Щоденник

з музейної науково-педагогічної практики

на базі Педагогічного музею України, Медичного музею, Музею

НПУ імені М. Драгоманова, Музею однієї вулиці

Студентки магістратури

Групи 53 ПВШ

Заочного відділення

Інституту соціології,

Психології та управління

Спеціальність

„Педагогіка вищої школи”

П.І.Б

Керівник практики:

Початок практики 27.10.2008р.

Закінчення практики 07.11.2008р.

Київ 2008

Міністерство освіти і науки України

Національний педагогічний університет імені М.Драгоманова

Звіт

про проходження музейної практики

Студентки магістратури

Групи 53 ПВШ

Заочного відділення

Інституту соціології,

Психології та управління

Спеціальність

„Педагогіка вищої школи”

П.І.Б

Керівник практики:

Початок практики 27.10.08.

Закінчення практики 07.11.08.

Київ 2008

ЗВІТ

про проходження МУЗЕЙНОЇ НАУКОВО-ПЕДАГОГІЧНОЇ ПРАКТИКИ студента-магістранта Інституту історії та філософії педагогічної освіти Марини Юріївни у період з 15.11.2008р. по 25.11.2008р.

Музейну науково-педагогічну практику я проходила в період з у період з 15.11. 2008р. по 25.11. 2008р на базі Педагогічного музеюУкраїни,Медичного музею, Музею НПУ імені М. Драгоманова, Музею однієї вулиці

Метою проходження нами практики було:

- розширення, поглиблення і закріплення теоретичних знань, набутих студентами у процесі вивчення педагогічних дисциплін;

- професійне зорієнтування студентів на роботу у музеях певного типу і профілю з метою виявлення їх навчально-виховних можливостей.

На практиці перед нами були поставленні такі завдання:

- ознайомлення з системою організації та управління музеями, змістом, формами і методами їх роботи;

- залучення до громадської діяльності музеїв, органів охорони пам'яток історії та культури, визначення їх навчальних і виховних можливостей;

- вивчення особливостей складу фондів, джерел і методів їх комплектування;

- з'ясування специфіки експозиційної, наукової і культурно-освітньої роботи музеїв різних типів і профілів;

- вироблення навичок та умінь аналізувати просвітницьку роботу музеїв, склад їх фондів, зміст експозицій, виявляти досягнення та недоліки, накреслювати шляхи їх усунення;

- набуття навичок самостійного вивчення, аналізу і правильної оцінки експозицій, масової культурно-освітньої роботи музеїв, використання їх результатів у практичній педагогічний діяльності;

- оволодіння уміннями проектування оглядових тематичних екскурсій;

- виховання потреби неперервного оновлення знань та творчого застосування їх у науковій та навчальній діяльності;

Базою для проходження музейної практики слугували музеї (філіали музеїв) міста Києва, які мають необхідне науково-методичне, матеріальне забезпечення і кадрове укомплектування. Проходження музейної практики здійснювалось в трьох обов'язкових музеях та одному музеї на вибір. Базовим музеєм проходження практики є Педагогічний музей України,

Педагогічний музей

Будинок учителя

Об'єкт: адміністративна будівля, музей.

Рік побудови: 1913

Архітектурний стиль: неокласицизм Сучасне використання: будинок учителя

Ця світла споруда на Володимирській вулиці. 57, добре знайома всім киянам. З 1938 року в цьому будинку містилась філія Центрального музею В. І. Леніна. У 1982 році на Хрещатику була зведена нова велична споруда музею. А приміщення на Володимирській вулиці передано працівникам освіти.

Нині тут міститься будинок вчителя. Свою історію він відлічує ще з 1901 року, коли на бажання громадськості у Києві створюється педагогічний музей. Постійного приміщення для нього не було, і тому перша експозиція розмістилася у щойно відкритому Троїцькому народному домі.

Проте перебування музею тут було тимчасовим, і згодом його експозиція розмістилася у приміщенні Вищих жіночих курсів, а ще пізніше - у торговельній школі Терещенка. Нарешті було вирішено питання про будівництво самого музею. Проект розробив київський архітектор П. Ф. Альошин. І ось 1913 року на Володимирській вулиці виросла білокам'яна споруда, вирішена в кращих традиціях класичної архітектури.

Педагогічний музей діяв до до 1917 року. Пізніше у ньому засідала Центральна Рада УНР. Після встановлення Радянської влади тут містилися різні установи. У 1925 році відкрився музей революції. Через деякий час під керівництвом архітектора П. Ф. Альошина споруду добудували для Київської філії Центрального музею В. І. Леніна.

