Схарактеризуйте головні тенденції поезії срібної доби російської поезії.

Срібна доба — термін, що вживається в літературознавстві для характеристики межі XIX-XX ст. у російській літературі. Назва була обрана за аналогією із «золотою добою» російської літератури, яку ототожнювали з XIX сторіччям, коли працювала низка російських літераторів від Пушкіна і Баратинського до Чехова та Лева Толстого.Протягом «срібного століття» у російській поезії яскраво виявили себе чотири покоління поетів: бальмонтівське, блоковское, гумільовське та багатьох інших. Значна кількість російських письменників змушена була емігрувати за кордон. Розгром російської культури та поезії «срібного століття» був остаточно завершений восени 1922 примусовим висланням із радянської Росії за кордон 160 відомих вчених, письменників, філософів, журналістів, громадських діячів, що поклало початок формуванню потужної еміграційної гілки російської літератури та культури. Російська поезія «срібного століття» стала своєрідним підбиттям підсумків двохсотлітнього розвитку нової російської поезії. Вона підхопила і продовжила кращі традиції попередніх історичних етапів розвитку і одночасно звернулася до істотної переоцінки цінностей художніх і культурологічних пріоритетів, які спрямували її розвиток. В історії розвитку російської поезії «срібного століття» найбільш яскраво проявили себе три напрямки: символізм, акмеїзм, футуризм.

Символізм

Найпотужнішою течією в російській поезії «срібної доби» був символізм. Цей напрям зародився у другій половині XIX ст. у Франції. У свідомості символістів речі матеріального світу перетворювалися на «знаки» вічних ідей, котрі перебувають поза межами земної реальності, а художні образи — на символи. Завдання поета - дізнатися про прихований зміст символів іншої реальності.

Акмеїзм

В Санкт-Петербурзі товариство поетів на чолі з Миколою Гумільовим та Сергієм Городецьким, які протиставляли себе символізму, що на той час став занепадати, створили гурток «Цех поетів». До них приєднались Анна Ахматова, Осип Мандельштам, Георгій Іванов. Ці митці намагалися повернути поезію з містичних далей символізму до реального буття. Нова школа назвала себе акмеїзмом (від грец. «акме» - вищий ступінь чого-небудь; квітуча сила). Акмеїсти ще називали свою школу адамізмом, від імені праотця Адама, або кларизмом (від лат. «кларус» — ясний). Теоретиком акмеїзму був М. Гумільов, який декларував самоцінність «мудрої і ясної» дійсності, протиставляв містиці символістів захоплення матеріальною красою світу в поєднанні красивого і потворного. Акмеїсти відстоювали право на створення ясного і прозорого художнього образу і поетичної мови, виступали проти притаманних символістам туманних і містичних натяків, замовчувань, незрозумілостей. Вони закликали повернути поезію до земного життя, до предмета, до точного значення слова. Видавничим органом «Цеху поетів» був журнал «Гіперборей».

Футуризм

Російський футуризм виник у 1910-х роках. Його розвиток відбувався за умов складної взаємодії чотирьох угруповань: «Гілея»,«Асоціація егофутуристів» «Мезонін поезії» «Центрифуга».Загальною основою футуристичного руху в Росії було передчуття краху старого світу й передчуття майбутнього «світового перевороту». Футуристи надавали перевагу формі над змістом, визначали абсолютну свободу поетичного слова, активно розробляли нові принципи поетичної мови (відмовлялися від знаків пунктуації), опрацьовували нові ритми та типи рим, сміливо експериментували зі словом, створювали штучні неологізми (зразки віршованої графіки) тощо.

2. Функція фантастичних елементів у зображенні радянського суспільства 30-х рр. у романі «Майстер і Маргарита «Майстер і Маргарита» М. Булгакова — не тільки філософський, це й своєрідний сатиричний пам'ятник Москві 30-х років. І в давні часи політики ім'ям інтересів своїх народів гралися у хитромудрі політичні ігри, а народи тим. часом жили у невігластві й убозтві, і нова ера, яку проголосив 1917 р., мало що змінила. Булгаков невипадково широко використовує в романі образи світової літератури, що надають твору узагальненого сатиричного змісту, допомагають зрозуміти сучасне з точки зору історії культури людства. Епіграф із трагедії Ґете «Фауст» визначає головні проблеми: протистояння добра і зла, проблему життєвої позиції, пошуку людиною смислу буття, сутності кохання. Ім'я Берліоза теж має свій історичний контекст. Композитор Берліоз створив «Фантастичну симфонію», одна з частин якої називається «Вальпургієва ніч» (шабаш відьом). Булгаков ніби розкриває справжню сутність диявола, що творить у Москві свою «вальпургієву ніч» — це берліози, керівники «Массоліту», або просто обивателі, які за яскравими гаслами приховують свою духовну обмеженість і прагнуть тільки до ситого існування (невипадково Грибоєдов — ресторан). Фантастичні образи роману покликані виявити сутність того, що відбувається в реальності. Епіграф до роману не тільки визначає головні проблеми, він вказує і на «походження» фантастичних образів, насамперед — Воланда. Але зв'язок Воланда з образом Ґете полемічний. Мефістофель — дух сумніву і невіри, його пафос — руйнування усього, що здається високим. Він дух заперечення, і немає нічого, щоб викликало його симпатії або повагу. Воланд не бреше, не спокушає, не зраджує. У романі Булгакова ніхто не чи­нить гріхів за підказкою Воланда. Свої гріхи, свої злочини (і великі, і малі) кожен герой роману здійснює сам, за власним «покликанням». Воланд лише допомагає побачити все у світлі істини, він лише викриває зло, знищує те, що само по собі — ницість. І чим більше ми задумуємося над діями Воланда і його почту, тим більше розуміємо, що це не вони «попутали» людей. Яскраво це виявилося у сеансі «чорної магії» у Вар'єте, де Коров'єв, Бегемот, і сам Воланд стають слухняними виконувачами забаганок юрби. Цікаво, що ніхто в романі, крім Майстра і Маргарити, не пізнає Воланда, не розуміє, з ким має справу насправді. Люди втратили відчуття, що таке добро, а що — зло, тому і не здатні впізнати у Воланді сатану. І сили зла мусять грати у романі дещо незвичну для них роль — розкрити людям очі на те, що таке добро і зло. Вони виводять на чисту воду грішників, але дуже своєрідно карають їх за їхні гріхи. Сумна доля випала Берліозу. Мало того, що йому «трамваєм відрізало голову», можливо, Во-ланд до цього і не причетний, так під час похорону з труни зникла його голова (наче й не було ніколи), а похорон від цього перетворився на фарс. Голова ця знайдеться на балу у сатани, з неї зроблять чашу, аби пити сатанинське зілля. У такий спосіб Берліоз, який не вірив в існування потой­бічного світу, переконається у власній помилці. Проте більшість персонажів після зустрічі з Воландом, залишаються живими-здоровими. Дехто з них змінюється, як, наприклад, Іван Бездомний. Цей герой від зустрічі з Воландом має чималу користь — знайомство з Майстром, який допоміг Бездомному знайти себе. Наприкінці роману Бездомного вже немає, а є порядна людина, вчений Іван Понирьов (Булгаков і тут залишається вірним собі, бо й друге, справжнє, прізвище цього героя досить промовисте). Фантастичні персонажі роману допомагають автору не тільки висвітлити головні проблеми твору, а сатиричне змалювати побут, мораль, духовні інтереси сучасників. Булгаков застерігає — у світі, де поняття добра і зла сплутуються або стають відносними, тобто класовими або ще якимось, неодмінно пануватиме зло.

Дата добавления: 2015-08-09