Коли ти – свій. 7 страница

Лише тепер я починаю відчувати, що вже досить тепло – пора знімати куртку. Вона хоча і літня, легенька, але починає здаватись зайвою. Залишившись у футболці, знову готуюсь до кльову: підкидаю гороху, наживлюю вудки, закидаю, – все, як завжди. Сонячні промені де-не-де пробиваються через густе листя і пускають за кущем по збриженій першим вранішнім вітерцем поверхні води мерехтливі зайчики. З приходом дня значно поменшало комарів, не так вже набридають їхні укуси та тоненький, на високій ноті, одноманітний писк. Шершні знай собі накручують кола навкруги свого гнізда – сторожують його, чи що? Щось голосно зашурхотіло під навислим над водою корінням і з-під нього висунулась голова водяного щура – ач, морда, мабуть, почув запах риби. Спробуй піти тепер кудись, залишивши тут свій улов – перепаскудить рибу, було вже мені колись. Я скоса поглядаю на нього, не забуваючи про поплавці, щуряка поводить головою туди-сюди – принюхується. Легенький помах рукою і він прудко ховається за навислим над водою корінням.

Ще трохи гороху у воду і через кілька хвилин поплавці немов по команді оживають. Підійшов косячок в’язиків по сто-двісті грамів і наше з ними змагання розтягується в часі чи не на годину. Коли ти з рибою, справжньою, такою, як оці в’язі, що лежать у торбині, то можна і порозважатись. І хоча клює не надто часто, та й підсікти такого „молодого спеціаліста” не завжди вдається з першого ж разу, проте більше півдесятка моторних в’язиків із червоними, як жар, грудними плавцями, опиняються в моїх руках.

Серйозна риба, перш, ніж узяти до рота мою горошину, походить якийсь час навколо неї, обдивиться, обнюхає, аби пересвідчитись, що їй ніщо не загрожує, а ця дрібнота, ще не навчена гірким досвідом, у гонитві за легким харчем кидається безоглядно на все їстівне, що потрапляє на дно і тим самим стає на заваді старшим своїм родичам. Ті ж, побачивши, яка доля спіткала молодняк, одразу покидають небезпечне місце. Тому нині навряд чи знову посміхнеться мені удача.

Що б його ще таке вигадати? А ось спробую закинути на черв’яка, перевіреним способом – під бережок. Я лаштую третю свою, ще коротшу бамбукову вудку, триметрову, опускаю поплавець десь на метр нижче гінчика, чіпляю на гачок верткого черв’яка, закидаю трохи лівіше довгої вудки, а потім, поволі підтягнувши волосінь до берега, кладу вудлище біля самого урізу води. Нехай полежить, почекає свого часу; дивись, і спокуситься, як вже не раз бувало, завжди жаданий для мене лящ, тим більше, що ковбаня моя вигляд має такий похмурий та дикий, неначе якимось дивом перенесена з далекого минулого: тільки й дивись, аби зараз між моїх поплавців не виринула якась потороча. Ковбаня півколом врізається в кручу; берег тут вже не глинистий, а супіщаний, дно встелене мулистим пісочком; у тому місці, де ліг на дно мій гачок із черв’яком на течію немає й натяку – ідеальне лящеве місце. Я не я буду, якщо не візьме сьогодні лящ.

Потроху спадає напруга очікування, меншає комарів і я починаю все більше відчувати, як мені хочеться спати. Ось, будь ласка, варто було лише кілька хвилин посидіти нерухомо, як очі закрилися самі собою, голова похилилась вперед і я клюнув носом – ледь у воду не звалився, добре, що сидіти доводиться з високо піднятими колінами, тож рівновагу втратити важко. Я тихенько кілька разів зачерпую долонею деснянської водички та протираю лице – вмиваюсь. Полегшало, але не надовго. Кльов припинився і щоб не заснути знову, я роззираюсь навкруги. Рибалочка вже десь подівся, мабуть, закінчив свій сніданок, жабка вилізла на берег, здерлась на корч, що стримить із землі і, розпластавшись на ньому, здається, задрімала. Лише щупеля так само стовбичить у півводи, тільки тепер перемістившись ближче до берега. Я не знаю, чи спромоглось воно щось вполювати, чи залишилось голодним, бо з самого ранку я ще не помічав біля його засідки жодної рибинки підходящих щупеляті розмірів: надто ще рано, аби дріб’язок насмілився вийти із схованки на чисту, неосвітлену сонцем, воду.

