Самостійна робота

Київський національний університет ім. Тараса Шевченка

Інститут міжнародних відносин

Самостійна робота

на тему:

«Доктрина Трумена»

з дисципліни міжнародні відносини

та світова політика

студентки IV курсу 3 групи

відділення міжнародних відносин

Романенко Олександри Олегівни

Викладач: Крушинський В.Ю.

Київ - 2008

На початку лютого 1947 р. посольство Великої Британії у Вашингтоні поінформувало Державний департамент США про серйозні фінансово-економічні труднощі і про свою неспроможність виконувати в подальшому зобов’язання, накладені на неї по закінченню Другої світової війни, по фінансовій допомозі Греції й Туреччині.

В умовах «холодної війни», що на той час вже розпочалась, Сполучені Штати Америки визначили для себе пріоритетним завданням стримувати «поширення комунізму» на стратегічно важливі для них регіони Південної Європи. На думку керівництва США, небезпеку являли собою активізація діяльності прокомуністичного Фронту національного визволення Греції, а також наполегливі вимоги уряду СРСР встановити міжнародний контроль над Дарданеллами. У ході зустрічі членів конгресу США із заступником державного секретаря США Діном Ачесоном, останній наголосив, що у випадку «втрати» Греції та Туреччини, комунізм швидко пошириться по всій території азіатського регіону, включно з Іраном та Індією. (Ця зовнішньополітична концепція Д. Ачесона згодом отримала назву «доктрина доміно»). Така заява остаточно переконала членів конгресу, і вони погодилися підтримати ініціативу Державного департаменту про виділення федеральних асигнувань з метою надання військової та економічної допомоги Греції та Туреччині.

Під «поширенням комунізму» впливові американські політичні кола розуміли процеси, що відбувалися у Південній Європі та на Середньому Сході і потенційно несли в собі перспективу послаблення західного впливу та розширення присутності СРСР. Враховуючи, що вклад Радянського Союзу у перемогу над нацистською Німеччиною дозволив йому не тільки розширити свою сферу впливу на Центральну Європу, а й сприяв росту популярності комуністичних сил та національно-визвольних рухів, Москва могла скористатися пожвавленням останніх та вивести більшу частину Старого Світу з-під західного контролю. Цілком можливою видавалася навіть перспектива приходу до влади комуністичних партій у таких державах, як Франція та Італія, де вони становили ядро Руху Опору. Слід враховувати, що США були готові до жорстких дій навіть по відношенню до своїх західноєвропейських союзників: на випадок перемоги на парламентських виборах Комуністичної партії Італії у президента Гаррі Трумена був готовий план збройної інтервенції американської армії. Тому антисистемні рухи у країнах і регіонах, що традиційно вважалися вотчиною Великої Британії та Франції, викликали у США ще більше занепокоєння.

27 лютого й 10 березня 1947 р. у Білому домі Трумен, Маршалл і Ачесон провели зустрічі з конгресменами з метою переконати їх у необхідності надання допомоги Греції й Туреччини. У своєму виступі Маршалл акцентував увагу на захисті американських інтересів. Однак вирішальний вплив зробив виступ Ачесона, який заявив, що «для Сполучених Штатів вживання заходів по посиленню країн, яким загрожує радянська агресія, рівносильно захисту свободи як такої» (чим і виправдовувалося встановлення авторитарних, але лояльних до Америки, режимів у країнах, «яким загрожувала інфекція комунізму»). При цьому Ачесон відкрито говорив про намір СРСР зайняти домінуючу позицію в Східному Середземномор’ї й на Близькому Сході й у такий спосіб проникнути в Південну Азію й Африку. Беручи до уваги той факт, що заяви Маршалла про необхідність збереження й підтримки політичної стабільності в регіоні, доступу США до сировинних ресурсів і нових ринків не справили на конгрес належного впливу, Д. Ачесон у своєму виступі заявив про спроби досягнення комунізмом домінуючої позиції на континенті й подальшому його прагненні до світового панування. Він так представив сформовану ситуацію: «Подібно тому, як яблука в діжці псуються при наявності хоча б одного гнилого, ситуація в Греції й Туреччині вплине на Іран і змінить весь хід подій на Близькому Сході, в Африці, Італії, Франції й т.д. Ми й тільки ми маємо можливість відбити нападки Рад у досягненні гегемонії в усьому світі… якщо хоча б одна із цих держав потрапить у сферу впливу СРСР або в Італії прийдуть до влади комуністи, то долю світу буде визначено».

