Читайте также:
|
Термін “дидактика” вперше був використаний у 1963 році німецькими педагогами Кристофером Хельвігом та Йохимом Юнгом у праці “Короткий звіт з дидактики, або мистецтво навчання. Ратихімія”.
У період зародження і розвитку капіталізму (16-17ст.) виникла нагальна потреба у подальшому вдосконаленні способів організації навчального процесу. В цей період у братських школах України і Білорусії вперше було застосовано:
- розподіл учнів по класам;
- запроваджено елементи класно-урочної системи;
- колективна робота одного вчителя з цілим класом;
- елементи масового навчання;
- встановлювались зв’язки з сім’єю.
В Західній Європі виникали школи гуманістів, у яких вчителі прагнули подолати догматизм і схоластику шляхом організації спостережень за природою і виробництвом.
Найважливіші педагогічні ідеї античної педагогіки, педагогіки епохи відродження, педагогічний досвід братських шкіл України, Білорусії, шкіл гуманістів Західної Європи осмислив і узагальнив Я.А.Коменський.
Коменський накреслив таку структуру освіти:
I. – материнська школа – виховання в сім’ї до 6 років;
II. – 6-12 р. – навчання в елементарній школі (“школа рідної мови”);
III. – 12-18 р. – латинська школа (гімназія);
IV. – 18-24 р. – вища освіта (академія).
Багатогранна педагогічна і філософська спадщина Я.А.Коменського мала величезний вплив на розвиток світової педагогіки у 18-19 ст.
Коменський у “Великій дидактиці” висвітлив ідею неподільності навчання і виховання, всебічного розвитку особистості шляхом наукової освіти, морального і релігійного виховання.
Жан-Жак Руссо (1712-1778) обстоював право дитини на “дитинство”, розкрив специфіку вікових особливостей, проблему потреби і задоволенні в навчанні.
Йоган Генріх Песталоцці (1746-1827) швейцарський педагог – розвинув положення про цілі навчання, розвитку і виховання.
Основна мета навчання – розвиток розуму, вміння логічно мислити і висловлюватися.
Німецький педагог Фрідріх Дістервег (1790-1866) збагатив ідеї розвиваючого навчання, сформулював його правила, дав психологічне обгрунтування принципів, визначених Коменським.
На початку XIX століття Йоган Фрідріх Гербарт (1776-1841) – німецький педагог і філософ, розробив теоретичні засади дидактики, взявши за основу теорію виховуючого виховання. Гербарт і його послідовники відводили важливе місце процесу засвоєння знань на уроці під керівництвом учителя, в якому виділив 2 етапи – осмислення знань і поглиблення знань.
Великий внесок у розвиток дидактики зробив наш видатний співвітчизник К.Д.Ушинський (1824-1870):
- обґрунтував роль педагогічної науки і цілеспрямованого виховання, яке, на його думку, здатне значно розвинути можливості людини;
- розкрив роль принципу народності у навчанні та вихованні, рідної мови, практичного досвіду дитини, взаємозв’язку навчання з життям;
- обстоював важливу роль активності, і розумового розвитку дитини у навчанні;
- збагатив теорію методів навчання.
Головні праці “Людина як предмет виховання”, “Про народність у громадському вихованні”, “Рідне слово”, “Дитячий світ”.
Серед представників К.Д.Ушинського українські дидактик Тимофій Григорович Лубенець (1855-1936) розробляв проблеми оновлення змісту початкового навчання, розробив підручники для українських шкіл і Михайло Іванович Демков (1859-1939), автор підручників з педагогіки.
На межі XIX і XX ст. у дидактиці розгорнулися дослідження шляхів активізації ролі учнів у навчанні. Розвинувся напрям прагматичної педагогіки, головні принципи якої – навчання на основі особистого досвіду дитини, істинність знань визначається їх користю. Яскравим представником прагматичної педагогіки є американський педагог і філософ Джон Дьюї (1859-1952).
На початку XX ст. у світовій педагогіці активно поширювались ідеї вільного виховання та розвитку особистості дитини.