Знову зашурхотіло справа від мене – за кущем. Певно, сусід повернувся зі своїх походеньок і, швидше за все, з пустими руками. Авжеж, бач, забурчав знову: певно, витяг залишену вудку з пустим гачком. „Неначе дитина, – дивуюсь я про себе з того дядька – хто ж не знає, що варто залишити вудку без нагляду, то клюне обов’язково, один лише гачок залишиться. Чи вона бачить, коли рибалки немає, чи що?”.

А спати як хочеться! Так би оце тут і заснув... Не можна. Але і носом отак клювати теж не годиться. Ще лише дев’ята ранку, посиджу з годину – надто рано їхати додому. Витягнувши з рюкзака плащ ЗЗК, заглянувши заодно до торбини, аби зайвий раз помилуватись на своїх красенів, я розстеляю цупку прогумовану тканину на кручі за своєю спиною, кладу зверху ще й куртку і розслаблено спираюсь на цю постіль, позираючи час від часу на поплавці, але вони поки що не подають жодних ознак життя. Над моєю головою на фоні вранішньої, густої ще, не побляклої від денних випарів, блакиті розкинулось зелене мереживо негустої вербової крони. Нижче в повітрі з низьким тихим гудінням неквапно кружляють смугасті жовто-чорні шершні. Ач які, не шершні, а справжні тигри. Добре, що ми з ними якось притерлись, а то були б мені непереливки. Поволі махаючи широкими крилами, склавши у польоті шию немов латинське „S”, вздовж Десни пролетіла сіра чапля. Стрижі то шугають в блакитній височіні, то пікірують вниз до самої води. Чайки-скандалістки лементують, як завжди не поділивши щось між собою... Поле зору все зменшується, зменшується...

Знову задрімав! Я рвучко сідаю: як там мої поплавці? Нерухомі. Давай-но перевірю вудки. Горох на місці, блискучий, апетитний. Потрібно замінити та трохи підкинути у воду. Торох! торох! Вудки знову лежать на своїх місцях; лежать красиво, саме так, як треба. Ту, що на черв’яка, я й не чіпав – нехай чекає свого часу.

Гуп! Гуп! Гуп! – хтось іде до нас.

– Ну, як діло? – не криючись, хтось голосно звертається до мого сусіда, певно, той рибалка, що на МТ приїхав.

– Та яке там діло?! – чую я невдоволену відповідь.

– То що, і кльову не бачив? – все допитується згори.

– Не бачив... З десяток дріб’язку впіймав, ото і весь кльов...

– А на що ловиш?

– На черви, на пшеницю... А ти ж щось спіймав?

– Ні! Весь ранок на горох просидів, лише кілька густірок взяло. Було, правда, два кльови: один раз прогавив, а одне, щось чимале, зійшло.

– Нема діла... Правда, казали, Федоренко в Журавльовому тягає по кілька в’язів за ранок, так у нього ж там дві чи три гатки прикришені...

– І Сергій Черниш у Бирині, чув я, добре ловить, то що з того? Він же на Десні днює й ночує... Риба як ловиться, то ловиться скрізь, – авторитетно так, але в той же час і неначе виправдовуючись, заявляє прибулець.

„Авжеж, авжеж, – подумки заперечую я, – не ловиться вона у вас... Менше вештатись потрібно.”

– А там ото ще хтось сидить? – цікавиться допитливий рибалка, немов підслухавши мою їм беззвучну відповідь.

О, це вже про мене: мабуть, побачив мого велосипеда, що стоїть під вербою із шершнями.

– Еге...

– А хто?

„Ну ти дивись! От базікало; йшов би краще до себе в гатку – там певно, в’язі вже й горох пооб’їдали, доки він тут оце гергоче на всю Десну!”

– Я не знаю, молодий якийсь чоловік.

– Спіймав щось, не питав?

