|
Читайте также: |
Додаток 1
Зразок оформлення індивідуального плану
| № п/п | Строки про-ведення прак-тики | Місце проведення | Зміст роботи | Адреса, контактні телефони |
| Кафедра педагогіки і психології вищої школи | Установча конференція ознайомлення з Програмою і календарним планом практики, правилами ведення щоденника та поведінкою в музеях. | |||
| Музей НПУ імені М. Драгома- нова | Ознайомлення з планами, завданнями, організаційною структурою та змістом роботи. | Пирогова, 9 239 30 03 | ||
| Педагогічний музей України | Ознайомлення з планами, завданнями, організаційною структурою, змістом роботи. Вивчення експозиції і фондів. Ознайомлення з роботою масового відділу; вивчення (художній відділ) тематичних структур виставок, їх змісту, складу і художнього оформлення. Ознайомлення із завданнями, планами і методами роботи всіх підрозділів музею. Участь у дослідженнях пам’яток, які зберігаються у сховищах музею. Участь у роботі музею у статусі громадських працівників. | Володи-мирська, 57 234 36 66 | ||
| Музей видатних діячів української культури Л.Українки, М.Лисенка, П.Саксаганського Музей Лесі Українки Музей М.В.Лисенка Музей М.Старицького Музей П.Саксаганського | Ознайомлення з планами, завданнями, організаційною структурою, змістом роботи. Вивчення експозиції та фондів. Ознайомлення з планом роботи, завданнями і методами роботи всіх відділів музею. Участь у дослідженнях музейних предметів, що знаходяться у центральному сховищі | 01032, м.Київ – 32, вул.Сакса-ганського, б.97 289 57 52 вул.Саксаганського, б.97 289 16 51 вул.Сакс-ганського, б.95-б 289 02 91 вул.Саксаганського, б.95 289 44 20 вул.Жилянська,96 | ||
| Музей однієї вулиці | Ознайомлення з планами, завданнями, організаційною структурою, змістом роботи. Вивчення експозиції, фондів, досвіду експозиційної роботи, комплектування та збереження експонатів. Робота в музеї у статусі громадських працівників. | Андріївський узвіз 250 03 95 | ||
| Кафедра педагогіки та психології вищої школи | Подати описи завдань практики та необхідної документації Звітна конференція. | |||
| Музей на вибір магістранта | Ознайомлення з планами, завданнями, організаційною структурою, змістом роботи. Вивчення експозиції, фондів, досвіду експозиційної роботи, комплектування та збереження експонатів. Робота в музеї у статусі громадських працівників. | |||
Студент-практикант Керівник музейної практики
————————— —————————
Додаток 2
Зразок оформлення титульної сторінки щоденника
| Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України Національний педагогічний університет імені М.П.Драгоманова Інститут магістратури, аспірантури та докторантури Кафедра педагогіки і психології вищої школи Щоденник з музейної науково-педагогічної практики на базі _________________________________________ (перелік назв музейних установ) ___________________________________________________________________ ________________________________________________ студента-магістранта денного (заочного) відділення __________________________ (прізвище, ім’я, по батькові) Керівник практики __________________________ (прізвище, ім’я, по батькові, вчене звання, посада) Початок практики ________________20_ р. Закінчення практики ______________20_р. |
Додаток 3
Зразок оформлення титульної сторінки звіту
| Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України Національний педагогічний університет імені М.П. Драгоманова Інститут магістратури, аспірантури та докторантури кафедра педагогіки і психології вищої школи Звіт про проходження музейної практики з ________________ по_________________ студента-магістранта денного (заочного) відділення __________________________ (прізвище, ім’я, по батькові) Керівник практики __________________________ (прізвище, ім’я, по батькові, вчене звання, посада) Початок практики ________________20_ р. Закінчення практики ______________20_р. Київ – 2012 |
Додаток 4
Зразок оформлення науково-дослідної роботи
студентки-магістрантки Кротенко А.І.
ІСТОРИЧНА ДОВІДКА ПРО ПЕДАГОГІЧНИЙ МУЗЕЙ І ПАЛАЦ ОСВІТИ
У 1901 році при Київському учбовому окрузі було створено Педагогічний музей. Метою цього закладу було „доставить деятелям низшей и средней школы возможность наглядно, на образцах или по печатным источникам знакомиться с наилучшей постановкой учебно-воспитательного дела, а также с историей школы и её современным состоянием в России и за границей. Таким образом, музей должен, с одной стороны, содействовать ближайшим практическим потребностям преподавания, с другой – обеспечить теоретическую, научную разработку учебно-воспитательных вопросов”, говориться в Положенні про Педагогічний музей при Управлінні Київським учбовим округом (ЦДІА України, ф.730, оп.1, од.зб.294, арк.62-63, 1901р.).
Вже у 1902 році музей розпочав свою діяльність. На перших порах створений музей розміщувався у приміщеннях навчальних закладів і окремих приватних будинках.
У 1910 році було пожертвувано 10 тис. рублів на потреби Київського відділу імператорського Російського історичного товариства та 200 тис. рублів на будівництво у Києві будинку Педагогічного музею (Див. ЦДІА ф.707, оп.258, д.115, арк.5-18).
Урочисте відкриття музею відбулося 5 жовтня 1912 р. в присутності численних представників педагогічної громадськості. Повідомлення про цю подію з’явились у вітчизняній і зарубіжній пресі, яка зазначала, що він відповідє усім вимогам і є одним із кращих серед педагогічних музеїв Європи.
Крім залів для експозиції, у Педагогічному музеї були і педагогічна бібліотека, читальний зал, спеціальні кабінети для демонстрування навчальних посібників і приладів, зразковий фізичний кабінет, довідкове бюро, виставка педагогічної літератури, велика аудиторія для проведення масових заходів.
Музей обслуговував школи наочними посібниками, організовував лекції. Педагоги та учні мали можливість користуватись педагогічною бібліотекою (вона налічувала 7 тис. томів), працювати у великому читальному залі, предметних кабінетах, лабораторіях.
У приміщенні музею з травня 1917 року розміщувалися різні організації, які займали частину кімнат. Так, у червні 1917 року Центральна Рада звернулася з проханням надати приміщення для Секретаріату, у липні – надати гараж, комору і 2 кімнати. 30 серпня 1917 року Генеральний Секретар народної освіти Тешенко у листі до попечителя Київським учбовим округом пропонує передати музей для розміщення Українського народного університету і науково-педагогічної академії та товариства „Просвіта” 2 кімнати для української бібліотеки. 18 лютого 1918 року приміщення займає виконавчий комітет, а 20 листопада цього ж року приміщення реквізувала Військова рада для розміщення Добровольчої дружини, залишивши 1 кімнату для національної бібліотеки, книгозбірні та 14 кімнат для музею.
Влітку 1919 року Наркомпрос УРСР прийняв постанову про відбудову педагогічного музею. Наркомпрос при цьому повідомляє в Центральну Надзвичайну комісію по розквартируванню військ, що будинок колишнього Педагогічного музею перетворюється на „Палац освіти”, в якому розташуються бібліотека, лекторій, зразковий фізичний кабінет, музей наочних приладів, педагогічна виставка і географічна колекція. Існування цього „Палацу освіти” в центрі міста поблизу Нарком проса мало велике значення як через те, що завдяки близькості будинку „Палацу Освіти” Наркомпрос буде мати змогу підтримувати найтісніший зв’язок з цією важливою освітньою установою, а також тому, що це сприятиме оглядові „Палацу освіти” вчителями і працівниками освіти, що приїздять з місць.
