Основні закони діалектики.

Філософію й науку завжди цікавили найбільш важливі й істотні зв’язки, що характеризують внутрішні особливості об’єктів та явищ. Їх, звичайно, називають закономірними зв’язками чи просто законами. Не можна уявити собі науку, в якій відсутні закони чи принаймні закономірні зв’язки. Ця категорія досягла найвищого рівня розвитку в природничих науках. Саме з їхнього досвіду раціонально виходити при визначенні категорії “закон”.

Закон – це зв’язок, однак не будь-який зв’язок є закон. Закон – це особливий зв’язок. Які ж ці особливості? Виділимо найбільш важливі: регулярність, повторюваність; істотність; усезагальність; предметна сфера; необхідність; відтворюваність; об’єктивність.

Класифікація законів. Найбільш простим, але не настільки визначеним розподілом законів є поділ їх за “обсягом” їхньої предметної сфери на окремі (наприклад, закон Ома) і загальні (наприклад, закон збереження та перетворення енергії)) та всезагальні (або філософські).

Як відзначалося, категорія “закон” виражає особливий тип зв’язків; закони діалектики описують універсальність зв’язків.

Почнемо (як і Гегель) із закону взаємопереходу кількісних та якісних змін. До його категоріального складу входять такі категорії, як “якість”, “кількість” і “міра”. Мовою цих категорій даний закон дозволяє описати, як відбувається розвиток (так би мовити, його “механізми”, тобто, за яких умов він відбувається). Закономірність, уперше чітко виражена Гегелем, полягає в тому, що не будь-яка кількісна зміна призводить до зміни якісної визначеності, а лише така, при якій порушується міра (тобто баланс між кількісною і якісною визначеністю).

Філософська категорія “якість” характеризує цілісність об’єкта (речі), його внутрішні, істотні особливості, а не ступінь його досконалості, ступінь близькості його до ідеалу.

Крім того, варто мати на увазі, що в діалектиці кількісні зміни розглядаються як безупинний процес, а якісні – як дискретний, стрибкоподібний (тому нерідко категоріальний склад даного закону доповнюють категорією “стрибок”).

Коротко сформулюємо розглянуту закономірність (закону діалектики) у вигляді умовного речення (імплікативного висловлення): “Якщо в будь-якому об’єкті, що рухається, його кількісні зміни призводять до порушення міри, то відбувається зміна його якісної визначеності, що є необхідною умовою розвитку”. Проілюструвати цю діалектичну закономірність можна на таких прикладах:

а) еволюція Всесвіту від Великого Вибуху до сучасного його стану як зміни (від простого до складного) якісно своєрідних її фаз (стадій);

б) еволюція біологічних організмів;

в) структурні реформи в економіці;

г) перехід від однієї наукової теорії до іншої, більш досконалої (наприклад, перехід від механіки Ньютона до спеціальної теорії відносності Ейнштейна).

Якщо закон взаємопереходу кількісних та якісних змін виражає “механізм” розвитку, то закон єдності і взаємодії протилежностей виражає його джерело, відповідає на питання: “Чому відбувається розвиток?” Відповідь може бути такою: “Об’єкт, що рухається, розвивається тому, що в ньому існує і розв’язується діалектичне протиріччя. До цього веде нижченаведена послідовність міркувань (через виявлення також категоріального складу цього закону).

Почнемо з категорій тотожності та відмінності. Г. Лейбніцу належить класичне визначення тотожності: “Об’єкт А тотожний об’єкту В, якщо всі властивості і зміни А притаманні В і, навпаки, усі властивості і зміни В притаманні А. У реальній дійсності така ситуація не може бути реалізована: навіть дві елементарні частки не можуть вважатися абсолютно тотожними, оскільки вони є кінцевими об’єктами, то мають різні координати. Отже, тотожність – відносна, вона із собою має відмінності як відношення неоднаковості (за деякими ознаками). Однак відмінності бувають різні, різного ступеня. Граничну відмінність, максимальний її ступінь називають протилежністю. З огляду на положення про загальний зв’язок у світі, можна дійти до висновку, що протилежності якимсь чином співвідносяться одна з одною. Взаємовідношення протилежностей називають протиріччям. При цьому необхідно розрізняти формально-логічні й діалектичні протиріччя.

Третю, відкриту Гегелем закономірність діалектичних зв’язків, називають законом заперечення заперечення. Цей закон має, так би мовити, інтегральний характер, виражає спрямованість процесу розвитку, відповідає на запитання: “Як нове змінює старе?” З цим законом асоціюється і наочна геометрична модель розвитку – зображення розвитку у вигляді спіралі, що розгортається. Категоріальний склад цього закону становлять насамперед категорії “діалектичне заперечення” і “заперечення заперечення”. Як і протиріччя, заперечення може бути, з одного боку, формальним (формально-логічним як одна з логічних операцій – операція заперечення), категоричним, з іншого боку – діалектичним. У свій час Енгельс відзначав, що “в діалектиці заперечувати – не значить просто сказати “ні”, оголосити річ неіснуючою чи зруйнувати її будь-яким способом”, тобто діалектичне заперечення – це заперечення зі збереженням у старому всього того, що сприяє розвитку.

Відзначимо дві найбільш характерні риси діалектичного заперечення: по-перше, воно є умовою і моментом розвитку; по-друге, воно є моментом зв’язку нового зі старим. Перша риса означає, що лише те заперечення, що служить передумовою для виникнення якихось нових, більш високих і досконалих форм, є “позитивне заперечення”. Друга риса означає, що нове як заперечення старого, попереднього, не залишає за собою “пустелю”, не просто знищує його, а, на думку Гегеля, мовби “знімає” його.

Однак те, що діалектичне заперечення дійсно “позитивне заперечення”, ступінь прогресу можна визначити лише за допомогою можливості наступного, другого заперечення. І тому для повного опису розглянутої діалектичної закономірності необхідно врахувати ще одну категорію – “заперечення заперечення” – наступність, що виражає у розвитку другий ступінь діалектичного заперечення. У формальній логіці дана категорія відсутня, тому що послідовне подвійне використання операції заперечення до об’єкта повертає його у вихідний стан.

Дата добавления: 2015-07-26