XI. Таїна Паленке

…Ще будучи у Мехіко, ми з Томом О’Коннелом багато годин провели, бесідуючи про Паленке. Точніше, Том говорив, а я переважно слухав. Старий змальовував загублене місто настільки виразно, що скоро мені почало ввижатися, ніби я вже побував там і бачив усе на власні очі.

– Побачиш, це місце тобі запам’ятається, – любив повторювати Том. – Люди кажуть, від нього струменить особлива енергія.

Раз за разом Том оповідав, що серед руїн часто можна надибати людей, які лежать на траві, заплющивши очі й розкинувши руки врізнобіч, – набираються сили від тої енергії. Одного разу Том навіть натрапив на якусь таємничу секту в одному з древніх напівзруйнованих храмів Паленке. За словами австралійця, їх було чоловік з тридцять, усі в фіолетових одежинах. Вони стояли посеред руїн і справляли свої таємничі обряди. Серед тих людей не було жодного білого, самі нащадки майя.

Том, якому було далеко за п’ятдесят, який обійшов півсвіту, який останні вісім з половиною місяців мандрував не зупиняючись, який як ніхто розумів і бачив наскрізь цей світ, з непередаваним благоговінням говорив про ту таємничу енергію. Під час однієї з наших розмов я прискіпливо глянув на австралійця і запитав:

– А ти сам, Томе, ти справді віриш у ту енергію? Що ти відчув у Паленке?

Том помовчав, а потім тихо‑тихо проказав, зовсім не дивлячись на мене:

– Не знаю… Це зовсім різні речі, коли стоїш там і відчуваєш, і коли потім переказуєш те, що відчував. Я переповідаю тобі, що люди кажуть і що сам бачив. Ти приїдеш туди і сам усе збагнеш. Єдине, що можу сказати напевне, то це те, що мені зовсім не хотілось звідти йти. Я міг годинами сидіти на руїнах Храму Хреста, не відчуваючи ні спраги, ні голоду. Мені чомусь страшенно кортіло там залишитись…

* * *

Сан‑Крістобаль – виняткове місто на моєму шляху. По‑перше, усі туристи включно з самими мексиканцями в один голос вторують, що Сан‑Крістобаль де лас Касас – це найбільш мексиканське місто серед усіх інших мексиканських міст гарячого півдня, своєрідне серце сущої Мексики, а штат Чіапас – найчарівніша, хоч може, трохи дикувата мексиканська губернія. По‑друге, Сан‑Крістобаль – то батьківщина Мігеля, мого бравого друзяки, який нині ніжився десь на середземноморському узбережжі Іспанії. У цьому місті мене чекала уся його рідня, відмінний прийом, можливість відіспатись, відлежатись і відмитись, а також феєричний (за словами мексиканця) тур по джунглях та руїнах майя, про який мала подбати сестра Мігеля.

Тож під час останньої екскурсії до мескалевого заводу я прикупив дубове барильце найкращого мескалю (не йти ж до людей з порожніми руками), чуйно розпрощався з Оахакою (чомусь слабко пригадую цей момент…) і чкурнув на Мігелеву батьківщину.

До Сан‑Крістобаля я добувся без пригод. Навіть якщо якісь і підвернулися на зміїстому серпантину серед зелених хащ, я однаково їх проспав, згорнувшись калачиком на вузенькому кріслі.

Пом’ятий, голодний і заспаний я вивалився з автобуса на перон перед зовсім крихітною, трохи більшою від приватного будиночка автостанцією. Годинникова стрілка щойно встромилась у сріблясту сімку на циферблаті; простір над головою обліплював цупкий ранковий туман. Якщо ви пам’ятаєте, то з «теплих» речей я брав лише тонюсіньку сорочку з короткими рукавами, оскільки розраховував, що у Мексиці, та ще й на півдні, та ще й у розпал літа усюди буде надміру спекотно. А проте у Сан‑Крістобалі, який розкинувся на нагір’ях Чіапасу на висоті цілих 2100 метрів над рівнем моря, мене чекало гірке і кусюче розчарування. Не встиг я висковзнути з автобусного черева, як крижаний проймаючий вітер погнав мене копняками до автостанції. Термометр, який так доречно приклепали до одного зі стовпів, у розпал літа, на самому півдні Мексики, показував, зараза, аж 9C. Цокочучи зубами, я забрав багаж і мерщій заховався у приміщенні станції.

Я почувався справжнім волоцюгою, коли в станційному туалеті ретельно начищав собі зуби, обмивав мармизу і натирав милом залежалий торс, – щоправда, інших варіантів у мене не було, позаяк з’являтися перед очі Мігелевого сімейства у такій покошланій і напіврозібраній конфігурації, в якій я прибув з Оахаки після чергової (дай, Боже, щоб останньої!) мескалевої пиятики, мені зовсім не кортіло. Крім того, я розсудив, що приплентатися до них додому з самого рання було б кричущим свинством і варварською невихованістю, а я найменше хотів, щоби після мене славна сімейка мого друзяки почала думати, ніби Україну заселяють нетесані троглодити. Тому причепурившись, наскільки це було можливо у тісній вбиральні, я всівся мов той формений волоцюга, заклавши під себе ноги, на одній із лавок автостанції. І став чекати.

Тим часом сонце, мовби зітканою зі своїх променів мітлою порозшарпувало молочні клубні імли й позаганяло їх далеко в гори. Температура прудко полізла угору.

Рівно о дев’ятій я розім’яв задублі кінцівки і неквапом почвалав до помешкання Ани Марії Камерас, бабці Мігеля (хлоп’яга казав мені, що це місце, де протягом дня збирається уся родина). Сан‑Крістобаль – зовсім невелике містечко, тому я без зусиль зумів розшукати потрібну мені вулицю на карті і пробрався на неї поміж одноповерховими приземистими cuadras. Звідусіль мене оточували куці вулички зі строго одностороннім рухом, бруковані та неширокі, вздовж яких височіли нерозривні полотнища різноколірних стін, на яких то тут то там вигулькували ворота до патіо або заґратовані вітрини простеньких крамниць.

Нарешті я віднайшов потрібну браму, праворуч від якої теліпалась замурзана табличка з назвою вулиці – Calle Flavio A. Paniagua, а зліва виднівся надряпаний номер будинку – 12. Я зібрався з духом і постукав.

Мені відчинила немолода, але усміхнена прислужниця характерної індіанської зовнішності, обтягнута ошатним білим фартушком.

– Buenos días, señor! Que quiere[101]?

– Буенос, буенос, – відказую, після чого ніби пароль бурмочу давно заготовану іспанську фразу, щоб якось себе ідентифікувати: – Сой ун аміґо де Міґель[102], ‑ і дивлюсь, чи розібрала.

– А‑а‑а, – протягнула наймичка, після чого, не перестаючи посміхатись, впустила мене всередину і провела до вітальні. ‑ Espere un momentito, señor [103]!

Господа у Мігелевих баби та діда виявилась чималенькою, хоч і дуже старою. Я всівся до крісла за розлогим дубовим столом і став чекати. За хвилину до мене спустилась бабуся Мігеля – на вигляд владна і строга жіночка з дуже коротким кучеристим волоссям, геть посріблена сивиною. Забачивши мене, вона скинула показну личину строгості і радо‑радо обкотила мене цілим водоспадом слів, з яких я зрозумів лише три: «Miguel», «amigo» і «encantada[104]».

Нарешті я трохи остудив її ораторський запал, пробурмотівши:

– Но еспаньйол, сеньйора…

Ана Марія Камерас ошаліло, аж перелякано витріщилася на мене. «От лихо, Мігель, схоже, не попередив», – хутко зметикнув я. Відтак стара сеньйора залопотіла ще швидше і експресивніше, щоправда, звертаючись уже більше до стін і зображень святих, що висіли на них, обурено розмахуючи зморшкуватими руками. Мігель казав мені, що його сестра чудово справляється з англійською, одначе поки що ніякої сестри я не бачив і почувався трохи ні в сих ні в тих…

Але хай там як, мушу віддати бабусі належне: прийняла вона мене, мовби заморського принца. Спочатку за її наказом служниця провела мене у ванну і дала два неосяжних махрових рушники та різні миючі причандали, щоб я побанився з дороги. Після купання стара сеньйора припросила до столу і нагодувала смачнючим сніданком, який лиш трохи поступався вечерям у «La Villada Inn Hostal». А потім з’явився Мігелів дідуньо – Авраам Пенагос. Уже в літах і весь зіщулений, однак ще вельми бойовий та затятий, він браво причовгав на кухню і вмостився напроти мене. Вигляд він мав такий, наче не боявся нічого і нікого на світі, окрім своєї Ани Марії.

