Види договорів

Цивільне законодавство передбачає величезну кількість договорів, що викликає потребу їх класифікації. Втім це питання далеко не просте, адже договір є складним правовим явищем, і різнопланові його риси призводять до численних критеріїв, які покладаються в основу поділу договорів на види. Причому є такі види договорів, угрупування яких закріплено в цивільному законодавстві, а є ті, класифікація яких пропо­нується наукою. Тим не менш цінність та значущість останньої класи­фікації від цього не зменшується. Так, згідно з ЦК України, є договори на передання майна у власність, у користування, на виконання робіт, надання послуг. А є окремі види договорів, які: а) дещо не вписуються в цю схему (наприклад, договір про спільну діяльність); б) є ті, які варто згрупувати окремо, хоча можна й віднести до однієї із зазначених груп (наприклад, банківські договори – на проведення розрахунків, кредитний та депозитний договір та ін.; договори на фондовому ринку – андерайтингу, дилерські та ін.; на реалізацію результатів інтелектуальної діяльності); в) є договори, передбачені не ЦК (або не стільки ЦК), а іншими законами (і не завжди суто цивільними) та кодексами (наприклад, договори оренди земельної ділянки, викупу державного майна при приватизації); г) є ті, що передбачені в книзі V ЦК, а є ті, регулювання яких поміщено в інших його книгах (наприклад, договір про створення господарського товариства); д) є пойменовані (купівлі-продажу, дарування, комісії та багато ін.) та не пойменовані договори (про уступку права вимоги, про набуття права власності на предмет іпотеки); е) є майнові, а є організаційні договори (наприклад, попередній договір) або ті, що мають змішану природу (наприклад, договір про створення, злиття чи приєднання юридичної особи); є) є речові та зобов'язальні договори; ж) основні та акцесорні (застави, поруки та ін.); з) основні та попередні: і) договори, що укладаються на користь сторін та на користь третіх осіб; к) алеаторні (ризикові) та комутативні.

Виділяють також умовні, строкові, фідуціарні, біржові, публічні договори та договори приєднання, підприємницькі та споживні, посередницькі. Можуть мати місце й інші модифікації видів договорів.

Часто до договорів застосовується класифікація їх як правочинів (реальні та консенсуальні, оплатні та безоплатні). Втім є й однойменна з правочинами класифікація, яка істотно відрізняється від останньої. Так, односторонні та двосторонні договори не тотожні одностороннім та двостороннім правочинам, оскільки договір – це домовленість якнайменш двох сторін, у той час як односторонній правочин є виразником волі однієї особи.

Варто зазначити й те, що певні класифікації договорів не мають характеру їхніх жорстких груп – один і той самий договір може бути як реальним, так і консенсуальним, як оплатним, так і безоплатним. Так, договори перевезення або зберігання можуть бути як реальними, так і консенсуальними, а позики – лише реальними; договори зберігання або позики можуть бути як оплатними, так і безоплатними, а дарування та позичка – лише безоплатними.

Тут наведено окремі види договорів, враховуючи, що певною мірою це питання розкривалося при характеристиці видів правочинів.

Договори про передання майна у власність, у користування, на виконання робіт, надання послуг є однією з найпоширеніших класифікацій.

Договори, які опосередковують передання майна у власність від однієї особи до іншої, приводять до того, що у відчужувача майна право власності припиняється, а у набувача – виникає. Це такі дого­вори, як купівля-продаж, дарування, довічне утримання (догляд), спадковий договір, рента та ін.

Договори про передання майна у користування покликані забезпечити користування особою майном іншої особи (найм, оренда, лізинг, позичка). Однак стверджувати, що при цьому сторони не мають на меті набуття користувачем права власності на майно, не можна, оскільки в окремих видах договорів саме така мета обумовлює їхню специфіку. Прикладом може слугувати договір найму-продажу (ст. 705 ЦК України).

Договори на виконання робіт – це ті, в яких важливим для сторін є не процес виконання роботи, а її результат. Це договори підрядного типу (ст. 837 ЦК) та на виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт (ст. 892 ЦК).

