Проведення розслідування адміністрацією підприємства в особі студентів за фактом завдання працівником шкоди підприємству та притягнення їх до матеріальної відповідальності

Відповідно до ст.13 Конституції України держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності. Одним із засобів реалізації цього захисту є передбачена трудовим законодавством матеріальна відповідальність працівників за шкоду, заподіяну роботодавцеві внаслідок порушення покладених на них трудових обов’язків. Суть матеріальної відповідальності працівників полягає у його зобов’язанні відшкодувати пряму дійсну шкоду, завдану ним роботодавцеві винними протиправними діями (бездіяльністю). Загальні правила щодо умов та порядку застосування цієї відповідності містяться у статтях 130-138 КЗпП. Їх положення спрямовано як на захист майна роботодавця, запобігання заподіяння йому збитків та забезпечення їх відшкодування (якщо вони виникають), так і на захист прав працівників, у разі якщо на них покладено матеріальну відповідальність. Наприклад, поряд із обов’язком працівників бережно ставитися до майна роботодавця і вживати заходів щодо запобігання шкоди у ст. 131 КЗпП міститься також вказівка і на зобов’язання роботодавця створити працівникам умови, необхідні для нормальної роботи і забезпечення повного збереження дорученого їм майна. У разі недотримання роботодавцем зазначеного обов’язку, розмір відшкодування шкоди, заподіяної працівником, підлягає обов’язковому зменшенню (ст.137 КЗпП) [39, с. 137].

Матеріальна відповідальність сторін трудового договору - це обов'язок однієї сторони трудового договору (працівника або роботодавця) відшкодувати шкоду, заподіяну другій стороні внаслідок винного, протиправного невиконання чи неналежного виконання своїх трудових обов'язків [40, с. 156].

Працівник, який неуважно, нестаранно та недбайливо ставиться до матеріалів, обладнання, інструментів, енергоносіїв чи іншого майна роботодавця, неналежно виконує взяту ним на себе роботу і тим завдає йому шкоди, і роботодавець, який не забезпечує працівникові безпечних умов праці і одержання зумовленої заробітної плати і тим самим завдає шкоди його здоров'ю чи іншим інтересам, несуть один перед одним матеріальну відповідальність. Це й зумовлює існування в трудовому законодавстві правового інституту матеріальної відповідальності сторін трудового правовідношення. Цей інститут є одним із правових засобів нормального функціонування виробничого процесу, забезпечення порядку праці, досягнення сторонами зумовленого результату діяльності підприємства, установи, організації незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності. Він ґрунтується на Конституції України (статті 13, 56, 66, 68), КЗпП України (статті 130 138, 173,236,237, 237).

Матеріальна відповідальність працівників є окремим видом відповідальності за трудовим законодавством та настає незалежно від притягнення працівника за завдану ним шкоду до дисциплінарної, адміністративної чи кримінальної відповідальності (ч.3 ст. 130 КЗпП). Також покладення на працівника матеріальної відповідальності не виключає можливості застосування до нього інших заходів матеріального впливу (скажімо, позбавлення премії, вирахування із заробітної плати надмірно виплачених сум тощо) [41, с. 127].

Залежно від того, хто заподіяв шкоду, матеріальну відповідальність у трудовому правовідношенні поділяють на такі види: матеріальна відповідальність за шкоду, заподіяну працівником роботодавцю, і матеріальна відповідальність роботодавця за шкоду, заподіяну ним працівникові.

Особливу увагу слід приділяти розмежуванню матеріальної та моральноїшкоди працівників відповідно до правил трудового законодавства, які виконують певну роботу на підставі цивільних договорів, оскільки і правове регулювання, і наслідки застосування цих видів відповідальності дуже різняться між собою.

Матеріальна відповідальність завжди має особистий характер – працівник, у тому числі неповнолітній, відповідає за заподіяну шкоду винятково сам, тоді як за положеннями цивільного права обов’язок відшкодування шкоди, завданої неповнолітнім. Покладається і на його батьків (усиновлювачів) чи піклувальника. У трудовому праві підлягає відшкодуванню лише пряма дійсна шкода, до того ж у більшості випадків в обмеженому розмірі (не більше середнього місячного заробітку працівника, який завдав шкоди), у той час як у цивільному праві діє принцип повного відшкодування заподіяної шкоди з урахуванням і неодержаних доходів. Крім того, тягар доведення наявності підстав для застосування матеріальної відповідальності працівника лежить на роботодавцеві (тобто діє презумція невинності працівника), натомість у цивільному праві встановлено презумпцію провинності того, хто завдав шкоди. Щодо строків позовної давності для звернення роботодавця до суду в питаннях стягнення з працівника матеріальної шкоди трудовим законодавством встановлено строк в один рік з дня виявлення заподіяної працівником шкоди. У цивільному праві ж загальний строк позовної давності для стягнення завданої майнової шкоди становить 3 роки.

Дата добавления: 2015-07-14