Будинок цей побудовано спеціально для Педагогічного музею, відповідно пристосований і замінити його яким-небудь іншим будинком для влаштування „Палацу освіти” неможливо. Робота зі створення „Палацу освіти” вже ведеться Наркомпросом: упорядковується багате педагогічне й інше майно колишнього Педагогічного музею, яке залишилося у будинку, розміщуються окремі освітні установи і ведуться роботи до негайного виконання ремонту будинку.
З уваги на зазначене Наркомпрос доводить до відома, що він ні в якому разі не може дати згоду на використання будинку Педагогічного музею на інші потреби, тим більше, що незабаром мали відкритися у Києві інструкторські курси для тих учителів, лекторів, які мають після прослуховування курсів вести організаційну роботу з підготовки учительства до проведення на місцях реформ школи. Наркомпрос зазначає також, що використання повною мірою усіх освітніх заходів, які містяться в колишньому Педагогічному музеї, під час курсів з’являється конче необхідним і без такого використання як будинку Педагогічного музею, так і всіх освітніх установ музею неможливе проведення зазначених курсів (ЦДА, ф.116, оп.1, од.зб.411, арк.2, поч. 29.04.1919 – кін. 13.08.1919, на 28 арк.).
Але, з огляду на політичні події, у цьому приміщенні було розміщено Пролетарський музей та Музей Революції, а з 1938 року – Київський філіал Центрального музею В.І.Леніна, який і діяв до 8 червня 1981 року.
Ця будівля знаходилася на балансі УС ЦК КПУ. Розпорядженням Ради Міністрів УРСР від 8 червня 1981р. н.337-р цю будівлю передано на баланс Київському міському комітету спілки працівників освіти, вищої школи та наукових установ для Київського будинку вчителя. Ця передача відбулася 20 серпня 1982 року за Актом, згідно вказівки УС ЦК КПУ від 19.04.1982р. н.69/1-538.
У зв’язку з передачею будинку по вул.Володимирській, 57 Київському міськкому профспілки працівників освіти, вищої школи і наукових установ, Міністерства освіти УРСР і Педагогічне товариство внесли пропозицію розмістити Педагогічний музей разом з Будинком учителя в одному приміщенні.
У 1983 році, згідно з Постановою Ради Міністрів УРСР н.172 від 18.04.1983 року в м.Києві було створено Педагогічний музей України у віданні Педагогічного товариства УРСР. Розміщено музей у приміщенні Київського будинку вчителя по вул. Володимирській, 57 на правах оренди. На жаль, у той час не було враховано, що цей будинок є пам’яткою архітектури і будувався саме для Педагогічного музею, що діяв на початку ХХ століття при Київському навчальному окрузі. Про цей факт засвідчить і прикріплений на фасаді будинку знак: „Цей будинок є пам’яткою архітектури під номером 895. На знаку викарбовано: „Педагогічний музей 1911 – 1913 рр. Охороняється державою. Пошкодження карається законом”.
На сьогодні у будинку по вул. Володимирській, 57 розташовано Міський Будинок учителя, Педагогічний музей, філіал Центральної науково-педагогічної бібліотеки АПН України, ансамбль „Кияночка” та ряд комерційних структур – орендаторів. Приміщення будинку постійно здаються у тимчасову оренду, в тому числі під проведення різноманітних політичних зібрань, а також під комерційні виставки-продажі. Дирекція Будинку учителя пояснює цей факт нестачею коштів на утримання будинку. Споруда і справді знаходиться у жалюгідному стані: стали нормою постійні прориви водопостачальних комунікацій, вихід з ладу електромереж (остання серйозна пожежа у цокольному приміщенні була в листопаді 1999р.; останній прорив тепломережі – квітень 2001р.; пошкоджені також стіни і стеля у Педагогічному музеї). У 1998 році в результаті прориву системи водопостачання Були затоплені фондові приміщення музею. Лише завдяки тому, що аварія трапилася вдень, не постраждали унікальні експонати. Хаотичнее здавання приміщень будинку призводить до його руйнації. Збудована під приміщення музею споруда не розрахована на проведення численних танцювальних заходів, ярмарків, випускних вечорів тощо. Постійні скарги дирекції Будинку вчителя на нестачу фінансування свідчать, що на сьогодні гострою стала проблема збереження самого будинку – пам’ятки архітектури та розташованих у ньому фонді та експозицій Педагогічного музею і книгосховищ Центральної Науково-педагогічної бібліотеки АПН України.
Виходом із ситуації, що склалася, могла б бути передача будинку по вул. Володимирській, 57 з комунальної власності у державну і розташування в ньому Національного палацу (центру) освіти. Тим більше, що в будинку корисною площею 6 тис. м., вже знаходяться державні установи – Педагогічний музей України та філіал Центральної Науково-педагогічної бібліотеки АПН України, які займають бл. 1000 кв. м. Подібна ідея вже обговорювалась на початку 1990-х років, але, на жаль, не знайшла практичного втілення. Доцільним могло б стати винесення обговорення питання про створення Національного палацу освіти.
Додаток 5
Зразок оформлення оглядової екскурсії
студентки-магістранки Качан Ю.Г.
МУЗЕЙ ОДНІЄЇ ВУЛИЦІ
„Київський Монмартр” – саме під такою назвою далеко за межами столиці відомий Андріївський узвіз. Ця вуличка, що примхливо в’ється поміж стародавніх пагорбів, здавна привертала до себе увагу, адже вона не втрачає свого духовного значення попри всі зовнішні зміни. Це мікрокосм, в якому можна побачити всесвіт; це, за вуличним висловом Віктора Некрасова, „найбільш київська з усіх київських вулиць”. Туристична принада сучасного Києва і одна з найстаріших вулиць міста; осередок відомих митців і бойовисько для комерсантів; розрада стомлених душ сотень тисяч киян і гостей нашого міста, котрі, немов під гіпнозом, йдуть і йдуть до Андріївського узвозу, аби, слухняно повторюючи його піруети, разом з ним влитись у гомінкий Поділ. Андріївський узвіз – це київський Genius loci – божество місця, дух міста, осердя Києва.
В історії стародавнього узвозу є щось втаємничене. Розгадати його таємницю намагались творці одного з найоригінальніших київських музеїв – Музею Однієї Вулиці.