Договори про надання послуг, в яких послуга споживається в процесі її надання і, як правило, відсутній її матеріальний результат, хоча наявним і важливим для них є результат юридичний. До цього виду договорів відносять доручення (ст. 1000 ЦК), комісію (ст. 1011 ЦК), зберігання (ст. 936 ЦК), перевезення (ст. 909 ЦК), управління майном (ст. 1029 ЦК) та ін.

Майнові та організаційні договори. Майновими слід вважати договори, завдяки яким відбувається передача або набуття майна, тобто будь-яких матеріальних та інших благ, що мають майнову оцінку. При цьому не має значення те, на якому праві переходить і набувається це майно, яка мета цього договору (чи підлягає майно поверненню, чи обробці, чи знищенню, чи переходить воно у власність) та інші критерії, важливі для різноманітних класифікацій договорів. Отже, головне, що за умовами майнових договорів фігурує майно, з приводу якого виконуються певні дії. На відміну від цих договорів, організаційні договори спрямовані на організацію тих майнових відносин, які складатимуться пізніше. Організаційні договори покликані встановити, підготувати, скоординувати укладення майнових договорів. Тобто їх метою буде саме укладення іншого договору, і тому самі по собі вони є допоміжним правовим засобом, який полегшує сторонам таке укла­дення. Яскравим прикладом організаційного договору є попередній договір, але іноді укладаються так звані генеральні договори, сутність яких полягає також у визначенні основоположних засад, якими підготовляється укладення майнового договору.

Між тим часто організаційні за своєю природою договори містять й елементи майнових договорів, коли ним не лише передбачається, а є й важливою умовою передача певного майна. Це договір про створення господарського товариства (з обмеженою та додатковою відповідальністю, акціонерного товариства), метою яких є не лише створення цих товариств, а й задля її досягнення засновниками (учасниками договорів) має бути передане певне майно, без чого створення товариств буде неможливим, оскільки такий порядок передбачається законодавством.

Своєрідний характер мають договори про злиття юридичних осіб чи приєднання однієї юридичної особи до іншої, адже вони опосередковують відносини з приводу майна цих юридичних осіб, але сутність цих договорів полягає не в обороті майна, а в забезпеченні належного правонаступництва юридичних осіб.

Речові (або розпорядчі) та зобов'язальні договори також являють собою певну своєрідність, оскільки українське цивільне законодавство не знає речових договорів і не містить механізмів, які б надавали можливість упевнено твердити про існування в нашому правовому полі речових договорів. Оскільки одним із розумінь договору є його бачення як зобов'язання, то склалося загальне правило, що всі договори мають зобов'язальну природу. Між тим існує й точка зору про речові договори, які безпосередньо спрямовані і тягнуть за собою встановлення, зміну та припинення речових прав, на відміну від зобов'язальних договорів, які безпосередньо не тягнуть за собою таких наслідків, а лише передбачають права та обов'язки сторін, дії, спрямовані на встановлення, зміну та припинення речових прав. Так, купівля-продаж є зобов'язальним договором, за яким сторони зобов'язуються передати і відповідно прийняти річ. А передання-прийняття цієї речі (яка йменувалася ще здавна tradition) є речовим договором як двосторонньою дією, угодою, актом¹.

Основні та акцесорні договори. Виокремлення таких видів договорів є наслідком забезпечення виконання договірного зобов'язання іншим зобов'язанням особи – заставою (ст. 572 ЦК України), порукою (ст. 553 ЦК України) та ін., про що сторони домовляються. Ясно, що самостійне існування останніх виключається, адже вони завжди є вторинними і укладаються задля виконання первинного договору. Наприклад, первинним буде договір кредиту, а вторинним (акцесорним) – договір застави.

Односторонні та двосторонні договори. Ця класифікація дого­ворів залежить від розподілу між їх сторонами прав та обов'язків. За наявності у кожної зі сторін прав і обов'язків договір є двостороннім (вживається ще й таке їхнє найменування – взаємні або синалагматичні), а якщо право належить лише одній стороні, а обов'язок – другій. то договір є одностороннім. Переважна ж більшість цивільних договорів є двосторонніми (купівля-продаж, оренда, підряд тощо). Так, покупець вправі вимагати від продавця передачі йому речі і зобов'язаний сплатити її вартість, а продавець має право вимагати від покупця коштів за придбану річ і зобов'язаний її передати покупцеві. Прикладом одностороннього договору є договір позики, оскільки в позикодавця відсутній обов'язок, а він мас лише право вимагати повернення переданих позичальнику грошей або речей, визначених родовими ознаками, а у позичальника немає прав, а є лише обов'язок повернути позикодавцеві позичене (грошові кошти або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості).

