Ньому вже проявилась одна з основних якостей авангардистського живопису — її раціональність, зверненість до розуму, а не до почуттів глядача.

Об’єднання «Синій вершник» (Альфред Кубін, Оскар Кокошко), що утворилось слідом за «Мостом», розпалося перед першою світовою війною, а його антиматеріалізм та антиреалізм, відкинувши ще живі традиції імпресіонізму, були спрямовані до абстрактного мистецтва. Треба пам’ятати, що експресіонізм вплинув на багатьох художників, які не приймали сучасного світу, заперечували його.

Становлення іншого напряму авангардизму — кубізму пов’язано з творчістю французьких художників Жоржа Брака і Пабло Пікассо. Пабло Пікассо (Руїс-і-Пікассо, 1881—1973 pp.) взагалі найбільш яскраво виразив загальну тенденцію мистецтва епохи і був центральною постаттю у західному художньому світі першої половини століття.

Період з 1901 по 1907 pp. у творчості Пікассо називають послідовно «блакитним» (1901—1904 pp.) і «рожевим» (1905—1906 pp.). Картини першого періоду, головні герої яких — жебраки, бродяги, акробати-циркачі, мандрівники, позначені печаттю втоми і приреченості. Вони змальовані у синьо-зеленій гамі, тіла їх подовжені, контури зламані. З 1905 р. — персонажі ті самі, але простір картини заповнився рожево-голубуватим, рожево-сірим або золотавим серпанком, контури рисунка м´якші, настрій більш ліричний («Дівчинка на кулі»).
Полотном Пікассо «Авіньйонські дівчата» починається власне період кубізму, який західна критика назвала «революційним переворотом, рівного якому не було з часів Відродження». З кубізмом було свого часу зв’язано багато художників, але у творчості Пікассо і Брака експерименти кубізму дістали найбільш завершений вираз. Чимало формальних проблем кубізму намічено саме в «Авіньйонських дівчатах». Зображаючи п’ять оголених жінок, Пікассо пропонує небачене доти трактування людської постаті та її форм. Неприродно пласкі, незграбні, із спотвореними пропорціями тіла, схожі на маски обличчя, повернуті вбік неправдоподібно тонкі носи. При цьому обличчя зображені у фас, носи у профіль або водночас у різних ракурсах одна й та сама постать. Фігури жінок начебто складені з окремих геометризованих площин і спрощених об’ємів. «Я запитував себе, — говорив колись художник, — чи не треба швидше зображати речі такими, якими їх знають, ніж такими, якими їх бачать». Тобто в «Авіньйонських дівчатах» художник немовби виявив конструкцію тіл зображених жінок, показав, з яких геометричних площин складаються голови, носи, вуха, тіла.
Навколо Пікассо і Брака збирається група художників і поетів, прозвана «Плавучою пральнею» (так називався будинок на Монмартрі, де в той час жив Пікассо).
Наступним етапом був кубізм аналітичний, коли предмет зображають не тільки з різних боків, а зсередини, показавши один план крізь поверхню іншого, тому в картинах цього періоду, зображення, як правило, напівпрозорі. Далі настав кубізм синтетичний, в якому мета художника — «створити новий предмет, незрівнянний ні з яким іншим предметом дійсності». А якщо це так, то спілкування з натурою в процесі творчості стає необов’язковим. Довільно конструюючи форми предметів, художник цілком може покластися на суб’єктивне уявлення про неї, на свою пам’ять.

Пікассо віддав належне класицизму («Мати і дитя», портрет сина Поля, ілюстрації до «Метаморфоз» Овідія), сюрреалізму («Жінка, яка плаче»). Але головний його твір — «Герніка», в якому, незважаючи на деформації, складні алегорії і символи, художник виразив жах, безумство, відчай, трагедію світу, що йде в небуття. 26 квітня 1943 р. маленьке іспанське містечко Герніка фашистськими бомбами було зметене з лиця землі, кілька тисяч людей загинуло під його руїнами. Ця подія потрясла Пікассо. Звичайно, у «Герніці» немає нічого від конкретного міста басків, немає ні літаків, ні вбивці. Посеред ночі, посеред черепів і кісток, символів смерті, гинуть люди, у передсмертних корчах здригаються коні. Розширені очі облич-масок бачать тільки мертовне світло, покручені уламки: таким, можливо, бачили цей світ люди, які гинули під ними. Трагічна антична маска зі світильником, яка вривається в цей хаос і волає від болю та жаху, не випадково сприймається як символ музи художника. Світло, розірване на площині, нагадує зловісне проміння прожектора концтабору. Хаос руйнування Пікассо передав завдяки деформації, до якої він вдався. Після другої світової війни ця картина взагалі сприймалась як пророцтво. Витримане в основному у білих, чорних і синіх тонах, полотно

Дата добавления: 2015-12-08