– Та де там! – у голосі сусіда мало не радість звучить: аякже, це ж якимось чином і його невдачу виправдовує.

– Піду подивлюсь! – прямо таки з азартом вигукує балакун.

– Краще не ходи – там на вербі шершні, злі як собаки... В тебе цигарки не буде? Бо я свої вдома забув, – вже й вуха попухли.

Знову грудочки сухої глини посипались у воду, а згодом чиркнув один сірник, потім другий, на кілька секунд залягла тиша, певно курці з насолодою затягувались, потім розмова пішла тихіше і тема змінилась – говорять про щось своє, буденне, для мене нецікаве. Я за звичкою поводжу очима по вудках і раптом бачу, як поплавець на вудці, що закинута на черв’яка і лежить під самісіньким берегом, кілька разів – диб-диб! – пускає крупні кола, мало не вискакуючи при цьому з води, а потім повагом іде в глибину. Він! Дочекався таки! Спокійно... Це тобі не на горох... Довгий, чи не з метр, опуск поплавця на вудці дозволяє йому вільно опускатись досить глибоко. „Чекай...” – кажу я сам собі. Вільна частина волосіні, що лежала прямо на поверхні води, поволі збігає в глибину... І коли вона тоне майже вже до самого гінчика, рука сама собою, коротко і різко підсікає.

Гоп! Є! О, – вудка моя, досить коротка і надто для такої рибини тонка, одразу ж згинається не те, що в дугу, – мало не в кільце. Лящ... Взяв-таки... До берега – якихось два метри і хтозна, що мені робити з тими двома вудками: здобич ходить вже десь під їх серединою. А тут ще й сошки між мною та рибою... Лящ тисне і тисне, вайлувато ворочаючись при самому дні, бідолашна вудка аж тихенько потріскує, дядьки за кущем про щось теревенять, а мене вже просто-таки розпирає від гордощів: оце як витягну у них під носом, та ще й так, щоб вони ні про що і не здогадались...

„Не сідай на лошатко, спинку зламаєш... – згадую я батькове. – Спочатку витягни, а потім вже...”. І ми змагаємось не на жарт: з одного боку, надміру гнучка вудка не дає мені можливості жорсткіше керувати здобиччю, але, в той же час, з іншого – дозволяє нахилити вудлище вліво, до самої кручі, не боячись, що вона зачепиться при цьому за кущі, які знаходяться нижче по течії. Дозволяти – дозволяє, але навіть поклавши вудку вліво, я не можу втримати ляща на місці. Він тисне так, що гінчик раз по раз торкається поверхні води, пускаючи при цьому широкі кола і поки що в мене немає жодних шансів на прискорення подій. Але до чого ж приємно навіть просто потримати отак велику рибину на дуже гнучкому вудлищі з тоненькою, всього лише нуль п’ятнадцять сотих міліметра, волосінню! Це триває вже кілька хвилин і я весь віддаюсь нашому змаганню, забувши про дядьків, котрі сидять щонайбільше в десяти метрах від мене, забувши взагалі про все на світі: зараз в ньому існуємо лише я та лящ.

Все-таки у нього не вистачило духу дістатись воя, він не заплутався серед волосіні тих двох вудок, чого я так боявся, але тепер він подався в інший бік – поза моїми сошками, прямо під вудками, вправо до мого куща, а це надто небезпечно, бо варто буде йому повернути звідти до берега, як волосінь зачепиться за котрусь із сошок, пружність вудки зведеться нанівець, а далі буде обрив, – або волосіні, або риб’ячої губи. Тут вже не до розмірковувань: лівою рукою, через праву, я якомога швидше, не переймаючись тим, куди воно прийдеться, прямо-таки висмикую з води по черзі одну, а потім другу, вудки і не дивлячись, кладу на кручу лівіше від себе, на те місце, де мала б лежати підсака.