Замшілий дідок упирався і до останнього не хотів визнавати, що я не розумію іспанської. Весь час, поки я жував, Авраам Пенагос невідь‑що торочив та розказував мені, раз‑по‑раз перериваючись і щось співчутливо перепитуючи. Скоро я остаточно впевнився, що дідуньо навіть не припускає думки, що хтось з іншої частини планети може не знати castellano[105], тож просто кивав у відповідь, на що дідуган зраділо стрясав старечою головою і знову брався за нескінченну оповідку. Мабуть, таки щось вельми цікаве подейкував… Принаймні, я так припускаю.

Після сніданку Ана Марія Камерас спромоглася на мигах втовкмачити мені, що мама та сестра Мігеля з’являться не раніше другої, і що до цього часу я можу поблукати містом. Я подякував їй, справедливо зметикнувши, що це таки краще, ніж сидіти і слухати безкінечні Авраамові історії. Тож я покинув наплічника, надяг на плечі сорочку, яка зігрівала хіба що мою душу, сховав у кишеню клапоть карти і подався досліджувати чергове мексиканське Зокало.

Центральна площа Сан‑Крістобалю розташовувалась усього за два квартали від будинку Мігелевої бабусі. Не буду навіть ту площу описувати – перегорніть кілька сторінок назад і почитайте опис першого‑ліпшого Зокало.

Спочатку я надумав потинятися околицями, але щойно наткнувшись на Зокало, відчув, що кілька фінальних склянок вчорашнього мескалю були зайвими, і що проведена у напівлежачому стані ніч далася взнаки. Гидотна млявість розтеклася м’язами, тож я хіба спромігся дочалапати до найближчої лави на еспланаді й простертися у тіні дерев.

До другої пополудні зоставалося більше трьох годин. Кришталеве гірське повітря швидко прогрівалось практично прямовисними променями. Температура різко зросла, мене непомітно розморило. Я кволо розлігся на лаві, ліниво проводжаючи очима незнайомих людей, котрі белькотіли поміж себе невідомою, геть не схожою на іспанську говіркою, і мізкував про те, у яку все‑таки бісівську далечінь мене, українця, занесло.

Десь із годину я отак медитував, клюкаючи носом, поки раптом на протилежний кінець моєї лави примостилися два молодих мексиканця. Вони щось ліниво варнякали, вряди‑годи з цікавістю зиркаючи у мій бік. Нарешті один з них присунувся ближче до мене і обізвався:

– Кхе… кхе… Привіт! Ти звідкіля будеш?

Я настільки різнився від місцевих жителів, що мексиканець сходу заговорив до мене англійською. Зачувши його, я блискавично змахнув з себе дрімоту, досить вражений тим, що чую англійську в такому глухому куточку, і всівся зручніше.

– Я з України. А ти, схоже, непогано знаєш англійську. Нечасто таке стрінеш тут, у Мексиці.

– Так, – хлопчина усміхнувся, – я знаю. Я навчався у спеціалізованій мовній гімназії. Тому й заговорив до тебе, бо втямив, що ти чужоземець, і захотів попрактикуватися. Серед моїх друзів, – мексиканець недвозначно хитнув опришкуватою головою у бік свого товариша, який кисло нидів обруч нього, вивчаючи будинки навкруг Зокало, – ніхто не шурупає в англійській, то навіть і поговорити нема з ким.

Я з розумінням кивнув.

– Роджер Ауреліо, – випростав правицю мексиканець.

– А я Макс, – я потиснув його руку, – будемо знайомі.

Отак ми сиділи й чесали язиками в тіні крислатого дерева посеред Зокало у Сан‑Крістобалі, в серцевині мексиканської землі. За дві години я встиг дізнатися, що Роджер має цілу купу братів та сестер, що цього літа він вступив до університету в Тукслі[106], що йому геть не подобається тамтешній спекотливий тропічний клімат (попри те, що від Сан‑Крістобаля до Туксли‑Гутієррес усього вісімдесят кілометрів, різниця у висоті між двома містами сягає двох тисяч метрів), а також, що йому дуже хочеться мати ось такого друга як я, з ким він міг би досхочу патякати англійською. У свою чергу я порозказував йому про Україну, про Швецію, про європейські порядки і про те, як таке сталося, що звичайнісінький українець опинився посеред мексиканської глушини.

Час прудко промайнув, розкотисте бемкання процідилось із дзвіниць собору Санто‑Домінго і сповістило про настання другої години пополудні. Я тепло розпрощався з Роджером і почалапав назад до будинку старої сеньйори, де мене вже виглядало все сімейство, включаючи Ану Марію Пенагос, матір Мігеля, та його чарівну мініатюрну сестричку Алехандру. Ми офіційно зазнайомилися, я розхвалив Мігеля як найліпшого у світі парубійка, подякував сімейству за притулок і урочисто вручив їм барильце з мескалем. Услід ми всілись до столу обідати.

Після трапезування Ана Марія Пенагос одразу заспішила назад на роботу, а Алехандра взяла мене під свою опіку. Разом з дівчиною на обіді був присутній її хлопець, який тепер мав повсюдно возити мене по Сан‑Крістобалю. Утрьох ми вийшли на вулицю і завернули за ріг, бо la calle Flavio A. Paniagua виявилася надто вузькою, щоб на ній могли паркуватися машини. Я доклав чимало зусиль, аби не викрити свого подиву, коли узрів авто Алехандри – переді мною, сяючи яскравіше від сонця, грізно полискуючи орлиними фарами, стояв сліпучо білий «Nissan Altima». На фоні старовинних cuadras та заїждженої грудкуватої бруківки, білосніжний автомобіль скидався на лебедя в драглистому болоті.

Тож до оселі Мігеля я їхав як президент, розкинувшись на шкіряному сидінні шикарного седана. По дорозі ми зазирнули до туристичного офісу, де Алехандра підсобила мені домовитися про поїздку до Паленке і далі – в Яхчілан та Бонампак[107].

Просторий котедж, де жила сім’я Мігеля, знаходився на окраїні Сан‑Крістобаля. Оселя мала пристойний, цілком європейський вигляд і ховалася серед таких самих модернових бокатих особнячків, оточених височенними частоколами (значно пізніше я дізнався, що матір мого друзяки займає далеко не останнє місце в адміністрації Сан‑Крістобаля). Щоправда, коли ми підкотили ближче, я узрів дещо, що справляло не вельми приємне враження: вершечки усіх парканів зловісно шкірились безліччю шматків побитого скла, залитих цементом, – такий у мексиканських можновладців самобутній захисток від непроханих візитерів. Але зсередини будинок нічим не поступався найкращим американським чи європейським котеджам.

Увечері Алехандра зазирнула до мене в світлицю.

– Я з моїм хлопцем збираємося на танго. Поїдеш з нами?

– Танго? – не розторопав я.

– Так. Це звичайні приватні уроки. Ми подумали, що тобі буде цікаво з’їздити подивитися, як ми вчимося і тренуємося. Ти навіть зможеш спробувати сам, якщо схочеш, – лукаво підморгнуло дівча.

Звідкіля їй було знати, що добрих шістнадцять років свого життя я присвятив хореографії, з котрих певно не менше десяти років провів у професійному колективі – рівненському народному ансамблі танцю «Полісянка», а інші шість – гицав джаз‑модерн та «латину» в самодіяльних гуртках рідного університету. Звісно, я був геть не проти «спробувати» потанцювати танго.

– П’ять хвилин на збори, – кажу. – І я їду з вами.

За чверть години ми вже котилися в безгучному мармуровому «Ніссані» вечірніми вулицями до центру Сан‑Крістобаля.

Танцювальний клас розтаборувався на другому ярусі над ресторанчиком національної кухні в одній з нечисленних двоповерхових будівель, десь неподалік від Зокало. Крім мене, Алехандри та її хлопця, у залі розминалося кілька дівчат, а в кутку поралась біля CD‑програвача низенька і смаглявощока жіночка‑хореограф.

Попервах, коли урок тільки розпочався, я скромно сидів і стежив, що вони витанцьовували. Однак небавом Алехандра, а услід і її подруги‑танцівниці заходилися в один голос кликати мене стати на лаковану підлогу і спробувати разом з ними кілька запальних аргентинських па. Спочатку, задля годиться, я удавано віднікувався, та незабаром, усім своїм виглядом картинно показуючи «як ви мене задовбали», зняв важкі кросівки і в самих шкарпетках вийшов на середину зали. І тут, як кажуть, Остапа понесло… Я встругнув їм там таке хвацьке танго, що тільки ноги мелькотіли. Я носився з кутка в куток, шкварив, чесав, викаблучувався і витинав усякі викрутаси, поки, нарешті настрибавшись і накрутившись досхочу, не спинився і відійшов убік, відсапуючись.

