Поняття права власності на природні ресурси

Серед інших екологічних правовідносин саме відносини власності на природні ресурси відіграють визначальну роль, тому що становлять основу екологічних правовідносин. Інститут права власності на природні ресурси є, таким чином, одним із основних правових інститутів екологічного права, оскільки відносини власності є передумовою виникнення будь-яких інших правовідносин стосовно використання природних ресурсів. Ці відносини складаються у сфері приналежності природних ресурсів одним особам і відчуження від усіх інших осіб. Слід розрізняти поняття “власність” та “право власності”.

Власність – це правова та економічна категорія, що виражає відносини людей з приводу виробництва та розподілу матеріальних благ. Власність як правова та економічна категорія властива певному засобу виробництва і є основою виробничих відносин. Право власності є юридичним виразом, формою закріплення економічно-правових відносин власності і являє собою урегульовані законом суспільні відносини по володінню, користуванню та розпорядженню об’єктами власності[1].

Право власності на природні ресурси має ряд специфічних особливостей, пов’язаних з їх екологічним змістом. По-перше, право власності не є всеосяжним, бо не всі природні ресурси за своїми властивостями можуть перебувати у власності, а лише ті з них, що є відносно стабільними та підлягають індивідуалізації. До них належать земля, надра, води, ліси, рослинний світ, тваринний світ, природно-заповідні об’єкти. Інші елементи природного середовища не здатні через об’єктивні властивості бути об’єктами власності (наприклад, вітрова та сонячна енергія, кліматичні ресурси тощо), бо не можуть бути об’єктом привласнення з боку людини та суспільства з метою перетворення їх на свою власність. По-друге, природні ресурси, хоча й є самостійними об’єктами права власності, проте перебувають у нерозривному екологічному взаємозв’язку, фактично їх не можна відокремлювати від природного середовища. Тому вилучення корисних властивостей у процесі використання природних об’єктів (видобуток корисних копалин, заготівля деревини, споживання води, відстріл тварин, лов риби та ін.) не припиняє права власності на відповідні об’єкти навколишнього природного середовища, а є підставою виникнення права власності на продукти праці, отримані шляхом експлуатації природних ресурсів. І нарешті, по-третє, природні ресурси як об’єкти природного походження становлять національне багатство України й, на відміну від товарно-матеріальних цінностей, не мають вартості. Природні ресурси не є майном у власному значенні цього слова. Грошова оцінка землі та інших ресурсів природи в даному випадку має вигляд капіталізованої ренти. При відчуженні природного об’єкта власник по суті продає право на одержуваний з нього прибуток, продає право на ренту. Перелічені специфічні особливості природних ресурсів обумовлюють відповідне регулювання питань власності на них з боку держави. Захищаючи суспільний інтерес, законодавець використовує публічно-правовий режим у регулюванні цих відносин, при цьому в ньому превалює спеціальний дозвільний метод впливу на відносини власності щодо природних об’єктів. Право власності на природні ресурси – це право володіти, користуватися і розпоряджатися ними на підставі, у межах повноважень та в спосіб, що передбачені Конституцією та законами України в інтересах як окремих осіб, так і суспільства в цілому. Право власності на природні ресурси встановлене в Конституції України^1. (ст. ст. 13, 14, 142), Цивільному кодексі України² (ст. 9, 10, 324), актах екологічного законодавства, які регулюють правовий режим окремих видів природних ресурсів.

Сукупність правових норм екологічного права, що регулюють відносини власності на природні ресурси, утворюють правовий інститут.

