Частина перша

Марія Матіос

Щоденник страченої

Психологічна розвідка

ПОЧАТОК

—...Мабуть, навіки завойованих жінок, які навіки завойованих територій, і справді немає, - із лагідністю прирученого змія прошепотів, ніби просичав, чоловік, нахиляючись до самих моїх очей.
Далі він схилився нижче, ніби мав намір цілуватися.
Мої уста подалися назустріч.
Але чоловік різко випростався і докінчив, очевидно, наперед заготовлену фразу:
— Я не зумів змиритися з тим, що навіки завойованих жінок немає.
Його незвично жорсткий і холодний погляд гіпнотизував і без того зневолене тіло. Із розгорнутим детективом Василя Шкляра я все іще напівлежала на тахті, застеленій квітчастою хусткою у великі ружі, але незбагненним чином відчувала загрозливу небезпеку оманливої ідилії. Нав'язлива думка про те, що ось-ось повинно щось трапитися, не давала можливості зосередитися чи бодай підвестися, щоб здобути кращу точку опори.
Та коли за мить чорний отвір пістолетного дула, що різко вигулькнув із паперового пакунка, втупився мені в груди — я зареготала. Мій нервовий, а може, й страшний сміх перекочував із горла в піднебіння, як сльози, і нагадував, швидше, ридання. Одночасно я відчула, як шкіра під колінами вкрилася холодними дрижаками.
Краєм загальмованої свідомості я іще встигла зафіксувати останню зрозумілу мені істину: це — неминуча смерть.
— Що ти робиш? - механічно звелася назустріч чи то чоловікові, чи його озброєній руці. Далі — не пам'ятаю...

КІНЕЦЬ

—...Ваша честь! — нарешті — після тривалого шуму в переповненій залі і глибокої паузи вже в повній тиші - прокурор, що виступав головним обвинувачем, звернувся до насупленої, майже безформноїжінки-судді невизначеного віку, сповитої в чорну, таку ж безформну, як і вона сама, мантію. Схилившись у галантному поклоні, він чомусь приклав руку до серця, а далі театрально закотив догори очі: — Почну з кінця. — Поки прокурор лаштував слова у викінчену думку, суддя однією рукою встигла підтягнути під столом зморщені колготи і правим носком почухати ліву литку. — Навіть коли б у цьому залі вишикувалася рота найкращих адвокатів країни, — прокурор демонстративно звертався до захисника підсудної сторони, — отож, навіть, коли б тут захист вели найкращі адвокати країни, які з такою ж палкістю доводили би протилежне тому, про що я зараз говоритиму, і навіть, коли б у цій залі засідав наш найбезпристрасніший Конституційний суд, мій вердикт не змінився б ані на йоту...
— Вердикти в цьому залі виголошую я! — писклявим голосом, що дисонував із фігурою, суддя різко перебила прокурора і насупилася іще більше.
—...мій вердикт не змінився б ані на йоту, — із притиском повторив прокурор, гіпнотизуючи суддю великими чорними очима. Він повільно протер окуляри витягнутою із правої кишені штанів хусточкою, витримав іще одну довгу паузу, а далі з притиском і логічними наголосами, достойними самого Богдана Ступки, продовжив: — Ця жінка, яку сьогодні наше правосуддя нарешті виведе на чисту воду, заслуговує не те що на найвищу міру громадського осуду, який за нинішніх умов і обставин у нашій державі є найменш дієвим. Вона заслуговує найвищої міри покарання.
Бо тільки так можна утвердити справедливість і невідворотність нашого правосуддя, яке, попри все, залишається найгуманнішим у світі...

ЧАСТИНА ПЕРША

Дата добавления: 2015-07-11