– Я сьогодні трохи не в формі, ‑ незворушно пролепетав я, відповідаючи на їхні приголомшені погляди. – Зазвичай я можу краще. А тепер ваша черга, шановне товариство! – і крученим театральним жестом припросив отетерілих мексиканок на площадку.

– Де ти його відкопала? – шепотілись дівулі до Алехандри.

– Ніде, – розводила та руками. – Він сам прийшов… з України.

Затим наспіла пора ставати парами.

Життя все‑таки цікава штука, думав я. Хто б міг помислити, що коли‑небудь у мексиканській глушині, чортзна‑де у високогір’ях Чіапасу, я витанцьовуватиму аргентинське танго з чарівливою сестрою мого мексиканського друзяки Мігеля…

* * *

Усе хороше має паскудну властивість раніше чи пізніше закінчуватися. Ранком наступного дня, ще до сходу сонця, розпочинався мій похід до Паленке[108]– найчільнішого культового центру славетних майя і чи не найголовнішої мети (нарівні з Теотіуаканом) усієї моєї великої подорожі.

Я піднявся дуже рано і почав тихенько споряджатися, щоб не побудити сплячих матір та сестрицю Мігеля. За п’ятнадцять по п’ятій я накинув на плече наплічник, крадькома вислизнув з котеджу й подався до перехрестя, де мене мав підібрати автобус з мандрівниками. Я не прощався, оскільки за три дні мав повернутися назад.

Як то не дивно, за два з лишком сторіччя після повного підкорення Мексики ні вчені, ні авантюристи не надавали особливого значення південній частині країни. Тривалий час ключову увагу ловкачів і пройдисвітів притягували північні райони, а південь, переважно через жаркий та нездоровий клімат, відсутність золота і брак мінеральних ресурсів, ще дуже довго залишався тільки індіанським. Я вже писав, що Чіапас значною мірою й досі зберігає віковічні традиції, серед яких – сепаратистські настрої та тенденції. Останній заколот струснув найпівденнішу мексиканську провінцію порівняно недавно – у 1994‑му, причому саме Сан‑Крістобаль де лас Касас став епіцентром кипучих подій. Місто тоді повністю опинилось в руках «запатистів» – повстанців, котрі нарікали себе за іменем Еміліана Запати, знаменитого мексиканського борця за свободу, і виступали проти політики мексиканського уряду. Багато крамольних голів запропало та полягло тоді в боях, і лише за допомогою армії влада відновила контроль над штатом.

Люди, які організували збройний бунт, були безпосередніми нащадками майя, творителів найвеличнішої з доколумбових цивілізацій Америки. Цікаво, що до XVIII століття про них практично ніхто не знав, аж поки у 1773 році отець Рамон Ордоньєс (Ramón Ordóñez), священик з містечка Сіудад Реаль у штаті Чіапас, пронюхав, що десь у джунглях таїться величезне покинуте місто. Тоді він звелів аборигенам відвести його туди, де, за їхніми словами, знаходилися грандіозні руїни. Так було організовано першу експедицію до залишків надзвичайно впливового і розвинутого у минулому центру майя, відомого нині як Паленке.

Індіанці не обманули Ордоньєса. Гуртом вони продирались сімдесят миль суцільними нетрищами, коли нараз перед священиком постала мовчазна, але грізна панорама покинутого міста просто серед джунглів. Палаци, башти, храми, піраміди лежали перед ним, укриті пухкою і кошлатою периною зелені; усі будинки були багато прикрашені різьбленнями та барельєфами. Вражений побаченим, Рамон Ордоньєс ще не раз повертався до руїн, після чого написав про свої подорожі книгу «Історія створення неба і землі». Він величав покинутий культовий центр цілком у дусі тієї епохи «Великим містом змій». Більше того, у його книзі зринає всюдисуще сказання, котре в тій чи іншій формі пронизує міфологію усіх цивілізацій і культур Мезоамерики, від ацтеків та сапотеків до майя, – легенда про бородатого білошкірого чоловіка, який з’явився з‑за океану, і навчив тоді ще дикі племена обробляти землі, слідкувати за зорями та будувати піраміди. Згідно зі словами священика, аборигени вірили, ніби Паленке заснували люди, котрі колись давно припливли океаном, а їх вождем був білий бородань на ім’я Волан, чиїм символом була змія…

Автобус запізнився майже на сорок хвилин, через що я вже почав думати, що про мене забули. Оскільки оселя Мігеля тулилася на самісінькій околиці Сан‑Крістобаля, мене підібрали останнім, і в затхлому «Mercedes‑Benz Sprinter» лишилось єдине місце в кінці салону, там, де чотири крісла зліплені в один ряд. Я зашпурнув рюкзак на полицю і всівся, налаштувавшись на нелегку дорогу.

Тракт від Сан‑Крістобалю до Паленке займає якихось нещасних 250 кілометрів, проте пролягає він високо в підхмарних горах серед непролазних хащ, і сказати про цей шлях як про звивистий, означає не сказати нічого. У цих двісті п’ятдесят кілометрів втиснулися близько двох тисяч поворотів та дві сотні reductor de velocidad[109]. Не думайте, я і не помишляв їх рахувати, то мені потім водій так сказав, хоча, судячи з власних відчуттів наприкінці того пекельного спуску, скажу, що навіть відкинувши вигини дороги менш ніж на тридцять градусів, вам однаково здаватиметься, що поворотів там не менше двохсот тисяч.

Пригадую, ще під час підготовки подорожі у Стокгольмі я читав на сайті «TripAdvisor» про цю дорогу. Якась експресивна американка аж напухала від натуги і, не шкодуючи слів, виразисто описувала поїздку від нагір’я Сан‑Крістобалю до низинного Паленке. Панянка поганила та каляла ні в чому не винний гірський серпантин, звідусіль ліплячи до нього незавидні епітети, як от «проклятущий», «окаянний», «осоружний» і т. д. Мені чомусь запам’яталась одна її недолуга думка, де жіночка виводила: «Мого чоловіка, якого ніколи в житті не закачувало в машинах, і то закачало ледь не до смерті на тій клятій дорозі». Ото я тоді насміявся і досхочу покепкував з полохливих американців, про себе думаючи: «Та ні! Ви що, люди? Це не про мене! Куди тим америкосам до мене? Бач, позвикали, сопляки розбещені, до своїх магістралей та автобанів, а вже як трохи потрусило на гірській дорозі, то готові копита відкинути».

Ех…

Водій нахилився у салон, щось пробурмотів до пасажирів, затим, намотуючи туман на колеса, ми залишили Сан‑Крістобаль. Обруч мене сиділа руденька іспанка з Барселони (на жаль, у світлі трагічних подій, до яких неухильно ніс мене набитий, спертий повітрям і мексиканцями мікроавтобус, я забув її ім’я). Дівча сяк‑так перекладало мені на англійську все те, що муркав шофер. А говорив він щиро, невигадливо та інтелігентно:

‑ Їхати п’ять годин. Через дві години зупинимося поснідати. Багато не їсти! В салоні не блювати! Якщо когось прикрутило, кричіть завчасно!

Після цих слів люд у фургоні, наче по команді, дістав з кишень, сумок чи гаманців якісь таблетки і дружно запхав собі в пащеки. Усі, крім мене.

– Що за пілюлі? – поцікавився у руденької.

– Це щоб не робилось нудотно по дорозі… ну, щоб не закачувало.

«Слабаки!» – думаю.

Однак, не минуло й півгодини, як я круто відхрестився від своїх нерозважних і хвалькуватих суджень. У задній частині автобуса мене підкидало й торсало, неначе запраний кросівок у центрифузі пральної машини. Ми то летіли гінко вверх, аж у животі метелики пурхали, то зривались сторчголов донизу, так стрімко, що аж дух перехоплювало. На поворотах вправо я всім тілом навалювався на руденьку іспанку, а на вигинах вліво – смачно хряскав носом об брудне віконне скло. Проте найбільше дошкуляли оті кляті reductor de velocidad, які кучугурились через кожні кілька сотень метрів. Не встигаємо розігнатися, уже гальмуємо, затим – бух! – підлітає перша пара коліс, далі – бах! – підскакує друга (іноді ще – клац! – прикушую зубами язика), а потім знову розганяємось, знову пригальмовуємо, і так до безкінечності…

Якийсь час я відволікався на довколишню природу. Ми безустанно котились по обривистому гірському схилу: з одного боку від мікроавтобуса здіймався увисочінь гористий кряж, порослий справжніми тропічними джунглями, а з іншого спадало прямовисне провалля. Іноді нагірний тракт вигинався так, що над головами можна було бачити автомобілі та вантажівки, які поволі плелись слідом за нами викрученим серпантином.