Перехожі часто зупиняються навпроти вікон першого поверху одного з житлових будинків на початку Андріївського узвозу. За цими вікнами – справжні музейні експозиції – кумедні й трохи сумні персонажі минулого. Тут традиційний подільський шевчик і місцева „Проня Прокопівна” (саме таке ім’я дістала огрядна панянка, що „грає” на фортепіано в одному з музейних вікон). Найкраще розглядати ці вікна-вітрини увечері, коли вони яскраво світяться на темному тлі величезного будинку. Музей однієї вулиці починається ще ззовні, власне, на самій вулиці. Авторами ідеї й організаторами музею, відкритого в травні 1991 року, були члени громадської організації – Творчого об’єднання „Майстер”. Об’єднання розпочало свою роботу на Андріївському узвозі 1988 року в будинку №13, де згодом було відкрито державний меморіальний музей М.О.Булгакова. Першою роботою тоді ще зовсім молодого колективу була експозиція „Київ Михайла Булгакова”; потім – виставка „Михайло Булгаков і роман „Біла гвардія”. У 1990 році колектив об’єднання відкрив виставку „Панове гімназисти”, присвячену історії славетної Київської 1-ї Олександрівської гімназії, учнями й випускниками якої були М.Булгаков, О.Вертинський, І.Сікорський, А.Луначарський, О.Богомолець і безліч інших відомих діячів культури й науки. Паралельно йшли архівні студії, пошук матеріалів з історії Андріївського узвозу; зокрема, багато уваги й зусиль було віддано встановленню контактів з нащадками колишніх мешканців вулиці.
Нарешті, в День Києва, 1991 року було відкрито експозицію Музею Однієї Вулиці. Протягом першого року роботи у музеї побували понад 100 тисяч відвідувачів; з’явились публікації в українській та закордонній пресі. Мініатюрний за розмірами і надзвичайно глибокий у розробці теми, Музей Однієї Вулиці дуже швидко став одним з найпопулярніших у Києві. Від початку свого існування цей музей викликав такий же подив, як і вулиця, котрій його присвячено. Адже у маленькому й затишному Музеї Однієї Вулиці немає дистанції між відвідувачем та музейним предметом. Вкрай насичена експозиція, в якій уважне око знайде безліч приємних домашніх дрібничок, створює відчуття присутності. Гості музею давно сформулювали це відчуття як „подорож у машині часу”. Якщо зануритись у споглядання й переживання історії цієї дивовижної вулиці, дистанція у сто років або й тисячоліття зникає, і можна почути ледь вловимий шепіт – оповіді музейних експонатів – предметів побуту, картин, книжок, портретів. Адже найцікавіше у музейному світі – це навчитись розуміти мову речей.
Зібрання Музею Однієї Вулиці, що налічує понад 6 тисяч експонатів, особливо цікаве своєю цілісністю, оскільки повністю присвячене історії Андріївського узвозу та його славетним мешканцям. Широкий загал пов’язує Андріївський узвіз виключно з ім’ям Михайла Булгакова, всесвітньо відомого письменника, що мешкав у будинку №13. Насправді ж на цій густо населеній вулиці на межі ХІХ – ХХ століть й у наступні десятиліття мешкали десятки відомих свого часу (і донині) діячів вітчизняної науки та культури, життя й творчість яких неупереджено висвітлює Музей Однієї Вулиці. Гідне місце в експозиції музею знайшла і історія самої вулиці, її забудова, цікаві події й оповідання, пов’язані з домовласниками та будинками, особливо ж, якщо йдеться про будинки, котрі, за висловом Миколи Лєскова, „як і люди, мають власну репутацію”. Серед найбільш цікавих фрагментів музейної експозиції – вітрини, що розповідають про історію Андріївської церкви, Замку Ричарда Левове Серце, з яким київська традиція поєднала легенду про привиди, і в якому на початку позаминулого століття мешкали відомі українські художники Ф.С.Красицький, Г.К.Дяченко, І.С.Макушенко та скульптор Ф.П.Балавенський. Цікава також історія однієї з найбільших на узвозі садиб №34. У прибуткових будинках, що належали купецькій родині Слинько, свого часу жили і працювали відомий український філолог П.Г.Житецький, професор Київського університету, однодумець і співробітник Агатангел Кримський, арабіст Т.Г.Кезма, журналіст та громадський діяч А.І.Савенко. У центральному будинку садиби, відомому у Києві під трьома назвами – „будинок-терем”, „будинок-пряник” та „будинок Слинько” – на початку 1960-х жив письменник Г.М.Тютюнник, котрий залишив тонкий і ліричний „портрет” тогочасного Андріївського узвозу в своїй повісті „День мій суботній”: „Прокидаюсь я щосуботи од сонця й золота, що, здається тече крізь вікно з недавно позолочених хрестів на Андріївській церкві. Я дивлюся на хрести й уявляю собі, куди сягала їхня тінь, коли сонце тільки-но зійшло. А сягала вона, я це недавно бачив, аж на дальні, вкриті молоденькою зеленню придніпровські кручі, на яких з ранку до вечора гасає дітвора з м’ячем: кручі ті найраніше зустрічають весну. Потім тінь усе коротшала, доки не зникала поміж старовинними будинками на Узвозі, тихій вуличці, вимощеній бруківкою, мабуть, ще за руських князів”.
Меморіальні комплекси й особисті речі згаданих митців та вчених, а також професорів Київської Духовної Академії О.І.Булгакової, С.Т.Голубєва, П.П.Кудрявцева, Ф.І.Титова, О.О.Глаголєва, уславлених лікарів Ф.Г.Яновського та Д.В.Попова, всесвітньо відомого письменника М.О.Булгокова та багатьох інших видатних мешканців вулиці є найбільш цінною частиною колекції музею.
Надзвичайний інтерес становить також книжкова колекція Музею Однієї Вулиці. Серед представлених в експозиції книжкових реліквій – стародруки першої половини ХVІІ ст., у тому числі й знаменитий „Требник” митрополита київського Петра Могили, рідкісні видання творів випускників та викладачів Києво=Могилянської Академії, унікальні книжки, авторами яких є „український Вальтер Скотт” Михайло Грабовський та „захисник православ’я” Андрій Муравйов, прижиттєві видання творів Михайла Булгакова і багато іншого.
В експозиції також представлено велику кількість різноманітних предметів декоративно-ужиткового мистецтва, творів живопису та графіки – майже в кожній вітрині, як лейтмотив музею, присутнє зображення Андріївської церкви. Різноманітність предметів старовини, що експонуються в музеї, дозволяє глибоко й образно розкрити тематику музею, зробити наочною його філософію. Адже кредо Музею Однієї Вулиці полягає в тому, аби на конкретному прикладі історії однієї вулиці показати – без жодних ідеологічних вподобань чи антипатій – якомога ширший зріз історії району, міста, країни в цілому через прояви соціальних, психологічних, економічних і політичних аспектів історичного процесу. „Локальність” тематики дає можливість максимально заглибитись у дослідження, заохотити, відвідувачів музею до участі у відтворенні минулого, до своєрідного „психологічного експерименту” – подорожі крізь час за допомогою музейної експозиції. Сприяє цьому й особлива художня концепція Музею Однієї Вулиці, в якому предмети й події різних епох ніби „вставлені” в „раму” естетики стилю модерн, котрий у більшості відвідувачів викликає асоціації з часами їх дідусів та бабусь. В експозиції музею також багато предметів побуту, за допомогою яких створено фрагменти типових інтер’єрів кінця ХІХ – початку ХХ століття. А ще в музеї постійно звучить м’яка музика, яка додає смаку реаліям минулого. Музей Однієї Вулиці також активно займається виставковою діяльністю. У музейному виставкового залі було організовано понад тридцять художніх та історико-документальних виставок. Серед них, наприклад, експозиції, присвячені 120-річчю з дня народження М.О.Волошина та 140-річчю від дня народження А.П.Чехова. Виставки „У Києві на Подолі було колись”, „Мистецьке гроно в химерному замку” були помітним явищем в культурному житті столиці України.