Основні та попередні договори. У разі укладення складного договору, розробці якого має передувати ретельне опрацювання його умов іврахуванням різноманітних чинників, для чого потрібен певний час та зусилля, а також для впевненості осіб у принциповій домовленості, якої вони досягай з приводу встановлення між собою правовідносин у майбутньому, виникає потреба в укладенні спочатку попереднього договору.

Попередній договір слід відрізняти й від договору (або як його ще часто називають протоколу) про наміри, який не породжує обов'язку укласти основний договір, а є лише підтвердженням про висловлені сторонами наміри щодо досягнення між собою домовленості про це (ч. 4 ст. 635 ЦК України).

Для укладення попереднього договору сторони мають домовитися, по-перше, стосовно істотних умов основного договору або про порядок їх опрацювання при укладенні основного договору, якщо такий порядок не встановлений актами цивільного законодавства; по-друге, про строк укладення основного договору (ч. 1 ст. 635 ЦК України).

Договори, що укладаються на користь сторін та на користь третіх осіб. Оскільки договори укладаються певними особами (сторонами цього договору) для досягнення певної мети, то, як правило, її досягненням охоплюється набуття певних прав самими сторонами, у чому й полягає корисність цих договір для них. Водночас це не обов'язково, і хтось зі сторін договору, укладаючи його, може піклуватися про іншу особу, сторонню для цього договору. Такі договори укладаються на користь третьої особи, яка встановлюється у договорі або не встановлена в ньому. Це можуть бути випадки, коли кредитор призначив третю особу в інший спосіб, ніж шляхом вказівки у договорі, або сторони взагалі визначили укладений між ними договір як договір на користь третьої особи, без її індивідуалізації (договір на користь майбутньої дитини, дружини, чоловіка кредитора, пред'явника страхового свідоцтва та ін.). Невизначеною третьою особою може виступати й установа, яку буде створено у майбутньому (наприклад, установа, створена на підставі заповіту кредитора) і якій будуть передані права третьої особи. При цьому слід мати на увазі, що такий договір повинен містити чіткі ознаки, які б дозволили при виконанні індивідуалізувати таку третю особу, інакше не можна говорити про існування в цьому випадку договору на користь третьої особи. Так, при укладенні договору страхування на користь майбутньої дитини, необхідно вказати її батьків, з тим щоб згодом, з настанням страхового випадку, чітко визначити суб'єкта виконання страхового зобов'я­зання.

Отже, на користь третьої особи можна «виговорити» право, яким ця особа може скористатися чи відмовитись від нього. Оскільки третя особа стороною договору не є, але вигоду набуває саме вона, ця особа йменується вигодонабувачем.

Найпоширенішим є укладення на користь третьої особи договору страхування (ст. 985 ЦК), управління майном (ст. 1034 ЦК), банківського вкладу (ст. 1063 ЦК). Є бачення, що на користь третьої особи також можуть укладатися договори перевезення та лізингу. Крім того, окремі договірні конструкції можуть передбачати встановлення зобов'язань на користь третьої особи як самостійного положення договорів купівлі-продажу (ст. 655 ЦК), найму (ст. 759 ЦК), зберігання (ст. 936 ЦК), спільної діяльності (ст. 1130 ЦК), спадкового договору (ст. 1302 ЦК).

По-перше, третя особа набуває лише прав за цим договором і не наділяється обов'язками (за певними винятками, коли прийняли на себе обов'язки або ці обов'язки покладені на них законом, наприклад, за договором перевезення). Ці права стосуються того, чи приймати від боржника за договором виконання, чи відмовитися від цього; вимага­ти від боржника виконання чи ні. Адже це право і його здійснення відбувається виключно за волею носія (частини 1-3 ст. 12 ЦК).

По-друге, специфічність такого становища, за яким третя особа, не будучи стороною договору, має певні права, що слідують з цього, відрізняє її від третіх осіб, які отримують виконання. Відповідно розрізняються й договори (а) на користь третіх осіб та (б) про виконання третій особі. Третя особа за останнім договором вимагати його виконання не має права.