Хоча найбільше враження справляли посріблені вранішнім сонцем хмари – вони клуботіли і закручувалися зовсім не там, де їм належало бути, – не вгорі, над головою, а внизу, десь ген‑ген попід стінами урвища, через що увесь кришталевий нагірний простір видавався перевернутим догори дном.

За дві години водій спинився біля бамбукового розвалища, яке правило за придорожнє кафе. Погойдуючись наче п’яний, на напівзігнутих ногах, я вивалився з автобуса і почвалав до найближчої лави. Звідусіль непролазними клубнями нависав виткий, покручений праліс, однак сонце ще не випнулось вгору, тому на такій висоті не відчувалося спеки.

У животі негарно й підозріло хлюпало, а десь під горлянкою зароджувались перші пагони огидного кисло‑нудотного відчуття, одначе я знав, що сніданок був включений в оплату за поїздку, тому вирішив не переводити харчі й відважно всівся до столу. Я не вельми налягав на їдло, та однаково спромігся добряче набити черевце.

«Ет! Блювати, то блювати!» – подумки заспокоював себе, пхаючи за щоку смачненький жирний пончик.

За півгодини ми продовжили путь. Тепер пошарпаний «Sprinter» переважно спускався донизу.

Якоїсь миті ми в’їхали в розпливчасті хмари і так продовжували чухрати кілька хвилин, через що здавалося, ніби летиш у літаку, який заходить на посадку. Мені навіть вуха заклало. Чим нижче ми спускалися, тим жаркішим робилося желейне повітря, і тим більше загусало над вузьким асфальтовим путівцем темно‑зелене вариво джунглів.

Щойно мікроавтобус прошмигнув крізь імлисту пелену, і небо стало на своє місце, я розкумекав, що ядуча писанина американки на форумі «TripAdvisor» виявилась сущою правдою. На кожному наступному повороті я увесь стискався і зіпрівав, відчуваючи, як до рота підпирають слизькі щупальці нудоти; щодалі ми їхали, то гірше мені ставало.

По дорозі наш гурт ще раз затримався, аби оглянути багаторівневий каскад водоспадів Agua Azul, затаєних в джунглях за сімдесят кілометрів від Паленке. Це мене порятувало на якийсь час, однак, коли ми знову рушили далі, я остаточно втямив: справа може скінчитися малоприємним катаклізмом. У паніці я поліз до свого рюкзака по дорожню аптечку.

Тут слід, мабуть, трохи звернути вбік з уторованої стезі нашої оповіді й відзначити, що з ліками я на «ви» від самого дитинства: вживаю вкрай рідко і то лише після постанови громадського суду або ж під загрозою неминучої смерті. Тому завжди, коли в дитинстві мама хотіла впхнути мені в горлянку якусь пілюлю, їй доводилось переконувати мене, що від цього залежить моє життя. А оскільки хлопчиком я був вельми кмітливим, то з кожним роком переконувати мене було щораз важче і важче.

Пригадується, якось мене малого шпигали аспірином за допомогою ременя: мама вливала до рота розтерту таблетку, а тато стояв за спиною і тримав добротного флотського ремінця в руках, контролюючи лікувальний процес. Інакше я просто відмовлявся відкривати рота, або відкривши, радісно випльовував назад влиту в мене гидоту. (Та й то, навіть у такій, здавалося б, безвихідній ситуації, зціпивши зуби, я все ще роздумував про себе: чи то ковтнути ту мерзоту, чи то харкнути назад і хай луплять до дідька.)

Так ось, мої знання в галузі домашньої медицини станом на двадцять чотири з лишком роки не пішли далі аспірину та активованого вугілля, тому мою дорожню аптечку, зрозуміло, готувала мама. Знаючи, що я і при доброму здоров’ї не відрізню анальгін від пургену, вона рівним академічним почерком люб’язно попідписувала кожну упаковку з пігулками. Наприклад, «головний біль» (це значить, треба пити, коли голова болить), «температура» (застосовувати при гарячці), «болі в животі» (при всяких негараздах з черевом) і т. д. Були серед моїх лікувальних припасів навіть таблетки з заповітним словом «пронос». А от зі словом «блювати», як на зло, не було нічого! Я ретельно передивився ще раз цілу сумку, та дарма.

Ситуація набирала загрозливих обрисів. Зробивши морду ісламського терориста (мовляв, не дасте чого хочу, заблюю до біса весь салон і не подивлюсь, що серед вас є діти), я на весь автобус спитав, чи нема ні в кого пігулок від «nausea[110]», бо я «really got carsick[111]». Це була моя остання надія, але ні мій грізний голос, ні насуплена й зелена як недоспіла диня пика не справили ані найменшого враження на сувору мексиканську публіку.

Тож момент істини не забарився. За іронією долі останні акти цієї трагічної драми розігрались на спуску перед самим Паленке – нашою кінцевою станцією. Мікроавтобус виїхав на пологу рівнину, хащі трохи порідшали, і тут події почали розвиватись з космічною швидкістю: я гарненько пам’ятав, що наказував шофер перед початком вояжу, беріг буквально кожне його слово, а потім… ну, не те щоб забув, просто зрозумів, що кричати, вимагаючи екстреної зупинки, запізно.

Порятунок знайшовся сам собою: половинка останнього вікна, якраз того, біля якого я сидів, могла зсуватися, відкриваючи доступ до огрійливого тропічного повітря за бортом мікроавтобуса. Я швидко смикнув куцу чорну ручку вбік і вистромив якомога ширше роззявлений писок назустріч теплому вітру. І саме вчасно, я вам скажу, бо шлунок у ту ж мить зібрався з останніми потугами і вишпурнув перші шматки їжі…

Ет, щоб ви там не казали, ото було видовище! Ні словом сказати, ні пером описати. Навколо проносились прегарні краєвиди, дорога змійкою звивалася вниз, а я хвацько ригав, на повному ходу звісившись з вікна маршрутки, під захопленими поглядами сусідів‑пасажирів та водіїв зустрічних авто. Руде дівча з Барселони запопадливо піддержувало мене ззаду за шорти, аби в своєму інтелігентному пориві не заблювати боки автобуса я надміру не перегнувся з вікна. При цьому я ще й встигав милуватись запаморочливими тропічними ландшафтами – бурхливо зеленими схилами гір північного Чіапасу.

Довго, ох і довго мене там вивертало! Я виплюнув сьогоднішній сніданок, затим вивергнув усю учорашню вечерю, услід полетів ситний обід Ани Марії Камерас. По‑моєму, я навіть роздивився на дорозі послідки того такосу, що наїв ще у Пуеблі. Зрештою, виснажившись вкрай, змокрілий та позеленілий, з надутою вітром зачіскою, як у найкращі роки Елвіса Преслі, я впав на своє місце і прикрив вікно.

– Оце ти утнув, аж дух перехопило, – шанобливо вимовила іспанка. – Я ще такого не бачила…

Я нічого не відказав, але подумки затято пообіцяв собі після повернення додому написати на форумі «TripAdvisor» такий відгук про цю трикляту дорогу з Сан‑Крістобаля до Паленке, на фоні якого сварливі розумування заїдливої американки здаватимуться милими різдвяними колядками.

Я приїхав у Паленке втомлений, голодний і розбитий. Мене ще досі нудило після жахливої гірської дороги і, хоч я й вивергнув з черева усі поживні шматки, але їсти все ще не міг. Надворі стояла справжнісінька тропічна спека. Те, заради чого я приперся в таку далечінь, – одне з найвідоміших стародавніх міст майя – цікавило мене в той момент менше всього. Хотілось впасти на асфальт, заснути, і борони Боже, щоб приснились автобуси…

Проте я незчувся як усі погані відчуття минули, наче їх водою змило, варто мені було наблизитись до руїн. Майже дві години я безперестану дряпався на піраміди, продирався крізь стіни напівзруйнованих храмів, спускався до могил майя, зовсім не відчуваючи спеки, втоми чи голоду. «Храм Сонця», «Храм Хреста», «Храм написів», а ще палаци, гробниці, барельєфи змусили забути про нещодавно пережиті на шляху до загубленого міста потрясіння.

Коли в усьому Паленке не лишилося жодного квадратного метра, куди можна було б зазирнути, я всівся в тіні розлогого тропічного дерева в одному з глухих закутків археологічної зони. Переді мною простягся рівненький, акуратно підстрижений газон, а поодаль покоїлись залиті сонцем величні руїни. Поряд проходили люди, неспішно, повагом. Склавши ноги лотосом, спершись спиною на прохолодну кору старого дерева, просидів так до самого закриття розкопок.

