Транспорт давніх слов’ян.

Ведучи осілий або напівкочовий спосіб життя, праслов’яни пересувалися переважно пішки. Однак виникали ситуації, коли треба було долати далекі відстані або переправляти немічних людей, дітей, різноманітні вантажі. За таких обставин давні слов’яни почали використовувати коней. Верхова їзда в них була малопоширена. Коні, а ще більше воли, були тягловою силою возів, що переміщалися на чотирьох колесах. Узимку волів або коней запрягали в сани.

Водні види транспорту були малорозвинутими через віддаленість праслов’ян від моря. Водночас вони жили біля таких великих річок, як Дніпро, Буг (Західний і Південний), Дністер, Вісла, Прип’ять, Дунай тощо, тому використовували плавальні плоти, човни з веслами. Успішно освоївши річковий транспорт, давні слов’яни були вмілими моряками у другій половині І тис.н.е. на узбережжі Чорного, Азовського, Каспійського, Адріатичного й Балтійського морів. Напевно, в цей час вони освоїли корабель.

Сухопутний транспорт поділяється на три основні групи: в'ючно-верховий, полозний і колісний. На території України вони побутують з доби енеоліту. В'ючно-верховий транспорт широко використовувався передовсім українцями Східних Карпат, котрі доставляли нав'юченими кіньми молочні продукти із високогірних полонин, одяг, тканини, дерев'яний посуд та інші вироби на ярмарки, різні товари (борошно, крупи, сіль тощо) до своїх домівок.

Упродовж кількох тисячоліть провідне місце у виробничо-побутовій сфері населення України посідав полозний транспорт. Це засвідчує хоча б дуже давній за походженням звичай перевозити на санях покійників на кладовище в усі пори року, зокрема і влітку, який широко побутував тут у минулому, а в деяких карпатських селах — навіть у 30-х роках XX ст. Примітивні моделі полозного транспорту становили різні пристосування {волокуші) для перевезення із важкодоступних місць вантажів і знарядь праці в літню пору. Найчастіше їх використовували поліщуки та жителі Східних Карпат.

Серед літніх засобів пересування основне місце у виробничо-транспортній сфері українців посідав чотириколісний двоосьовий віз, що зумовлювалося насамперед досконалістю його конструкції й економічною доцільністю використання. Типовий український віз побутував на території більшості етнографічних районів України до початку XX ст.

Отже, народний транспорт українців формувався впродовж кількох тисячоліть. виникали нові моделі водного і сухопутного транспорту, удосконалювалася конструкція їх ходової частини і форма кузовів, упряж тяглових тварин (вола і коня). У Середньовіччі в Україні набули розповсюдження різні вантажні судна, а також різні моделі зимового і літнього виїзного транспорту. Все це поліпшило умови повсякденного життя місцевого населення, посилило розвиток внутрішньої та зовнішньої торгівлі, господарсько-виробничу спеціалізацію українців загалом.

Дата добавления: 2015-07-24