Нині Будинок вчителя по вулиці Володимирській, 57, став одним із важливих культурних осередків міста, справжньою скарбницею передового досвіду. У педагогічному музеї зібрано чимало експонатів, що розповідають про розвиток народної освіти і педагогіки в Україні, про життя і діяльність видатних педагогів та вчителів. Тут чимало дітей також навчаються різним видам мистецтва: живопису, танцям, музиці тощо.

У 1901 році при Київському учбовому окрузі було створено Педагогічний музей. Метою цього закладу було „доставить деятелям низшей и средней школы возможность наглядно, на образцах или по печатным источникам знакомиться с наилучшей постановкой учебно-воспитательного дела, а также с историей школы и её современным состоянием в России и за границей. Таким образом, музей должен, с одной стороны, содействовать ближайшим практическим потребностям преподавания, с другой - обеспечить теоретическую, научную разработку учебно-воспитательных вопросов”, говориться в Положенні про Педагогічний музей при Управлінні Київським учбовим округом (ЦДІА України, ф.730, оп.1, од.зб.294, арк.62-63, 1901р.).

Вже у 1902 році музей розпочав свою діяльність. На перших порах створений музей розміщувався у приміщеннях навчальних закладів і окремих приватних будинках.

У 1910 році було пожертвувано 10 тис. рублів на потреби Київського відділу імператорського Російського історичного товариства та 200 тис. рублів на будівництво у Києві будинку Педагогічного музею (Див. ЦДІА ф.707, оп.258, д.115, арк.5-18).

Урочисте відкриття музею відбулося 5 жовтня 1912 р. в присутності численних представників педагогічної громадськості. Повідомлення про цю подію з'явились у вітчизняній і зарубіжній пресі, яка зазначала, що він відповідє усім вимогам і є одним із кращих серед педагогічних музеїв Європи.

Крім залів для експозиції, у Педагогічному музеї були і педагогічна бібліотека, читальний зал, спеціальні кабінети для демонстрування навчальних посібників і приладів, зразковий фізичний кабінет, довідкове бюро, виставка педагогічної літератури, велика аудиторія для проведення масових заходів.

Музей обслуговував школи наочними посібниками, організовував лекції. Педагоги та учні мали можливість користуватись педагогічною бібліотекою (вона налічувала 7 тис. томів), працювати у великому читальному залі, предметних кабінетах, лабораторіях.

У приміщенні музею з травня 1917 року розміщувалися різні організації, які займали частину кімнат. Так, у червні 1917 року Центральна Рада звернулася з проханням надати приміщення для Секретаріату, у липні - надати гараж, комору і 2 кімнати. 30 серпня 1917 року Генеральний Секретар народної освіти Тешенко у листі до попечителя Київським учбовим округом пропонує передати музей для розміщення Українського народного університету і науково-педагогічної академії та товариства „Просвіта” 2 кімнати для української бібліотеки. 18 лютого 1918 року приміщення займає виконавчий комітет, а 20 листопада цього ж року приміщення реквізувала Військова рада для розміщення Добровольчої дружини, залишивши 1 кімнату для національної бібліотеки, книгозбірні та 14 кімнат для музею.

Влітку 1919 року Наркомпрос УРСР прийняв постанову про відбудову педагогічного музею. Наркомпрос при цьому повідомляє в Центральну Надзвичайну комісію по розквартируванню військ, що будинок колишнього Педагогічного музею перетворюється на „Палац освіти”, в якому розташуються бібліотека, лекторій, зразковий фізичний кабінет, музей наочних приладів, педагогічна виставка і географічна колекція. Існування цього „Палацу освіти” в центрі міста поблизу Нарком проса мало велике значення як через те, що завдяки близькості будинку „Палацу Освіти” Наркомпрос буде мати змогу підтримувати найтісніший зв'язок з цією важливою освітньою установою, а також тому, що це сприятиме оглядові „Палацу освіти” вчителями і працівниками освіти, що приїздять з місць.

Будинок цей побудовано спеціально для Педагогічного музею, відповідно пристосований і замінити його яким-небудь іншим будинком для влаштування „Палацу освіти” неможливо. Робота зі створення „Палацу освіти” вже ведеться Наркомпросом: упорядковується багате педагогічне й інше майно колишнього Педагогічного музею, яке залишилося у будинку, розміщуються окремі освітні установи і ведуться роботи до негайного виконання ремонту будинку.

