Етнічна група

Термін «етнічна група» часто вживається як синонім термінів «етнічність»' та «етнічна ідентичність», «нація», «національна група», «етнічна» та «національна меншина» тощо. Втім, значна частина західних вчених взагалі не вважає за потрібне займатись питаннями визначень. У міжнародному праві терміни «етнічність», «етноси», «етнічна група» та деякі близькі їм — відсутні, замість них вживаються терміни «нація», «народ» та 'національна меншина". На думку деяких українських науковців, без таких визначень не завжди зрозуміло, про що конкретно йдеться, тим більш, що за кожним із цих термінів стоять далеко не однакові феномени. Проблема визначення поняття «етнічна група» ускладнюються тим, що колишні радянські вчені зловживали соціологічними категоріями, а західні — психологічними.

За твердженням західних вчених, характерною рисою етнонаціональних груп є те, що, по-перше, у країнах свого проживання, вони, як правило, не мають власної національної державності, а по-друге, «вони мають свою історію (англ. history), але не мають своєї історичності (англ. historicity), тобто виявляють себе у сфері культури і не є активними історичними суб'єктами».

Народ (грецькою - ἔθνος (етнос)) - поняття багатопланове. Частіше за все в цей термін вкладається таке значення: етнос - це історична спільність людей, яка склалася на певній території та володіє стабільними особливостями мови, культури і психічного складу, а також усвідомленням своєї єдності і відмінності від інших.

Якщо народи існували з давніх-давен, то нації викристалізувалися лише в XVII—XVIII ст. (німці, скажімо, стали нацією в XIX ст.). На відміну від народу, нація не дана природою, а народжується історично. Звісна річ, дуже складно встановити, коли народ історично стає нацією. Процес переростання народу в націю являє собою повільну кристалізацію національної свідомості, збереження свого етносу перед нищівними силами ззовні. Отже, нація формується з етносу.

2. Прабатьківщина слов’ян (за мовними даними) — територія, яку займали давні слов’яни, носії праслов’янської мови, в часи до їх розселення по історично засвідчених місцях проживання.

Теорія

Питання це є складним і загальноприйнятого розв’язання не має. Воно вирішується головним чином на основі лінгвістичних даних, оскільки окремі ареали пам’яток матеріальної культури і палеоантропологічних залишків здебільшого не збігаються з межами територіального поширення відповідних мов. Разом з тим самі по собі лінгвістичні дані не можуть забезпечити формулювання остаточних висновків про територію слов'янської прабатьківщини, необхідно враховувати також відомості археології, історії, антропології, етнографії та інших наук. З лінгвістичних даних найважливіше значення для висвітлення питання про прабатьківшину слов'ян має топоніміка (зокрема гідроніміка), давні лексичні запозичення в праслов’янській мові з інших мов і в інні мови з праслов’янської та результати реконструкції структурних елементів праслов’янської мови в їх відношенні до елементів інших індоєвропейських мов, а коли йдеться про одиниці лексичного складу, — також у їх ролі позначень природних реалій, здавна специфічних для певних територій.

Нестор про походження слов'ян пише так:

"По раздрушеніи же столпа и по раздЂлении языкъ, прияша сынове Симовы въсточныя страны, а Хамовы же сынове полуденныя страны; Афетови же сынове западъ прияша и полунощьныя страны. Оть сихъ же 70 и дву языку бысть языкъ Словенескъ отъ племени же Афетова, нарицаемЂи Норци, иже суть СловенЂ."

Існує теорія О.М. Трубачова про прабатьківщину слов'ян на Середньому Дунаї, в Західному Норику.

Про Словян вперше згадують чужі письменники у І та II столітті по Різдві Христа, але звуть їх Венетами. Тільки через 500 літ вперше бачимо наймення „Словен", „Славен", і то звуть так не всіх Словян, тільки західніх. Саме наймення Словян пішло найскоріш од слово - то-б то се такі люде, що говорять зрозуміло по людськи, а не „Німці", що говорити не вміють.

Дата добавления: 2015-07-20