Динаміка міжнародного образу України після президентських виборів 2004 р.

Леся Угрин, Олена Щурко, Львівський національний університет імені Івана Франк

Формування міжнародних відносин, науковий аналіз проблем та перспектив їх розвитку вимагає врахування та аналізу об’єктивних чинників, насамперед інтересів учасників, зокрема національних інтересів держав, які «реаліст» Г. Моргентау назвав «наріжним каменем міжнародної політики», а також структури міжнародної системи, яка, за твердженням «неореліста» К. Волтца, розподіляє можливості та накладає деякі обмеження на поведінку держав. На перший погляд, врахування цих чинників та їх елементів, дає змогу раціоналізувати й оптимізувати зовнішньополітичні і міжнародні рішення й протікання міжнародних процесів. Проте, слід пам’ятати, що інтерес, за своєю сутністю, явище суб’єктивне, оскільки є результатом інтерпретації суб’єктами (в результаті політиками) об’єктивних інтересів і потреб суспільства. Кожен інтерес, національний та державний також, усвідомлюються й інтерпретується крізь призму стереотипів, міфів, ілюзій, загалом образів, що сформувалися у свідомості суб’єкта [1]. Іншими словами, поведінка будь-якого суб’єкта, і держави на міжнародній арені також, її взаємодія із зовнішнім світом опосередковується образами, які можуть суттєво відрізнятися від реальності. Американський вчений О. Холсті, аналізуючи процес прийняття зовнішньополітичних рішень, стверджував, що поведінка особи, яка безпосередньо ухвалює рішення, заснована на пізнанні реальності, а сприйняття та інтерпретація реальності залежать від тих образів і системи цінностей, які уже існують та закладені у свідомості суб’єкта, що ухвалює рішення [2]. Сприйняття політики та реальності крізь призму уже сформованих образів, елементами яких є стереотипи, міфи та ілюзії, обмежує раціональність у виборі альтернатив і поведінці, накладає відбиток на результати діяльності: «образ комунікації та взаємодії політиків звичайно узгоджуються з їхніми перцепціями» [3]. Отже, помилки у сприйнятті – misperception, як визначає це явище Р. Джервіс, ведуть зазвичай до помилкових рішень.

В образі держави, як явищі психологічному, російський вчений Л. Мамут вирізняє, крім мотивації до дії (перскрипції), ще два елементи - опис дійсності (дескрипцію), ставлення до дійсності (оцінку) [4]. Саме емоційні реакції, пов’язані зі ставленням до дійсності значною мірою і зумовлюють помилки сприйняття. Тому сприйняття держави (власної чи чужої) не завжди здійснюється відповідно до створюваного, свідомо конструйованого іміджу, хоча останній є вагомим інструментом поступової трансформації образу. Це зумовлено наявністю в образі держави стійких майже не змінюваних елементів - рис, пов’язаних з архетипами та колективним несвідомим.

Поняття «образ держави» акцентує насамперед увагу на «родових», об’єктивно та історично сформованих ознаках, що їй властиві, які «вписують» її у середовище та час й дають змогу усвідомити свою відмінність від «Інших» чи «Чужих». Зміна поведінки суб’єктів міжнародних відносин починається з конструювання не лише самосвідомості суспільства та держави – образу власного «Я», що синтезує індивідуальні й групові Я-образи, але й нового образу світу і себе в цьому світі.

Конструювання нової ідентичності та нових образів українського суспільства й держави надзвичайно актуальне для України, що постала на руїнах колишнього СРСР, і потребує визначеності статусу та ролі в міжнародній спільноті. Ця актуальність посилюється тим, що сприйняття держави, її образ є повноцінним інформаційним продуктом у глобалізованому середовищі (ринку), важливим чинником і ресурсом у проведенні ефективної зовнішньої та міжнародної політики. Сучасні держави проводять поряд із силовою іміджеву політику (поєднують їх), спрямовану на формування привабливого образу держави, інтерпретації й символічного обґрунтування її політики.

