Чинний націоналізм» і авторитарно-елітарні рухи 20-х і 30-х років

Критики «Націоналізму», зокрема лівого напрямку (соціалісти і комуністи), закидали й закидають, що, мовляв, націоналізм Донцова є копією італійського фашизму, пересадженою на український ґрунт чу­жою ідеологією. На дальший розвиток ідеології «чинного націоналіз­му» мала також чималий вплив, як твердять ці ж критики, доктрина німецького нацизму, зокрема, коли йдеться про формулювання засади «ініціативної меншості» та «творчого насильства».

У своїх пізніших писаннях Донцов часто заперечував цей закид і з’ясовував свої позиції. Обговорюючи «Заграву» і статтю «Чи ми фаши­сти», написану ще перед появою «Націоналізму», в 1923 році, ми вже заторкували це питання. У цій статті можна знайти частинну відповідь на закид щодо наслідування фашизму.

Розглядаючи питання впливу фашистської ідеології на творчість Донцова, треба мати на увазі, що в основних філософських та політич­но-програмових засадах фашизму й «чинного націоналізму» є тотожні елементи, які мусили позначитися на схожості між одним і другим. Обидві ідеології мають за свою основу філософію волюнтаризму. В організацій­ній площині вони стояли на позиціях елітаризму, поставивши перед со­бою завдання домогтися у своїх країнах радикальних політичних і соці­альних змін, які мали б забезпечити «духовне переродження» даних суспільств. Внаслідок тих тенденцій дійшло до відкинення «розкладових ідей» демократії, лібералізму, соціалізму, а почався апофеоз «сильної людини», «чину для чину», «ініціативної меншості», «вождівського прин­ципу» тощо⁷⁰.

Ідейна співзвучність між ідеологією «чинного націоналізму» і доктриною фашизму безспірна, але було б, однак, помилкою твердити, що Донцов сліпо наслідував фашистські чи якісь інші ідеї. Тут маємо справу, як правильно завважив А. Княжинський, з «аналогічним яви­щем, а не копією чужини»⁷¹. Схожості ідейних засад «чинного націона­лізму» можна дошукуватися однаково як у фашизмі, так і у «Французькій акції» {Action Francaise), у писаннях Шарля Морраса, автора концепції

ІДЕОЛОГІЯ «ЧИННОГО НАЦІОНАЛІЗМУ» Д. ДОНЦОВА

інтегрального націоналізму, а у першій мірі у творах Моріса Барреса. Коли говоримо про впливи на Донцова, не можна обминути й таких ав­торів «елітаристів», як Ґаетано Моска, Вільфредо Парето, Роберт Міхельс, чи автора вчення про важливість насильства – Жоржа Сореля. Під їхніми впливами формувалася доктрина фашизму, в тому числі й доктрина «чинного націоналізму» Донцова⁷².

Тут буде доцільно дещо детальніше зупинитися на поглядах Дон­цова щодо фашистської ідеології та аналогічних рухів, тим більше, що в багатьох своїх статтях він заторкує цілий комплекс цих питань.

У статті «Згода в сімействі» Донцов оспорює закид, що він, мов­ляв, «закоханий» виключно в «чужих ідеологіях» і в «чужих постатях» і покликається на свої писання ще з-перед 1920 року, цитуючи брошуру «Мазепа і мазепинство». Він каже, що його характеристика гетьмана Мазепи й мазепинської ідеї повинна переконати, що «безконечно глу­по» робити йому такі закиди⁷³.

На окрему увагу в зв’язку з цим заслуговує стаття «1937», де Дон­цов ширше з’ясовує свій погляд на націоналістичні рухи в тодішній Європі, аналізуючи їхній взаємозв’язок. У ній він говорить про «містику фашизму», вживаючи тут, як і в інших статтях, цього терміна для окрес­лення поняття «націоналізму».

Що таке націоналізм? – ставить Донцов питання і відповідає: це антимарксистський, антикомуністичний, антидемократичний і антиінтер-націоналістичний рух. Ці прикмети характерні всім націоналістичним рухам окремих країн, і вони можуть створювати враження, що націо­налізм, чи фашизм, – це рух інтернаціоналістичний. Проте ці тотожності чи спільні інтереси, каже Донцов, закінчуються на самому терміні:

«...Націоналістичний рух є рухом європейським, але не інтернаціона­лістичним. Ідеї 1789 року заломуються в багатьох країнах нашого кон­тиненту, в багатьох з них паношиться анархізм в його різних виглядах -соціалізму, комунізму, радикалізму. Що дивного, коли звернений проти спільної небезпеки відрух здорових народів виказує спільні риси? Проте­стантство теж було звернене проти того самого противника, через се прий­няло форму всеєвропейського, але не інтернаціонального руху... І в наші часи не все є в згоді між «ерзацрелігіями» націоналізму, як повинно б бути, коли б вони мали характер інтернаціоналістичний. В свіжій па­м’яті всіх є факт, коли фашистівська Італія громадила над Тиролем військо проти гітлерівської Німеччини. А коли завтра, наприклад], на місце боль­шевизму запанує в Московщині якась відміна фашизму, а Німеччина підтримає нових російських «єдинонеділимців», в тій самій хвилині гітле­рівська Німеччина стане ворогом для українського націоналізму. Ніяко­го закону інтернаціональної солідарності фашистівських рухів немає. Я

Михайло Сосновський

чудово знаю, що один фашизм може дуже датися взнаки другому, навіть стреміти до протекторату над ним».

