II. Норманська теорія

Історію норманської теорії в історіоґрафії треба почати від Повісти временних лїт, бо автори і редактори її, особливо останніх редакцій виходили з переконання, що Русь — то оден з варязьких народів, а Варяги — се північно-ґерманські народи на балтийськім побережу: „сице бо звахуть ся ты Варягы Русь, яко се друзии зовут ся Свеє (Шведи), друзии же Урмани (Нормани), Аньгляне, инии Готе (Готлянд) — тако и си“. Варягами на Руси X — XI в. звали ся дружини, зложені переважно чи виключно з Скандинавів; редактор Повісти виразно відріжняе їх від Словян і як видко з наведеного тексту, уважає назву Варягів етноґрафічною — загальним іменем північно-ґерманських, чи властиво — скандинавських народів. Се зовсїм ясно у нього, і зовсїм природно пізнїйше ми стрічаємо толковання, що варязькі князї були „Нїмцї“, як то читаємо в численних перерібках Повісти ¹), або Шведи, як в Новгородї 1613 р. мотивували вибір на володаря шведського королевича тим, що й перші князї прийшли звідти ²).

¹) Див. напр. виказ їх у Гилярова Преданія с. 107.

²) Так принаймнї оповідає про се сучасний шведський історик Відекінд в своїй Historia belli sueco-moscovitici, від котрої деякі норманїсти ведуть новійшу норманїстичну лїтературу.

З початком наукових студий над історією Руси, в XVIII в., оповіданнє Повісти про початки Руської держави прийнято просто як доґмат, зовсїм отже природно, що „Варяги-Русь“ за Повістю уважали ся Норманами; а що наукові студиї розпочалися Нїмцями або взагалї ученими, далеко лїпше обзнайомленими з світом ґерманським, нїж словянським, тож для старо-руського права і інституцій, назв і термінів традицій і переказів знаходили ся паралєлї чи джерела в ґерманських мовах і реалїях, там збирали ся нові потвердження до тих моментів, які привели автора Повісти до \603\ його теорії, і се все обставило норманську теорію дуже важкою артилєрією, так що за нею виглядала вона дуже солїдно. До певної міри прилучалось до того ще й саме словянське зневірє в свої сили на полї полїтичної та культурної роботи та нїмецьке легковаженнє словянського елєменту. Се все, повторяю, складалось зовсїм природно, а першою причиною зіставала ся сама Повість і її канонїчний авторитет; так що закиди деяких росийських шовінїстів, що в норманській теорії бачили трохи не інтриґу проти Словян (нпр. Коялович в своїй Исторії русскаго самосознанїя, и ин.), зовсїм безпідставні.

Ґотлїб Сіґфрід Баєр (р. 1694 † 1738), перший учений в повнім значінню того слова, що звернув ся до студій коло історії Руси, закликаний до заснованої тодї петербурської академії наук, перший науково уарґументовав норманську теорію і навів важні докази з чужих джерел: вказав на звістку Бертинських аналів, на „руські“ імена порогів у Константина Порфирородного, звязав Варягів з скандинавськими Vaering’ ами та византийськими Βαραγγ’ ами; не спеціалїзуючи близше, він уважав сих Варягів „благородними з Скандинавії“ й Данїї, союзниками і наємниками Русинів“. Його розвідки: De Varagis, Origines Russicae, Geographia Ross. ex Constantino Porphurogen. і ин. друкували ся в Commentarii Academiae scient. Petrop. i зібрані в Opuscula ed. Klotz, Halle, 1770. За ним пішов в сїм напрямі цїлий ряд праць — переважно нїмецьких та скандинавських письменників; з поміж них треба піднести особливо розвідку Штрубе де Пірмон (теж петербурського академіка) Sur l’origine et les changements des lois russes, 1766, де руському праву вперше дано паралєлї з північно-ґерманського права, звістні вже нам працї Шлєцера, та орієнталїста Френа, де звістки східнїх письменників коментовано з погляду норманської теориї (Ibn Foszlan’s und anderer Araber Berichte, 1823, і дрібнїйші статї). З иньших праць згадаємо: Бьорнера Schediasma... de Varegis... primis Russorum dynastis, 1743 — 4. Thunmann Untersuchungen über die älteste Geschichte der nordlichen Völker 1772, Untersuchungen ü. ä. G. d. östlichen Völker 1774. F. Krug (найбільш крайнїй і консеквентний норманїст) Zur Münzkunde Russlands 1805, Kritischer Versuch zur Aufklärung der Byzant. Chronologie 1807, Forschungen in der älteren Geschichte Russlands, I — II, 1842. Lehrberg Untersuchungen zur Erläuterung der älteren Geschithte Russlands, 1816 (Константинові імена порогів) i т. и.

Перші прояви опозиції сьому канонїчному поглядови не мали наукової вартости. Академічна промова 1749 р. петербурського академіка Ґ. Ф. Мілєра: Origines gentis et nominis Russorum, уложена з \604\ норманського становища, була поводом до першого нападу на норманїстів зі сторони Ломоносова. Але його полєміка не могла мати значіння: так ненаукові були мотиви її в порівнянню з науковим характером норманської теорії. Поле здобули норманїсти; „законоположник“ історії Руси Шлєцер канонїзував норманїзм в „Несторі“, книзї, що була школою історичного методу для цїлого поколїння істориків, а Карамзїн спопуляризовав його у своїй історії, що на цїле півстолїтє стала підручником історії Росії не тільки для словянського, а й взагалї европейського світа.

Важнїйший напад повів славний в розвою історіоґрафії Руси Ґустав Еверс († 1830) в своїх Kritische Vorarbeiten zur Geschichte der Russen, I — II, 1814. Ся праця піднесла цїлий ряд важних закидів проти норманської теориї: вказувала на неймовірність призвання недавнїх ворогів, виступала проти виводу імен з самих скандинавських пнїв та доводила, що Скандинави були тільки наємниками на Руси, відкидала вивід Руси з Ruotsi i Rosslagen’a, вказувала на мовчаннє північних джерел, підносила argumentum a silentio, доводила неможливість, аби Варяги занесли християнство до Київа. Збиваючи арґументи норманїстів, Еверс налягав заразом на істнованнє Руси здавна в Чорноморщинї і ся сторона була піддержана слїдом иньшим дорпатським ученим — Найманом в розвідцї Über älteste Wohnsitze der Russen. Та як то було і з пізнїйшими антінорманїстами, сї позитивні сторони працї Еверса діскредитовані були хибами в його пробах власного реконструовання істориї Руси (виводи, що Волохи — Болгари, що київські князї були з Хозарів, Аскольд і Дир — Угри, притяганнє до Руси біблїйного Роша і Роксолянів) ¹), і взагалї його праця не мала того впливу, який би могла й повинна-б була мати її критична сторона.

¹) Русь з Роксоланами одначе звязували й пізнїйше — не тільки Іловайський, але й Антонович (Публичныя лекціи, 1897), й ин.

Більше сенсаційна, але меньш важна в своїй основі була атака скептичної школи Каченовского; признаючи, що літописи були зложені в XIII — XIV в., вона тим самим уважала й лїтописну історію початків Руси мітом. Разом з нею виступила словянська теорія — що Варяги були балтийські Словяне: писання Максимовича (Откуда идетъ Русская земля, 1837), Венелина (Скандинавоманія 1842) й ин., але з дуже слабим арґументованнєм.