На базі музею Однієї Вулиці регулярно проводиться стажування студентів-істориків та музеєзнавців, колектив музею також постійно надає консультаційну допомогу фахівцям та аматорам з питань місцевої історії. Музей плідно співпрацює з Національним художнім музеєм України, Національним музеєм Т.Г.Шевченка, приватними колекціонерами. Співробітники музею є авторами численних теле- та радіопередач, публікацій на історичні теми в українській періодиці. Найбільш вагомим результатом дослідницької діяльності музею стала перша книга з історії Андріївського узвозу (Дмитрий Шленский, Алексей Браславец. Андреевский спуск. Культурологический путеводитель. Киев: «Амадей». – 1998 г. – 240 с.). Нещодавно вийшов з друку ґрунтовний, щедро ілюстрований путівник Музею Однієї Вулиці (Дмитрий Шленский, Алексей Браславец. Музей Одной Улицы. Путеводитель. Львов – Киев: «Центр Европы», 2002).
1999 року Музей Однієї Вулиці було практично побудовано наново, оскільки ТО «Майстер» переїхало до нового приміщення. Значно розширена експозиція постійно оновлюється, оскільки постійно поповнюється колекція музею. Колектив музею вважає принципово важливим не „ховати” у своїх запасниках нові надходження, а знаходити їм гідне місце в експозиції. Досить давно склався своєрідний „клуб шанувальників музею”, котрі постійно слідкують за новинками в експозиції.
2002 року Музей Однієї вулиці став членом Європейського Музейного Форуму – міжнародної позапартійної організації, що діє під патронатом Ради Європи та покровительством королеви Бельгійської Фабіоли. Щороку, ось уже протягом чверть століття, Форум проводить престижний конкурс на звання „Музей року в Європі”. Київський Музей Однієї Вулиці став першим і, поки що, єдиним українським учасником цього конкурсу. Серед 62-х музеїв-учасників з 23-х європейський країн Музей Однієї Вулиці виборов почесний статус номінанта. У каталозі Форуму, надрукованого за підсумками цьогорічного конкурсу, було зазначено, що „результати, яких вдалося досягти колективу маленького Музею Однієї Вулиці, є надзвичайно сміливими та обнадійливими для України в її сучасному стані”.
Колективу Творчого Об’єднання „Майстер” довелось торувати свою власну стежку в музейній справі. Організаційні засади його діяльності і ставлення до суті справи були відмінними від загальноприйнятих. Основний принцип музею полягає в об’єктивному слідуванні за реальністю. Жодних купюр з історичного процесу, жодних вподобань чи антипатій – ідеологічних, національних, культурних тощо. Музей Однієї Вулиці пропонує історію конкретну, вкрай суб’єктивну, майже інтимну, - історію як суму вболівань, прагнень, надій, надбань та втрат конкретних людей. І так само, як люди з різним статком, культурним рівнем або ідеологічними засадами були сусідами на Андріївському узвозі, вони поруч і в музейній експозиції. І так само, як у реальному житті дрібниці неможливо відокремити від важливих й значущих думок і подій, в експозиції Музею Однієї Вулиці рідкісні книжкові видання, унікальні документи, фотографії, картини подано поруч з повсякденними побутовими предметами, котрі ще можна побачити у домівках корінних киян. Головне, чого прагнуть люди, які створили й утримують Музей Однієї Вулиці – створити атмосферу, котра поєднала б минуле й сучасне, примирила з негараздами, навчила кращого, заспокоїла, щоб, повертаючись у сучасність із затишного помешкання музею, кожен міг сказати: „Цей світ - мій”.
Додаток 6
Зразок оформлення опису експозиції
студентки-магістранки Денисової А.В.
Експозиція педагогічного музею
„Києво-Моглилянська академія”
Протягом усієї історії український народ не мав іншої інституції, яка б справила більший вплив на розвиток його освіти, науки, культури ніж Києво- Могилянська академія. Упродовж віків вона була виразником і носієм специфічних рис духовності українського народу, могутнім чинником формування його самосвідомості, джерелом ідей боротьби за батьківську віру і національну свободу. Для українців вона завжди буде національною святинею, не меншою, ніж Падуя чи Болонья для італійців, Оксфорд для англійців, Сорбона для французів, Карловий університет для чехів, Ягеллонський - для поляків.
Ще до виникнення Києво - Могилянськой колегії, згодом Академії, на землях, населених українцями, вже існували школи вищого типу, засновані переважно домініканами та ієзуїтами. З книги Антуана Жобера "Лютер і Могила" (Париж, 1874) дізнаємось, що в кінці ХVІ - на початку ХVІІ ст. в Україні існувало близько десяти таких колегій. А генуезці заснували свою колегію у Києві ще століттям раніше. Всі ці заклади не могли не підносити і не поширювати серед місцевого населення ідеї значення освіти і науки в суспільному житті. Але через конфесійно-культурну відмінність і відчуженість від духовних традицій життя українського народу, ці ідеї не могли тут глибоко вкорінитися. Попри всю їх привабливість, вони слугували справі покатоличення та полонізації української молоді, відривали її від мови, віри, звичаїв, духовних і моральних традицій власного народу, вели до втрати нею національної ідентичності. Прилучення до униіверсалій європейскої культури здійснювалося у цих колегіях не через органічне поєднання загальнолюдського і національного, а через відторгнення від вітчизняної основи. Тому українські інтелектуали шукали шляхів до піднесення рівня власної освіти і використання нею здобутків в галузі науки і культури інших народів.
Києво - Могилянська академія була першим вищим навчальним закладом, що відповідав запитам і потребам духовного життя українського народу в період радикальних світоглядних і суспільно - політичних змін, народно - визвольної боротьби, формування національної церкви і держави.
Виникненню Києво - Могилянської Академії передував культурно - національний рух, що в умовах посиленого наступу на соціальні і духовні інтереси українців, який чинився правлячими колами Речі Посполитої, швидко набрав характерних особливостей. Свідомі громадяни, світські й духовні, інтелігенція і козацтво об'єдналися до справи захисту духовних та національних інтересів України. Найголовнішим завданням вони вважали виховання громадян, гідних своєї історії і відповідальних за майбутнє вітчизни. Поступово центром духовного життя стає Київ. Ось чому до Києва потягнулись культурно - освітні діячі за різних земель України, особливо з тих, де польсько - католицький гніт ставав нестерпним.
Серед них були письменники, поети, педагоги, перекладачі, вчені, богослови, книговидавці, гравери, художники. Це Захарія Копистеньский, письменник, автор історичного твору "Полинодія" (1622), Памва Беринда - лінгвіст, гравер, енциклопедист, автор "Лексикону славеноросського"(1627), удостоєний у Києві титула "архитипографа церкви Руської", Тарасій Земка, письменник, знавець мов, редактор, Лаврентій Зизаній, автор підручників для шкіл, педагог, Кирило Дорофейович, Олександр Митура, Тарасій Вербицький, Андрій Ніколаєвич та ін.