З уваги на зазначене Наркомпрос доводить до відома, що він ні в якому разі не може дати згоду на використання будинку Педагогічного музею на інші потреби, тим більше, що незабаром мали відкритися у Києві інструкторські курси для тих учителів, лекторів, які мають після прослуховування курсів вести організаційну роботу з підготовки учительства до проведення на місцях реформ школи. Наркомпрос зазначає також, що використання повною мірою усіх освітніх заходів, які містяться в колишньому Педагогічному музеї, під час курсів з'являється конче необхідним і без такого використання як будинку Педагогічного музею, так і всіх освітніх установ музею неможливе проведення зазначених курсів (ЦДА, ф.116, оп.1, од.зб.411, арк.2, поч. 29.04.1919 - кін. 13.08.1919, на 28 арк.).

Але, з огляду на політичні події, у цьому приміщенні було розміщено Пролетарський музей та Музей Революції, а з 1938 року - Київський філіал Центрального музею В.І.Леніна, який і діяв до 8 червня 1981 року.

Ця будівля знаходилася на балансі УС ЦК КПУ. Розпорядженням Ради Міністрів УРСР від 8 червня 1981р. н.337-р цю будівлю передано на баланс Київському міському комітету спілки працівників освіти, вищої школи та наукових установ для Київського будинку вчителя. Ця передача відбулася 20 серпня 1982 року за Актом, згідно вказівки УС ЦК КПУ від 19.04.1982р. н.69/1-538.

У зв'язку з передачею будинку по вул.Володимирській, 57 Київському міськкому профспілки працівників освіти, вищої школи і наукових установ, Міністерства освіти УРСР і Педагогічне товариство внесли пропозицію розмістити Педагогічний музей разом з Будинком учителя в одному приміщенні.

У 1983 році, згідно з Постановою Ради Міністрів УРСР н.172 від 18.04.1983 року в м.Києві було створено Педагогічний музей України у віданні Педагогічного товариства УРСР. Розміщено музей у приміщенні Київського будинку вчителя по вул. Володимирській, 57 на правах оренди. На жаль, у той час не було враховано, що цей будинок є пам'яткою архітектури і будувався саме для Педагогічного музею, що діяв на початку ХХ століття при Київському навчальному окрузі. Про цей факт засвідчить і прикріплений на фасаді будинку знак: „Цей будинок є пам'яткою архітектури під номером 895. На знаку викарбовано: „Педагогічний музей 1911 - 1913 рр. Охороняється державою. Пошкодження карається законом”.

На сьогодні у будинку по вул. Володимирській, 57 розташовано Міський Будинок учителя, Педагогічний музей, філіал Центральної науково-педагогічної бібліотеки АПН України, ансамбль „Кияночка” та ряд комерційних структур - орендаторів. Приміщення будинку постійно здаються у тимчасову оренду, в тому числі під проведення різноманітних політичних зібрань, а також під комерційні виставки-продажі. Дирекція Будинку учителя пояснює цей факт нестачею коштів на утримання будинку. Споруда і справді знаходиться у жалюгідному стані: стали нормою постійні прориви водопостачальних комунікацій, вихід з ладу електромереж (остання серйозна пожежа у цокольному приміщенні була в листопаді 1999р.; останній прорив тепломережі - квітень 2001р.; пошкоджені також стіни і стеля у Педагогічному музеї). У 1998 році в результаті прориву системи водопостачання Були затоплені фондові приміщення музею. Лише завдяки тому, що аварія трапилася вдень, не постраждали унікальні експонати. Хаотичнее здавання приміщень будинку призводить до його руйнації. Збудована під приміщення музею споруда не розрахована на проведення численних танцювальних заходів, ярмарків, випускних вечорів тощо. Постійні скарги дирекції Будинку вчителя на нестачу фінансування свідчать, що на сьогодні гострою стала проблема збереження самого будинку - пам'ятки архітектури та розташованих у ньому фонді та експозицій Педагогічного музею і книгосховищ Центральної Науково-педагогічної бібліотеки АПН України.

Виходом із ситуації, що склалася, могла б бути передача будинку по вул. Володимирській, 57 з комунальної власності у державну і розташування в ньому Національного палацу (центру) освіти. Тим більше, що в будинку корисною площею 6 тис. м., вже знаходяться державні установи - Педагогічний музей України та філіал Центральної Науково-педагогічної бібліотеки АПН України, які займають бл. 1000 кв. м. Подібна ідея вже обговорювалась на початку 1990-х років, але, на жаль, не знайшла практичного втілення. Доцільним могло б стати винесення обговорення питання про створення Національного палацу освіти.