Сї атаки з ріжних боків на норманську теорію відбили два учені, петербурські академіки, що від того часу зайняли становище патронів норманїзму, М. Поґодїн своєю дісертацією О происхожде- \605\ ніи Руси, 1825 (нове перероблене виданнє в II т. ИзслЂдованій 1846 — Происхожденіе Варяговъ-Руси) і Ернст (Аріст) Кунік двотомовою працею Berufung der Schwedischen Rodsen durch Finnen und Slawen, 1844 — 5. Сї книжки, особливо Кунікова, досї зістають ся найбільш повними викладами норманської теорії. Обидва учені перейняли на себе й на далї обовязок боронити норманську теорію. Кунік як досить методично вишколений ерудит одначе добре розумів, що „самими покликуваннями на,почтенного‘ Нестора нїчого не зробиш, по части через те, що батько історії норманїзму записав переказ про утвореннє Руської держави аж 250 років по сїй подїї, по части через те, що в нїм є деякі хиби, і ними дехто покористував ся, правда — що досить довільно“. Відчуваючи вагу піднесених закидів і слабі сторони теорії, Кунік неустанно шукав нових опор норманїзмови. Полишивши на боцї Повість він звернув ся до джерел візантийських та західнїх, коментував з норманського погляду звістки Арабів (його коментарі в Каспію Дорна, „Разысканія“ при текстах аль-Бекри вид. Розеном, и. ин., потім він на сю дорогу пустив свого ученика Вестберґа), підтягав під норманську теорію звістки про Русь перед 860 р. (розвідки про кагана 839 р. в Записках Академій Наукъ т. VI, в Разысканіях IV, про амастридську і сурозьку Русь — в Bulletin hist. phil. de l’Academie, 1845 і 1881, і в Записках Ак. Н. т. XXIV). Признавши комбінаційні елєменти в Повісти по доказах Ґедеонова, він перенїс цїлу вагу з історичних доказів на фільольоґічні та етнольоґічні (став ударяти на „водобоязькість“ Словян і на подїл народів на морські і сухопутнї), а в кінцї, видно — тратячи надїю устояти ся з норманїзмом, висунув ґотську теорію („Каспій“ с. 430 і далї). Не те Поґодїн: чоловік досить слабої наукової школи, він до кінця безгранично вірив в Повість; характеристичне було його арґументованнє проти поправок в хронольоґії Повісти, спеціально — проти відсовування назад року призвання Рурика: мовляв инакше Ігор мусїв би родити ся скорше, а тим часом під Київом, коли він приїхав з Олегом, несли його на руках. При такій безграничній вірі для нього й після критики Ґедеонова в традиційній історії початків Руси зіставалося ся все „просто, ясно“ (Записки Ак. Наукъ VI. 459).

По виданню дісертацій Поґодїна й Куніка поле знову задержали норманїсти, Видаючи 1846 р., нове виданнє своєї працї, Поґодїн був тієї гадки, що справа початку Руси „наименьше може перемінити ся через які небудь нові нахідки“ (ИзслЂдованія I p. VII). Плєяда істориків, що виступила в 40-х рр., уважала норманїзм питанем порішеним (Беляєв, Кавеліп, Соловйов і ин.). Одначе не минуло й двад \606\ цати лїт, як напади на норманську теорію поновили ся ще з більшою силою; очевидно, в дїйсности справа стояла зовсїм не так „просто, ясно“. На самого Поґодїна зробила значне вражіннє праця петербургського славіста В. Ламанскаго О Славянахъ въ Малой Азіи, АфрикЂ и Испаніи, 1859 р., де автор виступив з многостороннею критикою Кунікової Berufung. Великого розголосу наробив дуже популярний тодї в росийській суспільности Костомаров своїм „Началом Руси“, 1860, де Русь виводила ся з Литви, з над Нїмана, і викликаний ним публичний діспут Костомарова з Поґодїним; сам Костомаров пізнїйше відступив від своєї дїйсно — дуже слабої теорії ¹), але кредит норманїзму був зовсїм захитаний в ширших кругах; тодїшня гумористична російська часопись „Искра“ дала цїкаву карикатуру з поводу норманського діспуту: на лавцї оскаржених сидить Рурик з братами, як невідомого роду заволоки („непомнящіе родства“), і суд просить їх і публїку за виясненнєм справи звернутись до суду рівно за 1000 лїт (се дїяло ся перед самим тисячолїтєм початку Руської держави, коли ставив ся монумент тисячолїтя в Новгородї).

¹) Се не перешкодило зявляти ся й пізнїйше оборонцям сеї теорії — див. нпр. реферати Вісендорфа і Ляцкого на IX археол. зїздї.

Далеко важнїйші були, хоч не зробили вражіння поза кругами спеціалистів, „Отрывки о варяжскомъ вопросЂ“ С. Ґедеонова (Записки Академій Наукъ, I і П, 1862 — 3, більша частина їх, перероблена і доповнена, видана була осібно в 1876 р. в двох томах під титулом „Варяги и Русь, историческое изслЂдованіе“). Се була найсолїднїйша праця з усїх, що появила ся доси проти норманської теорії. Написана з відповідною ерудицією, вона давала детальну критику всїх тих свідоцтв, на котрих опирала ся норманська теория. З цїлим натиском автор вказував на приналежність руського імени полудневим краям і на неправдоподібні виводи сього імени норманїстами з финського Ruotsi, шведского Roslagen’a, вказував на брак слїдів норманїзму в руській мові, праві і т. и., на ту недорічність, в яку впадав норманїзм на сїм пункті (reductio ad absurdum), пригадував на ново argumentum a silentio. Особливо-ж важною заслугою його було виясненнє систематизму, комбінативного характера Повісти, хоч сам Ґедеонов при тім приймав лїтописну лєґенду про призваннє князїв і бачив в Варягах балтійських Словян, подібно як і видана слїдом Исторія русской жизни Забєлїна (I т. 1876, II 1879). Ся балтийська теорія була власне слабою стороною цїлої роботи Ґедеонова і в значній мірі ослабляла значіннє його критики норманїзму, — як попадали в фальшиве положеннє всї, хто приймаючи лєґенду По \607\ вісти, збивав при тім норманїзм: очевидно бо, що ся лєґенда могла мати бодай якусь підставу тільки для норманїзму (бо й автора її до сїєї теорії привело, правдоподібно, передовсїм значіннє Норманів на Руси в X — XI в.), а усуваючи норманїзм і зістаючи ся з лєґендою призвання Варягів, автори всяких „балтийських“, „литовських“, „фінських“ і ин. теорій повисали безнадійно в повітрі, й безрадне становище їх на полї реконструкції руської істориї тїльки вигіднїйше світло кидало на норманство, будь що будь оперте на безсумнївних фактах.

У всякім разї праця Ґедеонова мала великий вплив в науцї. Крайнїй норманїзм Круґа, з його „норреною“ (норманською мовою), скандинавською мітольоґією, скандинавським побутом на Руси, здавало ся, забито було безповоротно; значіннє історичних доказів норманїзму було піді[р]ване, норманїстам прийшло ся зробити ряд уступок. Норманїзм був захитаний тим більше, що від кінця 50-х рр. вийшов ряд солїдних розвідок, що не займаючи ся норманїзмом спеціально, стояли виразно на антінорманскім становищу, як ИзслЂдованія объ уголовномъ пра†Русской Правды Лянґе 1859, О погребальнихъ обычаяхъ языческихъ Славян Ол. Котляревського 1868, ИзвЂстія Ибн-Даста Хвольсона 1896, Сказанія мусульманскихъ писателей о Славянах и Русскихъ Гаркави 1870.

Почавши від 1871 р. почав свої атаки на норманську теорію московський учений Дмитро Іловайский (О мнимомъ призваніи Варяговъ, 1871, Еще о норманизмЂ, 1872 і численні дрібнїйші полємічні замітки — все се зібрано в книжцї Розысканія о началЂ Руси, 1 вид. 1876, друге — доповнене пізнїйшою полємікою — 1882, Дополнительная полемика по вопросамъ варяго-русскому и болгаро-гунскому, 1886 і Вторая дополнительная полемика, 1902, резюме в популярнїйшій формі — Откуда пошла Русская земля, в II т. Собранія сочиненій). Від сього часу він приймає на себе як спеціальну задачу на кождім місцї воювати з норманїзмом і лїтописною лєґендою. Правда, що антінорманїсти могли собі часто бажати меньш енерґічного, але більш обережного адвоката: фільольоґія, котрою Іловайский хотїв побивавати фільольоґію норманїстів, бувала часто страшна; його науковий метод дуже слабий — він розрубував питання, замість розвязувати (як напр. поправка Slavorum замість Sueonum в звістцї 839 р.); його власні теорії (Роксоляни — Русь, Гуни і Болгари — Словяне і т. и.) були ще меньш щасливі як норманська, і проповідь сих безвихідних теорій разом з антінорманїзмом не виходила на здоровлє сьому останньому; але енерґія Іловайского і ширеннє антінорманської теорії через підручники робили своє. Ще важнїйше було, що \608\ Іловайский не обмежив ся, як переважна більшість антінорманїстів, толкованиєм на власний спосіб Повісти, а виступив проти самої її лєґенди, признавши саме призваннє вигадкою пізнїйшого книжника; се було новим виданнєм скептицизму Каченовского, консеквентним виводом із спостережень про систематизм Повісти, які з усею рішучістю висловив Ґедеонов, хоч і не прийняв погляду Іловайского про непевність лїтописної лєґенди. Канонїчне значіннє „Нестора“ було рішучо захитане.