Просвітники гуртувались навколо друкарні Києво - Печерського монастиря під покровом його архимандрита Єлисея Плетенецького.
Діяльність вченого гуртка справляла помітний вплив на патріотичні почуття громадян, на їх бажання прислужитися загальним інтересам. До них належала й знатна киянка із шляхетського роду Волині Галшка Гулевичівна. 15 жовтня 1615р. вона вписала до Київських магістрацьких книг дарчу, за якою свій дім з землею і "всіма до нього належностями" дарувала під фундування монастиря й школи для дітей "народу руського, православного... А щоб тая фундацій скуток свій брала, - писала Гулевичівна, - то зараз... в той двір... школу впровадила й впроваджаю". Таким чином, 15 жовтня 1615р. розпочала свою діяльність школа, яка ввійшла в історію як Київська братська школа, родоначальниця Києво - Могилянської академії.
Коли Галшка Гулевичівна дарувала свою землю на школу й монастир, то саме цим вона підтримала Киівське братство, яке на той час формувалося у Києві, але не маючи пристанища, ще не заявило про себе. Тепер Київське братство мало свою землю, юридичну адресу. Братству під його опіку і передавалася заснована Галшкою школа. Варто підкреслити, що вчені Лаврського гуртка також вступили до братства, що мало неабияку вагу у встановленні і розвитку Київської братськой школи. За дарчим записом Гулевичівни, на дарованій нею землі фундувалася не лише школа, а й монастир. То була також традицій українских братств: вони гуртувалися біля монастирів, або створювали їх з метою підтримки шкіл, їх учителів і неймущих учнів, друкарень. Таким став і Братський Богоявленьский учительний монастир у Києві, історія тісно пов'язана з історією КМА. Першу церкву - Богоявленську з приділом Благовіщення збудував у ньому гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний.
У 1639р. на місці старої, дерев'ної церкви гетьман Іван Мазепа звів нову кам'яну в козацькому бароковому стилі. Вона стала окрасою всього Києва, провідним архітектурним центром Подола. На жаль, 1934 р. Богоявленьский храм був зруйнований радянською владою, яка завзято боролася з традиційною духовнісю українського народу.
Велику підтримку Братська школа отримала від гетьмана Війська Запорізького Петра Конашевича-Сагайдачного. Він був не лише талановитим полководцем, але й мудрим політиком, добре розумів значення національної освіти й виховання. Існують відомості, що вже в Острозькій школі, вихованцем которої був Сагайдачний, він цікавився справами захисту вітчизни й правосланої релігії від утиску чужинців. У 1620р. гетьман Сагайдачний вступає до Киівського братства "зі всім Войськом". Таким чином, Братство й школа отримують могутній захист, а козацтво стає силою, що підтримує загальнонародні інтереси, зокрема конче необхідну для становлення українськой державності науку і освіту.
Окрім того, як член Братства й опікун Києво - Братського училищного монастиря Сагайдачний підтримував їх матеріально. А помираючи в Києві від ран, заподіяних йому в Хотинській битві, Сагайдачний майже все майно й гроші заповів Київській, а також Львівській і Луцькій школам "на науку і виховання бакалаврів учених... дітям християнським... за чим би наука тривати могла вічнії і потомні часи".
Варто згадати й перших ректорів. Посада ректора з'явилася з самого початку заснування школи. Перші її ректори були відомі своєю вченістю в усьому освіченому слов'янському світі. У 1615 – 1619 р.р. ректорував Іов (в миру - Іван Матвійович) Борецький, родом із села Бірча (Галичина), навчався в Острозькій, потім у Краківській і Замоській академіях, викладав у Львівській братьській школі, був її ректором. З його ім'ям пов'язаний цілий період у просвітницькому русі Украіни. Був гарячим прихильником поширення освіти серед народу. З 1619р. Борецький - настоятель Михайлівського Золотоверхого монастиря, у 1620р. обраний митрополитом Київським. Для швидкого розвитку Киівської братської школи були спрятливі умови. Виникла вона в Києві, де зібрались інтелектуальні сили з усієї Украіни. Мала підтримку Війська Запорізького. А ще - досвід своїх попередниць - братських шкіл, особливо Львівської і Луцької, від яких запозичила Шкільний статут, підручник та освічених учителів. А також - Острозької школи, цього великого і впливового культурного й освітнього осередку. Острозька школа - це перша спроба створення школи вищого типу. З Острога вийшло багато визначних учених, громадських та політичних діячів, зокрема, Іван Борецький, Милетій Смотрицький, гетьман Петро Сагайдачний, брати Дем'ян та Северин Наливайки. Першим її ректором був Герасим Смотрицький. Одночасно він був перекладачем і, разом з іншими ученими, упорядником знаменитої "Острозької Біблії" - першого повного видання Біблії слов'янською мовою, яка вийшла в світ 1581р. Її примірники за честь вважали мати бібліотеки Оксфорда, Рима й інших країн.
Діяльність Петра Могили протікала в часи загострення соціальних, національних і релігійних відносин в Україні. Гарячі голови, проймаючись народним болем і шукаючи волю, йшли на Січ. Помірковані, захищаючи свої станові інтереси, увірувавши "вищість" польської культури й католицької релігії, приставали вони до унії проголошеноі 1596 р. або католичились.
Але все більше і більше діячів, що вболівали долею України, вихід із становища вбачали у її культурно - національному відродженні. На цей шлях стає і Петро Могила й до кінця свого земного життя віддано служить Україні й православ'ю. Свої зусилля він спрямовує на реформування національної освіти та православної церкви, на піднесення свідомості і гідності народу, прилучення Украіни до складу вільних Європейських держав. Двадцять років він керує видавничею діяльністю Лаврської друкарні, редагує й пише українською та церковно-слов'янською мовами книги. Повертає захоплені уніатами і реставрує правослані храми: Софійський собор, церкву Спаса на Берестові (де зберігається фресковий портрет Петра Могили), Михайлівську церкву у Видубичах, церкву в Луцьку, Куп'яничах. Ним була "викопана із темряви підземної і відкрита денному світлу" Десятинна церква Великого князя Володимира. Могила налагодив культурні зв'язки з Росією, Білорусією, Молдовою й Волощиною. Допомагав цим країнам вченими, заснував друкарні й школи.
Але найбільшою турботою Могили була Колегія. Іван Франко зазначав: "Головна справа його життя - заснування Києво - Могилянської колегії, яка повинна була стати забралом православ'я і південноруської (тобто української) національності, користуючись тією зброєю, якою вівся на них наступ ворога - наукою і просвітництвом".
Колегія, якою опікувався Петро Могила, залишалася національною школою, угрунтованою на давніх культурних й освітніх традиціях. У ній вивчались церковно-слов'янська й руська (книжна українська) мови, вітчизняна історія, студенти виховувались у глибокому православному благочесті. До Колегії приймали дітей усіх станів.
Але Петро Могила зумів перетворити Колегію на заклад європейського типу. Тут вивчався курс наук, властивий для західно-європейських університетів, впроваджувалися досягнення світової історії, літератури, поезії, філософії. Засобом до опанування вищих наук була латинська мова, вивчалися також грецька й польська мови. Професорів для викладання у Колегії Могила навчав у закордонних університетах. Незабаром Колегія вже сама готувала викладачів, державних діячів, високоосвічених богословів.