12 березня 1947 року на об’єднаній сесії двох палат конгресу Президент США Гаррі Трумен звернувся з проханням виділити 400 млн. доларів для реалізації цих цілей (спочатку було надано 128 млн дол., а до 1950 року ця сума складала близько 650 млн. доларів). Обґрунтування президентом необхідності активного американського втручання в стан справ у Європі, що увійшло в історію під назвою «доктрина Трумена», розцінювалася Радянським Союзом як свідчення остаточної відмови США від політики ізоляціонізму та їхніх намірів перейняти на себе функції світового лідера.

Трумен казав: «Однією з головних цілей зовнішньої політики Сполучених Штатів є створення умов, при яких ми будемо жити вільно від примусу. Це було головним питанням у війні проти Німеччині і Японії... Ми, однак, не зможемо досягти наших цілей, якщо не захочемо допомогти вільним народам зберегти їхні демократичні системи й національну єдність...»

Подвоюючи логічний акцент, Трумен зв’язав свободу у світі з насущною потребою США: «Тоталітарні режими, нав’язані вільним народам через пряму або непряму агресію, руйнують фундамент міжнародного миру й безпеку Сполучених Штатів».

В 1947 році підсумки війни були підведені, світ уже поділений. І проте: «У даний момент світової історії майже кожний народ повинен зробити вибір між різними способами життя. І часто цей вибір не самостійний. Один спосіб життя базується на волі більшості й має вільну політичну систему... Другий спосіб життя заснований на волі меншостей, силою нав’язаної більшості. Він базується на терорі й репресіях, контрольованих пресі й радіо, вирішених виборах і відсутності особистої свободи».

Звідси висновок: «Ми зобов’язані допомагати вільним народам самим визначати свою долю. Я вважаю, що наша підтримка повинна бути в основному надавана через економічну й фінансову допомогу, що є принциповими для стабілізації економіки й упорядкування політичного процесу».

Із цієї причини допомога Греції й Туреччині проголошувалася як частина глобальної сутички демократії й диктатури, сил добра й зла. Саме майбутнє зіткнення «східного комунізму» і «західної демократії» переконало конгрес у необхідності надати економічну допомогу в рамках доктрини Трумена. Більша частина демократів приєдналася до «хрестового походу» проти комунізму ще й тому, що «у конгресі спостерігалися настрої, близькі до паніки, - очікувалося висадження Рад на американських берегах». Посол СРСР у США Н. Новіков у зв’язку з цим писав, що така політика «своєю прямолінійністю поставила європейські країни перед вибором - або із США проти СРСР, або з СРСР проти США й визначила розкол континенту».

Безпосереднім приводом для впровадження «доктрини Трумена» необхідно визнати події у Греції та Ірані. В Ірані Радянський Союз до 1946 року продовжував утримувати території, що були зайняті у ході Другої світової війни з метою недопущення використання іранської території державами Осі. Тоді СРСР окупував Північно-Західний Іран, а Велика Британія – південь держави. Присутність радянських військ дозволила створити на цих землях Гілянську та Мехабадську Республіки, очолені Народною партією («Туде»). Вони охоплювали етнічні території азербайджанців та курдів, які складали більше чверті населення Ірану, однак були позбавлені політичних та національних прав. СРСР прагнув використати зростаюче незадоволення місцевого населення національним та соціальним гнітом напівфеодальної іранської монархії для одержання своєї частки у володінні нафтовими концесіями Ірану, котрі традиційно безроздільно знаходилися в руках британських компаній з деякою долею американського капіталу. Однак, зрештою, радянському керівництву було в цьому відмовлено і під тиском західних держав воно вивело свої сили, чим скористалися іранські шахські війська, які жорстоко придушили самопроголошені утворення.

Незважаючи на дипломатичну поразку СРСР в іранському конфлікті, його приклад підсилив невпевненість американців у можливості підтримання антикомуністичного санітарного кордону по периметру азіатської частини СРСР, особливо в світлі громадянської війни в Китаї, що спалахнула з новою силою і передвіщала не надто позитивні перспективи для режиму Чан Кайші, та обіцяної незалежності Індії, у якій до влади мав прийти Індійський національний конгрес, який через травматичний досвід брутального британського володарювання також дивився на співпрацю із Заходом скептично. До того ж Радянський союз демонстрував дедалі більше активності на Середземноморському напрямку. Так і не домігшись передачі колишньої італійської колонії Лівії під колективний протекторат великих держав (СРСР претендував на Триполітанію), Сталін узявся за традиційний козир російської зовнішньої політики – проблему Чорноморських проток Босфор і Дарданелли. Він намагався домогтися від президента Туреччини А. Іненю перегляду попередніх домовленостей про протоки з тим, щоб зробити можливим вихід радянського Чорноморського флоту до Середземного моря.