Марія Монтессорі (1870-1952) італійський педагог, лікар займалася методами розвитку органів чуттів у розумово відсталих дітей, дітей вікової норми. На її думку, головною формою виховання і навчання мають бути самостійні індивідуальні заняття або колективно спланований урок. Вона розробила стандартизований дидактичний матеріал, побудований таким чином, що дитина, працюючи з ним може сама виявити і виправити свої помилки. На сучасному етапі ідеї М.Монтессорі в нашій країні набули великого поширення у діяльності комплексів “дитячий садок - школа”.
Розвиток української педагогіки відбувався під впливом прогресивних ідей гуманістичної педагогіки. У 1910 році почав виходити педагогічний журнал “Світло”. Його організував талановитий учитель з Полтавщини Григорій Шестюк, одним із співредакторів була Софія Русова. С.Русова розробляла концепцію національної освіти і виховання, розвивала ідеї гуманізації та індивідуалізації різних видів діяльності; визначальна роль рідної мови і природи у навчанні і вихованні дітей.
У 20-х роках велика увага приділялась запровадженню зарубіжних систем навчання, засобам активізації учнів, розвивались ідеї комплексності, дальтон-плану, бригадно-лабораторний метод навчання. С.Т.Шатський, П.П.Блонський, Б.Є.Райнов, Я.Ф.Чепіга.
У 40-50 роках помітний внесок у дидактику зробив дидакт М.О.Данилов (1899-1973), український вчений В.Л.Помагайба. З 1955 року в Україні почав працювати Інститут педагогіки.
У 60-70 роках формування в учнів пізнавальної активності й творчого мислення на основі цілісного підходу до навчального процесу було предметом досліджень Л.В.Занкова, М.О.Данилова, Г.І.Щукіної, І.Я.Лернера, А.М.Алексюка, В.О.Онищука.
У 80-х роках значного розвитку набули концепції проблемного та програмованого навчання (Т.В.Кудрявцев, М.І.Махмутов, Т.І.Ільїна, А.М.Алексюк), оптимізації навчально-виховного процесу (Ю.К.Бабанський). Наприкінці 80-х років розпочався рух за оновлення школи, реформування її авторитарної системи, що виявилось у розвитку педагогіки співробітництва, представниками якої були педагоги-новатори Ш.О.Амонашвілі, С.М.Лисенкова, В.Ф.Шаталов, В.О.Караковський та інші.
У 90-х роках характерним для розвитку дидактики є – спрямованість на розвиток особистості; різні підходи до визначення змісту та методичного забезпечення; формування авторських шкіл, нових систем навчання, в яких застосовуються нові дидактичні технології на засадах особистісно-орієнтованого навчання.
3. Головні завдання і проблеми дидактики.
Завдання:
1. Дослідження суті, закономірностей і принципів навчання.
Проблеми дидактики.
Найважливішою проблемою сучасної дидактики є оптимізація навчально-виховного процесу в школі. Доц. академік АПН Ю.К.Бабанський: “Під оптимізацією навчально-виховного процесу в школі розуміється розробка такої методики його проведення, яка дозволяє одержати найкращі результати при мінімальних затратах часу і зусиль учителів та учнів”.
Оптимізація навчально-виховного процесу залежить від змісту освіти, дидактичних принципів, методів і форм навчання, поєднання колективних, групових та індивідуальних способів організації навчальної роботи, використання міжпредметних зв’язків.
Проблема інтенсифікації навчання. Інтенсифікація навчання передбачає максимальну кількість і якість, раціональність і доцільність навчально-пізнавальних дій, використаних учнями на уроці. Ступінь інтенсивності навчальної праці залежить від продуктивності використання кожної хвилини навчання, майстерності учителя, рівня підготовки учнів, організованості класного колективу, наявності необхідного обладнання, поєднання різноманітних прийомів навчання, праці і відпочинку.
Інтенсифікація навчання – це важливий резерв глибокого засвоєння знань, зменшення перенавантаження учнів домашніми завданнями.