Національний музей медицини України по вул.. Б.Хмельницького, 37

1853 рік споруджено будинок за проектом А.Беретті, як анатомічний театр медичного факультету Університету Святого Володимира

1912 рік створення Київського медичного інституту на базі медичного факультету Університету Святого Володимира. Будівля знаходиться на його балансі і використовується як навчальний корпус кафедра мікробіології, гістології, анатомії, біології, патологічної фізіології, хімії, фізичного виховання, історії медицини, наукова та навчальна бібліотека з читальним залом та інш.

1968 рік за ініціативою адміністрації та громадських організацій Київського медичного інституту організовано музей історії медицини КМІ. До музею з кафедр та бібліотеки інституту були передані експонати оригінали, які накопичувалися протягом всієї історії Університету (наказ КМІ від 31.10.68р № 1325)

1989 рік Постанова Ради Міністрів України від 28.08.89р. №236 та наказу МОЗ від 22.09.89 №99 на базі музею КМІ створено Центральний музей історії медицини України.

22.08.1989 рік наказ Міністерства охорони здоров'я №199 на виконання постанови Ради Міністрів РСР №236 від 28.08.1989 року. Наказ МОЗ значно розширив зміст постанови, зобов'язавши не тільки створити Центральний музей медицини Української РСО, але і передати на баланс будівлю, яка знаходилась на балансі Київського медичного інституту імені О.О.Богомольця за адресою вул. Леніна, 37.

20.12.1989 рік наказ Київського медичного інституту імені О.О.Богомольця №303.

На виконання наказу МОЗ України №199 від 22.09.1989 року проведена передача по акту товарно матеріальних цінностей музе. медицини УРСР КМІ з балансу КМІ на баланс Центрального музею медицини.

Оскільки будівля по вул. Леніна, 37 була учбовим корпусом, передача його на баланс Центрального музею медицини УРСР не була врегульована Наказом МОЗ №199 (передбачались приміщення лише для розміщення музею медицини КМІ 167 м2, та роботи студентського клубу 229,1 м2),а приміщення для проведення навчального процесу не передбачались, тому наказ МОЗ, в частині передачі будівлі не був повністю реалізований

Указ Президента України від 17.11.1995 року про присвоєння УКМІ імені О.О.Богомольця статусу Національного

Відповідно до Положення про національний заклад (установу) України, затверджене Указом Президента України від 16.06.1995р. № 451/95 органам виконавчої влади забороняється передавати закріплене за національними закладами України майно, що перебуває у державній власності.

1999 року (Указ Президента України від 15.02.99р. №176/99) отримав статус Національного і є на сьогодні юридичною особою, має самостійні рахунки, печатку Державного гербу України і своїм найменуванням.

На теперішній час, як і раніше будівля за адресою вул. Б.Хмельницького, 37 знаходиться на балансі НМУ, що підтверджено листом МОЗ від 20.05.94р. №9 03 14/135. Національному медичному університету імені О.О.Богомольця видано Державний акт Київської міської Ради від 03.03.2000р. №88 4 00031 на право постійного користування землею 0,2591 га. зареєстрованого в Книзі записів державних актів.

- Загальна площа будівлі складає 2894 м2.

- Національний музей медицини України 2186 м2

- кафедра українські стики 253, 4 м2

- музей історії медицини НМУ 456,6 м2

Статутом НМУ затвердженим наказом МОЗ України №20 0 від 28.02.2001 року будівля по вул.. Б.Хмельницького, 37 знаходиться на балансі НМУ імені О.О.Богомольця.

Музей історії медицини - один з небагатьох історико-медичних музеїв, що привертає до себе велику увагу найрізноманітніших верств вітчизняної і зарубіжної громадськості. Він був відкритий у листопаді 1982 р. на відзнаку 1500-річчя Києва. Підготовча робота, що передувала створенню Музею медицини, - реставрація будівлі, збирання матеріалів та експонатів - провадилась по всій Україні, а також за її межами і тривала майже 20 років. Нині фонд музею налічує понад ЗО тис. одиниць зберігання, з них близько 5 тис. представлені в експозиції.

Концепція музею істотно відрізнялась від давно усталених принципів, що переважали тоді у практиці музеєзнавства, бо будувалася на органічному поєднанні традиційних форм експонування матеріалів з новітніми архітектурно-художніми й технічними, в тому числі аудіовізуальними, засобами показу. Це дозволило зробити експозицію історично переконливою й максимально цікавою. Широке використання інженерно-технічних засобів дає змогу автоматично керувати експозицією під час екскурсії, аж до трансформування окремих залів музею, коли на очах у відвідувачів відбувається цілковита зміна експозиції. Це, з одного боку, допомагає підтримувати високий емоційний рівень екскурсії, а з другого - дозволяє збільшити експозиційну площу, котрої в музеях, як правило, не вистачає. Один із залів трансформується двічі і один - тричі.