Греція, що мала стати одним із двох головних реципієнтів американської допомоги за «доктриною Трумена», у цей час продовжувала перебувати у стані Громадянської війни. У 1940 – 1941 рр. Греція була загарбана фашистською Італією, на допомогу якій прийшла нацистська Німеччина, попри стійкий опір своїх захисників. Однак вже влітку 1941 року у гірських районах держави розпочалася справжня партизанська війна, яку вела Національна народно-визвольна армія (ЕЛАС), лівий повстанський фронт, у політичній організації якого – Національно-визвольному фронті Греції (ЕАМ) – важливу роль відігравала Комуністична партія Греції, що мала досвід підпільної боротьби у роки право-авторитарної диктатури генерала Метаксаса. На противагу їй існував ряд профашистських організацій, подібних до Міліції «Х» полковника Гріваса, які займалися колабораціонізмом із окупаційними властями, а також Національна Республіканська Грецька Армія (ЕДЕС) полковника Зерваса, тісно пов’язана з колами, що були при владі в роки військової диктатури і тому більш зацікавленими у протистоянні з ЕАМ – ЕЛАС, ніж із гітлерівцями.

Але під час визволення території Греції від нацизму, здійсненого переважно руками самих грецьких лівих партизан, на початку 1944 року виявилося, що одержимість прем’єра Уінстона Черчілля ідеєю збереження грецької монархії як гаранта статусу-кво настільки помітна, що він готовий кинути британську армію, що висадилася на Балканах для наступу проти німців, на нейтралізацію не стільки окупантів, скільки ЕАМ – ЕЛАС. Зокрема, англійці придушили антимонархічне повстання у лавах грецьких частин, розквартированих у Єгипті, і дозволили королю Георгію ІІ зірвати переговори про майбутній устрій країни. У відповідь на утворення ЕАМ Політичного комітету національного визволення, по суті, альтернативного соціалістичного уряду на визволених грецьких територіях, англійські війська, які висадилися у Греції 4 жовтня 1944 року, розв’язали повномасштабний наступ на позиції свого партнера по антигітлерівській коаліції, спровокувавши у грудні криваві бої за Афіни, що викликало справедливе засудження з боку навіть їх найближчого партнера США в особі президента Франкліна Рузвельта.

Британці сприяли згуртуванню антикомуністичних та монархічних сил, разом із мілітаризованими правими ополченнями (типу «Х»-міліції), для недопущення перемоги ЕАМ на виборах 1946 року, запланованих за Варкізькою угодою 12 лютого 1945 року. За цей час понад 50 тисяч осіб, запідозрених у зв’язках із лівим крилом Опору, були відправлені до концентраційних таборів, а ще 80 тисяч втекли з держави. Поруч із бойкотом виборів з боку КПГ, цей терор проти лівих партизан призвів до розгортання третього етапу («раунду») громадянської війни. Прокомуністичній Демократичній Армії (заснованій на базі ЕЛАС) протистояв новий правий уряд консерватора Константина Цалдаріса, який був цілком залежний від Великої Британії, яка продовжувала нерівноправні відносини із Грецією, незважаючи на прихід до влади лейбористського уряду Клемента Еттлі. Англійці здійснювали контроль над фінансами, управлінням, обороною країни та поставкою продовольства, але це означало не тільки можливість визискувати ресурси Греції, а й вимагало власних доволі значних витрат, що сягали 400 мільйонів фунтів стерлінгів щорічно.

Ослаблена війною Велика Британія вже не могла підтримувати такий рівень присутності ні матеріально, ні військово, і у березні 1947 року в черговий раз звернулася по сприяння до США, показуючи, що власноруч вже не може стримувати партизанські операції Демократичної Армії та протести всередині Греції. До цього в лютому 1947 р. один з офіційних британських чиновників проінформував Д. Ачесона про те, що «найтяжча економічна криза у Великій Британії знімає з неї відповідальність щодо підтримки політичної й економічної стабільності в Греції й Туреччині» - традиційних «зонах відповідальності» Лондона. 21 лютого 1947 р. США одержали дві британські ноти, у яких повідомлялося про згоду Великої Британії передати американцям функції з надання допомоги Греції й Туреччині. Британська сторона оголосила також про вивід своїх військ із Греції. У зв’язку із цим Дж. Маршалл відзначив: «Очевидно, що англійці відмовилися від своєї присутності на Близькому Сході й звернулися до США як до свого спадкоємця». По суті це була передача повноважень Сполученим Штатам внаслідок ослаблення позицій Великої Британії на міжнародній арені. Колишній працівник держдепартаменту США Джонс відзначив, що ноти були розцінені як свідчення того, що Велика Британія «передала США керівництво світом з усіма його труднощами й славою».