Ху-ух! Тепер можна вже видихнути із себе повітря, але розслабитись... Розслабитись здобич мені не дає. Доводиться, ставши правим черевиком аж на уріз води, подаватись усім тілом вліво та вперед, витягуючи праву руку з вудкою якомога далі від берега, аби не дати лящеві закрутити волосінь навколо сошки. На диво, але це мені вдається, мало того, ось вже з глибини уповільнено проявляється, виринає тьмяно-бронзовий широкий бік, проходить поруч із сошками, знову зникає в глибині, але зовсім скоро рибина виходить майже на поверхню, йде вглиб, знову піднімається вгору – наша бере! До берега хіба що трохи більше метра, але ще зарано намагатись взяти здобич голими руками. Через те, що вудка від ваги риби немилосердно зігнута, мені, аби вивести ляща на поверхню, доводиться руку з вудлищем піднімати хтозна, як високо. Я навіть, як годиться, перебираю вудлище в ліву руку, але це мало допомагає, бо я вже бачу, що все одно мого розмаху рук не вистачить, аби підвівши лівою рукою здобич на вудці до урізу води, правою взяти її там за зябра. Сидячи біля самої води, відкинувши ліву руку з вудлищем далеко назад і вгору, я тільки одне і можу, що утримувати ляща біля самої поверхні. Він вже лежить на боці, але ще ворочається прямо на поверхні з тихеньким плескотом, не в змозі за браком сил навіть вдарити по воді своїм широким хвостом, все намагається пірнути в рятівну глибину, аж доки, перевалившись дивним чином через себе, не чіпляється волосінню за правий грудний плавець. Тепер вона немовби підтримує його широке тіло знизу і він завмирає нерухомо на самій поверхні води, лежачи спиною до берега.

А я, як і раніше, не можу підтягнути його до урізу води – так само не вистачає розмаху рук. Лящ лежить переді мною уже в якомусь півметрі від витягненої правої руки, лежить нерухомо, лише ліва зяберна кришка широко відкривається, хапаючи повітря. Якщо він, чого доброго, відпочине, отак лежачи, та влупить по воді хвостом – тонесенька волосінь лусне, як павутинка і тоді все пропало!

Ех, була-не-була! І взявшись обережно двома пальцями – великим та вказівним – за волосінь, я поволеньки, готовий щомиті відпустити її, починаю підтягувати рибину до берега. Мені здається, що це триває щонайменше хвилину, хоча насправді проходить, певно, лише кілька секунд і ось вже її широке бронзове тіло з темною спиною лежить, уткнувшись в піщану крайку берега. Не злякати б! Вудка покладена на кручу, ліва рука обережно перехоплює волосінь, вивільнена права, погладивши тихесенько тулуб ляща біля голови, підбирається до зябер – раз! Готово!

Здобич вже в повітрі намагається ворочати на обидва боки хвостом, проте швидко опиняється в торбині. Все! Звідси ходу назад немає і я починаю відчіпляти гачок, який засів глибоко в роті. От саме тому я й не поспішав підсікати, бо черви – це вам не горох, потрібна витримка, аби лящ, посмоктавши та розсмакувавши довгенького черв’яка, втягнув його у свій рот цілком, а не лише кінчик, що звисає з гачка.

„Ну то що, не клює, кажете?! – подумки звертаюсь я до дядьків, які й далі продовжують своє базікання. – Рибу потрібно вміти ловити”. Ось він, момент самоствердження! Не виключено, що ще кілька років назад я боровся б всередині із самим собою: похвалитись такою здобиччю перед дядьками заради кількох хвилин їхнього подиву, а моєї слави, чи зберегти рибальську таємницю, бо ж штука навіть не в тому, що вони, по суті, спіймали сьогодні облизня, а я наловив багато красивої риби, ні-і, вся справа в іншому – ось вони сидять і навіть не підозрюють, що твориться поряд з ними, за кущем. Оце вже справжня майстерність!

Але я вже не той, що був раніше і не куплюсь на таку дешеву славу, бо розумію, що це коштуватиме мені місця. Справжній рибалка ніколи не стане похвалятися своїм уловом прямо на Десні, та, власне кажучи, воно йому й не потрібне, те вихваляння, бо насолода для майстра в іншому – протягнути міцну ниточку незримого зв’язку між людиною та Природою і хоча б на певний час відчути себе її частинкою.