Петро Могила забзпечував викладачів та неймущих студентів засобами для життя і навчання, збудував першу бурсу, нове кам'яне приміщеня під школу, яка є й сьогодні на території Києво - Могилянської академії (відома під назвою Трапезна або Святодухівська церка). Помираючи, Могила заповідає Колегії великі кошти й найбільшу свою цінність - бібліотеку (2131 книгу), а також - будинки й дворові місця на Подолі, половину худоби й інвентаря з свого хутора Непологи, хутір Позняківщину, села Гнідин, Проців і Рівне, більше 80 000 золотих, срібний родинний посуд, свій митрополичий одяг, мирту і хрест, прикрашений сімейним дорогоцінним камінням і, навіть, тканини - адамаск і камку - на одяг студентам тощо. І на останок Могила "слізно" просив берегти Колегію, "єдине його надбання". На честь Петра Могили Колегія стала іменуватися Києво-Могилянською академією. Єдине, чого не встиг Могила - це добитися для Колегії офиційного статусу вищої школи. Але учні його продовжили розпочату ним справу. 1658 року гетьман Іван Виговський, вихованець Колегії, підписав з Польщею Гадяцький трактат, за яким Україна, як Князівсво Руське, ставала разом з Литвою й Польщею членом федеративної Речі Посполитої. Їй надавались широкі права, в тому числі - свобода віросповідання та статус вищої школи для Колегії - тобто статус Академії. Договір був ратифікований Польським Сеймом у квітні 1659р. Таким чином, Києво-Могилянська академія була першим в Східній Європі православним вищим навчальним закладом, офіційно удостоєним цього звання.
Але треба зазначити, що й беститульну Колегію сучасники ще з 30-х років ХVІІ cт. визнавали Академією. Ось лише кілька прикладів. Перебуваючи на початку 30-х років ХVІІ cт. у Києві, французький інженер і картограф Гійом Левасар де Боплан записав, а потім помістив у своїй книзі "Київ" слова: "У Києві, на Подолі, при Братській церкві міститься Університет, або Академія". І ще одне свідчення західноєвропейського історика Жан-Бенуа Шерера, який досліджував історію запорізького козацтва. Розповідаючи про захоронення Сагайдачного на території Академії, він пише: "Під академією тут слід розуміти те, що ми звичайно називаємо університетом. Киівський університет аж до часів Петра I був лише один як в Малоросії, так і у Великоросії. Його заснування сягає давно минулого часу".
Одним з привілеїв вищих навчальних закладів Європи у ті часи було право відкривати підлеглі їм шклои. Саме так діє Петро Могила: він відкриває свої "училищні колонії": колегії в Кремінці (1638р.) й Гощі (1639р.), а також в Яссах (1636р.).
У нових політичних умовах, коли Україна вступила в союзні відносини З Росією, Академія, при підтримці гетьмана Івана Мазепи й митрополита Варлаама Ясинського, посилає до Москви своїх послів на чолі з ректором Йосафом Кроковським з метою отримати підтвердження свого матеріального та правового статусу. Повертається ректор з царською грамотою, якою підтверджуєтья попередня грамота від 1694 р., тобто - всі володіння Академії, а також її статус вищого навчального закладу: "Академии их Киево-Могилянской, что от прежнего своего основания имеет равные привилегии, как обыкновенно иные Академии во всех государствах иноземческих, право свободы иметь подтверждается".
Києво - Могилянська академія довгий час була єдиним вищим загальноосвітнім всестановим навчальним закладом України, Східної Європи, всього православного світу. Заснованна на принципах гуманізму і просвітництва Академія поширювала освіту, знання. Її вихованці відкривали школи, фундували бібліотеки, сприяли розвитку культури, мистецтва, літератури, музики, театру. Академічні наставники і професори свято вірили в те, що освічений розум справляє благотворний вплив на характер і вчинки людини, долю суспільства.
Повний курс навчаня в Києво - Могилянській академії тривав 12 років. Але, зважаючи на те, що вона була вищою школою, студенти мали право вчитися в ній стільки, скільки бажали без вікового обмеження. Студентів і початкових, і середніх, і старших класів (курсів) ніколи не карали і не відчисляли за те, що вони не вивчили уроків, не підготувались до диспуту чи взагалі не можуть опанувати належний матеріал, бо причиною цьому могли бути і хвороба, і голод, і холод, нестача одягу, підручників і т. ін. Більше того, всім надавалась можливість при бажанні залишатися на другий чи навіть на третій рік у тому ж класі "підтверджувати навчання".
Усього в академії було 8 так званих ординарних класів, але кількість предметів сягала до 30 і більше. У перших чотирьох класах Академії - фарі, інфимі, граматиці й синтаксимі, що були по суті підготовчими, вивчались мови: церковно - слов'янська, грецька, руська (українська), латинь і польська, а також арифметика, геометрія, нотний спів і катехизис. Знання класичних мов - грецької та латинської - було не лише ознакою освіченої людини того часу, але й відкривало їй шлях до пізнання античної культурної спадщини й сучасної європейської літератури і науки. Латинь була мовою науковців, письменників, поетів, судової справи, міжнародного спілкування. Викладання в університетах Європи велось латинською мовою. Всі вищі науки, починаючи з поетики, в Києво – Могилянській академії також викладались латинською мовою.
Ще у 1649 р. Єрусалимський патріарх паїсій, відвідавши Київську колегію, писав, що вона має вчителів "виского мистецтва", які навчають гречну молодь "слов'янській мові, як властивій і латинській як, необхідній..."
Руська або українська літературна (книжна) мова з часом завойовує усе більший простір в Академії і в суспільстві. Нею писали твори, вірші, наукові, художні й політичні трактати, літописи, листи, судові акти, гетьманські універсали, укладали проповіді й повчання.
Згодом в Академії зростає інтерес до європейських мов. З 1738 р. до навчального курсу вводиться німецька, а з 1753 р. - французька мова. З середини ХVІІІ ст. вивчається російська мова, а також староєврейська. Остання - з метою поглибленого вивчення християньських першоджерел.
Відомо, що починаючи від Петра I, ведеться наступ на українську мову, на її знищення. Приймається ряд заходів, "дабы народ малоросийский не почитал себя отличным от великоросийского", в тому числі закони про заборону друку (з1720р.), а потім - і викладання українською мовою. Академії спочатку "рекомендується" перейти на російську мову, а з 1784р. - суворо забороняється читати лекції "сільським діалектом" (тобто українською мовою), а лише російською і обов'язково "с соблюдением выговора, который соблюдается в Великороссии". Незважаючи на заходи російського царизму щодо русифікації Академії, як і всієї України, українська літературна мова, у розвиток якої внесла свій вклад і Академія, у повній красі зазвучала в творах І.Котляревського, Т.Шевченка та інших українських поетів і письменників.
Вивчалися в Академії поетика - мистецтво складати вірші, а також риторика - цариця мистецтв, вміння красиво і вірно висловлювати думку. Поетика й риторика були найулюбленішими предметами студентів. Особливо студенти цікавились такими видами поезії, які мали практичне застосування. Це канти й елегії, які можна було присвятити поважним людям, проголосити їх на громадських, церковних, академічних святах. Не менш популярними були й промови - поздоровчі, вітальні, прощальні, іменинні, весільні, а також - на випадок народження чи смерті, перемоги, судового акту, церковного свята та ін. Студенти красномовці завжди були бажаними гостями на різних урочистостях, за що отримували щиру вдячність й матеріальну винагороду.