Проблема підвищення пізнавальної самостійності, творчої активності, ініціативи учнів. Пропонується вирішення цієї проблеми завдяки створенню проблемних ситуацій та застосуванню на уроках методів і прийомів проблемного навчання, розвиваючого навчання:
- проблема змісту навчання;
- проблема підвищення ефективності процесу навчання;
- проблема мотивів учіння;
- проблема домашніх завдань;
- проблема міжпредметних зв’язків.
4. Основні категорії дидактики: освіта, навчання, викладання, учіння.
Освіта – це цілеспрямований процес і результат оволодіння учнями системою наукових знань, пізнавальних умінь та навичок, формування на цій основі світогляду, моральних якостей особистості, розвиток її творчих сил та здібностей.
Навчання – цілеспрямований процес взаємодії вчителя та учнів, в ході якого здійснюється освіта, виховання і розвиток особистості.
Навчання розуміється як процес, що здійснює розвиваючий і формуючий вплив на особистість.
Три взаємопов’язані сторони:
- теоретичну (факти, ідеї, поняття);
- практичну (уміння і навички застосування знань на практиці);
- світоглядно-моральну (світоглядні ідеї і морально-естетичні погляди).
В процесі навчання відбувається оволодіння всіма сторонами знань. Це означає, що навчання є особливим засобом виховання і розвитку особистості.
Формуючий, розвиваючий і виховний вплив навчання на особистість відображено в окремій категорії “освіта”.
Викладання – цілеспрямована педагогічна діяльність вчителя, в ході якої передаються учням знання, уміння та навички.
Учіння – цілеспрямована навчально-педагогічна діяльність учнів по засвоєнню знань, умінь та навичок.
На сучасному етапі в дидактиці недостатньо досліджені шляхи забезпечення принципу єдності навчання, виховання і розвитку учнів, оскільки взаємопов’язані компоненти цього процесу розглядаються окремо: процес навчання – в дидактиці; процес виховання – в теорії виховання; процес розумового розвитку – у психології.
5. Основні тенденції сучасної освіти.
Освіта – суспільно організований процес засвоєння досвіду, виховання і розвитку особистості; оволодіння особистістю певною системою наукових знань, умінь, навичок і пов’язані з ними рівні розвитку інтелектуальної та творчої діяльності, морально-естетичної культури.
На сучасному етапі в освіті існують певні тенденції, які впливають на характер навчального процесу:
Тема 2. Суть процесу навчання. Його теоретичні і методологічні основи.
План
Література:
1. Суть процесу навчання. Рушійні сили процесу навчання.
У перекладі з латинської термін “processus” означає рух уперед. Сутність поняття процесу навчання розглядається як єдність діяльності учителя і учнів, спрямована на досягнення завдань освіти.
Існує певна відмінність між поняттями “процес навчання” та “навчальний процес”.
Процес навчання – це динамічна взаємодія (співробітництво, партнерство) учителя та учнів, у ході якої здійснюється стимулювання і організація активної навчально-пізнавальної діяльності школярів з метою засвоєння системи наукових знань, умінь, навичок, розвитку і всебічної вихованості особистості.
Навчання має двосторонній характер. Дві сторони процесу навчання – викладання і учіння.
Викладання – це упорядкована діяльність педагога, спрямована на реалізацію цілей навчання, забезпечення управління навчально-пізнавальною діяльністю учнів, їх вихованням і розвитком.
Учіння – цілеспрямований процес засвоєння учнями знань, співробітництва, партнерства між педагогами і учнями. Взаємодія передбачає безпосередні контакти учителя і учня, співробітництво, партнерство – контакти, дія яких може поширюватись у часі та просторі. Наприклад, виконання учнями домашніх завдань, проведення самостійних спостережень, досліджень. Необхідно, щоб ці контакти сприяли стимулюванню, активізації навчально-пізнавальної діяльності учнів, її організації.
Рушійна сила процесу навчання – основне протиріччя між постійно зростаючими вимогами суспільства до процесу навчання, які диктуються соціально-економічним процесом і становищем освіти в даний період.