Я починаю розбиратись зі своїми вудками, котрі в безладі лежать на кручі: тут волосінь спуталась, там вона зачепилась за гілку верболозу, а один гачок разом із грузилом провалився між коріння, що нависло над водою. Наробив мені клопоту лящ! Тут швидко з вудками не розберешся: щонайменше півгодини потрібно, аби навести порядок. Коли вже там ловити, адже на годиннику – чверть на одинадцяту. До всього ж, після того, як поволі спала напруга від змагання з лящем, знову починає хотітись спати: в очі немов хтось піску насипав. Тому я рішуче викидаю у воду рештки гороху і починаю збирати свої снасті.

Добре знайоме і зрозуміле кожному деснянському рибалці густе торохкотіння гороху об воду, що красномовно засвідчує про закінчення лову, одразу ж привертає увагу моїх сусідів, бо вже за кілька хвилин (і шершнів не побоялись!) я помічаю їхні голови нагорі, трохи осторонь верби. Присівши навприсядки на краєчку кручі вони впівголоса (шершні!) наперебій цікавляться:

– Ну що, ще щось впіймав? – це перший.

– Хоч із кілограм буде? – це вже допитливий з мотоцикла.

Я ж, вдаючи, що надто заклопотаний переплутаною волосінню своїх вудок, не одразу, і начебто незадоволеним тоном, спроквола проказую:

– З мене вистачить...

Допитливий дядько, окинувши досвідченим оком ситуацію з моїми снастями, – підсаки немає, вудки хоча і бамбукові, але лежать на кручі в безладі та ще й переплутались між собою, обличчя моє йому невідоме, – робить про себе очевидний, на його погляд, висновок: чийсь приїжджий родич, не наш, не місцевий; рибалка, видно з усього, слабенький, тож і розмовляти з ним немає про що.

– Ходімо! – звертається він до свого знайомого, ставлячи тим самим крапку у розмові, що не склалася.

От і добре, бо інакше не знав би як і відкараскатись від набридливого співрозмовника. Помучившись із снастями, я таки даю їм раду: мотовильця ховаю в кишеню рюкзака, вудлища – в пошитий батьком брезентовий чохол; затягнувши зашморг, піднімаю важкий рюкзак і чіпляю його собі на плечі. Не роблячи різких рухів, піднімаюсь нагору (якби гніздо шершнів було хоча б на метр нижче – навряд чи хто-небудь тут не те, що ловив, а й взагалі вільно ходив по кручі), тихенько, аби не зачепити за стовбур верби, беру велосипеда і в руках поволі веду його стежкою до чистого лугу.

На краю тополиного гайка все ніяк не закінчать свою розмову дядьки-рибалки: пихкають цигарками, скаржаться на заклопотаність, яка не дає їм вдосталь нарибалитись. Двічі коротко ревнувши, згори, від Острова, висунувся з-за повороту буксир із двома баржами, повними крейди. Своїм сигналом він попереджає паромників, аби ті встигли, у разі чого, причалити до берега та опустити на дно трос. Від Риботина по луговій дорозі торохтить колісний трактор із піднятою жаткою – отже, косовиця сьогодні розпочинається! Звична, мила серцю, картина деснянського лугу з його помережаними синьою водою зеленими просторами піднімає і без того гарний настрій на небувалу висоту.

Скочивши з розгону на велосипед, я набираю швидкість. Лямки рюкзака під вагою риби врізаються в плечі, він сам дістає аж до поперека, і коли я вже проїжджаю дядьків, вони раптом замовкають – певно звернули все-таки увагу на те, що рюкзак аж ніяк не виглядає пустим. Мабуть починають про щось здогадуватись. Ну і нехай...

Вдома мне зустрічають, скрушно похитуючи головою:

– Ну що, з пустими руками приїхав? Ех ти, забудень... Забути підсаку!...

– Чому це з пустими руками? Несіть краще миску!

Батько довго не може навтішатись моїм уловом:

– Ну що я тобі скажу? Справжнім рибалкою став!

А вже надвечір, коли я трохи відіспався, почався мій справжній тріумф.