В Академії складаються свої традиції: поетичні змагання - читання віршів різних епох, різними мовами, у тому числі й власних, викладачами і студентами, увінчання вправних віршотворців лавровими вінками з присвоєнням звання "лавроносного поета" (лауреата). Жодне академічне свято, жодна знаменита подія в Академії чи місті не відбувалася без участі поетів. Дні янгола ректора, префекта, професора, дні свят, особливо Різдва і Великодня, відвідини митрополита, чи інших почесних гостей, вибори до студенського товариства (конгрегації), походи за місто - усе це було благодатною нагодою для віршування, для виявлення молодих талантів, справжнім святом для студентів і всіх киян.
Любов'ю до поетичного слова, яка прищеплювалась студентам Київської академії, ми завдячуємо тому, що маємо сьогодні безцінне "Слово о полку Ігоревім". У рукописі, зробленому із списку ХVІ ст., "Слово..." зберігалося у бібліотеці вихованця академії Івана (Іола) Биковського. Як і багато інших могилянців, він був викликаний до Росії, працював у Шляхетському Кадетському корпусі, згодом став архимандритом Спасо- Ярославського монастиря і ректором Ярославської семінарії. І всюди з Биковським була його бібліотека, якою він люб'язно дозволяв користуватися всім книголюбам. Так, "Слово..." опинилося в руках доброго знаймого архимандрита оберпрокурора Синоду О.Мусіна - Пушкіна. Подальша доля його невідома.
У Києво - Могилянській академії зародився і став професійним театр. У народі ж особливо великою популярністю користувалися вертеп, інтермедія. Студенти самі готували інтермедії, драми, розучували канти й пісні, виготовляли все необхідне для вертепа. На ярмарках, у селах - біля церков, на майданах, на цвинтарях - студенти розігрували свої дійства. Слухачі й глядачі з радістю й захопленням сприймали нехитру студентську музу, щедро винагороджуючи "тружеників науки".
Києво - Могилянська академія була центром філософської думки в Україні. особливе місце серед філософів у Києво - Могилянській академії належало професору І.Гізелю, Й.Конановичу-Горбацькому, С.Яворському, Ф.Прокоповичу. А Феофан Прокопович започаткував в Академії (і в усій тодішній Російській імперії), вищу математику.
У другій половині ХVІІІст. були відкриті спеціальні класи чистої математики, де викладались алгебра і геометрія, змішана математика, механіка, гідростатика, гідравліка, оптика, тригонометрія, астрономія, гідрогорафія, математична хронологія, цивільна й військова архітектура. Відомим викладачем математики був професор Іреней Фальковський.
Прикладом отримання добрих знань з архітектури може служити діяльність визначного випускника Академії Івана Григоровича-Барського, киянина, архітектора і будівничого, якому в Києві належать більше 30 споруд. Серед них ротонда "Самсон", церкви Миколи Набережного, Покровська, Надбрамна у Кирилівському монастирі.
В Академії започатковуються природничі науки - астрономія, біологія, мінералогія, зоологія та інші, які поступово відділяються від філософії.
Лише у 1802р. був вперше відкритий медичний клас, але природничі знання, які давала Академія, вивчення творів Авіцени, Везалії, Бекона, Гіпократа, а також чудове знання латині часто були вирішальним у виборі шляху випускниками Академії. Вони йшли навчатися до медичних закладів Європи. А з другої половини ХVІІІ ст. й до Госпітальних шкіл Росії.
У Києво - Могилянській академії освіту здобували такі відомі медики: основоположник акушеоства, ботаніки й фізіотерапії Нестор Максимович Амбодик; Іван Полетика, професор Кельнської Академії, головний лікар Петербурзького генерального госпіталю; Данило Самойлович, який довів можливість протичумового щеплення, почесний член 12 зарубіжних академій; основоположник російської анатомічної школи Павло Згурський. Випускником Академії був Петро Чайка, який працював згодом штаб - лікарем у В'ятці (Рочії) - дід знаменитого композитора П.І.Чайковського.
У Києво - Могилянській академії формувалась історична наука. Досить згадати, що літописці Роман Ракушка Романовський (Самовидець), Самійло Величко, Григорій Грабянка навчались в Академії. Їх "козацькі літописи" є праобразом сучасних історичних праць. КМА дала й таких відомих істориків як Петро Симоновський, автор "Краткого описания о козацком малороссийском народе", Василь Рубан, який видав "Краткую летопись Малой России", з додатком "Землеописание Малой России"(1777р.); Микола Бантиш-Каменський - вчений, історіограф, управитель московського державного архіву, дійсний член Товариства історії і старожитностей; Максим Берлинський - археолог та історіограф Києва.
В Академії студентів навчали різним прийомам малювання, графіки й живопису. Саме тут складається одна з найбільших художніх та граверних шкіл в Україні. Визначними граверами України, які навчались в Академії, були Іван Митура, Іван Щирський, Леонтій Тарасевич, Григорій Левицький, широковідомі малюнки братів Івана та Василя Григоровичів-Барських. Упродовж всього мандрівного життя Василь Григорович-Барський вів "Записки", які щедро ілюстрував. Повернувшись у 1747р., був запрошений викладачем грецької мови до Академії, але невдовзі помер і був захоронений на території Києво-Могиляньскої Академії.
Серед вихованців Академії були й визначні іконописці, творці монументального і портретного живопису. Худодня школа Києва впливала на весь православний світ від Москви до Балканських країн (за визначенням мистецствознавця Павла Білецького).
Неабиякого розвитку в академії досягло музичне мистецтво. З середини ХVІІ cт. в академії існує хорова школа. Хори акадмічний та Братського монастиря нараховували часом до 300 і більше чоловік. Обидва залишалися незмінними, кращими серед усіх київських хорів, змагання яких відбувалося щороку на Контрактовій площі Подолу. Музика органічно впліталась у академічне життя. Студентський хор і оркестр обов'язково запрошувались на травневі рекреації й літні гуляння, які відбувалися на Борщагівці, Шулявці, Глибочці, біля Кирилівського монастиря, а зимою - в трапезній Братського монастиря й великому диспутному залі. Усі урочистості - зустріч гостей, релігійні свята, іменини ректора й професорів, день поминання Петра Могили, диспути - все супроводжувалось музикою і хоровим співом. Численні пісні й канти створені в Академії, йшли в світ, їх розносили студенти, які відправлялись на вакації, або просто просити у добрих людей милостині. Академія дала багатьох професійних композиторів. Найбільш талановитими серед них були Максим Березовський (1745 - 1777р.р.) й Артем Ведель (1767 - 1808р.р.), музичний геній яких до теперішнього часу хвилює серця.
