до виокремлених вікових етапів він обґрунтував основні кризи психо-соціального розвитку (рис. 41.1).

Стадія	Психосоціальний розвиток	Сильний аспект особистості
Дитинство (0-1 рік)	Основна віра і надія проти основної безвихідності (довіра - недовіра).	Надія
Раннє дитинство (1-3 роки)	Самостійність проти почуття провини і страху осуду (самостійність - сором, сумнів)	Сила волі
Вік гри (3-6 років)	Особиста ініціатива проти почуття провини і страху осуду (ініціативність - почуття провини)	Цілеспрямованість
Молодший шкільний вік (6-12 років)	Заповзятливість проти почуття неповноцінності (працьовитість - почуття неповноцінності)	Компетентність
Підлітковий вік - рання юність (12-19 років)	Ідентичність проти змішання ідентичності (егоідентичність - рольове змішання)	Вірність
Юність (20-25 років)	Інтимність проти ізоляції (інтимність - ізоляція)	Любов
Дорослість (26-64 років)	Продуктивність проти застою, захопленість собою (продуктивність - застій)	Турбота
Старість (65 років-смерть)	Цілісність, універсальність проти розпачу (егоінтеграція - відчай)	Мудрість

Рис.41.1. Стадії психосоціального розвитку (за Е. Еріксоном).

Підставою періодизації криз психосоціального розвитку в Е. Еріксона є поняття «ідентичність» і «самоідентичність». Потреба бути самим собою в очах значущих інших і у власних очах визначає рушійні сили розвитку, а протиріччя між ідентичністю і самоідентичністю зумовлюють кризи та напрям розвитку на кожному віковому етапі. Кризи невротичного характеру зумовлюють внутрішньо-особистісні зміни: перебудова свідомості, несвідомі враження, інстинкти, ірраціональні тенденції - усе те, що породжує внутрішній конфлікт, неузгодженість психологічної цілісності. Вони традиційно є предметом дослідження фройдистів, неофройдистів та інших психоаналітичних шкіл.

Л.С. Виготський виокремив три фази вікових криз: передкритичну, власне критичну і посткритичну. На його думку, у першій фазі відбувається загострення протиріччя між суб´єктивною й об´єктивною складовими соціальної ситуації розвитку; у критичній фазі це протиріччя починає виявлятися в поведінці й діяльності; у посткритичній його розв´язують шляхом утворення нової соціальної ситуації розвитку.

21.Педагогіка як наука і як мистецтво виховання.

Педагогіка - наука, що вивчає процеси виховання, навчання і розвитку особистості.

Педагогічне мистецтво – найдосконаліше володіння педагогом усією сукупністю психолого-педагогічних знань,умінь і навичок,поєднане з професійним захопленням,розвиненим педагогічним мисленням та інтуїцією,морально- естетичним ставленням до життя, глибоким переконанням і твердою волею.К. Д. Ушинський називав педагогічне мистецтво найширшим, найскладнішим.найвищим і найнеобхіднішим з усіх мистцтв.

22. Методи виховання.

На противагу авторитарному вихованню з давніх часів у педагогіці розроблялись ідеї про те, що процес виховання потрібно здійснювати на основі гуманного ставлення до дітей, надання їм повної свободи, а в якості методів виховання використовувати різні форми доброзичливих умовлянь, роз’яснювальні бесіди, переконання, поради, включені у різнобічну і цікаву діяльність. Такий підхід знайшов яскраве відображення у теорії «вільного виховання», основні ідеї якої сформулював у XVIII столітті французький просвітитель Ж. Ж. Руссо. Він вважав, що діти народжуються досконалими, і тому виховання повинно лише пристосовуватися до їхнього розвитку, в центрі виховної роботи повинна знаходитися дитина, її інтереси і намагання. Так в педагогіці були закладені основи педоцентризму і спонтанного (довільного) розвитку дітей. У працях П.П. Блонського і С.Т Шацького була висунута ідея внутрішнього стимулювання учнів у процесі виховання, яка потім активно розроблялася у вітчизняній психології.

За характером методи виховання поділяються на переконання, тренування, заохочення і покарання (М.І. Болдирєв, М.К. Гончаров, Ф.Ф. Корольов та ін.). До цієї класифікації наближається група загальних методів виховання, що включає методи переконання, організації діяльності, стимулювання поведінки школярів (Т.А. Ільїна, І.Т. Огородніков). У класифікації І.С Мар’єнка названі такі групи методів, як пояснювально-репродуктивні, проблемно-ситуаційні, методи привчання і тренування, стимулювання, гальмування, керівництва, самовиховання. Нині найбільш доцільною і зручною для практики виховання є класифікація методів виховання за ознакою спрямованості (Г.І. Щукіна). Відповідно до цієї характеристики методи поділяються на три основні групи. Перша група включає методи різностороннього впливу на свідомість, почуття і волю учнів; друга група передбачає організацію діяльності і формування досвіду суспільної поведінки; третя — об’єднує методи, які виконують функції регулювання, корегування і стимулювання поведінки і діяльності вихованців.