Останніми роками між мамою та її сестрою, тіткою Марією, дружиною Івана Трифоновича, влітку, коли я приїжджаю на відпочинок та починаю займатись риболовлею, по телефону ведеться приховане чи то змагання, чи хизування:

– Ну як там справи у твого рибалки? – запитувала років сім чи вісім назад тітка Марія.

– Наловив учора, – відповідала мама. – В’язики, густірки, – кілограмів зо два буде.

– А мій Іван сьогодні трьох в’язів привіз. Вам риби не треба?

– Ні, – стриманою була мамина відповідь, хоча раніше відмови, звісно, не було б.

Років через три-чотири цей діалог набув вже іншого забарвлення.

– Ну що там у вас? – цікавилась тітка Марія.

– Лящ півтора кілограми і дріб’язку десятків два. Кілограмів три з половиною буде. А Іван Трифонович щось спіймав?

– А так само: ляща і дрібної кілограмів два.

Нині ж я чую таку розмову, ініціатором якої тепер виступає вже мама:

– Чим займаєшся? Рибу смажиш?

– Та де там... Казав Іван, не бере. Привіз одну густірку. Думала холодцю зроблю, вже й салат накришила і картоплі насмажила, – мабуть пропаде...

– Приходь, я тобі дам, якраз саме смажу.

– А що, наловив?! – реакцію тітки Марії навіть мені чути.

– Ляща, трьох в’язів і дрібної!

– Де?! В Сохачах?

– Та ні, десь тут.

– Отож, а мій все їздить, тільки бензин розвозить... Іване, ти чуєш?!

Ось він, справжній тріумф, не той, показний, на лузі, перед двома невідомими рибалками, а істинний, самостверджуючий, перед своїм колишнім взірцем і еталоном!

Постарів Іван Трифонович, як-не-як давно вже сьомий десяток розміняв. Чи риба під Змітневим перевелась, чи його бамбукові вудки, котрим вже коли б чи не по сорок років виповнилось, закороткими стали, але не може нині мій дядько похвалитись тими уловами, що були в нього колись і завдяки яким зажив він слави великого рибалки.

І вже в передостанній день мого гостювання у рідній домівці він не витримує. Приїхавши до нас, трохи ніяковіючи, Іван Трифонович звертається до мене:

– Ти вже їдеш завтра... Чи не покажеш мені своє місце? З бензином зараз туго стало, в Змітнів не наїздишся...

– Авжеж!

І ми поїхали на дядьковому мотоциклі. Показав я йому свою ковбаню, розповів, як вудки клав, що до чого... Не було в мені жодного натяку на пиху чи зверхність, а одне лише бажання зробити людині приємне, бо то була для мене перш за все велика честь стати, з його ласки, врівень з таким майстром. Спасибі за це ласкавій до мене моїй долі!

Відкрилось мені того літа надзвичайно важливе в розумінні деснянського світу. Неначе до того заглядав у вузеньку шпаринку ледь-ледь прочинених дверей, відкрити які не міг з незрозумілих мені причин. Аж ось зробив щось таке, від чого ті двері відхилились так, що можна і голову просунути – ого! які дива за ними творяться! Там стільки всього – життя не вистачить все пізнати та осягнути, але хоча б щось уже стає зрозумілим. І добре, що знати все не дано нікому з людей, бо, все пізнавши, так занудьгуєш!

Отак, крок за кроком, ти підіймаєшся до уявної вершини розуміння світу Десни. Ти подолав великі відстані і круті схили – на це пішло так багато часу, терпіння і сил. Але воно було того варте, бо ти пізнав цей світ, ти вмієш, нехай і тимчасово, злитися з ним, ти почуваєшся тут майже як риба у воді – що ще потрібно?

Тепер, оглядаючись на пройдений шлях з висоти свого нинішнього розуміння, ти думаєш: „Ну ось, ще трохи – і я буду на вершині, де взнаю все, де отримаю відповіді на усі свої запитання, бо вище тієї вершини – лише синє небо”. І в задоволенні опускаєшся на траву – укотре помилуватися красою навколишнього світу.

Бабине літо.