Отже, на основі сучасних принципів музеєзнавства створено музей нового типу, унікальність якого відзначена Європейською асоціацією медичних музеїв (Париж).

Багатющий експозиційний матеріал, натурні інтер'єри та діорами, твори живопису і скульптури, документальні відеофільми, слово і музика, поєднані з оригінальними архітектурними й технічними рішеннями, утворюють цілісну панораму розвитку медицини в Україні з найдавніших часів до наших днів.

В історичній послідовності експозиція розповідає про засоби й методи народної медицини, розвиток і вдосконалення медичної допомоги населенню, про наукову діяльність видатних лікарів і вчених минулого, становлення медичної освіти, про творчі зв'язки науково-медичних шкіл України з російською та світовою наукою.

Широко представлено медичний літопис XX а., відображено героїзм медичних працівників у роки другої світової війни. Не залишені поза увагою і драматичні події, пов'язані із штучно викликаним голодомором в Україні 1932 - 1933 рр., сталінськими репресіями проти лікарів та науковців, Чорнобильською катастрофою. Експозиція розповідає також про розвиток медицини й охорони здоров'я в новітній період історії, про видатних сучасних учених та перспективи розвитку медичної науки і практики в незалежній Україні.

Створення Центрального музею медицини стало підсумком багаторічної науково-методичної роботи невеличкого гурту ентузіастів: засновника й наукового керівника музею професора О.А.Грандо, головного хранителя музею Л.С.Межирова, наукового співробітника З.Г.Капер, автора проекту архітектурно - художнього оформлення А.М.Крижопольського, інженерів А.В. Уташа та В.С.Кивлюка, автора тексту, що супроводить показ інтер'єрів і діорам, Ю.Г.Віленського.

Робота по створенню Центрального музею медицини України була відзначена Державною премією України за 1983 рік у галузі науки і техніки.

Експозиція Центрального музею медицини України розміщена в колишньому Анатомічному театрі медичного факультету Київського університету св. Володимира, спорудженому 1853 р. за проектом відомого архітектора О.В. Беретті. Будинок є пам'яткою архытектури XIX ст

Висловлюю своє захоплення музеєм медицини. Нічого подібного ніколи не бачив, хоча побував за своє життя у багатьох музеях. Від усієї душі поздоровляю ентузіастів - творців.

Музей НПУ імені М. Драгоманова

Донедавна вважалось, що історія нашого університету веде відлік від 15 липня 1920р., коли формально утворився Київський інститут народної освіти (КІНО), що також носив ім'я М.П.Драгоманова. Але історико-педагогічні розвідки останнього десятиріччя, поглиблене вивчення відповідних архівних документів та матеріалів, проведені дискусії, наукові конференції та Круглі столи дають підстави для твердження, що вказана дата є формальною й фальсифікованою. Вона не враховує того факту, що створення КІНО мало більш глибоке історичне підґрунтя, уособлене в організаційних та інституційних формах систематичної підготовки світських вчителів у Києві, започаткованої ще у 1834 році Педагогічним Інститутом при Київському університеті Св. Володимира. Останній породив низку вищих Київських педагогічних навчальних закладів, наступність і спадкоємність еволюції яких до 1917 року жорстко контролювалась і забезпечувалась Міністерством народної освіти Російської імперії.

У 1920 році КІНО успадкував приміщення, професорсько-викладацький склад, бібліотеки і традиції підготовки вчительських кадрів Київського університету св. Володимира, Київського учительського інституту, Київських Вищих жіночих курсів, Фребелівського інституту дошкільної підготовки тощо. Тобто він став прямим наступником Педагогічного інституту при Університеті св. Володимира, спадкоємцем якого сьогодні є Національний педагогічний університет імені М.П. Драгоманова.

Датою заснування НПУ має вважатись 21 листопада (4 грудня за новим стилем) 1834 року.

У короткому викладі історія розвитку нашого університету має такий вигляд:

· 4 грудня 1834 р. /новий стиль/ Фактичне відкриття при Київському університеті Св. Володимира „особливого виховного закладу” - Педагогічного інституту;

· травень 1835 р. Випуск першої групи вчителів-екстернів, які пройшли атестацію в Педагогічному інституті;

· 1858 р. Перетворення Педагогічного інституту у Вищі дворічні педагогічні курси при Університеті Св. Володимира;

· 1863 р. Створення на їх основі самостійного навчального закладу - Київських Вищих педагогічних курсів;

· 1867 р. Відтворення Вищих педагогічних курсів при Університеті Св. Володимира, їх співробітництво із „зовнішніми” курсами;

· 1909 р. Перетворення Київських Вищих педагогічних чоловічих курсів в Учительський інститут;

· 1920 р. Включення Університету св. Володимира, Вищих жіночих курсів (Університету св. Ольги), Учительського інституту та інших закладів до Київського інституту народної освіти імені М.П. Драгоманова;

· 1933 р. Перетворення КІНО імені М.П. Драгоманова в Київський педагогічний інститут імені О.М. Горького (з 1936р.);

· 1991 р. Створення на цій основі Київського Державного педагогічного університету та повернення йому імені М.П.Драгоманова;

· 1997 р. Надання Університетові статусу Національного.