У цій же статті Донцов зробив спробу охопити суттєві прикмети націоналізму як політичного і в першу чергу світоглядного руху, кажучи:

«Націоналізм – се бунт проти особистого і гурткового егоїзмів. Бунт проти ідеології, що ставляє інтереси консумента над продуцентом, інте­реси одиниці над загалом, інтереси класу над нацією, інтереси робітни­чих синдикатів, що об’єднують два чи три мільйони, над інтересами со­рока чи п’ятдесятмільйонової нації, навіть над інтересами держави. На­ціоналізм – се бунт проти ідеології затомізування; розпорошення су­спільності; бунт в ім’я старих і вічних правд – праці, дисципліни, культу предків, власної крові і власної землі, церкви, бунт в ім’я організації про­ти засади дезорганізації. Як такий, націоналістичний рух виказує, річ природна, багато спільних рис – в Фінляндії і на Україні, в Бельгії і в Італії, в Угорщині і в Німеччині, в Іспанії, у Франції, в Австрії... Але се не є рух інтернаціоналістичний. Навпаки, його метою є скріпити націю проти всяких інтернаціоналістичних галапасницьких ідей (соціалістичних чи просто імперіалістичних в однаковій мірі)»⁷⁴.

Ця стаття є важливою перш за все тим, що в ній Донцов поставив фактично знак рівняння в ідейній площині між своєю ідеологією «чин­ного націоналізму» та фашистськими рухами, визнав їхню ідейну спільність і щодо основних тенденцій, і щодо основних засад. Тверджен­ня, що, мовляв, ці рухи можуть бути в конфлікті, нічого в цьому не міняє, як, наприклад, не міняє сьогодні характеру комуністичних партій конфлікт між державами з комуністичними режимами⁷⁵.

Без сумніву, Донцов виявляв велике зацікавлення авторитарними рухами. Це зацікавлення було диктоване бажанням знайти конкретні докази на те, чого можна досягнути в боротьбі, маючи до розпоряджен­ня відповідну політичну організацію. У цих політичних авторитарних і тоталітарних рухах (фашизмі, націонал-соціалізмі, фалангізмі і теж у більшовизмі) Донцов добачав підтвердження вірності й реальності своєї власної концепції «ініціативної меншості», чи, як він її пізніше називав, «ордену», а ще пізніше – «аристократії» («Дух нашої давнини»).

Вислів цьому дав Донцов ще в 1923 році, пишучи, що існуюча кри­за в світі зумовлює політичний розвиток на двох паралелях: «консерва­тивної демократії» та «авторитарного руху». Другий напрямок, як пи­сав Донцов, має виразно антидемократичний характер, хоч і одночасно він є «народним» рухом. «І большевизм і фашизм у своїх початках були хоч антидемократичні, але народні рухи». Вони вирізнялися безкомп-ромісовістю, ідеологічною нетерпимістю, непримиренністю і «були ру-

ІДЕОЛОГІЯ «ЧИННОГО НАЦІОНАЛІЗМУ» Д. ДОНЦОВА

хами ініціативної меншості, що накинула свою волю землякам». У цій же статті, користуючися думками Лебона, Донцов зробив висновки, які згодом ширше з’ясував у «Націоналізмі», формулюючи засади «чинного націоналізму». На думку Донцова:

«Причиною успіхів обох рухів були: народність, уміння порушити най­глибші інстинкти маси, їх непримиренність, бойовість. Що ж до проти-демократичності їхньої програми (антипарламентаризм) і тактики (не коаліція, a coup d’etat), то вони сьому успіхові найменше зашкодили, а при ближчім розгляді то, може, й помогли: адже їхні противники опини­лися не на возі, а під возом, мимо демократичності їх програми... Сказа­ного вистане, щоб вказати на головні причини поразки нашого націона­лізму, в обох його формах. Демократія наша скрахувала тому, що була... занадто демократична і замало... революційна».

Таке наступне твердження Донцова у цій же статті дуже виразно насвітлює його ставлення до авторитарних рухів і розуміння їх:

«Не роблю тут, – каже він, – реклами ні фашизму, ні большевизму: чим скінчиться один – не знаю, що другий скінчив повним банкрутством – очевидно. Але мені ходить не про їх внутрішню політику, лиш про мето­ди захоплення державного апарату і його скріплення (се ж завдання стоїть перед нами!), а в сім відношенні і фашизм і большевизм і досі лишаються прикладами того, як се треба робити»⁷⁶.