Важливо відзначити, що «кризова ситуація» виникла не без участі американських стратегів, вплив яких у правлячих колах Греції був значним. Авторитетний дослідник Г. Лундестад пише, що «позиції американців в адміністрації Греції були настільки впливові, що самі вони написали як запит на надання допомоги, так і ноти подяки у відповідь на проголошення доктрини Трумена».

В умовах, коли «холодна війна» набирала обертів, США були зацікавлені в тому, щоб прокомуністичні сили не здобули владу у всій Центральній та Східній Європі. Греція ж була єдиною країною цього регіону, що рухалась у напрямку, зворотному до решти, де встановлювалися прорадянські режими «народної демократії». Демократична Армія одержувала допомогу від Югославії, СРСР, Болгарії, Албанії, і вже тому розглядалася адміністрацією Трумена як безсумнівна загроза. Американське керівництво у цей період було схильне перебільшувати експансіонізм СРСР, ігноруючи той факт, що у Європі Сталін намагався зберегти статус-кво, щоб одержати свободу дій на території країн, зайнятих радянськими військами. В Італії він наказав комуністичним партизанам роззброїтися, у Греції він слідував неформальній угоді із Черчіллем, яку вони уклали в Москві у жовтні 1944 року (за якою Британія одержувала 90 % впливу у Греції), і, зрештою, припинив допомогу партизанам (вона продовжувалася з боку Йосипа Броз Тіто на фоні розриву Бєлграду з Москвою).

Отже, проголошення доктрини Трумена було обумовлено головним чином факторами геополітичного характеру. Греції й Туреччині, свого роду ключу до Західної Європи й Росії, надавалося особливе значення в стратегії Вашингтона. Тому в американській адміністрації керувалися насамперед тим, що Туреччина володіє Дарданеллами, «воротами» до берегів СРСР, Румунії й Болгарії й розташована між ними й найбагатшим енергетичними ресурсами Близьким Сходом. У зв’язку з цим Туреччині приділялася роль геостратегічного плацдарму США для встановлення впливу в регіоні. Уолтер Ліппман у зв’язку з цим писав: «Ми вибрали Грецію й Туреччину не тому, що вони особливо потребують допомоги, а тому, що вони являють собою стратегічні ворота, що ведуть у Чорне море й до серця Радянського Союзу».

Важливо відмітити, що майже одночасно з реалізацією «доктрини Трумена» США вдалися до ще однієї економічної програми, на цей раз ще масштабнішої та спрямованої на європейські держави – «плану Маршалла». Як вважає американський дослідник К. Томпсон, ці дві акції ознаменували собою кінець епохи ізоляціонізму в американській зовнішній політиці. Починаючи із цього моменту в ній чітко проявляється поступовість дій на шляху до створення «нового світу», а за дванадцять «історичних тижнів» з 12 березня 1947 р. до 5 червня 1947 р. (промова Дж. Маршалла в Гарвардському університеті) у зовнішній політиці США відбулося воістину «революційне зрушення».

Проголошення доктрини Трумена було сприйнято як політиками, так і громадськістю США неоднозначно. Критики доктрини в американських політичних колах заявляли, що витрати на її реалізацію будуть набагато вищі, ніж кінцевий результат. Підкреслювалося, що «доктрина створить прецедент для втручання у внутрішні справи інших держав і може викликати війну з СРСР, а також істотно послабить ООН». Причому прихильники цієї точки зору підкреслювали той факт, що здійснення економічної дипломатії передбачалося США в однобічному порядку в обхід ООН. Однак очевидно, що тільки в такий спосіб Вашингтон міг контролювати програми допомоги й, за виразом Клейтона, «бути ведучим цього шоу». Важливо відзначити також, що консул СРСР у Нью-Йорку Я. Ломакін після проголошення доктрини Трумена телеграфував у Москву: «Промова Трумена викликала серйозну хвилю невдоволення серед населення», що, на думку консула, побоювалося, що «доктрина може привести до війни між СРСР і США». Разом з тим уже в другій половині 1947 р., відповідно до опитувань громадської думки, 54% опитаних американців підтримали дії США по відношенню до Туреччини й Греції, а 40% були готові (правда, через ООН) «оголосити війну СРСР, якщо той і далі буде загрожувати Греції». Як видно, сформовані адміністрацією настрої створили необхідне підґрунтя для здійснення економічної дипломатії стримування в стратегії «світової переваги» США.