Я був за дванадцять тисяч кілометрів від Батьківщини, серед чужих і незнайомих мені людей, у самому серці суворої загадкової землі, сини якої віками молились чужим мені богам. Але я чомусь теж захотів там залишитись.

XII. Rembo stuff [112]

Хоробрість не завжди гарчить. Іноді хоробрість – це той тихий голос в кінці довгого дня, який промовляє: «Завтра я спробую знову».

Анна Ханнінґейк

Справжніх шукачів пригод завжди було обмаль. Людство знало немало ризикових та авантюрних людисьок, яким ніколи не сиділося на місці, але вони зроду не стали б шукати неприємностей на свою голову просто так, заради гострих відчуттів. Для того, щоб встромити свою макітру в коловорот пригод, потрібен гарний стимул. У всі віки для різношерстих джентльменів удачі такими стимулами були слава, багатство і всякі інші, супутні їм товари. А за відсутності вищезгаданого навіть найвідважніші пройдисвіти вважали за краще дати драла перед небезпекою, особливо якщо були впевнені, що ніхто не застукає їх за таким безславним діянням.

Ви вже, мабуть, встигли подумати, що зараз я почну чергову хвалебну оду жменьці людей, навсправжки відданих її величності Пригоді, котрі тільки те й роблять, що по три рази на день стрибають на линві з мосту, дряпаються без страховки на найкрутіші бескиди і лізуть обніматися з левами. А потім, вдаривши себе кулаком у груди, розказуватиму, як з високо задертим носом я помарширував підкорювати тропічні ліси на півдні Мексики. Нічого подібного, панове, бо насправді не все так елементарно в цьому житті. Не тільки ті, хто полював за багатством і славою, опинялися втягнутими в справдешні пригоди: чимала частка найзапекліших авантурників надибувала свої пригоди не за власним бажанням. Комусь щось недоказали перед дорогою, хтось переплутав рейс, інший повернув не туди на роздоріжжі, а дехто просто‑на‑просто не відав, на що йде. Останнє – це про мене.

Оплачуючи триденний тур по руїнах майя в Сан‑Крістобалі, я ненароком помітив у журналі реєстрації те, що інші мандрівники платили лише за одноденний вояж до руїн Паленке. Ніхто, абсолютно ніхто не їхав далі.

– А що після Паленке? – спитав я в огрядної жіночки‑оператора.

– Після Паленке… кгм… е‑е‑е… там екотур… екотур по джунглях. Бонампак, Яхчілан, ночівля у готелі в джунглях, а потім… ну, трохи погуляєте по тропічному ліску.

‑ І все?

‑ І все.

– Давайте.

Отак просто і легітно я підписався на одну з найбільших авантюр свого життя, завуальовану милим palabra[113]«екотур».

– Вас підберуть у Паленке, – кинула жіночка мені навздогін після того, як я розрахувався і вийшов з контори.

Якби ж то знаття, що насправді ховалося за цим, на перший погляд невинним словечком. Але тоді я нічого не знав про давній мексиканський звичай називати кепські штукенції хорошими словами.

* * *

Я визирнув надвір крізь пожовкле і потріскане скло мікроавтобуса. Ми щойно в’їхали на круглу галявину, вирубану в хащах. По периметру її оточувала непрохідна стіна, сплетена із зелених ліан, сірого чагарнику, коричневого пагілля та коренів. Причому, то була стіна в прямому розумінні слова: без мачете людині крізь неї нізащо не продертися. На прогалину можна було втрапити лише через прорубану стежку, яка вела від основної дороги і через яку щойно протиснувся наш замизганий карапуз‑автобус.

На чистині стояло півдюжини крихітних бунгало з москітними сітками замість стін, стягнутими нагорі на кшталт балдахіна, і покрівлею з висушеного пальмового листя та очерету. В кожному бунгало тулилось одне ліжко й табурет. Більш вишуканих номерів мені не довелось стрічати за все життя.

Між бунгало ліниво проходжувались свійські індички, подзьобуючи траву. Неподалік видніли дві більші будівлі з глиняної цегли, вимазані вапном. Одна з них, як виявилось, правила за їдальню, а в іншій містились душові, туалет і спільний умивальник. Таким було наше останнє пристанище перед походом у джунглі, останній форпост цивілізації перед лицем незвіданого, який у буклеті безсоромно величали «готелем у джунглях».

Коли ми в’їхали на галявину, просто у її центрі, куди не сягала тінь від окружної стіни дерев, сиділо п’ятеро мандрівців, понуро схиливши голови. Нагадували вони котів, яких насильно викупали у ванній з шампунем, – такий самий мокрий, заліплений і максималістсько‑ображений. Навкруг них валялись, недбало розкладені під сонцем, усі їхні речі, починаючи від капелюхів і закінчуючи шкарпетками та носовими хустинками. Речі були такими ж мокрими й потріпаними, як самі мандрівники.

Їх було п’ятеро – попередня групка сміливців, котрі погодилися спуститись в нетрі. Зараз наш автобус мав підібрати їх і одвезти назад у Паленке, в місцини, де слово «цивілізація» ще зберігає якесь значення, а на зміну їм полишити нас трьох.

Хтось з того похнюпленого гурту першим помітив наш мікроавтобус. Одразу за тим він видав з горлянки такий приголомшливий і дикий звук, що з їдальні в другому кінці галявини посипалась штукатурка, а кілька мавп з довколишніх бавовняних дерев[114]перелякано кинулись навтьоки. Потім вони всі разом зірвались на ноги і побігли, спотикаючись і лементуючи, до нашого автобуса. Нещасні приборкувачі нетрів неслися з простягнутими вперед руками, роззявленими ротами і розчепіреними пальцями, ледь не плачучи від щастя. Здавалося, вони ладні цілувати наш мінівен (повірте, я ніскільки не гіперболізую).

Я дивився на те все з подивом. Нарешті повернувся до Френка, штрикнув його ліктем під бік і мовив:

– Глянь, ну й дурні! Вони щойно побували у феєричному екотурі по джунглях, а біжать за автобусом, наче за ними женуться всі демони пекла.

– Еге, – тільки й сказав Френк.

За якихось п’ять хвилин ми помінялись місцями. Групка пожмаканих подорожніх набилась в автобусик, а ми втрьох – я, Френк та Крістіна – опинились на відкритій галявинці під палючим сонцем Чіапасу, поскидавши на купу наші наплічники.

Водій відсалютував нам, побажавши удачі, зношений мінівен захарчав двигуном, розвернувся і крізь отвір у зеленій стіні посунув назад. Допоки зелень не заковтнула мікроавтобус, я дивився йому услід і встиг розгледіти русявого хлопа, який прикипів обличчям до заднього вікна. По‑моєму, це він першим забачив, як ми в’їжджали на галявину. Молодик оглядав наше тріо потухлими впалими очима з таким переляком і розпачем, наче лишав нас ночувати в середньовічному замку з привидами, при цьому ще й скрушно хитаючи головою з боку в бік.

– Диваки, їй‑бо! – ще раз сказав я Френку.

– Ага… – сказав Френк.

Хащі спочатку глитнули автобус, затим розчавили шум його двигуна, немовби джунглі квапилися витравити зі своєї плоті вульгарні нагадування про цивілізацію, що так безцеремонно вдерлась до віковічного царства незайманої природи. Незвично було усвідомлювати, що тут немає Інтернету, телевізорів, свіжих газет і холодного пива, а єдиний привілей цивілізації – електричне освітлення – забезпечує маленький і смердючий дизель‑генератор.

Я обернувся і ледь не зойкнув. На галявині акурат за нашими спинами стояв старий низенький індіанець. На ньому була зелена футболка з коротким рукавом, аж посіріла від бруду, коричневі полотняні штани і гумові чоботи. Ніхто не чув і не бачив, як він підійшов до нас. Старий майя скидався на лісового демона, який щойно вигулькнув з‑під землі.

Індіанець помітив, що я витріщаюсь на нього, й ошкірився кривою усмішкою, оголивши криві жовті зуби. Я пересилив себе, щоб не скривитися. Його зморшкувате обличчя було б потворним, якби не виразисті та колючі очі кольору темного граніту. (Потворним як на європейські мірки, але серед мавп він був би, без сумніву, першим хлопцем на селі.) Майя щось сказав до мене своєю гортанною говіркою. Ага, так я й зрозумів. У відповідь я пальнув у нього кілька слів англійською, ну так, про всяк випадок, а раптом зрозуміє. Але мої слова відскочили від його плаского лоба і загубились у шумі цикад.