Образ держави та суспільства, його усвідомлення й сприйняття більшістю громадян дає змогу формуати образ майбутнього суспільства, суспільний ідеал, що також є вагомим консолідуючим чинником суспільства.

Українське суспільство та держава також сприймаються через конкретні образи, що сформувалися і на сучасному етапі, і в попередніх історичних періодах, та впливають не лише на зовнішнє сприйняття, а й на самоусвідомлення українського суспільства, його консолідацію.

Після відновлення незалежності на Україну поширювався негативний образ Радянського Союзу, характерний для свідомості громадян західних держав ще від часів «холодної» війни, з яким далі асоціювався весь пострадянський простір. На нього переносились іміджеві характеристики «радянського» та «російського» – образів, що були і надалі є значною мірою для Заходу символами Чужого. Асиміляційна національна політика колишнього радянського керівництва сприяла, тому, що Україна, її культурна й духовна спадщина, внесок у європейську та світову культуру, науку були маловідомими широкому загалові за кордоном.

Позитивні очікування, які з’явились зі становленням Української держави, демократичного потенціалу її розвитку були зведені нанівець недолугою політикою української правлячої еліти, основою якої залишалась колишня радянська номенклатура.

Проблема формування образу України після відновлення незалежності полягала в нездатності еліт і суспільства загалом визначити cпрямування розвитку та інтеграції у міжнародну спільноту та усвідомити власну цивілізаційної належність, на що існували й об’єктивні причини. Історично українське суспільство розвивалось між європейською цивілізацією, з одного боку, та євразійською - з іншого, що загострювало проблему ідентичності, характерну для „розколотих держав, в яких проживають значні групи людей із різних цивілізацій” [6].

Неоднозначність цивілізаційної самоідентифікації зумовила труднощі консолідації українського суспільства та формування стереотипу, який активно використовувався і для зовнішнього, і для внутрішнього використання як держави, поділеної на Схід і Захід з непримиренними суперечностями. Образ „поділеної”, „роздертої” країни посилювався розбіжністю декларацій про європейський вектор інтеграції та реальним зближенням українського керівництва, особливо за президентства Л. Кучми, з Москвою. У сукупності з несамостійною політикою українського керівництва, непрогнозованістю його поведінки формувалися образи держави «сірої зони», «буфера» між двома конкурентними центрами впливу на міжнародній арені, держави, що залишалася в тіні та під домінуванням колишньої метрополії.

Труднощі процесів консолідації, які зумовлюють негативне сприйняття та самосприйняття України, посилювались відсутністю сформованої системи вартостей, суспільного ідеалу, неусвідомленістю національних інтересів у суспільстві, яке тривалий час зазнавало маніпулювання колективними уявленнями, підміни звичних національних образів і міфів, які відповідають архетипам, що вироблялися багатовіковим досвідом народу, ідеологічними сурогатами, що й призвело до руйнування основи єднання українців. Результатом стало і значною мірою залишається роз’єднане суспільство, сегменти якого опосередковують реальні сучасні події та інтерпретують їх у термінах різних цінностей, поглядів і стереотипів, які існували раніше. Деяка частина населення надалі ідентифікувала себе як „радянських людей”, не сприймаючи прозахідних орієнтацій частини суспільства та еліти. Ще один негативний результат – роз’єднана еліта, що використовує у вузьких корпоративних інтересах регіональну розділеність українського населення. Це вагомий чинник негативного сприйняття процесів, що відбуваються в українському суспільстві. Адже еліта є не лише рушієм суспільних трансформацій у перехідний період, вона найбільшою мірою репрезентує суспільство за кордоном, у міжнародних організаціях.