Боротьбу з сими нападами на норманську теорію вів Поґодїн в рядї статей, зібраних 1874 р. під характеристичним титулом: „Борьба не на животъ, а на смерть съ новыми историческими ересями“. З Ґедеоновим полємізував він спільно з Куніком (в VI т. Записок Акад. H.). Полєміка Поґодїна, мабуть, нїкого не переконала; сам його союзник Кунік, видко, не був з неї задоволений (Каспій с. 456 — 8). Він розумів трудности норманїзму, хоч держав ся його і традиції Повісти ¹).

¹) Свої вірні традиції погляди на початкову історію Руси виложив він в своїх посмертних Разысканіях — ИзвЂстія ал-Бекри, II, 1903 с. 105 і далї. Не дурно він норманїстів з вдоволеннєм титуловав „Несторовцями“.

Його полємічно-сатирична статя „Открытое письмо къ сухопутнымъ морякамъ (aux marins d’eau douce“), написана на адресу Костомарова в 1877 і тодї-ж надрукована, так і не була ним пущена в світ. Недописаними лишили ся його „Разысканія“, друковані як додаток до текстів аль-Бекри (перша частина вийшла в 1878 р., друга видана вже по його смерти, доперва в 1903 р.). Він перервав з кінцем 70-х рр., сю розпочату і видруковану вже в значній части роботу, лишив невиданими кілька иньших статей (Дополненія къ „Варягамъ и Руси“ Гедеонова, Галиндо и черноморская Русь) і до смерти своєї, що наступила в 1899 р. не дав уже з сих питань, що займали його до кінця, нїякої більшої публїкації, очевидно — стрінувши ся з цїлим рядом трудностей і непевностей, для яких треба було вступних студий, критичного освітлення матеріалу, і т. д. Він шукав — і не знаходив нових доста сильних точок опертя для традиційного норманїзму, „після того як принаймнї — в руській науцї, признано за неможливе розвязати варязько-руське питаннє чисто історичною дорогою“, як писав він у „Каспію“ (с. 460). Дїйсно, Кунікові екскурси мали не лїпшу долю, як Поґодїнська „Борьба“; „не вважаючи на богато гарного, основного і користного“, як свого часу Кунік писав про „Борьбу“ Поґодїна (Каспій с. 457) вони не могли помогти норманїзмови. Подїл народів на сухопутні й морські, \609\ рекомендований Куніком, розумієть ся, не міг нїкому промовити до фантазії, особливо коли сам же Кунік розводив ся про морські походи Словян VII в.; норманські імена ще меньше могли підперти лєґенду про призваннє, нїж історичні докази, полишені на боцї Куніком; присутність мореходної Русн на полуднї перед 862 р., заперечувана Куніком, слїдом була зміцнена розвідкою Васїлєвского про Амастридську лєгенду (Русско-византійскіе отрывки, VIII. Ж. М. Н. П. 1878, II — III, передруковані в Русско-византійских изслЂдованіях 1893), що доводила її приналежність до 1-ої пол. IX в., а за тим пішло нове виданнє Хордадбега де Ґуе (1889), що відсунуло Хордадбегову звістку про Русь на кількадесять лїть назад, і розвідка того-ж Васїлєвского про Сурозьку лєґенду (1893).

Не могла мати нїякого впливу й талановито та науково написана книжка Вільгельма Томсена, звістного лїнґвіста: The relations between ancient Russia and Scandinavia and the origin of the Russian state, 1877, три виклади, читані ним в Оксфордї 1876 р. (нїмецький переклад Борнемана Der Ursprung des russischen Staates, Ґота 1879, росийський — Аммона, Начало русскаго государства, 1891, з московських „Чтеній“). Похвально прийнята в наукових кругах, особливо західнїх, де норманїзм тїшивсь і далї повним кредитом, ся книжка й досї зістаєть ся користним підручником, але вона не приносила нїчого нового, бувши тільки перегляненим і поправленим зводом старих доводів норманїзму, і не йшла властиво далї старої дісертації Куніка.

Се була остання спеціальна моноґрафія з норманського становища; по нїй нїхто з норманїстів не здобув ся на енерґію чи на відвагу дати нову рецензію норманської теорії по всїх тих заданих їй ударах. З другого боку нещасливі й ненаукові комбінації деяких антінорманїстів (Іловайского, Забєлїна і самого Ґедеонова), як я вже згадував, діскредітували непомалу й антінорманїзм. Норманїзм був рішучо захитаний в своїх основах, але в результатї справа початків Руси зіставала ся невиясненою. Коли в 1880 р. виступив пок. Ключевский із своїми студіями про початки руської суспільно-полїтичної орґанїзації (Боярская дума древней Руси — статї друковались в Русскій Мысли 1880 р. і увійшли в скороченню в його книгу під тїєю-ж назвою), він сї початки старав ся освітлити незалежно не тільки від норманїзму, але й від лїтописної лєґенди. В моноґрафіях поодиноких земель давньої Руси, що почали виходити в Київі почавши від 1881 р., лїтописна лєґенда або признавала ся непевною або зовсїм відкидалась. Деякі хопились ґотської теориї: її висував, хоч ще дуже обережно, Кунік уже в Каспію (с. 430 і далї). \610\

Хоч Томсен перестерігав заздалегід від ґотської теориї, бо та „тягне за собою неможливу плутанину“ (відч. І), вона була на якийсь час, в 1890-х рр., розбудила надії. Проба Будиловича — ширше розвинути й уарґументовати сю теорію на археольоґічнім зїздї 1890 р. була принята з інтересом і надіями (див. напр. справозданнє в К. Старинї 1890, III с. 476 — 7 й ин.). Але сї надії скоро упали, коли дїйсно виступила та „неможлива плутанина“, і виявило ся, що самі оборонцї теорії не можуть піти далї дуже неясних натяків. Власне такий характер мав відчит Успенского на IX археольоґічнім зїздї (див. його протоколи в II т. Трудів зїзду) — він давав ще далеко меньше, нїж реферат Будиловича, й інтерес до ґотської теорії, розбуджений Будиловичом, упав зараз. Цїкаво, що обидва реферати не були навіть друковані, і таким чином ґотська теорія не була навіть поставлена в лїтературі ¹) хоч якось докладнїйше.

Дїйсно, вона не могла мати виглядів. Вивід руського імени від ґотського *hrôdh (слава) — ся головна точка, pièce de resistance ґотської теорії, піднесена Куніком і піддержана пізнїйшими ґотистами, стрічаєть ся з безконечними трудностями, як показав Браун в своїй спеціальній студії: Гипотеза проф. Будиловича о готскомъ происхожденіи названія „Русь“ (Записки филологическаго общества при петербургскомъ унив.) і потім в книзї Разысканїя въ области гото-словянскихъ отношеній (с. 2 і далї). Він виказав, що імена Hrôdhigutôs — Славно-ґоти, Hródhgotaland — Славноґотія, від яких хочуть вивести те руське імя, історично незвісні, а перехід *hrôdh в Русь противить ся лїнґвїстичним спостереженням ²). Васїлєвский в своїй студії про Сурожську лєґенду (Русско-византійскія изслЂдованія — в IX т. ЛЂтописи археографической коммиссіи) попробував був признати кримським Ґотам „всЂ извЂстія о Руси и русскихъ до половини IX віка“, але в такій неясній формі, що його гадку приходило ся доперва відгадувати; і дїйсно, дуже трудно припустити, що то дрібні кольонії християнських Ґотів, добре звістних в царгородських кругах, виступали в тих поганських варварах руських походів, не кажучи вже, що нема наименьшого слїду, аби кримські Ґоти носили руське імя.

¹) Ширше справозданнє з реферата Вудиловича в Ж. Μ. Η. Π. 1890 VI с, 25 — 9.

²) Він признає одначе можливим предложений Куніком вивід з *hrôdh финського Ruotsi; але така комбінація старої норманської теорії з ґотською ледво чи поможе котрій з них.