Після невдалої спроби навести вербальний контакт з прибульцями, індіанець взявся щось показувати на мигах. Довгий час безрезультатно, поки зрештою Френк не пробубнів:

– Я зрозумів. Він хоче показати нам, де ми спатимемо.

* * *

З Френком та Крістіною я познайомився по дорозі до цього відлюдькуватого пристанища в хащах (називати його готелем язик не повертається).

За годину до нашої зустрічі мене просто викинули при дорозі за кілька кілометрів від Паленке, і наказали чекати поки за мною не приїдуть.

Пам’ятаю, водій розчулено подякував мені за те, що я примудрився не заблювати автобус, руденьке дівча помахало на прощання хустиною, і компанія, з якою я приїхав до Паленке, успішно відбула в Сан‑Крістобаль – назад у цивілізацію. Я прочекав майже годину в заростях біля траси і вже почав добряче хвилюватися, коли на дорозі нарешті заторохкотів автобус. Хоча, щоб назвати оте залізяччя автобусом, треба або бути сильно п’яним, або до цього моменту жодного разу в житті не бачити автобусів. Переді мною спинився звичайнісінький фургон з двома рядами сидінь у кузові.

Шофер висунувся з вікна і, тримаючи перед самим носом якийсь папірець, спитав:

– Kídruk? – смішно ставлячи наголос на перший склад.

– Кідрэк, Кідрэк, – поправив його я.

– No, no, Kídruk, – розвів руками шофер, мовляв, з іншим наголосом не беремо.

Я здався:

– Добре, я – Кíдрук.

– Ну то залазь всередину!

Я забрався у ту бляшанку на колесах, де й здибався з Френком та Крістіною.

Френк був на рік старшим від мене, на голову вищим і значно кремезнішим у плечах. Крістіна, тиха і спокійна дівчина, порівняно з її дебелим бойфрендом виглядала зовсім крихітною, але це тільки додавало їй шарму та привабливості. Я так і не зміг зрозуміти, що таке тендітне створіння робить у цій глухомані. І хлопець, і його подружка мали вугільне волосся, смаглу шкіру й темні очі. Я спочатку навіть подумав, що ця парочка – мексиканці, або принаймні з іспаномовної країни. Але вони виявились жителями Нью‑Йорка, через що, як і я, ні бельмеса не тямили іспанською.

Ми одразу заприятелювали. Ми просто не мали іншого вибору: попереду нас чекали два непростих дні у самому серці мексиканського тропічного пралісу.

* * *

Старий майя показав нам, хто де спатиме. Моє бунгало ховалось під самою стіною в дальньому кінці просіки. Я притяг до нього наплічника і розлігся під москітною сіткою. Робити не було чого. Просто лежав і дивився на очеретяну стріху. Над сіткою гули москіти, під дахом повзали різнокольорові гребінчасті ящірки, завдовжки з мою долоню, а ще мурахи і маленькі павучки. Знадвору долинав хрускіт гілляччя і вереск мавпочок. Я прикинув, скільки ще різноманітної живності вибереться зі схованок з настанням темряви. І серед усього тутешнього звіринцю мені доведеться ночувати.

Зненацька відтіля, де знаходився будиночок з душовими, долинув істеричний заливистий вереск. Верещала Крістіна, аж захлиналась, бідненька. Я чомусь не здивувався. Ще раз повільно обдивився свою стелю, де якраз запекло лупились дві бокасті ящірки, порахував павуків і ліниво підвівся – пішов з’ясовувати, що там скоїлось.

Біля мазаної халабуди уже стояв Френк і заспокоював закутану в рушники мокру Крістіну. Дівчина так швидко белькотіла англійською, що я ледве добирав, про що вона торочить. У її надривній розповіді раз‑по‑раз проскакувало «damned wasps[115]». Я став поряд, діловито заклавши руки в кишені.

– Що, надибала павука? – спитав я таким тоном, яким чоловіки зазвичай промовляють «ох уже ці дівки».

– Зайди всередину і подивись, – грубувато відрубав Френк.

Я зайшов і тут‑таки кулею вилетів назад. Причому вилетів, мабуть, втричі швидше, аніж заходив. Під стелею хатинки, над жіночою душовою кабінкою висіло чимале осине гніздо. Але не так наганяло страху те гніздо, як його господарі. Оси були завдовжки з мій вказівний палець і зовсім не поступались йому товщиною.

– Ну як? – спитав Френк.

Навіть знадвору було чути, як смугасті монстри зловісно гудуть над гніздом. Я спочатку трохи помовчав, аби показати, що аніскільки не переполохався, тоді заклав руки назад до кишень і діловим тоном (мовляв, та що мені ті оси) мугикнув:

– Я помиюсь у Сан‑Крістобалі…

Зранку за нами приїхала древня бура халабуда, у якій насилу вгадувався черговий «Dodge», випущений ще десь у кудлатих 1950‑их. За кермом сидів огрядний індіанець з масивними золотими перснями на пальцях. Бонампак і Яхчілан знаходяться на індіанській території, ніхто, окрім індіанців, не має права туди в’їжджати; катаючи рідких туристів на своїх допотопних фургонах до руїн і назад, багато нащадків майя непогано заробляє собі на життя.

Власне, машина виявилась не в надто поганому стані. Мені особливо сподобались старомодні диски на колесах, гладенькі і блискучі, які до цього бачив лише в старих фільмах. Всередині нас чекали м’які шкіряні крісла старого фасону, між яких витав приємний запах лаванди і звуки мексиканської музики.

Перед від’їздом старий індіанець, який вчора зустрів нас, мигами показав нам, щоб ми взяли з собою репелент та воду. Я махнув, що усе в порядку, і ми рушили.

До Бонампаку втрапили швидко і без пригод. Водій висадив наше товариство там, де закінчувалась розбита ґрунтова дорога, після чого ми ще мусили пройти кілометр чи два, аби дістатися до руїн.

Щойно ми вискочили з фургона, як серед місцевої комарні рознеслась радісна звістка про те, що підвезли свіжу українську кров. Ненажерні кровопивці накинулись на мене, наче їх до цього спеціально тиждень не годували, я ледве встигав відбиватися та намащувати відкриті частини тіла репелентом.

Бонампак порівняно з іншими виявився скромним древнім містом. Увесь археологічний сайт складається з розчищеної галявини, посеред якої стримлять кілька високих стел з майянським різьбленням, укритих від дощу розлогими навісами. На одному з кінців галявини здіймається вгору розчищена від зелені чималенька піраміда. З боку галявини до її вершини веде круте полотнище сходів, тоді як протилежна сторона піраміди ховається в хащах. На плескатій вершині масивної кам’яної будови ліпляться один до одного чотири напівзруйновані храми, кожен не більший за звичайну кімнату; дещо нижче від них піраміду підпирають два святилища, до яких тягнуться окремі сходи. Ліворуч і праворуч проглядались останки ще якихось споруд, але джунглі встигли добряче попрацювати над ними, залишивши нечисленним відвідувачам лиш покриті мохом фундаменти.

Це був найменший археологічний сайт із тих, що мені довелось побачити. Попри це, Бонампак вельми відомий, головним чином завдяки тому, що в одному з храмів збереглися стародавні фрески майя. Древні малюнки покривають стіни трьох кімнат, майстерно відображаючи священиків і знать під час парадних святкувань, воїнів та полонених у бою, а також танцівників у масках богів та розкішно вдягненого Чаан Муана, властителя Бонампака, який потопає в оздобах на пишному троні.

Я спочатку роздивився фрески, зробив пару знімків, а потім видерся на вершечок прим’ятої часом піраміди. Роззирнувся. Довкола, скільки сягав зір, стелилися здичавілі непролазні тропічні ліси. Жодного просвіту чи хоча б якогось натяку на людське житло. Один лиш набухлий матрац зелені під яскравим тропічним сонцем. І так до самого виднокраю.

– Оце то в глушину ми забралися, еге? – бовкнув Френк, який і собі видерся нагору.

Я мотнув головою на знак згоди. Внизу під нами – жодних місць для паркування, кіосків із сувенірами, асфальтованих доріжок. Жодних розбещених туристів. Лише вузька галява, румовище, віковічний ліс.

– Real stuff, no bullshit[116]! – мовив Френк.

Побувши десь із годину в Бонампаку, наша компанія повернулась до фургону і продовжила шлях на південь.

За годину чи півтори водій привіз нас у невелике селище. Кілька глинобитних мазанок, одна комора і тісний ресторанчик сором’язливо купчилися на березі річки, що носила ймення Усумансінти і служила кордоном між Мексикою та Гватемалою. Трохи далі за будівлями маячів замшілий причал з припнутими кільканадцятьма плоскодонками.