Хоч і очікують всі приходу осені, але вона, як завжди, з’являється зненацька. На початку вересня, буває, ще стоїть майже літнє тепло, лише ночі стають прохолодними, з такими щедрими росами, яких і в червні не побачиш. Коли ж це якось надвечір захмариться враз небо і здійметься прохолодний західний вітер, котрий одразу ж розгонить залишки того тепла, а натомість принесе з собою особливу, забуту вже, непривітну осінню холоднечу. Разом з нею впадуть на вікно і перші нечасті краплини. Піде нудний, не літній, а по-справжньому осінній, дощ. Він цілими днями то сіється дрібною мжичкою, то на кілька хвилин припуститься справжньою зливою, а вітер крутить ним на всі боки, немов циган сонцем, так, що не можна вже й дібрати, чого очікувати від такої погоди.

Час від часу вдень стає темно, як увечері, небо затягують важкі темно-сизі хмари, котрі проливаються коротким, але рясним дощем, а вже за якусь годину напрямок вітру змінюється, він рвучкими поривами шматує їх у клоччя, розганяє по всьому небу і тоді з-за пошматованих хмар зблискує не таке вже й високе вересневе сонце, під променями якого дощові краплини на траві, на деревах та дротах починають вигравати справжніми самоцвітами.

І хоча листя на деревах ще зелене, але око ні-ні, та й помітить поодинокий поки що жовтий березовий листочок, як нагадування, що вже не за горами і листопад, і морози, і перший сніг.

Лише одні грибники тишком, про себе, радіють з такої погоди, бо вона віщує їм неабияку втіху, і не лише в наших соснових лісах, але і в поритих глибокими яругами задесенських листяних, звідки, буває, білі гриби везуть цілими мішками, а то й возами.

Десь ближче до середини вересня начебто і розпогодиться трохи, і сонечко вже цілими днями не ховається за хмарами, але так само вітряно; хоча і потеплішало вдень, але й нічна температура майже зрівнялася з денною; погода виглядає якоюсь хиткою – невідомо, хто переможе: літо чи осінь? Вранці чисте небо, здається, обіцяє гарний день, проте, з обіду знову починає хмаритись і чистого заходу сонця давно вже ніхто не бачив, а вночі коли-не-коли та й пуститься дрібний осінній дощик.

Сумно стає на душі. Згадується літнє тепло, навіть набридлива спека забувається: дивись, хтось потайки і забажає, аби повернулась вона хоч на день – надто вже не хочеться думати про зимову темряву та холоднечу.

Гриби пішли. Починається та пора, коли їх буває найбільше по наших лісах і вже серед дерев час від часу луною розноситься „Аго-о-ов!”, мовчазні постаті швендяють, не поспішаючи, поміж сосен, раз по раз нахиляючись до землі – тихе полювання розпочалось: хто ж утримається від такого задоволення? А ліс шумить не по-літньому верхівками високих столітніх сосен: „Ш-ш-у-у-у... Ш-ш-у-у-у..”

Коли ж це раптом одного дня, вже надвечір, стихає вітер і разом з ним щезають кудись високі, тоненькі, напівпрозорі хмарки, розчиняються в синій блакиті, очищуючи західний край неба, а сонечко сідаючи за горизонт, знову забарвлює його в чарівні відтінки рожевого.

Вранці наступного дня воно вже сяє на сході чистісінького, виметеного вітрами, перемитого дощами, блакитного неба. На вітер немає жодного натяку і хоча ще прохолодно, проте ясно відчувається, що за кілька годин в повітрі розіллється справжнє, довгоочікуване, майже вже й забуте, тепло.

Аж завмре серце у рибалки: це ж бабине літо почалось! Хтозна, скільки днів воно триватиме, таке жадане, але надто, часом, коротке, і чи ж не останні це дні, коли ще можна з насолодою посидіти в деснянській кручі? Ну хіба ж усидиш вдома о цій порі, за такої чарівної погоди?