Потім в иньшій формі і з иньшої сторони попробував підійти \611\ до сеї справи звісний нїмецький орієнталїст Маркварт в своїй, богато згадуваній вище книзї: Osteuropäische und ostasiatische Streifzüge (1903). Лишаючи на боцї проби виводу руського імени від Ґотів, він піднїс ріжні сумнїви (з лїнґвістичного становища) що до виводів руського імени предложених норманїстами і поставив иньшу гіпотезу: грецьке ΄Ρω̃ς; походить від старого імени Герулів Hrôs, що задержало ся мовляв в місцевій традиції і потім пренесене було на скандинавських авантурників. Підставою послужив йому реєстр чорноморських і прикавказьких народів в „Церковній історії“ Захарії Ретора, сирійського письменника середини VI віку: тут разом з історичними народами, вибраними з ріжних джерел і уміщеними поруч Алянів, виступають в сусідстві їх, далї в ґлубину края ріжні казкові народи — карли, песиголовці і амазонки, і при тім оповідаєть ся про зносини амозонок з сусіднїм народом Hrôs — „з довгим тілом, ще не має зброї, і конї його не можуть носити, бо має довге тїло (чи довгі кінчини)“. Нїмецькі прекладчики сеї історії бачили в сїй назві загальне означеннє, з грецького ‘ήρωες, але Маркварт бачить тут назву народу, від котрої пішло пізнїйше ΄Ρω̃ς, а в самім народї вгадує Герулів. По його думцї велике тїло сього народу і брак кінної їзди вказують на його ґерманське походженнє, а сусїдство з Алянами і Амазонками — на найбільш східнє з чорноморських ґерманських племен — Герулів: назву Hrôs він добачує в Йорданових Розомонах (див. вище с. 144), а пізнїйше, коли зявили ся тут норманські вікінґи (в IX в.), на них перенесено сю герульську назву з огляду на їх подібність до герульських напастників (с. 353 і д.).

Я згадую сю гіпотезу з огляду на авторитетне імя її автора: завдяки сьому авторитетови вона збудила була деякі надії, особливо між людьми, які далї стояли від справи; але від першого дотику критики мусїла вона упасти. Прогалина, з одного боку, між дїйсними. Герулами, що еміґрували відси по гунськім погромі і могли зістати ся хіба в дрібних останках, з другого — між згадкою сирійського письменника і появою ΄Ρω̃ς в IX віцї; непевність самого імени Hrôs і брак всяких доказів його реального істновання; мало правдоподібна можливість перенесення її на вікінґів, які появили ся на днїпровій дорозї, тим часом як Hrôs мали бути в прикавказьких сторонах — все се робить мало правдоподібною сю дуже штучну і складну гіпотезу ¹).

¹) Пор. критичні замітки до Марквартової гіпотези Кулаковского: Новые домыслы о происхожденіи имени Русь (Универс. извЂстія київські 1906, VI).

Тому сам Маркварт, очевидно відчуваючії всї слабкі сторони її, \612\ вагаєть ся між нею і иньшим припущеннєм — що сї Hrôs VI в. се були скандинавські Руси, які волзькою дорогою мовляв уже тодї могли ходити на азовське побереже — від герульських еміґрантів довідавши ся про сї сторони (sic).

Вивід Руси від Ґотів мабуть замкнений. Ґотська теорія держить ся в значінню гіпотези про особливе значіннє Ґотів в суспільно-полїтичній і культурній еволюції східнього Словянства. Кунік в своїм „Открытім письмі“ зазначив був її досить сильно і висловив гадку, що богато слїдів, які виводили ся від Норманів, треба виводити від Ґотів. Але се його „Письмо“ не було опублїковане в своїм часї й не могло зробити впливу на ширші круги. Теорію ґотських впливів поставив в 1899 р. наново Браун в згаданій працї: Разысканія въ области гото-слав. отношеній. Заперечуючи вивід Руси від Ґотів, він також признає незвичайний вплив їх на словянську взагалї й спеціально руську культуру й суспільно-полїтичну еволюцію — „ґотську епоху“ як один з найважнїйших моментів „въ исторіи до-рюриковскаго періода“ (с. 18 — 21, пор. 335). Але все се автор тільки обіцяв довести, і наперед уже сказати можна, що в його представленню дуже богато і сильно побільшеного. Навіть його учитель і прихильник Весєловский мусїв в своїй — дуже прихильній рецензії його книги (ИзвЂстія рус. яз. 1900, I с. 21 — 2) обмежити розмах свого ученика. Дати Ґотам таку ролю в культурній і полїтичній історії Руси буде ще тяжше, нїж було з Норманами, і надїї норманїстів, що від Ґотів можна буде вивести все те, що не удало ся вивести від Норманів, ледво чи здїйснять ся.

Зрештою разом з упадком ґотської теорії Руси ми помічаємо в останнїх часах нове оживленнє норманїзму. Ряд праць що вийшли в сих роках, роблять таке вражіннє. Розумію Разысканія Брауна і його меньші роботу (особливо Фріандъ и Шимонъ сыновья варяжскаго князя Африкана, ИзвЂстія отд. рус. яз. 1902); Ст. Рожнєцкого (ученика проф. Томсена) Perun und Thor (Archiv für sl. Phil. 1901), де автор дає ревізію норманської теорії, і новійшу студію Изъ исторіи Кіева и ДнЂпра въ былевомъ эпосЂ (1911); публікації Вестберґа, навіяні впливами Куніка — Ibrahim’s-ibn-Jakub’s Reisebericht (Mémoires de l’Academie 1898), теж в новім виданню п. т. Коментарій на записку Ибр. ибн-Якуба, 1903, Beiträge zur Klärung orientalischen Quellen über Osteuropa (Mémoires 1899), Къ анализу восточныхъ источниковъ о восточной ЕвропЂ (Ж. М. Н. П. 1908); ак. Шахматова Сказаніе о призваніи Варяговъ (Изв. отд. рус. яз. 1904), й ин. Коли додати ще працї иньших дослїдників, що вийшли в тім-же часї й принагідно також підчеркують норманські погляди досить сильно (як \613\ Ламанского про Кирила й Методія, Халанского про традицію про Олега й ин.), то се справдї складаєть ся на образ відродження норманства, яке можна-б назвати неонорманїзмом. При тім сих нових дослїдників, що виступили під сим знаком, характеризує нераз велике норманське завзятє. Браун, відкидаючи ґотську теорію, проголошує норманську теорію безсумнївним фактом, аксіомою. Рожнецкий жалує, що норманїсти попустили поле битви антінорманїстам і зазначає точки до дальшої роботи в дусї крайнього норманїзму. Вестберґ, меньше обережний нїж його учитель Кунік, безпардонно викидає ті свідоцтва, які норманїстам ненаручні, або підставляє північну, скандинавську Русь замість полудневої — нпр. оголошує за пізнїйшу ґльосу згадку Русинів у ібн-Хордадбега, бачить Балтийське море в Руськім морі Масуді, скандинавських пиратів в звістцї ібн-Хаукаля про погром Болгара і Хозара (Beiträge). Піппінґ і за ним Корф воскрешують старі погляди Круга на широке розповсюдненнє скандинавської мови навіть в глухих деревских лїсах, і т. д.

Сей норманський запал, се канонїзованнє лїтописної традиції й варязької доктрини не віщує науцї нїчого доброго. З такою канонїзацією неможливий плодотворний науковий поступ. 1875 р., пишучи про Βαργγομαχι-ю, як він її назвав, Кунік гірко згадував про зроблені норманїстам закиди, що норманська теорія тяжко зашкодила науцї руської історії (Каспій с. 461). Але як неважне обвинуваченнє норманїстів в „нїмецькій їнтризї“, так справедливий сей закид про шкідливість норманїзму. „Проста, ясна“ норманська лєґенда закривала початки суспільно-полїтичного житя, Русь перед 862 р., здіймала з історика обовязок шукати слїдів суспільної еволюциї в самім народї, бо історія розпочиналась „від порожнього місця“ — від приходу Норманів. Справедливо писав Ґедеонов (Варяги и Русь I с. VI): „чи міг хто приступити до многотрудного студіовання, хоч би з словянського погляду, мови, правних прикмет релїґійних віровань і т. и. в трактатах Олега, Ігоря, Святослава, коли в його за плечима мара норманїзму товче:,трактати — скандинавська прикмета, писані вони по грецьки й шведськи; формула: „мы отъ рода русскаго“ значить: „ми з роду Шведи“; Перун і Велес — се скандинавські Тор і Один‘. Хочете ви знати про стрій, броню — підсувають норманські килими Бає, хочете про побут, релігію — скандинавські саґи“. Лїтописна лєґенда ставала чистим прокрустовим ложем для фактів нашої початкової істориї: Шлєцер положив своє veto на Аскольдову Русь; Амастридська і Сурозька лєґенди пересовувались наперед, бо яка-ж могла бути Русь на Чорнім морю перед 860 р., а найобєктивнїйший і найсолїднїйший з норманїстів Кунік в своїх посмертних працях кладе \614\ натиск на те, що до Аскольда словянська Русь не могла плавати, бо належала до водобоязьких!