23.Принципи виховання.

Принцип виховання — це основа, вихідне положення, яке становить фундамент змісту, форм, методів, засобів і прийомів виховання. Принципи зумовлюються метою виховання.

Класифікація і вимоги основних принципів виховання: 1.Принцип народності передбачає єдність загальнолюдських і національних цінностей; забезпечення національної спрямованості виховання; оволодіння духовними багатствами свого народу: мовою, традиціями, звичаями, національно-етнічною культурою; шанобливе ставлення до національних надбань тих народів, які мешкають в Україні.

2.Принцип демократичності потребує подолання авторитарного стилю виховання; забезпечення співробітництва вихователів і вихованців; врахування думки колективу й кожної особистості; виховання особистості як вищої природної і соціальної цінності; формування колективу на засадах волі і прагнень його членів; в цілому формування вільної особистості.

3.Принцип природовідповідності спрямований на врахування багатогранної природи людини, особливостей її анатомо-фізіологічного і психічного розвитку.

4.Принцип гуманізації передбачає створення оптимальних умов для інтелектуального і соціального розвитку кожного вихованця; виявлення глибокої поваги до людини; визнання природного права кожної особистості на свободу, на соціальний захист, на розвиток здібностей і вияв індивідуальності, на самореалізацію фізичних, психічних і соціальних потенцій, на створення соціально-психічного фільтра проти руйнівних впливів негативних чинників навколишнього природного і соціального середовища; виховання у молоді почуттів гуманізму, милосердя, доброчинності.

5.Принцип неперервності випливає з того, що виховання є багатогранним і багатофакторним процесом, який не обмежується ні часовими, ні віковими рамками; виховання здійснюється з часу народження і триває впродовж усього життя; соціальне і природне середовище, діяльність особистості так чи інакше впливають на формування певних якостей; процес навчання — важливий чинник виховання як через зміст навчального матеріалу, так і через організацію діяльності.

6.Принцип індивідуалізації та диференціації: врахування у навчально-виховному процесі індивідуальних особливостей фізичного, психічного і соціального розвитку особистості; застосування засобів впливу на особистість з урахуванням її індивідуальних фізичних і соціально-психічних властивостей; моделювання на основі індивідуальних потенцій групових та індивідуальних програм розвитку, стимулювання фізично-оздоровчої, предметно-практичної, навчально-пізнавальної, соціально-комунікативної, орієнтаційно-оцінної діяльності вихованців.

7.Принцип єдності виховання і життєдіяльності: процес виховання — не відокремлена сфера діяльності уособлених людей, він є цілісною системою організації життєдіяльності дітей і дорослих у сім´ї, школі, на виробництві, в соціально-природному середовищі; кожен компонент такої діяльності певним чином впливає на формування тих чи тих якостей особистості; організовуючи будь-який вид діяльності, необхідно дбати, щоб вона несла в собі виховний потенціал.

8. Принцип етнізації передбачає наповнення виховання національним змістом, спрямованим на формування національної свідомості і національної гідності; створення умов для дітей усіх національностей, що є громадянами України, навчатися рідною мовою, вивчати традиції, звичаї, обряди свого народу; забезпечувати умови для відчуття етнічної причетності до свого народу, його культури, формування рис національної ментальності; виховувати в молоді почуття соціальної відповідальності за збереження, примноження і продовження етнічної культури.

9. Принцип послідовності і систематичності вимагає забезпечувати певний вплив на особистість дитини з урахуванням її вікових можливостей і розвитку, поступово розширювати систему вимог до діяльності; забезпечувати доцільну єдність вимог до вихованця з боку вихователів (членів сім´ї, учителів та ін.): створювати оптимальні умови для вияву самостійності вихованця при розв´язанні виховних завдань, дбаючи про розумне педагогічне керівництво.

10. Принцип культуровідповідності передбачає невід´ємний зв´язок виховання з культурними надбаннями людства і, зокрема, свого народу: знання загальнолюдських багатств у царині культури, особливостей розвитку та становлення національної культури і її взаємозв´язку з загальнолюдською, знання історії свого народу, його культури; забезпечення духовної єдності та спадкоємності поколінь.

23.2. Прийоми виховання.

Прийоми виховання – складова частина методу,що визначає шляхи реалізації вимог методів виховання.

Різноманітні прийоми педагогічного впливу можуть бути зведені до двох основних методів - вимоги і оцінки. У першому випадку завдання педагога - добитися того, щоб пропоновані учню вимоги стали його власними вимогами до самого себе. Педагогічні вимоги поділяються на спонукання до дії (залежно від ступеня категоричності - прохання, завдання, наказ) і забороняють діяти (вказівка, відповідний наказ, покарання). Оцінки діляться на позитивні заохочення) і негативні (осуд). Позитивна оцінка ефективніше стимулює особистість. Проте постійні похвали зазвичай формують в учнів завищену самооцінку.

---

Дата добавления: 2015-08-18