^{___________________________________________}

¹ Конституція України від 28.06.1996 № 254к/96-ВР

² Цивільний кодекс України, Кодекс від 16.01.2003 № 435-IV

Зміст права власності на природні ресурси – це сукупність правомочностей власника по володінню, користуванню та розпорядженню надрами, водами, лісами, об’єктами тваринного, рослинного світу та іншими природними ресурсами та комплексами. Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 22 вересня 2005 року правовий режим власності на природні ресурси визначається законами України¹. До останніх слід віднести Конституцію України, Цивільний кодекс України, природноресурсові кодекси (земельний, водний, лісовий, про надра) та по ресурсні закони (про рослинний світ, про тваринний світ, про атмосферне повітря, про природно-заповідний фонд). Положення Цивільного кодексу України застосовуються до врегулювання відносин, які виникають у сфері використання природних ресурсів у субсидійованому порядку. Відносини власності на природні ресурси є предметом цивільного права лише в тому разі, якщо вони не врегульовані нормами екологічного права. Але незважаючи на таку форму кореспонденції правових норм, Цивільний кодекс України містить основні теоретичні визначення інституту права власності, що стосуються і природних ресурсів. Зміст права власності як суб’єктивного права становлять правомочності по володінню, користуванню та розпорядженню природними ресурсами в межах, визначених законом, тобто власникові належить право володіння, користування та розпоряджання своєю власністю2. Ні в екологічному, ані в цивільному законодавстві України не визначено поняття “володіння”, “користування” і “розпорядження” як складових елементів права власності на природні ресурси, тому вони сформульовані в науковій літературі, хоча думка про те, що право власності не обмежується тільки тріадою володіння, користування і розпорядження, має як своїх прихильників, так і противників серед науковців. Кожна із правомочностей має свої особливості стосовно природних ресурсів та своє призначення. Володіння – це право фактичного (фізичного чи господарського) панування над певним природним об’єктом.

^{___________________________________________}

¹ Конституційний Суд; Рішення від 22.09.2005 № 5-рп/2005

² ст. 317 ЦК України від 16.01.2003 № 435-IV

Право володіння над ними завжди повинне мати ту чи іншу правову підставу – титул. Правовою підставою володіння власника є його право власності. Екологічне право визнає тільки титульне володіння. Якщо особа фактично володіє окремим природним об’єктом, але без належної підстави (титулу), вона вважається незаконним власником. Користування – це право власника задовольняти за допомогою природних ресурсів свої потреби. З урахуванням екологічної специфіки природних ресурсів як об’єктів права власності під користуванням у даному випадку слід розуміти забезпечену законом можливість їх безпосередньої господарської експлуатації для наданих цілей шляхом вилучення їх корисних властивостей, у тому числі отримання плодів та інших прибутків. Розпорядження – це визнана за власником і гарантована йому можливість вчиняти дії, спрямовані на зміну юридичного статусу, цільового призначення чи стану природних об’єктів, визначення їх юридичної долі (відчуження їх іншим суб’єктам у власність). Такими діями є головним чином угоди (купівлі-продажу, дарування, міни та ін.)1.

Чинне законодавство проголошує рівність усіх форм власності, передбачає створення рівних умов для їх розвитку та захисту, проте фактично власники природних ресурсів володіють різним обсягом прав щодо розпорядження ними. У найбільш повному обсязі право розпорядження притаманне праву державної власності на природні ресурси. Важливою ознакою, що характеризує відносини власності, є їх незалежність. Суб’єктивне право власності необхідно розглядати як забезпечення й гарантування особі можливості володіти, користуватися та розпоряджатися природними об’єктами незалежно, на свій розсуд. Незалежне (на свій розсуд) володіння, користування й розпорядження природним об’єктом або його часткою означає, що вони гарантовані власнику законом, не базуються на праві будь-яких інших осіб. Природні ресурси в Україні можуть перебувати в державній, комунальній та приватній власності. Більшість природних ресурсів України перебуває в державній та комунальній власності. Чинне законодавство

^{___________________________________________}

¹ Рябець К. А. – Екологічне право України: Навчальний посібник. / Катерина Анатоліївна Рябець – К.: Центр учбової літератури, 2009. – 89с.