Однієї з головних, хоча найменш афішованих, цілей доктрини була підготовка свого роду «мандату конгресу й американської громадськості на здійснення плану Маршалла». Останній послужив економічним важелем для продовження стратегії, закладеної в доктрині Трумена. Тому Трумен назвав його «другою частиною однієї й тієї ж стратегії». Таким чином, «доктрина Трумена» й план Маршалла стали невід’ємною частиною нової стратегії Вашингтона», «двома сторонами однієї медалі американської політики «відкритих дверей».

Взаємозв’язок доктрини Трумена й плану Маршалла як елементів однієї стратегії полягає також у їхній геополітичній значимості. Доктрина сприяла створенню зони впливу США на Близькому Сході, у Середземномор’ї й Перській затоці. В остаточному підсумку один з найважливіших стратегічних регіонів планети, її «нафтове джерело» став зоною «життєво важливих інтересів» Вашингтона (так, наприклад, якщо в 1938 р. на частку США припадало 14% видобутку близькосхідної нафти, то в 1951 р. - 57,8%). План Маршалла, у свою чергу, розширив географічні рамки застосування стратегії «стримування» і закріпив США в Західній Європі.

Принципова відмінність цих двох ланок однієї стратегії полягає, на мою думку, не стільки в розмірах допомоги, скільки в її ідеологічному оформленні: у плані Маршалла була відсутня яскраво виражена антирадянська спрямованість. Тому план відрізнявся від доктрини Трумена своєю «моральністю», націленістю на боротьбу з «голодом, убогістю й розпачем», а не проти «якої-небудь доктрини або уряду». Разом з тим вирішальне значення при оцінці будь-якої зовнішньополітичної акції й, тим більше, якщо мова йде про стратегії, має результативність. У випадку із планом Маршалла й доктриною Трумена ціль американських стратегів виправдувала засоби, оскільки результатом стратегії, у якій зазначені акції відігравали ключову роль, є домінування США в сучасному світі.

Безпосередніми ж наслідками «доктрини Трумена» стали поразка Демократичної Армії в Греції, провал радянської спроби відкрити військово-морські бази в Туреччині та подальша ескалація «холодної війни», що призвела до першої Берлінської кризи та оформлення блокового протистояння, коли створення НАТО зв’язало узами трансатлантичної солідарності найбільш розвинені й впливові держави Європи зі США. При цьому Вашингтону автоматично було забезпечено чільне положення в цій ієрархії. За словами Б. Баруха, «доктрина Трумена була проголошенням ідеологічної війни, а план Маршалла, план Молотова, створення НАТО й наступний розвиток подій являли собою економічну, політичну й військову складову холодної війни»

Список використаних джерел:

1. В. А. Манжола, М. М. Білоусов, Л. Ф. Гайдуков та ін. / Міжнародні відносини та зовнішня політика (1945 – 70-ті роки) – К.: Либідь, 1999.

2. В.П. Газін, С.А. Копилов. / Новітня історія країн Європи та Америки. - К.: Либідь, 2004.

3. Иноземцев H. H. / Внешняя политика США в эпоху империализма. – М., 1960.

4. История США. / Хрестоматия: пособие для вузов / Сост. Э.А.Иванян. М., 2005.

5. О. П. Іванницька. / Новітня історія країн Європи та Америки (1945 – 2002). – В.: Фоліант, 2003.

6. Т. Ботсвейн, К. Николсон. / Греция. История страны. – М.: Эксмо, 2007.

7. Українська дипломатична енциклопедія. У 2-х т. – К.: Знання України, 2004.

8. Яковлев Н. Н. / Новейшая история США. 1917-1960. – М., 1961.

9. Ю. А. Горбань, Б. І. Білик, Л. В. Дячук та ін. / Історія сучасного світу: соціально-політична історія XV – XX століть. – К.: Вікар, 2003.

Дата добавления: 2015-07-11