По-третє, боржник за таким договором зобов'язаний виконати свій обов'язок не кредитору, а третій особі, на користь якої укладався цей договір (ч. 1 ст. 636 ІДК).

По-четверте, у свою чергу, остання може вимагати виконання до­говору, якщо інше не встановлено договором або законом чи не ви­пливає із суті договору (ч. 2 ст. 636 ЦК). Проте внаслідок цього заміни кредитора у зобов'язанні не відбувається, і вигодонабувач не витісняє кредитора з зобов'язання.

По-п'яте, якщо третя особа виявила намір скористатися наданим їй за договором правом, з цього моменту сторони договору не можуть розірвати або змінити його без згоди третьої особи, якщо інше не вста­новлено договором або законом (ч. З ст. 636 ЦК України). При цьому вираження третьою особою наміру скористатися правом є юридичним фактом, з яким норма ЦК пов'язує настання правових наслідків, вольовою дією.

Цивільне законодавство не визначає форми, в якій третя особа може виразити намір скористатися своїм правом. Тому це може бути зроблено й усно, і письмово, і шляхом конклюдентних дій. Наприклад, третя особа може виразити намір надісланням відповідної заяви сторонам договору, прийняттям належного їй (страхової виплати, відшкодування) тощо. У зв'язку з викладеним постає питання щодо наслідків дій сторін з розірвання чи зміни договору, вчинених без згоди третьої особи вже після виразу нею наміру скористатися правом.

Оскільки надати виконання третій особі зобов'язаний боржник, то і намір її повинен бути спрямований саме до нього. Однак не буде порушенням і повідомлення про намір скористатися правом не боржника, а кредитора.

Зміну чи розірвання договору сторонами з порушеннями приписів ч. З ст. 636 ЦК України третя особа може оскаржити в суді і вимагати недійсності цих правочинів. Так, недійсним може визнаватися выступления кредитором права вимоги іншій особі, вчинене після виразу наміру третьої особи прийняти належне їй за договором.

По-шосте, при відмові третьої особи від права, наданого їй за договором, сторона, яка уклала договір, може сама скористатися цим правом, якщо інше не випливає із суті договору. Так, якщо третя особа за укладеним на її користь договором про управління майном або бан­ківського вкладу тощо відмовиться від отримання виплат, установник управління або відповідно вкладник має право вимагати виплат йому.

По-сьоме, у разі коли третя особа вимагає віл боржника виконання за договором, останній може висувати проти цього такі само заперечення. як і кредиторові, тобто поведінка боржника в цьому разі не відрізняється від того, кому ним надається виконання.

Публічні договори та договори приєднання. Законодавець виокремлює публічний договір з-поміж інших як такий, специфічною рисою якого є обов'язок його сторони (а нею завжди є підприємець) здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться. Як правило, публічними є договори, що укладаються при купівлі-продажу в роздрібній торгівлі, при пере­везенні транспортом загального користування, наданні послуг зв'язку, медичного, готельного, банківського обслуговування тощо (ч. 1 ст. 633 ЦК України). Відмінною рисою цих договорів є те, що підприємець не тільки зобов'язаний, здійснюючи свою діяльність, укладати відповідні договори з всіма і з кожним, хто до нього звернеться, а й умови цих договорів мають бути однаковими для всіх споживачів, крім тих, кому за законом надані відповідні пільги (наприклад, при укладенні дого­ворів перевезення певні пасажири мають пільги по оплаті проїзду). Підприємець не наділяється правом ані надавати переваги одному спо­живачу перед іншим (частини 2 та 3 ст. 633 ЦК України), ані відмов­лятися від укладення договору за наявності в нього такої можливості (ст. 633 ЦК).

Оскільки, як правило, підприємницька діяльність, здійснювана в означених вище сферах, спрямована на широкий загал, в основному населення, і пересічні люди далеко не завжди освічені у сфері своїх прав, законодавство, охороняючи та захищаючи їх права як слабкої сторони в договорі, встановлює обов'язкові для сторін правила, яких належить додержуватися. Умови публічного договору, які не відповідають правилам, обов'язковим для сторін при його укладенні і виконанні. або порушують правило щодо однаковості його умов для всіх споживачів, є нікчемними (ч. 6 ст. 633 ЦК України). Нікчемність окремої умови публічного договору не має наслідком недійсність договору її цілому, якщо можна припустити, що договір був би укладений і без включення до нього такої умови (ст. 217 ЦК України).