Калїченнє йшло глубше, в саму основу. Історія Руси, починаючи ся з такого нечуваного початку, від кореня відріжняла ся від історії иньших народів; загально-людські закони еволюції не могли прикладатись до неї, як то виразно заявив Поґодін в передмові до своєї книги „Древняя русская исторія“; виникла словянофильска теорія про виреченнє полїтичних прав і брак боротьби в історії Руси, теорії відвічної пасивности словянського елєменту і потреби чужих творчих елєментів для нього. З сього погляду неґативний результат попередньої полєміки — діскредитованнє норманської лєґенди, має своє значіннє. Може кождий приймати на віру чи не приймати лїтописну лєґенду, але не може будувати виключно на сїй основі, мусить шукати глубших основ в самім народї, в фактах побуту, права, культури і т. и. и. Апріорне канонїзованнє варязької доктрини стає важким кроком назад.

Оглянувши історію норманської теорії, зведїм до купи й перегляньмо головні підвалини її. Почнемо від історичних доказів.

Під 839 р. продовженнє Бертинських анналїв (автором його уважають Пруденція Ґалїндо, еп. Труа, † 861), французька урядова двірська лїтопись, оповідає, як ми вже знаємо ¹), про прихід до Людвика Побожного, в Інґельгайм, послів що „звали себе чи свій нарід Русию“ й прийшли були до Теофіля від свого короля, „призвищем хакана“ — misit etiam cum eisdem quosdam, qui se, id est gentem suam Rhos vocari dicebant, quos rex illorum, chacanus vocabulo, ad se (Теофіля) amicitiae, sicut asserebant, causa direxerat. Теофіль просив Людвика переслати їх від себе в їх краї, бо дорога, котрою прибули вони до Теофіля, ішла „серед варварських, незвичайно диких і великих народів“, і Теофіль бояв ся їх посилати назад тією дорогою. Людовик, розпитуючи сих послів Руси, довідав ся, що вони з роду Шведи (quorum adventus causam Imperator diligentius investigans, comperit eos gentis esse Sueonum), і впав на гадку, що то може шпигуни (Франция тодї терпіла від Норманів), тому задержав їх у себе, щоб довідати ся, чи дїйсно вони не мали злих намірів ²).

¹) Див. вище ст. 394, 356, 402, 404.

²)Monumenta Germaniae hist., І. 434. Про результат Людовикових розвідувань лїтопись нїчого не каже.

Ширший коментар до сього тексту у Куніка Berufung II. 197 sq., Ґедеонова II розд. XVIII, Томсена відч. II, далї: Gutzeit Die \615\ Nachricht über die Rhos des Jahres 839, 1882, і йогож Untersuchungen über Gegenstände der ältesten Geschichte Russlands, 1890, Успенского Патр. Іоаннъ VII Грамматикъ и Русь-Дромиты — Ж. М. Н. П. 1890, I с. 26 і далї, Васїлєвского Русско-визант. изслЂдованія с. CXXII i далї, Куніка ИзвЂстія ал-Бекри II, роз. III (крім того мала лишити ся не видана иньша розвідка його про се).

Норманїсти ударяють на те, що тут Русь показуєть ся gens Sueonum. Де сидїла тодї ся Русь — чи в Швеції, чи в Київі, чи десь в Чудській землї (як думав Кунік в Mélanges russes V. 15 і Томсен I. с.), се близше не вияснено у них. Трудність робить тільки той русько-норманський каганат. Тому старші норманїсти толковали chacanus vocabulo як „на імя Гакон“ (Штрубе, Шлєцер, недавно Ґутцайт) — толкованнє дуже натягнене; Кунік присвятив сїй назві спеціальну розвідку в Записках Ак. Η. т. VI і в нїй теж прихиляєть ся до гадки, що се імя, а не титул, але зіставляє в кінцї справу непорішеною. Тож почавши від Круґа, пробовали також витолкувати, чому-б той норманський володар міг називатись каганом; припускали, що сим титулом візантийський імператор від себе потитулував норманського князя, і вказували на лист Людовика II до імп. Василя (Mon. Germ. h. Ser. III. 523), де він полємізує з ним, що хаґаном не називав ся володар анї Хозарів, анї Норманів (chaganum vero non praelatum Avarum, non Gazarorum, non Nortmannorum nuncupari reperimus). Та тільки не знати, чи Nortmanni стояли в листї византийського імператора, і дуже можливо що там стояли якісь Βόρειοι Σκυ̃θαι, як припускав Ґедеонов, себто можливо знов таки Русини, котрих так зве Тактика Льва ¹).

¹) Vice versa Кунік в своїх Разысканіях (IV) толкує Βόρειοι Σκυ̃θαι Льва як переклад слова Normanni.

Розумієть ся сї Русини, посли руського кагана були, правдоподібно, якісь півнїчні Ґерманцї, що служили у „руського кагана“ — мабуть київського князя (бо каганами, як ми бачили, титулують ся руські князї ще в XI — XII в.), і були послами від нього і від Руси (Rhos). Заражу, що слова: se id est gentem suam, можливо, треба перекласти так: „вони, чи властиво їх нарід (що їх післав) — називаєть ся Русь“. Піднесу ще справедливу увагу Васїлєвского (CXXIV), що Франки добре знали Норвежцїв і Данів, тому імя Шведів має скорше означати, що се не були анї Норвежцї, анї Дани, а якісь півнїчні Ґерманцї. Поправку Іловайского Slavorum я згадував; розумієть ся — вона неможлива.

Далї, арабський письменник аль-Якубі або ібн-Катіб (писав \616\ 891 — 2 р. в Єгиптї) оповідає про звістний нам з иньших джерел напад на Севілю Норманів 844 р. в таких словах: „В се місто увійшли погани (в текстї: Маджус — Маґоґ), звані Рус, 223 р. (геджри, себто 843/4), вони брали в неволю, грабували, палили й забивали“ (вид. Гаркаві с. 63). Сю звістку пустив в курс Френ під гучним титулом: Ein neuer Beleg, dass die Gründer des russischen Staates Nordmannen waren (Bulletin de l’Acad., 1838, t. IV). По тім про неї писали Кунїк Berufung П. 285 і далї, Разьісканія V с. 151 і далї“, Ґедеонов розд. XIX,Гаркаві Сказанія с. 66, 288, Томсен відч. II, Gutzeit Erläuterungen zur ältesten Geschichte Russlands c. 19, Вестберґ Beiträge VI i Къ анализу, IV. Норманїстам в нїй важне ототожненнє Руси з Норманами; при тім вони одначе признають, що се субєктивний здогад аль-Якубі, бо іспанські джерела Норманів Русю не називають, і сам їх він не бачив. Пишучи по голосних походах Руси на чорноморське побереже і самий Царгород, він міг здогадувати ся, що похід 844 р. зробила ся Русь, подібно як сей здогад пізнїйше в гіпотетичній формі висловив Масуді, оповідаючи про той самий напад: „Андалузькі люде думали, нїби се поганський нарід, що приходить в їх край через протоку Океана, але не ту, де стоять мідяні маяки (Гібралтар); я-ж думаю, а Біг знає лїпше (форма обережної гадки), що ся протока сполучаєть ся з морем Маіотіс (Азовським) і Найтас (Чорним), і що той нарід — Русь, згадувана у нас вище, бо нїхто крім неї не їздить сим морем, що злучаєть ся з океаном“ (Гаркави с. 129). По тім всїм ототожненнє аль-Якубі має дуже мало ваги; в найлїпшім разї воно-б було анальоґічним із звісткою Лїудпранда, тільки меньш важним ¹).