Динаміка формування образу України була пов’язана також зі стійкими авторитарними тенденціями в управлінні політичним режимом, у його формуванні, відсутністю гарантій прав і свобод особи, свободи слова, які б відповідали загальноприйнятим світовим стандартам. Основними ідентифікаційними та впізнавальними ознаками України за кордоном стали слова „Чорнобиль”, „корупція” („Лазаренко”), „мафія”, „справа Гонгадзе”, „плівки Мельниченка” („касетний скандал”), „нелегальні мігранти”, ”човники” і т. д. Вони й формували несприятливі іміджі України. Їхнє негативне навантаження в сприйнятті українського суспільства та держави не могли нівелювати ні слава спортсменів - А. Шевченка, братів Кличків, ані сучасних мистців, поетів та прозаїків (наприклад, Ю. Андруховича, О. Забужко, В. Єшкілєва, В. Неборака). Аналіз зарубіжної преси свідчить, що більше публікацій присвячено негативним явищам й аспектам українського буття та політики, до того ж, сенсаційні повідомлення про негативні явища традиційно займають більше місця в ЗМІ. Окремо слід сказати про свідому й цілеспрямовану дискредитацію України на міжнародній арені російськими ЗМІ та політиками, які створювали імідж держави-злодійки, що „тирить газ”, є ненадійним та непередбачуваним партнером.

Рейтинги міжнародних організацій, фінансових інституцій, експертних агентств, що періодично оприлюднюються, також фіксували низькі показники за важливими критеріями розвитку суспільства та держави – економічна свобода, відкритість економіки, конкурентоспроможність, платоспроможність по боргах, інвестиційна привабливість, захист інтелектуальної власності, свобода слова і т. п., з іншого боку – достатньо високі негативні показники розвитку корупції, тіньової економіки. Слід зазначити, що загалом вони фіксували реальні тенденції суспільного та економічного розвитку, а відсутність самостійної й ефективної інформаційної та іміджевої політики посилювали їх негативне сприйняття.У сукупності ці чинники призвели, з одного боку, до поверхового, байдужого сприйняття українського суспільства, політики держави, євроінтеграційних прагнень, загалом її пошуків місця в міжнародній системі, з іншого боку, консервували непривабливі іміджі й загальне сприйняття України на міжнародній арені, негативно впливали також на процеси її національної консолідації. Загалом утверджувався образ авторитарної держави, нездатної вести самостійну політику на міжнародній арені, що балансує між Росією та Заходом у рамках „багатовекторності”.

Президнтські вибори 2004 р. та події, які називають „Помаранчевою революцією”, змінили уявлення та сприйняття України в світі, створили основу для трансформації та формування її нового й позитивнішого образу. Насамперед, це був інформаційний прорив, оскільки події в Україні стали основною темою всіх інформагентств світу. Україна перестала бути для пересічних громадян багатьох держав „terra incognito”. По-друге, змінилося сприйняття українського суспільства, велика частина якого продемонструвала здатність відстоювати свою гідність, громадянські права, а також прихильність до демократичних, мирних засобів відстоювання свого права на вибір, що відповідало європейським цінностям і традиціям „оксамитових революцій” у посткомуністичній Європі. „Помаранчева революція” стала найбільшою громадською акцією Європи після Оксамитової революції, що повалила комуністичне правління у Чехословаччині 1989 року. Більша відкритість українського суспільства, свобода преси, рівні умови політичної конкуренції, значно більша визначеність спрямування розвитку, більша європейськість суспільства – всі ці ознаки вигідно відрізняють посткучмівську Україну.

Зарубіжні аналітики та вчені на кінець 2005 року фіксують в Україні „значний прогрес у чотирьох сферах: виборчий процес, незалежні ЗМІ, громадянське суспільство та правова система” [10]. У огляді Nations in Transit за 2005 р. неурядової міжнародної організації Freedom House "рейтинг демократичності" України становив 4,5 за шкалою від 1 до 7, де 7 – це найгірша оцінка. Рейтинг України наближений до рейтингу Хорватії (3,75), що є ймовірним кандидатом на вступ до ЄС 2007 року разом з Румунією (3,39) та Болгарією (3,18) [11].