Наш водій довго перемовлявся з одним із човнярів. Ми з Френком терпляче чекали його під палючим сонцем. За кілька хвилин мексиканець повернувся і роздав нам рятувальні жилети.

– Беріть з собою побільше води, там її не буде, – проказав він останнє напуття, – он там вас чекає човняр. Хай щастить!

Ми кивнули йому та спустились до причалу. Через спеку говорити не хотілося. Цинамонові води мляво хлюпали вздовж плескуватих берегів, полискуючи брунастими спалахами. Плоскодонки ліниво погойдувались на хвилях. Кожен човен був метрів десять завдовжки і не більше метра шириною, а посередині мав навіс з пальмового листя для захисту від сонця. Френк підстрахував Крістіну, а за дівчиною на хистку палубу заплигнув я. Останнім до човна зайшов стерновий, гарно збудований юнак у чорних штанях та чистій, хоч і запраній білій сорочці. На розхристаній шиї у нього теліпались дерев’яні вервиці з хрестиком, а до сплющеного носа приліпились модні спортивні окуляри. Усе разом надавало йому доволі екстравагантного вигляду.

– Estámos listos[117]? – голосно спитав він і, не дожидаючись відповіді, завів моторчик.

Човновий двигун трохи попручався, але перегодя таки загарчав, випустивши над собою грибок сірого диму. В повітрі добряче засмерділо соляркою. Човняр побожно перехрестився і спрямував плоскодонку вниз за течією.

Розмаїта зелень з покотистих берегів заповзала в грязьку воду, повністю скриваючи надбережжя. Деякі дерева підхоплювалися буквально з води. Ми славно шкварили між ними розплавленою каштановою течією, затиснуті з обох боків пухнастими малахітовими заростями й прикриті згори блакитним полумиском неба. За нами метляв іскристий шлейф бризок і сизий димок двигуна.

За одним із вигинів річки я уздрів військовий пост на правому березі. І то, знаєте, геть такий як у фільмах показують: купа навалених один на одного мішків з піском, між ними кілька кулеметів та міномет, а поодаль – командна будка під навісом з пальмового листя. Між кулеметами проходжувались засмаглі військові в кепі з коротким козирком та сорочках із закачаними рукавами. Вони проводжали нас поглядами, а ми проводжали їх, поки наш човен не зник за наступним вигином Усумансінти.

– Там Гватемала? – спитав я човняра, тицьнувши пальцем на протилежний берег, туди, де щойно зник прикордонний пост.

– Sí, señor.

Я не знаю, що він там собі надумав, але за хвилину після мого питання наш опецькуватий шкіпер круто повернув плоскодонку в напрямку зелених заростей на гватемальському березі. Через кілька секунд ми проскочили центр річки і запливли в територіальні води Гватемали.

– Estámos ya en Guatemala, señor[118].

Я кивнув. За два з половиною тижні я більш‑менш освоївся з іспанською, аби розуміти, що мені кажуть. Я, звісно, не зрозумів, нащо той піжон таке виробив, але, подумалось тоді, нехай дитя побавиться. В разі потреби, припускав я, ми поспіємо втекти на мексиканську територію, якщо, звичайно, гватемальським прикордонникам не пощастить накрити нас першим мінометним залпом.

Так що формально за цю поїздку я побував у двох країнах Нового Світу: Мексиці та Гватемалі.

Яхчілан порівняно з Бонампаком виявився величезним культовим центром. Древнє місто складалося з кількох різних частин – Gran Plaza (Головна Площа), Gran Acrópolis (Великий Акрополь), Pequeña Acrópolis (Малий Акрополь) та Templos del Sur (Храми Півдня), розкиданих на узвишшях над брунастою Усумансінтою. Різниця у рівнях між Gran Plaza та Храмами Півдня складала майже триста футів. Нині між їх руїнами зовсім не зосталось проходів, тому нам доводилось дряпатися просто у джунглях під акомпанемент тигрячого рику, який створювали нікчемні мавпи‑ревуни.

Це була найбільш дика і неприступна місцина з усіх, які мені довелось навідати в Мексиці. Мені лестило, що я, простий пересічний українець, дійшов до такої чортової глушини, де навіть туристів зі Штатів чи Британії не часто можна побачити, а що вже казати про співвітчизників з України. До Яхчілана не було жодної дороги по суші, асфальтової, кам’яної чи ґрунтової, біля нього не було поселень ні зі сторони Мексики, ні Гватемали. Дістатися туди можна лише водою – на човнах по Усумансінті.

Усе навкруг стояло заросле, запущене, вщерть обвите в’юнкими ліанами; у Яхчілані ніколи не велись розкопки. Мабуть, саме через це Яхчілан найбільше припав мені до душі. Зовсім не через сувору велич, витонченість чи екстравагантність архітектури.

Просто… Яхчілан – справжній. Яхчілан має те, чого не має жоден інший археологічний сайт: атмосферу первозданної дикості, не підпертий бетонними дорогами, не звульгаризований всюдисущими продавцями непотребу, язикатими гідами та полчищами роззявкуватих туристів. Він зберіг дух великих майя – дух своїх творців. Там усе по‑справжньому: справжні джунглі, справжні індіанці, справжня спека, що розтопленим плавом ллється з розжареного неба. І піраміди там справжні. Таких більше нема ніде…

Тої ночі ми знову ночували в «готелі», на який звідусіль насувались первозданні нетрища: він був ще більш дикий ніж той, у якому провели ніч напередодні. Я довго не міг склепити очей, дослухаючись, як за сіткою, за якихось кілька метрів від мене, копошаться і перегукуються невідомі тварюки.

* * *

Другого ранку ми знов піднялись на зорі. Молодий худорлявий провідник з очима, як у ящірки, чекав надворі. Ще один типовий майя. Він мало чим відрізнявся від древніх, намальованих на стінах храмів у Бонампаці: такий самий високий лоб, довгий приплюснутий ніс, витягнута вперед нижня щелепа. Я дивувався, як за стільки століть його предкам вдалось уберегти власну кров від іспанських домішок. Інцест? Чи може їх, нащадків майя, значно більше в цих диких пущах, аніж показують офіційні дані?

Після сніданку ми вишикувались перед ним з готовими наплічниками. Він навіть не оглянув нас. Не спитав, чи є у нас вода і репелент. Взагалі нічого не спитав, лише коротко буркнув:

– Vamos[119]!

Потім розвернувся і почимчикував до похмурого тропічного бору, заклавши півметрового мачете на плече.

Він мені одразу не сподобався. Голос у нього був, знаєте, як котлета в шкільній їдальні: твердий і несмачний.

За провідником, цявкаючи наліво і направо, теліпалась його дворняга, а за нею чеберяло наше тріо, поки що радо перемовляючись і крутячи головами навсібіч.

Пройшовши кілометрів зо два, ми повернули з обходженої дороги і вступили в душний праліс. Нас миттю накрило спекою.

До останнього моменту я ще вірив, що «екотур» – це «екотур», тобто така собі мила прогулянка протоптаними стежками тропічного лісу, адаптована під розніжених туристів. Але чим далі ми йшли, тим щільнішими ставали довколишні зарості, загущуючи ядучі випари. Духота напосідала, вливалась крізь вуха, ніздрі і рот, плавила очі. З кожним вдихом шматки блювотно теплого повітря липкими кавалками скочувались у легені. Скоро крони тропічних дерев зімкнулись над нашими головами непроникним панциром, а ми продовжували йти, прокладаючи дорогу в монолітних сутінках.

Останні сумніви стосовного того, що чигає на нас попереду, розвіялись, коли наш маленький загін опинився перед мілким, хоча доволі широким потічком. Ширина струмка сягала метрів чотирьох‑п’яти, хоча в найглибшому місці діставала ненабагато вище колін. Вода була чистою. На дні в піску проглядались великі круглі камені.

Молодий майя, не задумуючись, перетнув прудку течію вбрід і вичікувально спинився на тому боці. Його ящіркові очі загадково полискували з того берега.

– Ми що, маємо йти за ним?! – вирячився на індіанця Френк.

Я не був надто шокованим, але мені це теж не сподобалось.

– У тебе є інші варіанти? – кажу.

– Нам… нам ніхто не казав про таке, – по‑дитячому ображено прогудів Френк.

Провідник нетерпляче махнув нам з того берега, мовляв, давайте ворушіться, і знову з незворушним виглядом втупився у простір над нашими головами. На якусь секунду я намацав його погляд і схопив лукавий полиск крихітних очей. Присягаюся, він знущався з нас. Я так і сказав Френкові:

– Цей макака з ножем з нас збиткується.