¹) Ламанский, потім Гаркаві піднесли були навіть ряд гадок за тим, що слова: „звані Русь“ се пізнїйша інтерполяція, взята з Масуді (op. c. с. 67); Гаркаві вказує, що пізнїйші арабські письменники, пишучи про той напад, не згадують про Русь, і що Масуді покликав ся-б на аль-Якубі, та може й рішучійше-б висловив свою гадку, як би бачив ті слова в текстї Якубі. Против сього Кунік Разысканія і Вестберґ 1. с.

В посмертних Разысканіях Куніка звістний орієнталіст де Гуе звертає увагу на подібне помішаннє Руси з Норманами у ібн-Хаукаля. Що він каже Святославу по погромі Болгара іти походом на „Візантию і Іспанію“, „Рум і Андалуз“, ми вже бачили (с. 461), На иньшім місцї він каже, що на Іспанїю нападають кораблї „Руси, Турків, Словян і Печенїгів“, отже тутъ перенесено на норманські походи цїлу обстанову нашої Руси. Розумієть ся, се непорозуміннє чисто теоретичне, і по попереднїх таких фактах у Якубі й Масуді не має особливого інтересу — хоч Вестберґ і хоче брати зовсїм реально \617\ сю звістку: що напастники, спустошивши Болгар, вертали ся потім до Скандинавії через Середземне море й Гібралтар (Beiträge V).

Анальоґічні помішання маємо і у західнїх письменників. Венеціанський хронїст диякон Іоан (писав на початку XI в.), оповідаючи про похід Руси на Царгород каже, що його зробили Normannorum gentes: eo tempore Normannorum gentes cum trecentis sexaginta navibus Constantinopolitanam urbem adire ausi sunt i т. д. (М. Germ. hist. VII. 18, без року). В пізнїйшій хронїцї Біондо (XV в.) се вже оповідаєть ся так: Normanni, praeda in Aquitania et caeteris Galliarum regionibus facta satiati, classem 360 navium Constantinopolim duxere (Blondi Historiarum... deeades p. 177 — Каспій 375). Кунік, що пустив сю звістку в курс ¹), здогадував ся, що Іоан зачерпнув свою звістку з італїйської сучасної записки; розумієть ся — се тільки здогад, а що се не був наочний сьвідок, то тут, очевидно, могло (властиво — мусїло) стати ся теж, що з Якубі й Масуді: як той надав норманський похід близше йому звістній Руси, так Іоан чи його джерело надало руський похід близше йому звістним Норманам.

¹) Каспій І. с., про неї ще Томсен, відч. II.

Заговоривши про похід 860 р., мушу згадати, що навіть в словах казань і послания Фотия про Русь, як про нарід „славнозвістний, що підбив сусїднї народи, прийшов здалека“ і т. и., деякі бачили доказ, що то Нормани (Круґ, Кунік II. 369). Сей доказ згадую більше яко куріоз; Томсен вже анї згадав про нього.

Анальоґічна з звісткою Іоанна, але далеко важнїйша звістка еп. Лїудпранда († 972). В своїй Antapodosis, писаній між 958 і 962 р. (обіймає час 893 — 950 р.), він оповідає про похід Ігоря на Византию 941 р. на підставі оповідання свого вітчима, теж Лїудпранда на імя, що був того року послом в Візантиї, і каже: „Є нарід в півнїчних краях, — Греки його звуть з огляду на фізичний вигляд „рудими“, а ми задля положення їх краю — нордманами, бо по нїмецьки nord значить північ, a man чоловік, отже півнїчних людей можемо звати нордманами (Gens quaedam est sub aquilonis parte constituta, quam a qualitate corporis Graeci vocant rusios (΄ρούσιοι), nos vero a positione loci nominamus nordmannos, lingua quippe Teutonum nord — aquilo, man autein dicitur homo, unde et nordmannos aquilonares homines dicere possumus). Далї Лїудпранд оповідає про похід „короля сього народу на імя Інґера“ (inger) і каже, що взяті в неволю Ігореві вояки були постинані в присутности його вітчима — Monum. Germ hist. Script, III. 331. Про сю звістку ширше у Ґедеонова розд. XIX, Томсена відч. П. Вона служить одним \618\ з головних історичних доказів норманїзму. Але коли Лїудпранд старший не виходив тут з якоїсь теоретичної комбінації, а бачив Ігоревих вояків і пізнав між ними Норманів, то се свідчило-б тільки, що їх чимало було в Ігоревім війську, а се й без того мусимо припустити. Ся звістка-б значила стільки-ж, що й оповіданнє 839 р. Тільки біда в тім, що Лїудпранд не каже виразно, що то були Нормани, а висловляеть ся так, що виглядає се на гру слів (Wortspiel): „можна назвати їх Норманами, бо вони живуть на півночи“. Наиньшім місцї (с. 277) він каже: „Константинополь... має з півночи Угрів, Піценаків (Печенїгів), Хозарів і Русів, котрих ми звемо иньшим іменем Норманами (quos alio nomine nos Nordmannos appellamus); се „звемо“ не меньше підозріле, бо Русь на заходї певно не звали Норманами; в лїпшім разї воно може натякати на „Норманів“ в руськім війську, а в гіршім може бути відкликом до вище наведеної гри слів.

Про той же похід 941 р. оповідає Симеон Льоґотет (першої пол. X в.), і в сїм оповіданню називає Русь „Дромітами з роду Франків“ (κατέπλευσαν οί ΄Ρω̃ς, оί χαί Δρομι̃ται λεγόμενοι, οι ’εκ γένους τω̃ν Φράγγων ’όντες — ed. Bonn. p. 746). Ся примітка про франкський початок Руси, очевидно, зачерпнена з ґльоси (ib. p. 707), що теж ледво чи належить самому Симеону (див. у Успенского Ж. Μ. Η. Π. 1890, I с. 19). З сею звісткою, повтореною в продовженню Амартола і Теофана, взагалї трудно щось зробити; деякі норманїсти підносили, що Франками в Візантиї звали народи ґерманського роду (Круґ І. 293 sq., Кунік II. 397), але в дїйсности се слово уживало ся в дуже широкім значінню, обіймаючи tam Latinos quam Teutones (Corpus hist. Byz. XL p. 357, иньші тексти у Ґедеонова II с. XCII). Тому Томсен вже й не завів сього тексту між докази.

Для повности згадаємо ще про текст Ібрагіма ібн-Якуба (2-ої пол. X в.): „Краї Словян тягнуть ся від Сирійського моря на північ, до окольного моря (океана). I народи півночи опанували деякі з них і мешкають поміж ними й досї“ (ИзвЂстія с. 46). Кунік (ИзвЂстія ал-Бекри I с. 106) і за ним Вестберґ (Комментарій) бачили тут, розумієть ся, Норманів. Та тільки низше ібн-Якуб, кажучи, що „головнїйші народи півночи говорять по словянськи, бо перемішали ся з ними“, поясняє зараз: „як наприклад народ ал-Тршкин і Анклій ¹), і Баджнакія (Печенїги), і Русь, і Хозари“ — отсе й народи півночи!

¹) Анклїй уважають за Угрів, ’Όγγροι; Тршкін Вестберґ поправляє на Тедески — Нїмцї.619

Від історичних доказів перейдїм до лїнґвістичних, безперечно — далеко певнїйших і яснїйших, нїж історичні.

На першім місцї стоять тут імена Днїпрових порогів у Константина Порфирородного. Оповідаючи про торговельні подорожі Русинів до Царгороду, каже він про Днїпрові пороги та приточує імена сих порогів „по руськи і словянськи“ (ρωσιστί καί σκλαβινιστί); перший поріг зветь ся Есупі (’Εσσουπη), „що по руськи і словянськи значить: не спати“; другий „по руськи Ульвореі (Ούλβορσί), а по словянськи Островъни прах (’Οστροβουνίπραχ), що значить острів порога“; третій,,Γελανδρί, що по словянськи значить: гук порога (ή̃χος φραγμοδ)“; четвертий по руськи ’Αειφόρ ¹), по словянськи Неясить (Νεασήτ), бо в скалах того порога криють ся пеликани (πελεκα̃νοι); пятий „по руськи Βαρουφόρος, по словянськи Βουλνιπράχ, бо чинить велике озеро (λιμνήν, попр. на δινήν вир)“; шестий „по руськи Λεάντι, по словьянски Βερούτζη, себто вареннє води (βράσμα νερού, врЂти — варитись, кипіти)“; семий „по руськи Στρούκουν (вар. vulg. Στρούβουν), по словянськи Ναπρεζή, себ-то малий поріг“.