Аналізуючи сьогодні творчість Донцова 20-х і 30-х років та його засади «чинного націоналізму» під кутом схожості з тодішніми авто­ритарними рухами, можна зрозуміти й пояснити цю схожість, проте не можна зрозуміти й виправдати його надто довірливого, часто безкри-тичного ставлення до фашистських рухів, зокрема до гітлеризму. Дон­цову можна закинути, що він не зайняв становища до політичних планів, наприклад, Гітлера ще перед його приходом до влади в Німеччині, хоч змаганням Гітлера за владу було присвячено чимало уваги у редагова­ному Донцовим журналі. Свої плани щодо Східної Європи, в тому числі й України, Гітлер з’ясував ще в половині 20-х років, але даремно читач шукатиме за оцінкою їх на сторінках «Вісника» чи в публікації «Адольф Гітлер», яка появилася в «Книгозбірні «Вісника». Не можна не критикувати Донцова й за те, що він своєчасно не подав тривожно­го сигналу українському суспільству про ці плани, використовуючи для цього свій великий тоді авторитет і силу свого публіцистичного та­ланту.

Про конкретну реалізацію політики Гітлера Донцов заговорив аж перед самою війною, зокрема після трагедії Карпатської України в ро-

Михайло Сосновський

ках 1938-1939. На сторінках «Вісника» появилися тоді статті Донцова й інших авторів, які критикували політику Гітлера⁷⁷. Щойно тоді, аналізу­ючи політичну ситуацію в Європі, Донцов написав під адресою гітлерів­ської Німеччини, що «сателітом ніякої імперії Наддніпрянщина не буде, ані геральдом чиєїсь надідеї. Вона має свою ідею і тільки її має виписану на своєму прапорі. Сили, про які я згадав вгорі (тобто СРСР і гітлерів­ська Німеччина) і яких зудар можливий в ближчій будуччині на Україні, – повинні се собі усвідомити»⁷⁸.

Ця спізнена критика гітлерівської політики, після того, як україн­ський народ ще до вибуху Другої світової війни мав можливість відчути її на собі, не міняє факту, що протягом 20-х і 30-х років, оцінюючи фа­шизм і гітлерівський нацизм та подібні рухи того періоду, Донцов вия­вив брак розуміння справжньої природи всіх цих рухів, а зокрема при­микав очі на їхні справжні цілі щодо інших народів, в тому й України. Захоплений їхньою зовнішньою силою, їхньою агресивністю, яка йому завжди імпонувала, сповидною монолітністю та організаційною пружні­стю, Донцов у жодному із своїх творів, у жодній статті не зробив спроби вглянути глибше в ці рухи, заглянути за їхні «фасади» й «куліси», по­знайомитися з їхньою мораллю, з їхнім характером⁷⁹.

Не простеживши та не вивчивши як слід цих рухів, Донцов пропо­нував їх українському суспільству як зразок для його власної політичної організації, приклад до наслідування молодому українському поколін­ню й українському націоналістичному рухові, який своєю природою, характером та цілями був зовсім чужий тим рухам, але на якийсь час піддався суґестіям Донцова.

Внаслідок цього в руках українського читача, в тому й молоді, опи­нилися брошури «Книгозбірні «Вісника» з апофеозом Муссоліні, Гітле­ра тощо, бо, мовляв, вони здвигали «нові дороговкази для збаламуче­них конаючим XIX віком народів». Але не минуло й десяти років від появи цих брошур і статей, як цей же читач на власному досвіді пізнав, що й кого йому пропоновано наслідувати. Це саме, очевидно, стосуєть­ся й до інших ідейно-програмових та світоглядних засад «чинного на­ціоналізму», що мали стати підставою в духовному розвитку україн­ської людини – члена «ордену». Цього не можна забувати, беручи сьо­годні до рук «Націоналізм» Донцова. У 60-х роках Донцов знову повернув­ся був до роблених йому закидів у профашистських симпатіях, пишучи:

«За гріх мають «вільнодумці» Донцову, що «рекламував» Муссоліні, Гітлера, Франко і Салазара? Так, Донцов їх «рекламував», Гітлера так довго, як довго він вів свій народ на боротьбу з комунізмом і з масонерією. Коли ж націонал-соціалізм показав своє імперіалістичне обличчя, «Вісник»

ІДЕОЛОГІЯ «ЧИННОГО НАЦІОНАЛІЗМУ» Д. ДОНЦОВА

Донцова писав: «Сателітом ніякої імперії Наддніпрянщина не буде, ані геральдом чиєїсь надідеї». Таке було моє відношення до гітлеризму»⁸⁰.

Це чергове вияснення, однак, нічого нового не вносить з погляду загального контексту творчості Донцова 30-х років⁸¹.

Дата добавления: 2015-07-17