Відновлення дійсної історії становлення та розвитку вищої педагогічної освіти та її лідера Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова є нагальною потребою українського національного відродження, утвердження української державності, повноважного входження вітчизняної освіти до європейського освітнього простору як освіти глибоко історичної, фундаментальної, високоякісної, а відповідно й конкурентноздатної.

МУЗЕЙ ОДНІЄЇ ВУЛИЦІ

„Київський Монмартр” - саме під такою назвою далеко за межами столиці відомий Андріївський узвіз. Ця вуличка, що примхливо в'ється поміж стародавніх пагорбів, здавна привертала до себе увагу, адже вона не втрачає свого духовного значення попри всі зовнішні зміни. Це мікрокосм, в якому можна побачити всесвіт; це, за вуличним висловом Віктора Некрасова, „найбільш київська з усіх київських вулиць”. Туристична принада сучасного Києва і одна з найстаріших вулиць міста; осередок відомих митців і бойовисько для комерсантів; розрада стомлених душ сотень тисяч киян і гостей нашого міста, котрі, немов під гіпнозом, йдуть і йдуть до Андріївського узвозу, аби, слухняно повторюючи його піруети, разом з ним влитись у гомінкий Поділ. Андріївський узвіз - це київський Genius loci - божество місця, дух міста, осердя Києва.

В історії стародавнього узвозу є щось втаємничене. Розгадати його таємницю намагались творці одного з найоригінальніших київських музеїв - Музею Однієї Вулиці.

Перехожі часто зупиняються навпроти вікон першого поверху одного з житлових будинків на початку Андріївського узвозу. За цими вікнами - справжні музейні експозиції - кумедні й трохи сумні персонажі минулого. Тут традиційний подільський шевчик і місцева „Проня Прокопівна” (саме таке ім'я дістала огрядна панянка, що „грає” на фортепіано в одному з музейних вікон). Найкраще розглядати ці вікна-вітрини увечері, коли вони яскраво світяться на темному тлі величезного будинку. Музей однієї вулиці починається ще ззовні, власне, на самій вулиці. Авторами ідеї й організаторами музею, відкритого в травні 1991 року, були члени громадської організації - Творчого об'єднання „Майстер”. Об'єднання розпочало свою роботу на Андріївському узвозі 1988 року в будинку №13, де згодом було відкрито державний меморіальний музей М.О.Булгакова. Першою роботою тоді ще зовсім молодого колективу була експозиція „Київ Михайла Булгакова”; потім - виставка „Михайло Булгаков і роман „Біла гвардія”. У 1990 році колектив об'єднання відкрив виставку „Панове гімназисти”, присвячену історії славетної Київської 1-ї Олександрівської гімназії, учнями й випускниками якої були М.Булгаков, О.Вертинський, І.Сікорський, А.Луначарський, О.Богомолець і безліч інших відомих діячів культури й науки. Паралельно йшли архівні студії, пошук матеріалів з історії Андріївського узвозу; зокрема, багато уваги й зусиль було віддано встановленню контактів з нащадками колишніх мешканців вулиці.

Нарешті, в День Києва, 1991 року було відкрито експозицію Музею Однієї Вулиці. Протягом першого року роботи у музеї побували понад 100 тисяч відвідувачів; з'явились публікації в українській та закордонній пресі. Мініатюрний за розмірами і надзвичайно глибокий у розробці теми, Музей Однієї Вулиці дуже швидко став одним з найпопулярніших у Києві. Від початку свого існування цей музей викликав такий же подив, як і вулиця, котрій його присвячено. Адже у маленькому й затишному Музеї Однієї Вулиці немає дистанції між відвідувачем та музейним предметом. Вкрай насичена експозиція, в якій уважне око знайде безліч приємних домашніх дрібничок, створює відчуття присутності. Гості музею давно сформулювали це відчуття як „подорож у машині часу”. Якщо зануритись у споглядання й переживання історії цієї дивовижної вулиці, дистанція у сто років або й тисячоліття зникає, і можна почути ледь вловимий шепіт - оповіді музейних експонатів - предметів побуту, картин, книжок, портретів. Адже найцікавіше у музейному світі - це навчитись розуміти мову речей.