¹) В виданнях хибно ’Αειφάρ — див. у Томсена.

Почавши від Баєра, що перший звернув увагу на сю звістку й „руські“ імена став обясняти з північно-нїмецького, утворила ся цїла лїтература для толковання сих назв: Штрубе Dissertation sur les anciens Russes 1785, Тунман Untersuchungen ü. d. Gesch. der östl. V., Лєрберґа Untersuchungen, Куніка Beratung II розд. X, Поґодіна ИзслЂдованія II с. 71 і далї (іде за Лєрберґом), Цайса Die Deutschen с. 557 і далї, Munch — передр. в його Samlede Afhandlinger II, Rafn Antiquités de l’Orient 1856, Срезнєвский — ИзвЂстія II отд. Ак. H. т. VIII (1860), Дювернуа О про[и]схожденіи Варягъ-Руси — Чтенія московські 1862, Юргевичъ О мнимыхъ норманнскихъ именахъ въ рус. ист. — в Записках одеського істор. тов., VI, Ґедеоновъ Варяги и Русь розд. XX, Іловайский Разыскания ² с. 126 і 346, В. Мілєр Названія днЂпровскихъ пороговъ у К. Багрянороднаго в Трудах моск. археол. тов. т. V, Томсен — відч. II, Gutzeit Kaiser Konstantins Namen der Dneprfälle, 1879 і потім в Untersuchungen, розд. 3. Найновійше: Pipping De skandinaviska Dnjeprnamnen, 1910 (Studier i nordisk filologie, Гельсінґфорс). В нашій лїтературі: Партацький Скандинавщина в давнїй Руси (Львів, 1887), й иньші статї йогож.

Словянство „словянських“ імен у Константина не будило ніяких сумнївів. Хоч деякі з сих імен мусять бути попсовані, а толкованнє, дане їм у Константина, може не завсїди бути добрим, все-ж таки сло \620\ вянство майже всїх дає себе знати, і деякі передані навіть дуже добре, як Островний праг — ’Οστροβουνίπραχ, Неясить — пеликан (може й Ненасить — теперішній Ненаситець); иньші імена толкують так: Βουλνιπράχ — влъняный праг (волна = хвиля), теперішній Волний або Вовниський, Βερούτζη вьр А щии, Ναπρεζή толкують „напоріже“; ’Εσσουπη̃ — (н)е съпи ¹), Γελανδρί уважають „руським“ іменем, що через помилку або через упущеннє в текстї вийшло „словянським“.

¹) Ν дїйсно могло легко пропасти, бо попереднє слово кінчить ся на ν грецьке.

Труднїйша справа з „руськими“ іменами: почавши від Баєра норманїсти обясняли їх з північно-нїмецькихь пнїв. Де-які імена досить добре обясняють ся з них, як Βαρουφόρος з baru (хвилї, genet.) + fors (водоспад) (се відповідало-б і словянській назві), деякі яко-тако, але знов декотрі рішучо не дають ся. В потїху норманїстам треба признати, що проби вивести сї імена з иньших мов (а виводили їх і з словянської мови, і з усяких можливих аж до угорської включно — як Юрґевич), теж не дають ся. Я наведу тут найбільш популярні обясненна:

’Εσσουπη̃ — ne suefe (Лєрберґ), ne sofi (Томсен) — не спи.

Ο’υλβορσί — holm (острів + fors (поріг), паралєль до словянського (звичайне толкованнє).

Γελανδρί — gellandi або gjalandi, partic., звінкий.

’Αειφόρ — давнїйше толкованнє з голанд. ôyevar (чит. уєфар — бузько) багато дебатовалось і відкидалось ґерманїстами; Томсен толкує: ei (все) + forr (бурхливий).

Λεάντι gloandi, partic. — блискучий, розярений (Кунік), hlaejandi — partic. від сміятись (Томсен).

Στρούχουν (Στρούβουν) — сього імени норманїсти не вміють обяснити (Томсен вказує на швед. struck — малий водоспад). Правдоподібнїйше, що се словянська назва.

З того, ще деякі „руські“ назви добре толкують ся з північноґерманських слів, норманїсти виводили, що Русь була норманським народом. З таким виводом не треба спішити ся: імя Руси не було принесено Норманами, вони сами, приходячи на Русь, на службу руських князів, приймали його. Коли зважимо, як їх богато було в Х в. на Руси, і яку важну ролю вони відогравали в воєнних походах, а певно — і в торговельних подорожах до Грециї, не буде дивним, що вони мали свої назви для деяких визначнїйших місць на „пути з Варяг з Греки“, і що Константину поруч тих імен, якими називали пороги „Словяне“ — може сусїднї Уличі, прийшли до рук імена „руських“ „гречників“, київ \621\ ської „варязько-руської“ дружини. Чи їх імена були перекладом місцевих словянських (як то виходило-б з Константина) — всї чи по части, чи всї були „варязькі“ — не можемо напевно сказати; скорше, що нї: були між ними й перекладені, й ориґінальні варязькі і сдовянські дублєти — напр. київські. А що Константин скрізь відріжняє київську дружину — Русь від „підвластних Слован“, то й не диво, що він поставив поруч себе імена „руські“ — дружинні і „словянські“ — правдоподібно місцеві, які мала для них словянська людність з-над порогів.

Другу серію фільольоґічних доказів становлять особисті імена X в. Головна пайка їх — в умовах з Греками Олега і особливо Ігоря; в сумі маємо тут звиш 70 імен князїв, бояр, купців, дружинників, переданих більш або меньш одностайно в кодексах лїтописи; до того ще прилучають ся кількадесять імен X в., переказаних Повістю або (зрідка) постороняїми джерелами. Більш завзяті норманїсти обясняли їх всї за порядком із скандинавських пнїв, так що Блуд був не чим як сканд. Blótr. Люд сканд, Liótr (Кунік II с, 162), а навіть Володимир виводив ся з сканд. Valdemar.

Безперечно, в результатї знайдеть ся богата зовсїм певно скандинавских, як Якун — Гакон, Бруни — Brúni, Ігельд — Ingjaldr, Руар — Hróar, Турд — Фórdr, Фруди — Fródi і т. и. (пор. вище с. 424). Се річ зовсїм зрозуміла, бо й без того знаємо, що „Варяги“ на Руси грали визначну ролю в X в. Імена в договорах доводять, що особливо в 1-ій половинї X столїтя в старшій княжій дружинї Варягів було дуже велике число. Не так ясна справа з іменами київських князїв. Норманїсти виводять їх з скандинавських пнїв, але сей скандинавізм не зовсїм певний.

Третя серія фільольоґічних доказів се нїби норманські слова в українській і росийській мові, особливо технічні терміни. У давнїйших норманїстів сих слів значила ся спора купа. Такі напр. слова як боярин, паломник, огнищанин, люд, гости, ряд, шляг, лодя уважались норманськими. Великі спустошення зробив в сїм катальоґу ще Срезнєвский в своїх Мыслях объ исторіи русскаго языка, 1849 (передр. 1887), дод. І. Після того сей арґумент зійшов на далекий плян серед иньших доводів норманїстів, Томсен, спеціалїст у фільольоґії, признав, що заходять великі трудности при означенню того, що треба уважати норманїзмом, а що спільним словянсько- ґерманським словом, або словом перейнятим в иньших словянсько-ґерманських стичностях; „з більшою або меньшою правдоподібністю“ він уважав скандинавізмами 17 слів (ящик, гридь, кербь, кнутъ, лава, ларь, луда, рюжа, скиба, скотъ, стулъ, стягъ, Судъ, тивунъ, шнека, ябетникъ, \622\ якорь). Але й се невелико число прийшло ся зменшити, виріжняючи тільки те. що не могло зявитись инакше як через Варягів: коли викинути північні провінціалїзми, що могли в сусїдстві Шведів перейти незалежно від Варягів (рюша — верша, шнека — човен і т. и.), слова спільні або такі, що могли бути перейняті від иньших Ґерманцїв, не конче від Варягів (про се пізнїшій праці: Tamm — Slaviska Lånord från nordiska språk, 1882, Bugge Oldsvenske Navne i Rusland (Arkiv for Nordisk Filologi, II й ин.). Зістаєть ся кілька справдї цїкавих паралєлей: гридь — сканд. grid господа, Суд (Боспор тракійський і Золотий Ріг) — сканд. sund протока, тивун (тіун) сканд. þjonn слуга, невільник. Але пригадавши численні ватаги Варягів на Руси, можемо хиба подивуватись, що так мало вони по собі лишили слїду в мові.