передбачає значно менший перелік природних ресурсів, які можуть перебувати у приватній власності фізичних та юридичних осіб, порівняно з публічною. Це обумовлено тим, що використання природних ресурсів, які перебувають у приватній власності, спрямоване на задоволення потреб окремих фізичних або юридичних осіб. Право власності на природні ресурси характеризується множинністю суб’єктів: Український народ; держава Україна; фізичні особи; юридичні особи; Автономна Республіка Крим; територіальні громади; іноземні держави та інші суб’єкти публічного права. Статус перелічених суб’єктів та їх повноваження пов’язані з формами права власності на природні ресурси. На окрему увагу заслуговує розгляд поняття права власності Українського народу. Відповідно до ст. 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об’єктами права власності Українського народу1. Український народ є особливим суб’єктом права власності на природні ресурси, який може здійснювати це право як безпосередньо у формі референдуму, так і через органи державної влади та місцевого самоврядування у формі публічної власності, а також шляхом реалізації громадянами України та юридичними особами суб’єктивних прав на природні ресурси у формі приватної власності. На практиці виникають питання щодо узгодження між собою норми Конституції та норм екологічного законодавства, які визначають право приватної, комунальної та державної власності на природні ресурси, а не право власності Українського народу. У юридичній літературі переважає думка, що в цьому випадку норма Конституції України регулює не відносини власності на природні ресурси, а закріплює суверенітет народу України на певну територію, на навколишнє природне середовище взагалі та її окремі складові елементи. Дану тезу Основного Закону потрібно розуміти не в правовому сенсі, а в політичному, не як норму, що встановлює власнісний статус природних ресурсів країни, а як норму, що ^{___________________________________________}

¹ ст. 13 Конституції України від 28.06.1996 № 254к/96-ВР

проголошує всі природні ресурси надбанням (основним національним багатством) Українського народу, що перебуває під особливою охороною суспільства. Тому при врегулюванні відносин приватної, комунальної та державної власності на природні ресурси слід керуватися нормами екологічного законодавства.