Зібрання Музею Однієї Вулиці, що налічує понад 6 тисяч експонатів, особливо цікаве своєю цілісністю, оскільки повністю присвячене історії Андріївського узвозу та його славетним мешканцям. Широкий загал пов'язує Андріївський узвіз виключно з ім'ям Михайла Булгакова, всесвітньо відомого письменника, що мешкав у будинку №13. Насправді ж на цій густо населеній вулиці на межі ХІХ - ХХ століть й у наступні десятиліття мешкали десятки відомих свого часу (і донині) діячів вітчизняної науки та культури, життя й творчість яких неупереджено висвітлює Музей Однієї Вулиці. Гідне місце в експозиції музею знайшла і історія самої вулиці, її забудова, цікаві події й оповідання, пов'язані з домовласниками та будинками, особливо ж, якщо йдеться про будинки, котрі, за висловом Миколи Лєскова, „як і люди, мають власну репутацію”. Серед найбільш цікавих фрагментів музейної експозиції - вітрини, що розповідають про історію Андріївської церкви, Замку Ричарда Левове Серце, з яким київська традиція поєднала легенду про привиди, і в якому на початку позаминулого століття мешкали відомі українські художники Ф.С.Красицький, Г.К.Дяченко, І.С.Макушенко та скульптор Ф.П.Балавенський. Цікава також історія однієї з найбільших на узвозі садиб №34. У прибуткових будинках, що належали купецькій родині Слинько, свого часу жили і працювали відомий український філолог П.Г.Житецький, професор Київського університету, однодумець і співробітник Агатангел Кримський, арабіст Т.Г.Кезма, журналіст та громадський діяч А.І.Савенко. У центральному будинку садиби, відомому у Києві під трьома назвами - „будинок-терем”, „будинок-пряник” та „будинок Слинько” - на початку 1960-х жив письменник Г.М.Тютюнник, котрий залишив тонкий і ліричний „портрет” тогочасного Андріївського узвозу в своїй повісті „День мій суботній”: „Прокидаюсь я щосуботи од сонця й золота, що, здається тече крізь вікно з недавно позолочених хрестів на Андріївській церкві. Я дивлюся на хрести й уявляю собі, куди сягала їхня тінь, коли сонце тільки-но зійшло. А сягала вона, я це недавно бачив, аж на дальні, вкриті молоденькою зеленню придніпровські кручі, на яких з ранку до вечора гасає дітвора з м'ячем: кручі ті найраніше зустрічають весну. Потім тінь усе коротшала, доки не зникала поміж старовинними будинками на Узвозі, тихій вуличці, вимощеній бруківкою, мабуть, ще за руських князів”.

Меморіальні комплекси й особисті речі згаданих митців та вчених, а також професорів Київської Духовної Академії О.І.Булгакової, С.Т.Голубєва, П.П.Кудрявцева, Ф.І.Титова, О.О.Глаголєва, уславлених лікарів Ф.Г.Яновського та Д.В.Попова, всесвітньо відомого письменника М.О.Булгокова та багатьох інших видатних мешканців вулиці є найбільш цінною частиною колекції музею.

Надзвичайний інтерес становить також книжкова колекція Музею Однієї Вулиці. Серед представлених в експозиції книжкових реліквій - стародруки першої половини ХVІІ ст., у тому числі й знаменитий „Требник” митрополита київського Петра Могили, рідкісні видання творів випускників та викладачів Києво=Могилянської Академії, унікальні книжки, авторами яких є „український Вальтер Скотт” Михайло Грабовський та „захисник православ'я” Андрій Муравйов, прижиттєві видання творів Михайла Булгакова і багато іншого.