Осібну серію доказів колись становили правні звичаї, релїґія, побут східнїх Словян, що виводили ся з скандинавських. Шлєцер, Круґ, Поґодїн бачили скандинавське скрізь — в праві, релїґії, культурі, побутї. Поґодїн напр. бачив норманські прикмети в руськім звичаю сватати дївчину у її батька, в полїґамії старшини, в вихованню князївських дітей „кормильцями“, в тім що Русь любила жіночу красу, що вона волочила човни по землї переходячи з ріки в ріку, спиняла ся на островах, — не кажучи вже про релїґійні погляди, кріваву пімсту, систему грошевих кар (композицій), інститут 12 присяжників, постанов Р. Правди про холопів, коней і т. и. (ИзслЂдованія III. с. 237, 379, 418). „Оглядаючи сї закони, звичаї, уряди і їх назви, бачимо ясно, що всї належали до народа прихожого, норманського — нїмецького“, каже він. Згодом коли всї ті подібности стали поясняти ся анальоґіями, що стрічають ся у найріжнїйших народів на однакових степенях розвою, коли напр. для постанови Р. Правди про всїданнє на чужого коня (се найвизначнїйша подібність з скандинавським) знайшли ся паралєлї з одного боку в праві Франків, а з другого — в законодавстві Візантиї (в екльозї Льва і Константина, VIII в.) — сї виводи з скандинавського побуту, права і т. и. стратили всяке значіннє. Томсен (відч. III), твердячи за певне, „що в звичаях, суспільнім житю й державних інституциях Руси довго зіставались познаки скандинавського впливу“, вирік ся вишукування слїдів сього впливу, признавши се за „питаннє в високій мірі трудне“. Кунік в своїм Открыт-ім письмі уже висловив погляд, що ті слїди норманства в руськім державнім праві й житю треба виводити від Ґотів, і сею дорогою, як я згадував, хотять іти деякі новійші дослїдники. Пережитком колишнього лишили ся Кунікові „етнольоґічні“ доводи, що Словяне був нарід сухопутний, а Варяги — мореходний, отже всї морські походи \623\ належать до Варягів. (Цїкаво одначе, що корабельні терміни на Руси не скандинавські, а грецькі). Одначе можливо, що і в сїй сфері ми ще побачимо поворот до паралєльнаго студіовання руських і скандинавських стариностей, більш обережне і методичне, нїж ті старі проби. Так знову підіймаєть ся питаннє про анальоґії й запозичення в Рус. Правдї з нагоди згоданної праці“ Ґеца Das russische Recht.

На закінченню сього екскурсу про норманську теорію треба ще сказати про її Ахілєву пяту — вивід руського імени. Автор Повісти не міг його вивести, і для того вислав цїлу варязьку Русь до Новгорода, без останку. Норманїсти не задовольнились сим і почали шукати останків скандинавської Руси. Ще в XVIII віцї Тунман (Untersuchungen ŭ. d. Gesch. d. östl. V. с. 369) вказав на те, що фінські племена звуть Швецію Ruotsi (Rutsi, Ruotsi, Ruotti Фіни властиві, Rôtsi — Водь, Rôts — Ести): він виставив здогад, що під сим перейнятим від Фінів іменем стали звістні Шведи у східнїх Словян і звідти зявилось збірне имя — Русь. Сю гадку прийняв потім Шлєцер, боронив Кунік і Томсен, і її тримають ся новійші норманїсти. Против Тунманівсько-Шлєцерової теорії арґументовав уже Еверс, доводячи, що імя Руси істнувало вже перед Варягами в полуднево-руських краях. Не без впливу його арґументів деякі норманїсти (як Поґодїн, Соловйов) залишили проби вивести імя Руси з Швеції; але иньші стовпи норманїзму тримали ся й тримають ся Ruotsi й досї. Що до значіння й початку сїєї назви нема одначе повної згоди. Шлєцер виводив сю назву від шведської країни Roslagen, Roslag (побереже Уплянда, властиво — громади гребцїв веслярів), але се обясненнє було захитане, і хоч Томсен пр[о]бував (досить здержливо) його боронити (відч. III), невдоволений давнїйшими обясненнями Кунік (в Каспію) пустив ся вже шукати иньших обяснень, і вкінцї спинив ся на звістнім уже нам ґотськім *hrōdh. Браун, розбивши вивід Руси від *hrōdh, як ми бачили, уважає можливим з *hrōdh виводити Ruotsi (хоч саме уживаннє такої народньої назви зложеної з пня *hrōdh уважає сумнївним) ¹).

¹) Виводи Ruotsi з фінської мови досї не вдавали ся. Вивід з *hrōdh ще збільшає комплїкацію сього виводу: треба припускати, що Ґоти так себе звали (а сього не знаємо), що се імя було приняте Фінами, що сї останнї перенесли сю назву на Ґотів Ґотлянда і полудневої Швеції (а що як тодїшнї Фіни не приймали теорії етноґрафічної одности шведських Ґаутів з Ґотами вислянськими?), що вкінцї воно стало означати людність Швеції взагалї, і що ся людність, прийшовши в словянсько-фінські землї, сама прийняла се імя — їй самій незвістне.

Так чи инакше з сих теорій виходить, що Шведи самі себе не \624\ звали Русю, а звали так їх в східнїй Европі Фіни і Словяне. Одначе прийшовши на Русь, Шведи залишають своє питоменнє імя і вже в першій половинї IX в. приймають се чуже, фінське імя — звуть себе Русю в посольстві 839 р., як потім в умові з Греками: „мы отъ рода Рускаго“ (911). Се вже одно не дуже правдоподібне. Ще дивнїйше, що Словяне прийняли для Шведів імя Руси, коли було для них власне імя — Свеї, а для тих прихожих нїби Шведів, властиво — взагалї Скандинавів, ще й иньше імя — Варяги, що уживало ся в етноґрафічнім значінню, і одначе прийняло ся для тих приходнїв чуже і Словянам і тим приходням фінське імя Руси. При тім в X в. не тільки в Київі, а очевидно — і в Новгородї (бо сама лїтопись свідчить про тїсні культурні взаємини між сими двома стаціями на пути з Варяг в Греки) не підозрівали, що Русь — то Шведи, і прийнявши два столїтя перед тим від Фінів се імя, яке Фіни й досї уживають для Шведів, нїчого не знали про шведську Русь на противнім боцї Варязького моря, звідки ще й тодї лазили по Руси Варяги: через те автор Повісти і вивів усю Русь з Скандинавії без останку, аби там її не шукати. Новгородцї, що перед усїм з поміж словянських племен мусїли перейняти від Фінів руську назву Скандинавів, теж уживали її тільки в приложенню до варязьких дружинників і династів осїлих на Українї, а в своїх традиціях знали тільки Варягів ¹).

Такі незвичайні трудности виплавають з сеї теорії. I головне, що розбиває її зовсїм — се льокалїзація руського імени на київській околицї й істнованнє Руси в полудневих краях тодї ще, коли першого скандинавсько-руського князя, Ігоревого батька з його братами не могло бути й на світї

¹) Такі здогади ставить ак. Шахматов в названій вище працї (Сказ. о призв. Варяговъ), пробуючи погодити лїтописні теорії з історичними фактами: в IX або ще і в VIII в. Скандинави набігали для здобичи і мандрували для торговлї в східно-европейські землі; на півночи їх знали як даньщиків і грабителїв; на Українї з її вищою культурою і суспільним устроєм вони виступають в ролї дружинників і купцїв, що забирають власть в свої руки — через те тут руське імя перейшло на підвластні їм землї, тим часом як в північних воно зіставало ся етноґрафічним іменем для варязьких напастників. Але дивним дивом не льокалїзувало ся воно на півночи довго й потім, коли против полудневих руських князїв Новгородцї спровадили собі варязьких конунґів і „роль Варягів на півночи стала анальоґічною з ролею Варяго-Русів на полуднї (с. 63). Ті трудности, з якими прийшло ся стрінути ся такому глубокому знавцеви лїтописної традиції, мирячи її з історичними даними, найкраще показують малу історичну стійність лїтописної теорії.

Дата добавления: 2015-07-18