Таким чином, підставою виникнення суб’єктивного права власності на природні ресурси як і права власності стосовно іншого майна є юридичний факт – обставина, з якою законодав­ство пов’язує зміну власника (форми права власності) на землю, надра, рослинний і тваринний світ та інші об’єкти природи. Виникнення права власності посвідчується державним ак­том на право власності і цивільно-правовою угодою на прид­бання об’єктів власності. Відповідно до Конституції України власність зобов’язує. Власність не повинна використовуватись на шкоду людині і суспільству. Виходячи з цього конституційного положення і враховуючи ту обставину, що використання природних об’єктів внаслідок їх екологічної значущості завжди зачіпає інтереси суспільства, в інтересах цього суспільства та держа­ви екологічне законодавство обмежує громадянські права громадян в першу чергу щодо встановлення їх права влас­ності на природні об’єкти1.Важливою ознакою, яка характеризує сутність права влас­ності, є ступіньсвободи власника у здійсненні правомочностей щодо належного йому майна. Власник має право вільно користуватися належним йому майном (навіть псувати чи знищувати), змінювати його місцезнаходження та здійснюва­ти інші будь-які дії, якщо тільки вони не суперечать закону. Що ж до реалізації уже набутого права власності на при­родні ресурси, то правомочності їх власника обмежені зако­ном в інтересах охорони і збереження природних об’єктів і ресурсів, які є основою життєдіяльності людства, а значить, в інтересах всього суспільства. Так, законодавство вимагає тільки цільового використання природних об’єктів відповід­но до умов їх надання.Власник не повинен завдавати їм шко­ди, негативно впливати на їх ^{___________________________________________1} Шемшученко Ю. С. Екологічне право України. Академічний курс: Підручник / За заг. ред. Ю. С. Шемшученка. - К.: ТОВ «Видавництво «Юридична думка», 2008. - 127 с.якісний стан, допускати по­гіршення екологічної обстановки на природних об’єктах і територіях в результаті реалізації його права власності. Саме з цією метою закон встановлює, наприклад, обмеження гос­подарської діяльності в прибережних захисних смугах уздовж річок, навколо водойм та на островах. Там забороняється розорювання земель, зберігання та застосування пестицидів, влаштовування літніх таборів для худоби і т.ін.1. У разі зміни форм власності на землю, на якій знаходяться заказники, пам’ятники природи, заповідні урочища, парки-пам’ятники садово-паркового мистецтва, нові землевласники зобов’язані за­безпечувати режим їх охорони і збереження незалежно від їх наміру використовувати набуту у власність землю2.Деякі права власників більш чітко обмежені екологічними вимогами щодо збереження ґрунтів, рослинного, тваринно­го світу, водних джерел та інших компонентів навколишнього середовища. Наприклад, землевласники в межах своїх земельних ділянок мають право видобувати для своїх госпо­дарських та побутових потреб корисні копалини місцевого значення, торф загальною глибиною розробки до двох метрів і прісні підземні води до 20 метрів. Видобування корисних копалин місцевого значення і торфу з застосуванням спеці­альних технічних засобів, які можуть призвести до небажа­них змін навколишнього природного середовища, погод­жується з місцевими радами народних депутатів та органами Міністерства навколишнього природного середовища України на місцях.У разі порушення землевласниками порядку і умов користування надрами на наданих їм у власність земельних ділянках вони можуть бути позбавлені права видобування корисних копалин місцевого значення, торфу і прісних підземних вод для господарських і побутових потреб3.Земельним законодавством встановлюється спеціальний правовий режим щодо набуття права власності на земельні ділянки та здійснення громадянами правомочностей влас­ника, що обумовлено особливостями цього об’єкта права ^{___________________________________________1} ст. 89 Водного кодексу України, Кодекс від 06.06.1995 № 213/95-ВР² ст. 4 Закону України “Про природно-заповідний фонд України”, Закон від 16.06.1992 № 2456-XII³ ст. 27 Кодексу України про надра, Кодекс від 27.07.1994 № 132/94-ВРвласності та його значенням в суспільстві. Ці особливості полягають в тому, що об’єктом права приватної власності є не земля взагалі як фізичний об’єкт матеріального світу, а земельна ділянка як правова категорія з чітко окресленими межами. Звідси й особливий порядок набуття права власності: придбання земельних ділянок за договором купівлі-продажу або набуття шляхом прийняття спадщини, потім відведення земельної ділянки в натурі (намісцевості), одержання дер­жавного акта на право власності, зареєстрованого місцевою радою народних депутатів. Тільки після дотримання цих ви­мог власник може приступити до використання і розпоряд­ження земельною ділянкою. Використання земельної ділянки не за цільовим призна­ченням, способами, що призводять до зниження родючості грунтів, їх хімічного і радіоактивного забруднення, погіршен­ня екологічної обстановки чи невикористання протягом од­ного року земельної ділянки, наданої для сільськогосподарсь­кого виробництва, і протягом двох років – для несільськогосподарських потреб, – це діяльність (чи бездіяльність) власника, яка тягне за собою застосування до нього вста­новлених законодавством санкцій1. Припинення його права власності за рішенням місцевої ради народних депутатів), а, отже, законодавство регламентує права власності на природні ресурси. Протиправні дії, такі як систематичне невнесення земель­ного податку, жорстоке поводження з дикими тваринами, які перебувають у колективній та приватній власності, укла­дення угод про набуття права власності з порушенням вста­новленого порядку, є також підставами припинення права власності на природні ресурси.Право комунальної та приватної власності на природні ре­сурси може бути припинене також внаслідок правомочних дій, як-то: добровільна відмова, відчуження (продаж), ви­куп для державних або громадських потреб. Таким чином, право власності на природні об’єкти суттє­во відрізняється від права власності на майно та інші об’єкти неекологічного характеру, насамперед, обмеженнями щодо використання природних ресурсів і об’єктів як власності^{___________________________________________ 1} ст. 28 Земельного кодексу України, Закон від 25.10.2001 № 2768-IIIобумовленими захистом прав та законних інтересів всіх гро­мадян суспільства.Отже, право власності на природні ресурси – це сукупність правових норм, які закріплюють і охороняють володіння, користування і розпорядження природними ресурсами, в інтересах як особи, так і суспільства в цілому. Відповідно, право власності на природні об’єкти та їх ресурси в об’єктивному розумінні – це система правових норм, що регулюють відносини власності на природні об’єкти та їх ресурси; право власності на природні об’єкти та їх ресурси в суб’єктивному розумінні – це врегульована нормами права можливість суб’єкта володіти, користуватись і розпоряджатись належними йому природними об’єктами та їх ресурсами.

Дата добавления: 2015-07-11