В експозиції також представлено велику кількість різноманітних предметів декоративно-ужиткового мистецтва, творів живопису та графіки - майже в кожній вітрині, як лейтмотив музею, присутнє зображення Андріївської церкви. Різноманітність предметів старовини, що експонуються в музеї, дозволяє глибоко й образно розкрити тематику музею, зробити наочною його філософію. Адже кредо Музею Однієї Вулиці полягає в тому, аби на конкретному прикладі історії однієї вулиці показати - без жодних ідеологічних вподобань чи антипатій - якомога ширший зріз історії району, міста, країни в цілому через прояви соціальних, психологічних, економічних і політичних аспектів історичного процесу. „Локальність” тематики дає можливість максимально заглибитись у дослідження, заохотити, відвідувачів музею до участі у відтворенні минулого, до своєрідного „психологічного експерименту” - подорожі крізь час за допомогою музейної експозиції. Сприяє цьому й особлива художня концепція Музею Однієї Вулиці, в якому предмети й події різних епох ніби „вставлені” в „раму” естетики стилю модерн, котрий у більшості відвідувачів викликає асоціації з часами їх дідусів та бабусь. В експозиції музею також багато предметів побуту, за допомогою яких створено фрагменти типових інтер'єрів кінця ХІХ - початку ХХ століття. А ще в музеї постійно звучить м'яка музика, яка додає смаку реаліям минулого. Музей Однієї Вулиці також активно займається виставковою діяльністю. У музейному виставкового залі було організовано понад тридцять художніх та історико-документальних виставок. Серед них, наприклад, експозиції, присвячені 120-річчю з дня народження М.О.Волошина та 140-річчю від дня народження А.П.Чехова. Виставки „У Києві на Подолі було колись”, „Мистецьке гроно в химерному замку” були помітним явищем в культурному житті столиці України.

На базі музею Однієї Вулиці регулярно проводиться стажування студентів-істориків та музеєзнавців, колектив музею також постійно надає консультаційну допомогу фахівцям та аматорам з питань місцевої історії. Музей плідно співпрацює з Національним художнім музеєм України, Національним музеєм Т.Г.Шевченка, приватними колекціонерами. Співробітники музею є авторами численних теле- та радіопередач, публікацій на історичні теми в українській періодиці. Найбільш вагомим результатом дослідницької діяльності музею стала перша книга з історії Андріївського узвозу (Дмитрий Шленский, Алексей Браславец. Андреевский спуск. Культурологический путеводитель. Киев: «Амадей». - 1998 г. - 240 с.). Нещодавно вийшов з друку ґрунтовний, щедро ілюстрований путівник Музею Однієї Вулиці (Дмитрий Шленский, Алексей Браславец. Музей Одной Улицы. Путеводитель. Львов - Киев: «Центр Европы», 2002).

1999 року Музей Однієї Вулиці було практично побудовано наново, оскільки ТО «Майстер» переїхало до нового приміщення. Значно розширена експозиція постійно оновлюється, оскільки постійно поповнюється колекція музею. Колектив музею вважає принципово важливим не „ховати” у своїх запасниках нові надходження, а знаходити їм гідне місце в експозиції. Досить давно склався своєрідний „клуб шанувальників музею”, котрі постійно слідкують за новинками в експозиції.

2002 року Музей Однієї вулиці став членом Європейського Музейного Форуму - міжнародної позапартійної організації, що діє під патронатом Ради Європи та покровительством королеви Бельгійської Фабіоли. Щороку, ось уже протягом чверть століття, Форум проводить престижний конкурс на звання „Музей року в Європі”. Київський Музей Однієї Вулиці став першим і, поки що, єдиним українським учасником цього конкурсу. Серед 62-х музеїв-учасників з 23-х європейський країн Музей Однієї Вулиці виборов почесний статус номінанта. У каталозі Форуму, надрукованого за підсумками цьогорічного конкурсу, було зазначено, що „результати, яких вдалося досягти колективу маленького Музею Однієї Вулиці, є надзвичайно сміливими та обнадійливими для України в її сучасному стані”.

Колективу Творчого Об'єднання „Майстер” довелось торувати свою власну стежку в музейній справі. Організаційні засади його діяльності і ставлення до суті справи були відмінними від загальноприйнятих. Основний принцип музею полягає в об'єктивному слідуванні за реальністю. Жодних купюр з історичного процесу, жодних вподобань чи антипатій - ідеологічних, національних, культурних тощо. Музей Однієї Вулиці пропонує історію конкретну, вкрай суб'єктивну, майже інтимну, - історію як суму вболівань, прагнень, надій, надбань та втрат конкретних людей. І так само, як люди з різним статком, культурним рівнем або ідеологічними засадами були сусідами на Андріївському узвозі, вони поруч і в музейній експозиції. І так само, як у реальному житті дрібниці неможливо відокремити від важливих й значущих думок і подій, в експозиції Музею Однієї Вулиці рідкісні книжкові видання, унікальні документи, фотографії, картини подано поруч з повсякденними побутовими предметами, котрі ще можна побачити у домівках корінних киян. Головне, чого прагнуть люди, які створили й утримують Музей Однієї Вулиці - створити атмосферу, котра поєднала б минуле й сучасне, примирила з негараздами, навчила кращого, заспокоїла, щоб, повертаючись у сучасність із затишного помешкання музею, кожен міг сказати: „Цей світ - мій”.

Дата добавления: 2015-07-20