Унікальною була книгозбірня Киїівської академії, яка формувалась протягом двох віків. Закладена вона була, очевидно, ще у Братській школі. П.Могила передав Колегії всю свою бібліотеку - 2131 вітчизняних і зарубіжних видання. Так склалася традиція дарувати Академії книги. Бібліотека поповнювалась також за рахунок закупок, надходжень від українських друкарень. Там були книги видавництва Росії, України, Білорусії, Амстердама, Гамбурга, Галле та ін. Крім друкованих книг, у бібліотеці зберігались численні рукописи - хроніки, літописи, спогади, щоденники, а також лекції професорів, конспекти студентів, документи минулих віків і поточна документація, значне місце займали передплатні видання.
Києво - Могилянська академія була всестановим закладом. За статутом Академії, в ній мали право навчатися всі бажаючі. Там навчались діти української аристократії, козацької старшини, козаків, міщан, священників і селян. Із започаткуванням Академії уже не в закордонні університети, а до Києва направляли своїх дітей відомі українськї сім’ї.
Вихованцями Києво - Могилянської академії були майбутні гетьмани Юрій Хмельницький, Іван Виговський, Петро Дорошенко, Павло Тетеря, Іван Брюховецький, Іван Мазепа, Пилип Орлик, Данило Апостол, Іван Скоропадський, наказний гетьман Павло Полуботок. В Академії формувалась генерація козацьких старшин, кадри провідної української верстви, в їх числі - писарі, судді, осавули, полковники, сотники, військові канцеляристи, а також - правники, дипломати, перекладачі. Це були освічені державці, світські діячі, значення й роль яких особливо піднялись за часів гетьмування Івана Мазепи.
Києво-Могилянська академія дала чимало освічених ієрархів - єпископів, митрополитів, архимандритів, духовних письменників. Серед них були й такі, що своїм праведним життям, духовністю, високим християнським благочестям, щиросердністю, просвітницькими справами заслугували на визнання їх по смерті Святими Православної церкви. Це Дмитро (Туптало), митрополит Ростовський; Іван (Максимович), митрополит Тобольський; Інокентій (Кульчицький), єпископ Іркутський; Іоасаф (Горленко), єпископ Білгородський; Феодосій (Углицький), архиєпископ Чернігівський; Петро (Могила), митрополит Київський.
Києво - Могилянська академія була першим вищим навчальним закладом і довгий час єдиним для всієї східної Православної Європи. Уже в 40-х рр. ХVІІ cт. в Академії навчається молодь з різних міст Росії, навіть з таких віддалених, як Чебоксари, Царицин, Тобольськ, Арзамас. Серед росіян, що закінчили Академію в ХVІІст., були Порфирій Зеркальников, який виконував дипломатичні доручення царя під час Визвольної війни, потім співробітничав з Є.Славинецьким у Москві, Каріон Істомін, автор першого ілюстрованого російського "Букваря" й "Малої граматики", Конон Зотов, відомий військовий діяч, автор першої російської книги по техніці корабельного управління; Б.Шереметьєв, сподвижник Петра I, та ін. Їх відношення до Академії висловив П. Зеркальников, який від’їжджаючи до Москви подарував свій будинок Академії "в ознаменование любви своей, за восприятие премудрости на том месте святом Киево-Могилянском".
У першій половині ХVІІ ст. в академії навчались такі відомі згодом діячі російської науки й культури, як К.Щепін, перший російський доктор медицини. Він прибув добровільно допомагати киянам у боротьбі з чумою, Андрій Денисов - основоположник російського документального джерелознавства й палеографії; Михайло Ломоносов, який прийшов до Києва у 1734р., будучи студентом Слов'яно-греко-латинської академії. І хоча його пербування в Києві було недовгим, але, безсумнівно, послужило розвитку таланту майбутнього вченого.
Могилянці були засновниками ряду шкіл у Росії й Білорусі. Це Є.Славинецький - вчений, педагог, письменник, філософ і богослов. Він відкрив у Чудовому монастирі першу в Москві греко-латинську школу; С.Полоцький, просвітитель, вчений, поет, відкрита ним у Спаському монастирі школа стала попередницею Слов'яно-греко - латинської академії.
Культурні зв'язки КМА сягали далеко за межі нашої країни. Іван Франко оцінював КМА як "інституцію значною мірою інтернаціональну, вплив якої простягся далеко за межі України".
В Академію по науку приходили волохи, молдовани, серби, боснійці, чорногорці, болгари, греки і навіть італійці, один з яких - Костянтин Секура - який прибув до Академій з Венеції у 1743р., писав: "Зачувши, що щасливо різними вченнями процвітає Академія, залишив вчення римське... й пустився на глас Академії".
Вчені України не стояли осторонь світової науки і культури. Цьому сприяло навчання акадмічної молоді в університетах Польщі, Італії, Німеччини, Чехії, Нідерландів, Австрії, Англії, Франції, Швеції. Повертаючись, молоді вчені працювали переважно в Академії, а також у деяких інших навчальних закалдах та установах України і Росії.
Такі вчені як С.Тодорський, Г.Бужинський, В.Лащевський, Т.Прокопович підтримували зв'язки з вченими зарубіжних країн, зокрема, університетів Галле і Кенігсберга, Берліна і Бранденбурга, Константинополя. Міжнародні зв’язки українських вчених сприяли збагаченню вітчизняної духовної культури й культури інших народів, у першу чергу слов'янських, та встановленню і зміцненню дружніх відносин між ними. Таким чином з КМА, яка заклала основи вищої освіти в нашій країні, пов'язаний надзвичайно важливий етап у розвитку освіти, науки, філософії, образотворчого мистецтва у формуванні світогляду українського народу. Поширення Академією освіти ідей гуманізму і просвітництва сприяло загальному суспільному прогресові, вихованню в народі почуття людяності, національної гідності, духовності й поваги до інших народів, їх культури, історії.
З другої половини ХVІІ ст., після заснування університетів у Харкові й Москві, Києво-Могилянська академія природно почала втрачати пріоритетне становище єдиної вищої школи, хоча продовжувала гідно підтримувати свої досягнення і традиції. Прихильники Академії роблять непоодинокі спроби перетворити її на університет, тобто відкрити додаткові факультети, зокрема правничий, медичний, математичний. Але, незважаючи на всі прохання й докази необхідності цього акту, добитися згоди й матеріальної підтримки від Катерини ІІ та вінценосних наступників не вдалося. Проводячи ворожу політику щодо України, спрямовану на знищення її бодай будь-яких ознак автономії й історичної пам'яті, позбавляючи її таких демократичних національних надбань як гетьманство, Запорізька Січ, козацький адміністративний устрій, російський царизм знищив і Києво-Могилянську академію - осередок української освіти, культури й ментальності. За розпорядженням уряду, указом Синоду від 14 серпня 1817р. Академію було закрито.
Додаток 7
Список
музеїв міста Києва для варіативного вибору
студентами-магістрантами
1. Національний Києво-Печерський
історико-культурний заповідник
01015 Київ, вул. Січневого повстання, 21
290-46-48
2. Музей історії м. Києва
01024 Київ, вул. Пилипа Орлика, 8
293-24-85
3. Музей культурної спадщини
01015 Київ, вул. Московська, 40-б
290-64-18
4. Літературно-меморiальний
Дата добавления: 2015-07-20; просмотров: 100 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая страница | | | следующая страница ==> |
| ЩОДЕННИК | | | Щоденник |