У процесі навчання виділяють ще ряд протиріч:
- між попереднім рівнем знань учнів і новими знаннями;
- між знаннями та вміннями їх застосовувати у своїй практичній діяльності;
- між рівнем ставлення учнів до учіння, що вимагається і тим, що вже досягнутий;
- між складними пізнавальними завданнями і наявними недостатніми засобами для їх вирішення;
- між фронтальним викладенням матеріалу та індивідуальним характером його засвоєння;
- між розумінням матеріалу вчителем та учнями.
Мистецтво вчителя полягає у з’ясуванні і використанні цих суперечностей для активізації пізнавальної діяльності учнів.
2. Функції процесу навчання.
Навчальний процес як складова частина загального процесу виховання всебічно розвиненої особистості, що відповідає потребам сучасного суспільства, повинен забезпечити виконання цього завдання реалізацією трьох функцій: освітньої, розвиваючої та виховної.
Освітня функція покликана забезпечити засвоєння учнями системи наукових знань, формування умінь і навичок.
Знання – узагальнений досвід людства, що відображає різні галузі дійсності у вигляді фактів, правил, висновків, закономірностей, ідей, теорій, якими володіє наука.
Виділяються такі види знань:
- основні терміни і поняття;
- наукові факти;
- основні закони науки;
- теорії та гіпотези.
Отже, знання з однієї сторони є результатом наукового пізнання, а з другої сторони у процесі навчання знання є предметом засвоєння.
Знання учня – це розуміння, збереження в пам’яті, а також уміння відтворювати певні факти, поняття, закони, узагальнюючі висновки.
Виділяються три сторони знань:
- теоретична;
- світоглядно-моральна;
- практична.
У процесі застосування знань відбувається формування умінь та навичок учнів.
Уміння – це результат оволодіння раціональними способами та прийомами застосування знань на практиці, це здатність виконувати складні комплексні дії на основі засвоєних знань, вироблених навичок і набутого практичного досвіду.
Навички – це вироблені в результаті вправ автоматизовані дії, які є компонентами умінь.
Розрізняють загально-навчальні та спеціальні уміння та навички.
На думку Сухомлинського В.О., кожний учень за роки навчання у середній школі повинен обов’язково оволодіти такими загально-навчальними уміннями:
1) спостерігати явища навколишнього світу;
2) думати – зіставляти, порівнювати, протиставляти, знаходити незрозуміле, дивуватися;
3) висловлювати міркування про те, що учень бачить, спостерігає, думає;
4) вільно, виразно, свідомо читати;
5) вільно, швидко і правильно писати;
6) виділяти у прочитаному логічно завершені частини, встановлювати взаємозв’язок між ними;
7) знаходити книжку з питання, що цікавить;
8) робити попередній логічний аналіз тексту в процесі читання;
9) слухати вчителя і водночас стисло занотовувати зміст його розповіді;
10) написати твір.
Розвиваюча функція передбачає розвиток учнів у процесі навчання. Розвиваюче навчання сприяє розвиткові мислення, формування волі, емоційно-почуттєвої сфери, навчальних інтересів, мотивів і здібностей.
Передусім слід розвивати мислення учнів на основі загальних розумових дій і операцій. Учні повинні навчитися структуруванню, систематизації, конкретизації. Варіювання, доведення, робити висновки, пояснення, класифікувати, аналізу, синтезу, порівняння абстрагування, узагальнення.
Виховна функція полягає у формуванні наукового світогляду, моральних поглядів і переконань, свідомої поведінки і діяльності, ідеалів і потреб, цінностей, якостей особистості.
Процес навчання передусім сприяє формуванню наукового світогляду учнів на основі засвоєння системи наукових знань, що в свою чергу є підґрунтям для виховання моральних, трудових, естетичних і фізичних якостей особистості.
Реалізація освітньої, розвиваючої та виховної функції залежить від таких чинників:
1) використання змісту навчального матеріалу;
2) добору форм, методів і прийомів навчання;
3) забезпечення порядку і дисципліни на уроці;
4) використання мотивації оцінок;
5) вплив особистостей вчителя на учнів.
Дата добавления: 2015-07-20; просмотров: 271 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая страница | | | следующая страница ==> |
| Поняття про дидактику. | | | Структура процесу навчання. |