В Україні, як і у всьому світі, приділяється значна увага належному рівню захисту прав споживачів як показникові стану ринкової еконо­міки.

Водночас підприємець, який не має можливості укласти договір на вимогу всіх осіб, хто звернувся до нього (наприклад, не розрахувавши кількість звернень за оголошеною акцією), внаслідок відсутності товару або виробничих можливостей для надання послуг чи виконання робіт не може вважатися таким, що порушив приписи ст. 633 ЦК України. Тобто відмова підприємця від укладення публічного договору має бути обґрунтованою під загрозою стягнення ним завданих споживачеві такою відмовою збитків.

Існування таких сфер підприємницької діяльності (сегментів ринку), у силу самої специфіки якої щоденно укладається чимало однотипних стандартних договорів, зокрема, при наданні банківських послуг, перевезенні пасажирів, побутового підряду, прокату, страхування тощо. Саме тому доцільно заздалегідь опрацювати умови цих договорів, передбачивши і врахувавши в них все значуще для встановлення договірних відносин. Розробляє умови договору лише одна сторона (відповідно банк, перевізник, страховик тощо), а другий контрагент лише приєднується до тих умов, з якими він знайомиться. Він не може запропоновувати свої умови договору (ч. 1 ст. 634 ЦК України). Тому такі договори й кваліфікуються як договори приєднання, хоча це не є певним їх угрупуванням. Інколи навіть у статтях закону, що регулюють певні види договорів, прямо вказується на те, що цей договір приєднання. Прикладом може бути договір прокату (ч. 2 ст. 787 ЦК України).

Посередницькі договори. Сутність категорії посередництва визна­чається конструкцією юридичного замісництва, необхідність використання якого диктують новітні економічні умови. Правовим оформленням добровільного замісництва бачать різні види договорів, що об'єднуються у групу посередницьких договорів про надання послуг. Серед таких договорів: доручення, комісії, консигнації, агентський, довірчого управління.

Особливого різномаїття набули договори з цінними паперами, що укладаються на фондовому ринку, – андерайтингу, брокерські, дилерські та ін. (ст. 17 Закону «Про цінні папери та фондовий ринок»).

Змішані договори. Згідно із ч. 2 ст. 628 ЦК України змішаним є договір, в якому містяться елементи різних договорів. Прикладом змішаного договору є андерайтинг – здійснення торговцем цінними паперами за дорученням, від імені та за рахунок емітента розміщення (підписки, продажу) цінних паперів (ст.17 Закону «Про цінні папери та фондовий ринок»). Будучи за своєю природою договором доручення, цей договір може передбачати обов'язок андерайтера гарантування продажу всіх цінних паперів емітента, що підлягають розміщенню, або їх частини; викупу нереалізованих цінних паперів. Прикладом змішаних договорів буде й договір, в якому поєднується договір іпотеки та договір, що обумовлює основне зобов'язання (ст. 18 Закону України «Про іпотеку»), договір іпотеки, яким передбачається набуття права власності на предмет іпотеки в разі невиконання іпотекодавцем основного зобов'язання, що забезпечується іпотекою (ст. 37 Закону України «Про іпотеку») та ін.

Крім звичайного розуміння змішаних договорів, запропоновано розширене їх бачення, коли в договорі містяться умови, що належать до різних галузей права. Такі договори йменуються полігалузевими (різногалузевими, багатогалузевими). Прикладом може бути договір, який одночасно включає в себе умови цивільного та трудового договорів, що припускається корпоративним законодавством (ст. 51 Закону «Про акціонерні товариства») та навіть іноді й вимагається. Так, на виконання ч. 4 ст. 92 ЦК України про солідарну відповідальність членів виконавчого органу юридичної особи за завдані їй збитки варто укладати змішаний (цивільно-трудовий) договір для запобігання колізії між нормами цивільного та трудового права, оскільки КЗпП обмежує відповідальність працівника його середньою заробітною платою.

Дата добавления: 2015-12-08