І вже мокне горох, і готується: у кого в печі пріє, у кого в скороварці, а в кого – і в звичайній каструлі з дрібкою соди вариться. В купі гною, за літо десятки разів перевернутій, шукаються верткі гнойові черв’яки, переглядаються вкотре снасті, аби не підвели у вирішальний момент; надвечір збирається кошик або рюкзак, вудки завчасно прив’язуються до велосипеда чи мотоцикла з тим, аби не морочитися вранці, не втрачати даремно час, і от вже з передчуттям свята, що ось-ось настане, з передчуттям, яке буває хіба що у дитини напередодні очікуваного дня народження з обіцяними щедрими подарунками, або у нареченої в переддень весілля, рибалка вкладається спати. Завтра чекає його власне свято і ріка, без котрої не мислить він свого життя.

...Чверть на сьому і все довкола ще вкрите вуаллю легеньких сутінків. Вони чарують душу імпресіоністськими відтінками звичних барв, що їх ледь помітний туман приглушив до пастельних тонів. За Коропом, на лузі, туман густий, але лежить низько, накривши луговий простір білою пухнастою ковдрою. Навіть дерев’яний настил Плавучого мосту став темним від його вологи; Карпівка парує всім своїм непорушним, темно-зеленого скла, дзеркалом; край неба над майже чорною шапкою соснового бору, що височить зправа поверх туману, зарожевівся не на жарт: здається, там, на сході, ця вуаль набагато прозоріша, ніж на заході. Ось уже рожевий край неба починає золотитися, ще кілька хвилин і останні сутінки безслідно розстануть; на всьому небосхилі лишились тільки три зорі: над сходом, якраз над тим місцем, де жаром сварожої кузні розгоряється горизонт – вранішня, блакитна, і на заході, трохи правіше від великого кола повного місяця, що відсвічує блідим приглушеним світлом, – дві: одна велика, яскрава, інша, менша, – нижче від неї, трохи навскіс, і не така помітна.

Від туману та густої роси лугова отава, здається, посивіла, стебла її обтяжено зігнулись під вагою росинок, що перлами, немов намисто, повисли на них, змінивши колір трави із звичного зеленого на казковий срібний з легенькою прозеленню. Сосновий ліс на Лисій горі пахне сирістю, грибами; вологим повітрям дихається так легко, невимушено, на повні груди, що в серці само собою квітне передчуття чогось незвичайного і крилами проростає за спиною невибагливе у своїй простоті рибальське щастя.

Безпричинна, здавалось би, радість ледь помітною посмішкою торкає губи рибалки – і куди це, раптом, подівся тягар житейських проблем? Все залишилось там, перед лугом, і немає нині перепон ні в чому – так і злетів би сірою чаплею в оце вранішнє небо, якби не рвалась спрагла, ненаситна рибальська душа туди – до деснянської кручі.

Звідки почати: з Тетериної лози, Мальцевої пристані, Карасівки чи Бирина? А звідки хочеш! Задумано так, щоб увесь день провести на Десні: риба о цій порі бере від самого ранку і до пізнього вечора, тож нема чого поспішати, вистачить часу навіть юшку зварити, аби пообідати біля води, а вже наловитись, та насолодитись за такої чарівної погоди останнім теплом, та так, щоб насолоди цієї на всю зиму вистачило – згадувати і смакувати ці незабутні враження – ох, і день буде попереду!

От, хоча б, і з Мальцевої пристані почати – лівіше від осички, нижче молодої берізки. Круча тут висока, мабуть, жодного разу, за будь-якої Прибутної, не ховалась вона під водою. Поросла круча травою, рідкими деревцями – осичками вільшинками, навіть берізки є, навіть сосонка. Понад самою водою ж – кущі верболозу, а між ними – вузькі прогалини, якраз вистачає, аби закинути дві вудки. Більше й не треба: осінь, риба жваво бере, бо жир нагулює на зиму, хоча б з двома впоратись.

Під осінь вода спадає в Десні, в цьому місці не так вже й глибоко, але воно перевірене, влітку частенько вдавалось рибалці зранку загнуздати тут ляща чи в’язя, тож гріх не спробувати і нині.

От вже й місце закришене, як годиться; підсака, вірна помічниця, стоїть ліворуч, обіперта на кущ, і вудки, закинуті на горох, лежать на сошках – все зроблено, як треба. На душі у рибалки урочисто, але урочистість ця спокійна та виважена, бо по-іншому і бути не може – така нині пора, – особлива.

Дата добавления: 2015-07-11