Слід зауважити, що однією з основних передумов створення позитивного образу держави на міжнародній арені є функціонування реального громадянського суспільства, демократичних загальноприйнятих норм та цінностей, ефективного розвитку демократії. Позитивно вплинуло на імідж України і надання їй статусу країни з ринковою економікою, скасування США поправки Джексона-Веніка, активність України в регіональних міжнародних організаціях, більша визначеність щодо євроатлантичної інтеграції. Підвищенню економічних рейтингів України, як стверджено в щоквартальному огляді по СНД міжнародного рейтингового агентства Fitch, сприяють низькі рівні державного боргу і чистої зовнішньої заборгованості, які сприятливішими порівняно з іншими державами СНД. Ці рейтинги враховують і те, що позитивним чинником у зовнішніх позиціях країни на короткострокову перспективу є значний, хоча він і знижується, профіцит поточного платіжного балансу і державні валютні резерви. Вони обумовлені, за версією Fitch, економічною і зовнішньою політикою, заснованою на зближенні з Європейським Союзом, прагненні зберегти дружні відносини з Росією, а також продовженням економічних і структурних реформ [12 ].

На нашу думку, ці процеси зумовлені такими чинниками:

- зниженням економічного зростання та показників, що стало наслідком дії і об’єктивних причин, і помилок макроуправління;

непослідовністю політики після Помаранчевої революції, особливо зовнішньої в питанні входження України в ЄЕП, що нагадувало балансуванням між Європою та Росією епохи Кучми, а реально відображало залежність від останньої;

- розколом у „помаранчевій команді”, корупційними скандалами в її середовищі, що значною мірою негативно вплинули на довіру до неї в середині країни та за кордоном і знизили рейтинги лідерів революції і партійних структур, що були основою коаліції „Сила народу” на президентських виборах і стали суперниками на парламентських. Одним з елементів міжнародного образу держави є імідж еліти, що представляє її на міжнародному рівні, тому цей чинник мав вагомий вплив на зниження процесів формування позитивного іміджу України;

- суперечностями в реальній політиці та передвиборчих лозунгах „помаранчевих”, насамперед скромні успіхи в боротьбі з корупцією, непритягнення до відповідальності високих посадовців епохи Кучми, фальсифікаторів виборів, а також ситуація з нерозслідуванням справи Гонгадзе, яку сприймали в середині держави та й за кордоном як своєрідний тест діяльності нової команди;

- нездатністю нівелювати вплив фінансово-олігархічних кланів на політику, тобто реалізувати один із передвиборних лозунгів про розмежування політики та економіки в управлінні державою;

- початком виборчої кампанії та використанням чорних технологій політичними силами і в середині країни, і за кордоном (зокрема в Росії), зацікавлених у дискредитації «помаранчевої команди»;

- помилками в обґрунтуванні дій влади. Прикладом може бути проблема реприватизації, яка зашкодила інвестиційному іміджу України, але, за слушним зауваженням американського експерта Майкла Макфола, була помилкою презентації, але не помилкою ідеології [14 ];

- інформаційною війною російської влади, що намагаючись утримати Україну в орбіті свого впливу, проводить інформаційну політику дискредитації українського керівництва;

- відсутністю свідомої політики й ефективних інструментів у створенні позитивного міжнародного іміджу України та його просуванню у світі, а також нездатністю реагувати на негативну інформацію, особливо в російських ЗМІ, які стали одним з інструментів реваншу путінської адміністрації.

Сукупна дія цих чинників зумовила уповільнення процесів трансформації колишнього образу України і формування нових привабливих іміджів, які б стали в майбутньому основою для нового образу держави в світі. Залежно від ходу та результатів парламентських виборів 2006 року ця тенденція може бути або подолана, або може відбутися консервування негативної динаміки.

Загалом слід зазначити, що позитивні зміни в образі та іміджах України найбільше пов’язані з діяльністю суспільства, активізацією громадянського суспільства, а негативні – з діяльністю політичної еліти й інститутів влади та управління, що підтверджує тенденції попереднього етапу [14].

Дата добавления: 2015-08-05