Я наче чув, як макака глумливо промовляє: «Що, не сиділось удома? Захотіли джунглів, ґрінго? Так ось вони, ваші джунглі! Насолоджуйтесь!»

Френк, Крістіна і я так і стовбичили на місці, збараніло переминаючись з ноги на ногу. Молодий майя нарешті розтулив рота і вперше з якимось гортанним акцентом проказав більше одного слова заразом:

– Más rápido, por favor[120]!

Я опустив очі на свої кросівки. Славні шкіряні кросівки, куплені під час різдвяного розпродажу в Kista Galleria в Стокгольмі. «Ех… файні були патинки, – подумав я і зайшов у воду. – На, мавпо, наїжся…»

Струмина накотила холодом і трохи остудила розпашілі кінцівки. За мить, чвакаючи розбухлим від води взуттям, я видряпався на протилежний берег. За мною у воду обережно вступив Френк, після нього, ошаліло кліпаючи очима, пішла Крістіна.

Подолавши переправу, ми продовжували йти вперед, насилу встигаючи за індіанцем. Хащі вурдилися і густішали. Здавалось, зелень росла з самого повітря. Звідусіль капало за виворіт, лізло в очі, штрикало під бік, чіплялося до рюкзака. Денне світло непомітно зникало з простору, вивітрювалось, наче якась невідома сила висмоктувала його з‑під дерев, заміщаючи слизьким малахітовим гасом.

Крістіна постійно відлипала від гурту, тому зрештою ми змінили порядок процесії, бо ще, чого доброго, загубимо її в цьому смарагдовому пеклі. Тепер уже я замикав групу.

Усе було якесь гіпертрофоване. Траплялись листки папороті завбільшки з креслярський стіл, дерева ховали чубаті шапки так високо, що й не розгледіти, жуки могли накрити півдолоні.

Миршава стежина, якою нас вів індіанець, щодалі ставала миршавішою, а небавом зачахла, геть принишкла серед чагарів та густого шару зогнилого опалого листя. Саме тоді я напрочуд ясно усвідомив: коли щось трапиться з індіанцем або коли він покине нас, ми ніколи не виберемося з цього смарагдового тартару. Я сказав про це Френкові, але молодий американець байдуже знизав плечима – джунглі почали сповивати його клейкою апатією. Під час одної з нечастих передишок я спитав про це у похмурого майя, енергійно помагаючи собі жестами:

– Тут десь є дороги, стежки? Чим ти керуєшся, коли ведеш нас?

– Це і є дорога, – провідник ткнув мачете перед собою.

Там, куди він тицьнув, проглядалось таке ж плетиво з галузин, шипів та ліан, як і праворуч та ліворуч від мене. Крутніть мене кілька разів навколо себе, і я не зможу показати звідки щойно вийшов. Я втратив відчуття часу й напрямку, я вже не знав, де схід, а де захід, де верх і де низ. Навкруги – тільки одноманітний простір, по самі вінця заповнений дикими джунглями.

Я байдуже стенув плечима. Індіанець кілька разів майстерно махнув мачете, обрубавши ліани і гілля, а тоді повторив:

– Ось це і є дорога.

Він уникав мого погляду, спритно ховаючи відполіровані камені своїх очей.

За хвилину він підняв нас на ноги і примусив продовжити путь.

Я мав слабку надію, що сюрпризів більше не буде, але через півгодини стрівся новий струмок, який уже сягав майже до пояса. Довелося мочити шорти. Вода вдруге приємною прохолодою огорнула тіло, однак змила з ніг увесь репелент. Поки шкіра не обсохне, бризкати нову порцію було марною тратою часу і дорогоцінної протимоскітної рідини. А де ж воно висохне у такій вологості? І от, не встиг я висунутися з води, як на мене з радісним верещанням налетіла ціла хмара голодних москітів. До спеки і мокрого взуття додалась тепер ненаситна комарина зграя.

Індіанець не збавляв темпу. Я починав ненавидіти його. Він просто убивав нас. Більше морально, ніж фізично. Ми задихались, наковтавшись глевкого повітря, ми обливались потом, ми стогнали від комарні, а він собі знай бадьоро чимчикував, розмахуючи мачете. Його погляд, постава, усі його рухи наче промовляли до нас: «Це мої джунглі».

Кілька разів я гукав йому, щоб він трохи пригальмував або й узагалі спинився. Він не реагував. Нарешті я гарикнув на нього так, що його дворняга аж підскочив на місці. Лиш тоді провідник обернувся і щось сердито відказав мені, затято жестикулюючи.

– Що він лепече? – роздратовано спитав я.

– По‑моєму, – невпевнено відповіла Крістіна, – він каже, що якщо ми хочемо сьогодні повернутись до людей, то повинні йти так само швидко як і він, інакше ночуватимемо в джунглях.

Не знаю, чи правильно вона його зрозуміла, але після того я припнув язика і тихо трюхикав назирці за індіанцем.

Години тягнулись повільно, ніби торішній мед, а ми йшли та йшли вперед. Дворняга, провідник, Френк, Крістіна і я. Ніхто вже не дивився ні навсібіч, ні перед собою, ніхто не клацав камерою. Ми крокували мовчки, схиливши голови, втупившись під ноги.

Швидкі потічки і далі траплялись на кожному кроці, скоро я перестав звертати на них увагу. Однак, коли ми спинились перед справжньою бурхливою рікою, я не стримався і вилаявся як слід. Річка була не така вже й широка, зате в глибину сягала добрих півтора метри. Що означало: замочити доведеться все. Але іншого вибору не було. Мовчки я відщепнув від пояса сумку з документами, підняв її над головою на витягнутій руці і слідом за Френком та Крістіною сунувся в струмовиння.

Через брід хтось завбачливо перекинув мотузку, за яку доводилось триматися, аби не шугонути вниз за течією. Ми повільно брели, обережно ступаючи по слизьких каменях, борючись з напором води, апатією та мокрими рюкзаками. Подекуди вода сягала горлянки. У таких місцях Крістіна безпомічно теліпалася на вірьовці, не дістаючи ногами дна. Тоді я на якусь мить випускав з рук мотузку і підпихав дівчину уперед, де її ловив Френк і підтягував за собою. Якось не задумувався тоді, що трапиться, коли я раптом не втримаюсь на ногах і бурхливий потік поволочить мене донизу.

Якимось дивом нам вдалося переправитися без втрат. Якщо не рахувати того, що Френк таки примудрився замочити пакет з власними документами. Відсапуючись, ми лежали на протилежному березі прямо на корінні дерев і вогкому листі. Індіанець стояв поряд і ліниво длубався мачете у корі якогось дерева. Москіти цілими тоннами напосідали на наші мокрі тіла. Важко дихаючи, захлинаючись від власного поту, закусюючи піт москітами, обкусаний, подряпаний, мокрий і вимучений я пригадав ту чорнопику корову в Сан‑Крістобалі разом з її словами: «…Трохи погуляєте тропічним ліском».

Після тої ріки я перестав рахувати переправи. Який сенс? Я і так був мокрий як квач. Наскрізь промокли усі мої речі. Ціною нелюдських зусиль вдалося зберегти сухим лише паспорт.

Пополудні я вже не усвідомлював що роблю і куди йду. Спека напхала мозок ватою. Піді мною – чавкання мокрого взуття, наді мною – гул москітів, попереду – скрипіння цикад і власне уривчасте дихання. Потім чергова водна перешкода. Підіймаєш пояс з паспортом, перебираєшся на протилежний берег, принагідно за щось тримаючись, аби не звалитись у воду, чіпляєш пояс на місце, і знову: чавкання мокрого взуття, москітний гул, скрипіння цикад…

Все тіло свербіло, кортіло чухатись в усіх місцях і відразу. Через кожні дві хвилини хотілось пити, та варто було зробити кілька ковтків, тіло миттю покривалося краплинками поту, а після наступних двох хвилин, скільки б не випив, хотілось знову. Протягом одного того дня я скинув п’ять кіло чистої ваги. Джунглі миттєво забирали з організму все зайве.

Під час однієї з нових переправ, вилазячи зі струмка, я простягнув уперед руку, щоб вчепитися за грубу гілляку і допомогти собі вибратись із води. Лише якимось дивом я підняв очі перш ніж схопитися за гілку. Прямо на тому місці, куди я тягнувся долонею, сидів величезний волохатий павук. Дрож від неймовірної відрази пройняв мене до кісток. Я голосно зойкнув і відсмикнув руку, ледь не поточившись у воду.

---

Дата добавления: 2015-07-26